Kitabı oku: «100 днів полону, або Позивний «911»»

Тепер, після повернення додому, почавши входити у структури місцевої влади, розумію, що на місцях сидять люди, які мали б бути адміністраторами змін після Революції Гідності, а насправді – це окремий пласт, відділений залізобетонною стіною від усього, що відбувається… Навіть важко це життям назвати – вимір, коли ти дихаєш. Так, це, мабуть, життя. Але зовсім інше.

Революція одна, друга, війна… Щось ми робимо не так, бо все, що відбувається, жодним чином не впливає на чиновницький світ. Це специфічна сила зла і якась мізерна сила добра (добровольці, котрі воюють на Сході) і близько не може справитися. От кажуть: повернуться хлопці з АТО… Повертаються… Мовчать… Не хочуть ні з чим зв’язуватися і навіть не вірять, що можна щось здолати. Що «ворога» на Сході можна побороти – так, а чиновницький світ – ні, не знають як.

Що ще треба пройти?

Якого роду катарсис?

* * *

Петро приступив тоді та запитався Його:

Господи, скільки разів брат мій може согрішити проти мене, а я маю прощати йому?

Чи до семи раз?

Ісус промовляє до нього: Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!

(Від Матвія 18:21, 22)

Передслово

Події листопада 2013 – лютого 2014 в Україні отримали діаметрально протилежні оцінки (насамперед через судження закордонних медіа): з одного боку, зміна влади насильницьким шляхом і в непередбачений законодавством спосіб, з іншого – Революція Гідності… Але людська гідність – це та категорія, яка сама знаходить шляхи для самовираження, часто незважаючи на дипломатичні протоколи. А вчорашні майданівці – сьогоднішні волонтери – стали ангелами на сторожі вибореної гідності, як власної, так і національної. Зростає нове покоління українців – патріотів, які мислять себе незалежно, в державі, позбавленій корупції, з почуттям самоповаги.

Предивний факт: політики, як тільки виникла збройна складова конфлікту в Україні, одразу визнали, що в державі практично відсутня армія і вся надія на «друзів України». «Друзі України» (ті, що за Будапештським меморандумом передбачають захист нашої держави) трохи посоромившись знайшли дипломатичні маневри, мовляв, хтось неправильно потрактував меморандум. Так чи так, але стало зрозуміло, що:

– ніякої зовнішньої допомоги чекати не варто;

– політики, котрі визнали проблеми власної армії, таки не проти покерувати й такою державою;

– гідність таки необхідно захищати за рахунок сил й енергії саме волонтерського руху…

«Этого не мог предвидеть никто», − легендарна фраза із улюбленого фільму багатьох поколінь «Сімнадцять миттєвостей весни» стала актуальною як ніколи. Жоден кабінетний аналітик не міг передбачити того, що в напіврозваленій і осілій у злиднях Україні виникне нечуваний досі й невідомий тій же Європі, та й усьому світу, – потужний волонтерський рух.

І поринули з головою волонтери в технологічний процес під назвою війна: поїти-годувати, взувати-одягати, лікувати, забезпечувати засобами захисту, морально й духовно підтримувати й зміцнювати українське військо. Окрім всього допомагають волонтери і постраждалим від конфлікту мирним громадянам. По обидва боки барикад. Але у війни ще й інші грані: полон, обмін і торгівля полоненими, захоронення цивілізовані і варварські, зниклі безвісти і пошуки їхніх слідів. Офіційна Україна й до цього не була готова. І навіть після року війни, названою АТО, держава так і не знайшла своє місце і роль у вирішенні названих проблем. Занадто тяжко все йде, тому потрібно говорити. Це потрібно і для сьогодення України, і для її майбутнього.

Життєва необхідність сказати правду з’являється у кожного, хто хоч раз на власні очі побачив, що таке «ЛНР – ДНР». Один із таких Сергій Захаров, художник із Донеччини, який пройшов пекло «ДНРівського» полону, у якому багато спільного із моїм, «ЛНРівським». Я познайомився з ним на презентації першого видання, у Києві. Він сказав, аби був письменником, теж написав би книгу, але «я художник, тому малюю». Коли побачив перші Сергієві начерки до текстів, здивувався наскільки точно відтворено тамтешнє життя. Тепер побачити й оцінити можете і ви, свідомі читачі. Бо тільки таким ця книга потрапляє до рук.

Замість прологу

Перші дні я просто насолоджувався повітрям свободи й залюбки йшов до всіх, хто запрошував поспілкуватися: журналісти, посадовці, старі та щойно знайомі люди. Звичайно, радість зустрічі й розмова з близькими та рідними була особливою, проте абсолютно всіх відкритих людей довкола я сприймав, як членів родини. Радий був кожному.

Так. Щось у мені змінилося.

Можу підтвердити це й через три місяці після повернення з полону, коли пишу ці рядки. Ні, я не зрозумів, просто відчув, що всі ми дуже маленькі перед Богом, і всілякі намагання знайти місце під сонцем – від лукавого. Я переконався, що жити треба набагато простіше, аскетичніше. Жити з любов’ю. Адже нічого з собою, окрім відповідей за вчинене, не заберемо. Все так просто… Просто люби, працюй, шануй насамперед батька й матір, близьких і рідних, далеких і невідомих, і… ворогів своїх.

Дивна річ. Після повернення з полону в мене не виникла жадоба помсти до катів, а навпаки – з’явилося відчуття вдячності до тих, хто проявив людяність і певними діями підтримував у час одного із найважчих періодів мого життя. Так, ТАМ відлік життя йде на години, хвилини, секунди. Кожної миті щось може змінитись. Трапитись щось абсолютно нелогічне, неплановане. Зараз про це не те, що говорити, а й згадувати важко настільки, що божеволієш.

Те, що раніше здавалося непереборною проблемою, сьогодні стало малосуттєвим, часом навіть таким, що не заслуговує на увагу. Для кожного «непереборні» проблеми – це щось особисте. Я такий же: переймаюсь (а точніше, переймався) тим, що доносить телеефір, як у кожного, у мене є родинні питання, що потребують особливої уваги. Полон, наче надпотужний мікроскоп міжлюдських та суспільних відносин, дав мені нове бачення псевдополітичних та псевдоекономічних конфліктів. Якщо узагальнити, що побачив через його збільшене скло – це тотальна маніпуляція. Усім і всіма. А ще сумбур і абсурдність реалій. Поріг вразливості до жорстокості знизився до нуля: поняття образи відступило в глибоку тінь. Навпаки, намагаюсь не ображати інших. Тих, хто хоче вчинити так до мене, просто жалію. За недалекоглядність. Бо то є марна трата часу…

Маю переконання, що війна ТАМ, та «мирне» життя ТУТ – це два різні світи. ТУТ ми не бажаємо прийняти місію цієї війни, зрозуміти: для чого нам це випробування. Начебто ми мали б відстоювати ідеали Революції Гідності, проте живемо за «совковими» стандартами (і захищаємо це право так жити).

Перші вичитки-поради поставили ключове запитання:

«А чому ти не показуєш страшних сцен катування, знущання над пораненими та полоненими?…»

Дивний феномен. Не можу.

Коли написав перший текст – вислав своєму другу-сокамернику, професійному журналісту Ромці Черемському: «Прочитай. Це те, що ми хотіли донести до наших співвітчизників, перебуваючи на підвалі…» