Kitabı oku: «Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття», sayfa 4

Погляньте на карту, і ви побачите, яким довгим був Великий шовковий шлях. Він простягнувся від міста Сіань на річці Вейхе до Ланьчжоу на Хуанхе, потім до Ганчжоу. Перед пустелею Такла-Макан шлях роздвоювався – одне його розгалуження обходило пустелю з півночі, друге – з півдня. Вони з’єднувалися в Кашґарі, а потім знову розходилися. Можна було через Ош і Андижан потрапити у Ферґанську долину, з якої неважко дістатися Персії, Малої Азії, Європи. А на південь від Кашґара, через Памір, пряма дорога вела в Срінагар та Індію.

Великий шовковий шлях

Китайські вчені вважають, що саме з відкриттям Великого шовкового шляху в Китаї появилися люцерна, виноград, гранат, огірок, волоський горіх та фігове дерево.

Якщо заплющити очі, можна уявити собі нескінченні каравани, що везли зі Сходу на Захід екзотичні товари Піднебесної. І – вже в котре – здивуватися наполегливості людей, які зуміли відшукати безпечний прохід через гори й пустелі. Прохід, що став містком між Європою та Азією.

Шляхи норманів

Якщо поглянути на карту Північної Атлантики, неважко переконатися, як просто сюди потрапити з південно-західної околиці Ґренландії. Мореплавці, що відважно виходили у відкрите море, могли, безумовно, подолати відстань у 500 км уздовж полярного кола або 800–1000 км, якщо йти від південного кінця острова.

Вікінги були безстрашними воїнами і мореплавцями. Деякі дані свідчать про те, що вони могли користатися під час плавань примітивними компасами: уламками магнітного вапняку, що якімось чином кріпилися на дошці. У деяких сагах згадується навігаційний кристал. Справді, деякі прозорі кристали, наприклад, так званий ісландський шпат, дають змогу знаходити положення Сонця в хмарну погоду.

Історія підкорення Америки розпочалася з того, що зі Скандинавії був змушений переселитися до Ісландії чоловік на прізвище Торвальдсон зі своєю родиною. Їм дісталася земля в незатишному північному районі. Кращі угіддя вже були розібрані, переселенцям доводилося дуже важко. Син Торвальдсона, Ейрік Рауді (Рудий), не хотів скоритися такій жалюгідній долі, тому після того як подорослішав і оженився, переселився в південно-західний район острова. Та місцеві мешканці вороже зустріли нових поселенців. В одній із бійок Ейрік убив двох своїх супротивників. За це, згідно зі звичаями того часу, його на три роки вислали з країни. Ейрік вирішив не втрачати часу марно. Він зібрав команду і пішов шукати щастя на нових землях, що лежали десь на заході.

Ейрік Рауді (Рудий) відкриває Ґренландію. Худ. Карл Расмуссен. ХІХ ст.

Діждавшись погожого вітру, Ейрік спрямував своє судно на захід. Наступного дня моряки побачили могутні льодовики, що сповзають у море. З жахливим гуркотом від них відламувалися крижані скелі – айсберги – і відпливали, погойдуючись на хвилях. Лавіруючи між льодами, мореплавці рушили уздовж берега в пошуках більш привітних земель. І невдовзі їм пощастило. Вони щасливо дісталися до фіордів, де на схилах зеленіли трави і кущі. Тут було вирішено влаштувати поселення. А сам острів назвали Ґренландією, що в перекладі означає «Зелена земля».

Деякі вчені вважають, що назва виникла не випадково, і Ейрік насправді думав не так про чудовий краєвид, який йому відкрився, як про майбутніх колоністів: «Він дав країні ім’я, назвавши її Ґренландією; він сказав, що люди захочуть туди вирушити, якщо у країни буде гарна назва. Вони знайшли на сході і заході сліди житла, а так само залишки човнів і кам’яних знарядь. Так розповідав Торкелю, сину Гелліра, у Ґренландії чоловік, який сам був у цій подорожі з Ейріком Рудим» (Арі Торгільсон Фроде. «Книга ісландців»).

Повернувшись через три роки в Ісландію, вигнанці розповіли про відкриту землю. Сюди на чолі з Ейріком переїхали жити кілька родин, заснувавши поселення. В сприятливі роки на прибережних луках росли морозостійкі сорти ячменю, вівса, яблук. Головним заняттям були рибна ловля і тваринництво (свині, кози, вівці, а головне – корови). Втім, новий острів мав суттєві недоліки: на ньому майже не було лісу, якщо не вважати стовбурів, що їх викидали на берег морські хвилі. Поселенцям доводилося завозити деревину в Ґренландію з материка, головним чином з Північної Європи. Тому ґренландські колоністи дуже зраділи, довідавшись, що на заході існує ще одна невідома земля, вкрита лісами.

Звістку про нову землю приніс Б’ярні Херюльфсен. Він спорядив корабель, маючи намір плисти з Ісландії в Ґренландію, куди переселився його батько. Подорож була надзвичайною. Про неї збереглася сага – чітка, як запис у корабельному журналі. Від Ісландії мореплавці пливли три доби при попутному вітрі. Потім подув північний вітер, і на море впав туман. Мореплавці пливли без орієнтирів, невідомо куди, багато днів. Тільки коли просвітліло, вони змогли визначити сторони світу.

Піднявши вітрила, пливли ще день і ніч. Нарешті побачили землю. Вона була плоска, вкрита лісом, з невеликими пагорбами на горизонті. Б’ярні вирішив рухатися далі. За дві доби вони знову побачили землю. Суходіл не був схожий на Ґренландію: замість льодовиків – ліси. Багато хто з моряків хотіли пристати до берега, узяти дров і обновити запас питної води. Однак Б’ярні наказав підняти вітрила і повернути на південний захід, у відкрите море.

Через наступні три доби при попутному вітрі вони знову побачили землю. Вона була схожа на Ґренландію, але, пройшовши уздовж берега, мандрівники переконалися, що це невеликий острів. Знову довелося їм вирушати у відкрите море. Минуло ще чотири доби, і виснажені люди досягли Ґренландії, пристали до коси, де лежав човен, а неподалік стояв будинок батька Б’ярні.

Повідомлення Б’ярні про бачену ним країну не зацікавило батька, тому були більш до вподоби відомості про багаті міста, які можна пограбувати. Лише син Ейріка Рудого Лейф думав інакше. Він прибув у Норвегію з Ґренландії, не був ні грабіжником, ні вбивцею, прийняв християнство. Він бажав дістатися невідомої землі.

Лейф і його супутники зійшли на корабель (усього їх було 35 чоловік). Серед них був і один германець, якого звали Тюркір. Мандрівники спорядили своє судно, вийшли в море і спочатку досягли землі, яку бачив Б’ярні. Уся земля від берега і аж до льодовиків нагадувала суцільний плаский камінь. Лейф дав їй назву Хемуланд (Валунна Земля). Після цього мандрівники повернулися на корабель і невдовзі знайшли іншу землю. Вони наблизилися до неї, кинули якір, спустили човен і зійшли на берег. Країна ця була плоскою і лісистою. Її Лейф назвав Маркланд (Лісова Земля).

Потім мандрівники два дні пливли при північно-східному вітрі. Вони пройшли протокою між островом і мисом, побачили річку, що витікала з озера, і нею дісталися озера. Там мандрівники кинули якір, винесли свої спальні мішки і розбили намети. Вони вирішили отаборитися там на зиму і спорудили великі будинки. І в річці, і в озері було багато великої червоної риби, якої вони ще ніколи не бачили. Настала осінь. Погода стояла тепла, і дні майже не зменшувалися. Мандрівники невеликими групами робили одноденні розвідницькі походи в глиб країни.

Посадка норманів на корабель. Середньовічна гравюра

Якось такий загін повернувся без одного учасника – германця на прізвисько Тюркір. Лейф занепокоївся – адже Тюркір був його вихователем. На щастя, «зниклий» швидко знайшовся, та ще й зі здобиччю: він знайшов грона винограду!

Поселенці вперше в житті змогли поласувати виноградом. Він так їм сподобався, що Лейф назвав місцевість Вінланд – «Виноградна Земля».

Судячи зі слів Лейфа, наведених у сазі, він цілком свідомо, з розумінням важливості цієї місії став першовідкривачем. За всіма правилами слід було б залишити за виявленими землями дані тоді назви. Але, на жаль, немає достовірних даних про їхнє розташування. За однією версією, це був півострів Лабрадор, за іншою – північний берег Ньюфаундленду.

Навесні мандрівники повернулися в Ґренландію з вантажем колод. Наступного року брат Лейфа Торвальд (1002 –?) повторив цей маршрут, знайшовши і Вінланд, і хатини своїх попередників. Нормани докладно обстежили береги і знайшли місцевих мешканців – скрелінґів. У дослівному перекладі це слово означає «кволий, низькорослий, незначний». У сазі подається реалістичний опис цих людей – темношкірих, з неохайним волоссям та великими очима (на відміну від звичних норманам ескімосів). Вони віддавали коштовні хутра за смужки червоної матерії, якими підв’язували волосся. Залізо було їм не відоме, а бика, що заревів, вони злякалися.

Дуже скоро стало зрозуміло, що скрелінґи не такі вже й кволі. У битві з ними був простромлений стрілою Торвальд. Тіло його залишилося назавжди на новому континенті. Нещастя чатувало й Еріксона, третього Лейфового брата. Він спорядив кораблі, вирушив у Вінланд, узявши свою дружину Гудріду. Погода була погана, і після мандрів в океані судно повернуло до Ґренландії, але вже без Еріксона, який помер у дорозі.

У 1007 році до Вінланду вирушила флотилія з трьох чи чотирьох кораблів, на яких, крім ста шістдесяти чоловіків, були жінки і домашні тварини. Очолив експедицію Торфін Карлсефні. Почалася колонізація нових земель. Спочатку переселенці були задоволені і вели активні торги з тубільцями, обмінюючи шматочки червоної матерії на коштовні хутра. Але потім почалися сутички з місцевими жителями. Якось загін тубільців напав на поселення. Кілька норманів було убито. Інші, щоб не спокушати долю, повернулися в Ґренландію з вантажем лісу і хутра.

Бойовий човен вікінгів

Надалі освоєння північно-східної частини Америки відбувалося за постійних сутичок з місцевим населенням. Нечисленним переселенцям важко було жити у таких умовах. У лісах індіанці почували себе як удома, і впоратися з ними було неможливо. Через кілька десятиліть нормани змушені були залишити благодатний Вінланд. У наш час археологи знайшли і вивчили залишки поселень норвежців, а також матеріальні докази їхнього перебування на північному заході Америки, зокрема на півночі острова Ньюфаундленд.

Освоєння Ґренландії і відкриття норманами Вінланду належить до періоду найвищої активності вікінгів у Європі. Але після кількох великих поразок епоха вікінгів скінчилася і переселенці здали свої позиції. Річ у тім, що деякі природні ресурси (деревину, залізо) переселенці одержували з Європи. А коли вікінги втратили контроль над морем, їм стало бракувати сировини. У Ґренландії більшість поселень також була покинута: за довгі роки експлуатації природні пасовища на острові прийшли в занепад. Сюди привезли домашню худобу, і вона дуже розплодилася. На довгу зиму треба було заготовляти багато кормів. Рослинний покрив на острові став рідіти, а місцями і зовсім зникати. Звичайно, залишався промисел звіра і риби. Але складне комплексне господарство європейців занепало (чого не відбулося з первісним господарством ескімосів).

Саги і наступні перекази зберегли в пам’яті народу відомості про землі за океаном. Навіть залишаючись в Ісландії чи Норвегії, люди розуміли, якими широкими є межі ойкумени. Існує гіпотеза, що відгомін цих відомостей зберігся в Європі до часу Колумба, і це зміцнювало його впевненість в існуванні суходолу за Атлантичним океаном.

Важко сказати, як склалася б історія людства, якби вже в Х столітті почалася успішна колонізація Північної Америки. Цьому, передусім, перешкодили події в країнах Північно-Західної Європи. Ослаблення Норвегії, поразки вікінгів і припинення постійних зв’язків ісландців і ґренландців з материком серйозно ускладнили життя переселенців на островах Північної Атлантики й у Новому Світі.

Географічні відомості про знову відкриті землі залишалися дуже непевними. Наприклад, вважали, що Ґренландія і Вінланд з’єднуються на півночі між собою і з Європою. Саме таке зображення відбите на карті датчанина Клавуса, що датується 1427 роком.

І дійсно, колись усе було так, але тільки не в ті часи, а кілька десятків мільйонів років тому, у далекому геологічному минулому.

Де розташовані відкриті вікінгами землі, зокрема Вінланд, точно не встановлено досі. Деякі вчені припускають, що це – півострів Флорида, де росте дикий виноград. Однак так далеко на південь вікінги навряд чи допливали.

У другій половині XX століття при археологічних розкопках на острові Ньюфаундленд було виявлено сліди поселення вікінгів: укриті дерном напівземлянки, кузня, лазня, навіс для човнів, черепки посуду. Тут не було ні зброї, ні людських останків. Виходячи з цього, тут зупинялися Лейф Щасливий з товаришами. Адже наступні хвилі європейців боролися з місцевими мешканцями, а їхні поселення, швидше за все, були знищені.

Арабські торговельні шляхи

Рубіж VIII–IX століть був для країн Арабського халіфату справжнім Золотим віком. Наука та культура досягли в цей час небувалого розквіту. Цьому сприяло насамперед те, що народи, які входили до арабського світу, мали спільну релігію (іслам) і спільну арабську мову. Окрім того, арабська цивілізація успадкувала велику частину наукових знань античності. Праці видатних філософів, істориків та географів було перекладено арабською мовою. Крім того, арабські вчені створили єдину систему термінів, яку потім запозичили інші народи.

Серцем Арабського халіфату був Баґдад. У це місто звідусіль з’їжджалися вчені: халіф надавав їм і кошти, яких вистачало на безбідне життя, і інструменти для роботи. Тому не дивно, що невдовзі на небосхилі арабської науки засяяли зірки нових, самобутніх талантів.

Одним із засновників арабської науки був найвидатніший середньоазіатський вчений на ім’я аль-Хорезмі (787 – близько 850 р.). Це була людина енциклопедичних знань. Аль-Хорезмі прославився як великий математик (головною його книгою вважають трактат з арифметики й алгебри «Книга про відновлення та протиставлення»). Здавалося б, що може бути спільного в математики з географією? Втім, розрахунки – дуже важлива галузь географічних знань. Завдяки їм мандрівники визначали своє місцезнаходження під час подорожей, картографи складали мапи, а правителі визначали розмір своїх володінь. У головному трактаті аль-Хорезмі міститься багато цінних порад: як визначити широту будь-якої місцевості, яким чином дізнатися довжину «косої години» (прийнятої в арабському світі одиниці часу, що дорівнювала одній дванадцятій світлого або темного періоду доби), знаючи день року й широту місцевості, та безліч інших корисних відомостей.

Осередком культурного життя Баґдада був Будинок мудрості, який називали ще Скарбницею мудрості. Головною його дорогоцінністю була величезна бібліотека, де містилися твори іноземних авторів багатьма мовами. Були тут також дві обсерваторії, в яких астрономи відкривали таємниці зірок та планет.

Ще один трактат аль-Хорезмі – «Книга картини Землі» – безпосередньо належить до географії. У ньому вчений об’єднав усі географічні дані, які були відомі на той час різним народам. Щоб зрозуміти цінність його праці, досить згадати, що в трактаті наводяться координати 2402 географічних об’єктів! Не дивно, що книга аль-Хорезмі тривалий час лишалася чи не найточнішою енциклопедією, якою користувалися і купці, і правителі, і вчені.

Аль-Хорезмі

Арабська наукова література постійно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зіджі – твори, в яких після короткої вступної частини автори наводили астрономічні й географічні таблиці. Один з найвідоміших – «Сабейський зідж», написаний арабським астрономом аль-Баттані, – містив перелік 93 країн та 200 населених пунктів.

Наприкінці X – на початку XI століття був написаний ще один всесвітньо відомий трактат – «Канон Масуда про астрономію та зірки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Біруні. Він не тільки зробив розрахунки географічних координат більш ніж 600 населених пунктів, але й заснував новий напрямок в арабській географії – країнознавство, створивши роботи «Індія» та «Огляд Ірану», якими й досі користуються історики.

Поруч із теоретичними дослідженнями, в яких цілі сторінки було відведено під складні розрахунки, існували й інші книжки, присвячені видатним місцям та різним дивам всіляких країн. Вони нерідко були неточними, але пробуджували в читачів жадобу мандрів і будили їхню уяву. «Чудеса країн» або «Дива Землі», звичайно, були розраховані не так на обізнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього світу. Ці книги створювалися за розповідями мандрівників, які побували в різних куточках світу.

Обсяг географічних знань мешканців Арабського халіфату був набагато повніший порівняно з іншими країнами. Їм була відома майже вся Європа (за винятком Крайньої Півночі), південна Азія, Північна й Східна Африка. В книгах арабського світу були зібрані докладні описи всіх країн від Іспанії до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнісей – річки, які були невідомі античним авторам.

Якщо імена видатних європейських першовідкривачів сьогодні добре відомі кожному, то арабські мандрівники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахівці. Ця історична несправедливість виникла тому, що сучасна цивілізація й культура від самого початку була орієнтована на європейську науку, європейський спосіб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.

Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географів не менше великих людей, аніж серед європейських. Ми розповімо лише про дві постаті, вплив яких на географічні відкриття мусульманського світу важко переоцінити. Перший із них – Абу Хамід ал-Гарнаті – відомий насамперед тим, що він – єдиний мусульманський автор, який побував на Русі і зібрав такі відомості, яких не можна знайти навіть у російських літописах.

Абу Хамід Мухаммад ібн Абд ар-Рахим ал-Гарнаті народився в Ґренаді в 1080 році. (Ґренада арабською – Гарната, звідси – його прізвисько (нісба) ал-Гарнаті (тобто «ґренадець»). Іноді його називають також за другою нісбою – ал-Андалусі («андалузець»). Про його життя на батьківщині нічого не відомо. Історики вважають, що він здобув чудову освіту в Александрії та Каїрі, спеціалізуючись на фікху – мусульманському праві. Проте юнак не відчував покликання до цієї галузі знань, тому не дивно, що він обрав зовсім інший життєвий шлях, ніж той, який від нього очікували.

У Каїрі й Александрії ал-Гарнаті не тільки слухав лекції богословів і граматиків, але й з великим задоволенням знайомився з видатними місцями. Він бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину піраміди Хеопса, оглядав обеліск в Айн-Шамсі. Спілкування з мандрівниками викликало в нього інтерес до інших країн.

Десь 1120 року ал-Гарнаті вирушив у Баґдад, тодішню духовну столицю мусульманського світу. Шлях його лежав через Аскалон, Баальбек і Дамаск, в якому він затримався на якийсь час для викладання хадисів – розповідей про слова й діяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдаді ал-Гарнаті прожив чотири роки, скориставшись гостинністю Ібн Хубайри, майбутнього візира кількох халіфів. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нічого не віщувало, що ал-Гарнаті стане видатним мандрівником – серед мусульманських учених, та й взагалі обізнаних людей подорожі з метою поповнення освіти були звичайною справою. Але він не побажав зупинятися на досягнутому.

У 1130 році він приїздить до Абхара, великого міста Південного Азербайджану, по дорозі в Ардебіль, того ж року переходить гори й опиняється в Муганському степу, а звідти через Апшеронський півострів потрапляє в Дербент, знаменитий своїми довгими стінами, що замикали прохід між горами і морем і захищали країни мусульманського світу від вторгнення християнських і язичницьких племен, які мешкали на півночі.

Караван мусульманських прочан. Мініатюра ХІІ ст.

Далі його шлях пролягає до країни хазарів, де він із захопленням і подивом бачить ріку Ітіль (Волгу), яка, за його словами, починається вище Булгара і впадає в море сімдесятьма рукавами. Взимку він, ступаючи по кризі, виміряв її ширину – 1840 кроків. До речі, вкрита кригою Волга була для арабського мандрівника дуже дивним явищем, яке він запам’ятав назавжди: «І замерзає ця річка так, що стає, як земля, ходять по ній коні і телята і всяка домашня худоба».

Абу Хамід оселився в місті Саджсін (на думку істориків, це була нова назва хазарського міста Ітіля), де прожив цілих двадцять років. Увесь цей час він збирав відомості про слов’янські землі, зробив кілька подорожей до Волзької Булгарії та Русі. Арабський мандрівник був людиною спостережливою, до того ж його цікавило майже все. Він докладно описує незвичний для нього клімат: літню спеку, яка змінюється суворою зимою, коли від холоду навіть дерева розтріскуються; розповідає про звичаї мешканців Булгарії, на 200 років раніше за інших згадує арський народ – предків сучасних удмуртів.

У 1150 році ал-Гарнаті з Булгара відправився на Русь, проїхавши якоюсь «Слов’янською річкою». Пізніше він залишив багато цікавих відомостей про свою подорож: «Коли я поїхав у країну слов’ян, то виїхав з Булгара і плив на кораблі по річці слов’ян. А вода її чорна, як вода моря Мраків, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В ній немає риби, а є великі чорні змії, вона ними кишить, їх більше, ніж риб, але вони не заподіюють нікому шкоди. І є в ній тварина подібна до маленької кішки, з чорною шкірою, звуть її водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар і Саджсін, а водиться він у цій річці.

Коли я прибув у їхню країну, то побачив, що ця країна велика, рясна медом і пшеницею, і ячменем, і великими яблуками, краще за які нічого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони між собою старими білячими шкурками, на яких немає вовни, які не можна ні на що ніколи використовувати і які зовсім ні на що не придатні. Якщо ж шкурка голови білки і шкурка її лапок цілі, то кожні вісімнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срібний дирхем, зв’язують [шкурки] у низку, і називають її джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хліб, якого вистачає сильному чоловіку…

А у слов’ян строгі порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невільниці іншого, чи його сину, чи його худобі, чи порушить законність якимось чином, то беруть з порушника певну суму грошей. А якщо в нього їх немає, то продають його синів і дочок і його дружину за цей злочин. А якщо немає в нього родини і дітей, то продають його. І залишається він рабом, служачи тому, в кого він перебуває, поки не вмре або не віддасть те, що заплатили за нього. А країна їх надійна. Коли мусульманин має справу з ким-небудь із них, і слов’янин збанкрутував, то продає він і дітей своїх, і будинок свій і віддає цьому купцю борг».

З Русі Абу Хамід вирушив до Угорщини, де вчив мусульман-кочівників обрядам. Деякі з них стали його учнями. В Угорщині ал-Гарнаті прожив три роки (1150–1153), підійшла старість, пора було виконати священний обов’язок мусульманина – зробити паломництво в Мекку. Король Геза не хотів відпускати його з Угорщини (напевно, ал-Гарнаті дійсно мав вплив на мусульман Угорщини) і погодився на його від’їзд лише за умови його повернення. У заставу йому довелося залишити старшого сина Хаміда. Король Угорщини дав Абу Хаміду доручення до великого князя Київського Ізяслава, і той прийняв його з великою повагою.

З Києва Абу Хамід повернувся через половецькі степи до Саджсіна, а звідти попрямував до Хорезму і далі – у Мекку. В Угорщину він так і не повернувся – залишився в Баґдаді у старого друга Ібн Хубайри. Розповіді ал-Гарнаті були такими вражаючими, що ті, кому довелося їх почути, вмовили його написати книжку, яка стала відомою під назвою «Ясний виклад деяких чудес Маґрибу». Книжка відразу ж мала великий успіх, що надихнуло її автора написати ще один твір – «Подарунок умам і вибірка з чудес». Він був прочитаний протягом кількох лекцій, що закінчилися 22 березня 1162 року. Слухачі цих лекцій дістали особистий дозвіл ал-Гарнаті на поширення його записів. Після того як книжка була написана, ал-Гарнаті переїхав до Сирії, де помер у 1169 або 1170 році. Його книжки охоче переписувалися, а оповіді про чудеса навколишнього світу стали дуже популярними.

Під час своїх мандрів Абу Хамід відвідав Київ, який він називає «Куйав». На жаль, опис міста дуже стислий, оскільки у той час арабського мандрівника більше цікавили проблеми віри: він навчив місцевих мусульман п’ятницькій молитві. Абу Хамід згадує тільки, що мешканці міста розмовляли «по-тюркськи».

Розповідаючи про досягнення арабських географів, слід обов’язково згадати ще одну видатну постать – Абу Абдаллаха Мухаммеда Ібн Баттуту (1304–1349). Цей арабський мандрівник і географ особисто зіставив 69 мап, які відбили основні географічні уявлення того часу.

Ібн Баттута народився 24 лютого 1304 року. Його юність минула на африканському березі Ґібралтарської протоки в місті Танжері, історія якого налічує кілька тисячоліть. Свідчень про його дитячі та юнацькі роки не збереглося. Єдине джерело, з якого можна дізнатися про цю надзвичайну людину, – це його «Книга подорожей».

Другого числа місяця раджаба 725 року хіджри мусульманського місячного календаря (14 червня 1325 року) Ібн Баттута вирушив у путь з наміром здійснити паломництво в Мекку і побувати на могилі Магомета в Медіні. Він писав: «Я вирушив на самоті, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозі, без каравану, до якого міг би приєднатися; мене спонукала рішучість, і сильне прагнення душі, і жагуче бажання побачити шляхетні святині. Я твердо вирішив розстатися з друзями – чоловіками і жінками, залишити батьківщину, як птахи залишають свої гнізда. Батьки мої були ще тоді в узах життя, і я, так само як і вони, зазнав багато скорботи, залишивши їх; було мені тоді двадцять два роки».

Шлях, обраний молодим прочанином, проходив через найважливіші центри африканського узбережжя Середземного моря. Перший етап подорожі охоплював північні райони територій нинішніх арабських держав Північної Африки – Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту і завершувався в Каїрі.

У Тунісі Ібн Баттута приєднався до каравану прочан, що йшли в Мекку. Пілігрими відразу ж звернули увагу на його глибокі пізнання в мусульманських науках і обрали його своїм каді. Коли караван досяг Сафакуса, Ібн Баттута уклав шлюбний контракт із дочкою одного тунісця, але незабаром, на шляху з Тунісу в Александрію, розлучився з нею і одружився з дочкою одного з прочан.

Навесні 1326 року караван прибув в Александрію, найбільше місто Середземномор’я. Потім караван рушив до Каїра. Оглянувши визначні пам’ятки Каїра, а також докладно ознайомившись із системами державного і місцевого керування і судочинства в Єгипті, Ібн Баттута попрямував далі на південь, до узбережжя Червоного моря, щоб звідти через море дістатися до Аравії. Караван прибув у порт Айзаб, але тут на мандрівника чекала перешкода. Переправитися через Червоне море було неможливо – між єгипетськими військами і повсталими бедуїнськими племенами йшла війна. Довелося повертатися в Каїр.

Абу Абдаллах Мухаммед Ібн Баттута

У ті часи до Мекки можна було дістатися і в інший спосіб: через Малу Азію, Палестину й Сирію. Пілігрими вирішили йти у Дамаск і там приєднатися до великого каравану прочан, які щорічно вирушали звідти в Мекку. Під час подорожі Ібн Баттута записував свої враження від давніх міст, що зустрічалися на його шляху, – від Хеброна та Єрусалима до Дамаска, Ґази й Тіра. Деякі з них вражають вишуканістю стиля та поетичністю. Скажімо, про Дамаск він сказав: «Краса його вище краси всіх інших міст». У своїх записках Ібн Баттута багато уваги приділяє визначним місцям, окремі з яких претендували на титул справжніх чудес світу – скажімо, мечеть Омейядів у Дамаску. Окрім великого розміру (150 м завдовжки й 100 м завширшки) будівля вражала своєю красою. Вона була прикрашена коштовним камінням, рідкісними мармуровими плитами, різнобарвною мозаїкою.

Мандрівник бачив не тільки прекрасне. З безпристрасністю вченого він розповідає про епідемію чуми в Дамаску. Ця жахлива хвороба щодня забирала життя понад двадцяти тисяч чоловік. Втім, йому пощастило уникнути небезпеки, і він навіть оженився в Дамаску (вже втретє). У 1326 році Ібн Баттута дійшов до Мекки, виконавши, таким чином, свою головну мету. Він здійснив всі обряди, які повинен був здійснити правовірний мусульманин, і залишив детальну розповідь про це. Далі він відвідав іншу святиню – Медіну, де був похований пророк Магомет.

Давня мусульманська мапа світу. В центрі – храм Кааби в Мецці

Віддавши належне мусульманським святиням, Ібн Баттута рушив далі – в Іран. Маршрут його пролягав давніми арабськими морськими шляхами, з давніх-давен добре відомими мешканцям Аравії. Він послідовно побував у всіх найбільших гаванях Аравії й узбережжя Східної Африки, проклавши шлях, по якому протягом кількох століть плавали арабські торговельні судна. Після тривалої подорожі мандрівник повернувся до Мекки, в якій провів близько двох років, оскільки сильно занедужав.

Зцілившись, він продовжив свої подорожі: побував у Ємені, завітав до його столиці – Таїзи, мешканці якої неприємно вразили його своєю зверхністю і невихованістю. Проте місто йому сподобалось. Відвідав він і древню столицю країни – Сану. Невдовзі Ібн Баттута прибув до Адена, який середньовічні мандрівники вважали «першим ринком Аравії». З Адена розпочалася його подорож вздовж узбережжя Східної Африки.

Це була тривала подорож. Уздовж узбережжя Сомалі судно прибуло до Могадішо – важливого центру торгівлі. В записах мандрівника з’явилися нові рядки: «У жителів є безліч верблюдів, яких вони щодня ріжуть сотнями. У них також багато баранів, і вони багаті торговці. У Могадішо роблять найпрекрасніші тканини, які вивозять до Єгипту та інших країн».

У країні берберійців Ібн Баттута познайомився зі звичаями місцевих племен, після чого переплив Червоне море і, рухаючись уздовж Аравійського берега, прибув у місто Зафар, що лежить на березі Індійського океану. Тут він побачив надзвичайно багату флору: бетель, кокосові пальми й інші дерева утворювали розкішні ліси. Подальший шлях Ібн Баттути проходив уздовж берегів Східної Аравії і Південного Ірану – районів, де розташовувалися найбільші середньовічні арабські порти. Подорожуючи ними, він зустрів багатьох купців різних національностей, які розповідали йому про далекі землі й усіляку дивину, що її бачили під час своїх подорожей.

Відвідавши ще кілька міст Південного Ірану, у тому числі й найбільший морський порт Лар, Ібн Баттута вирушив на Ель-Бахрейн – острів, що славився своїми перлами. «Місце лову перлів, – писав він, – розташоване між містами Сіраф і Бахрейн у тихій затоці, подібній до широкої річки. У квітні і травні прибуває сюди велика кількість човнів з ловцями перлів і перських купців. Перед кожним пірнанням у воду ловці перлів надягають маску з черепашачого панцира, з якого також роблять кліщі, що служать для затискування ніздрів. Потім обв’язуються шнуром і поринають у воду. Ловців розрізняють за тривалістю перебування під водою, деякі з них у стані пробути під водою (протягом дня) годину, дві і навіть більше».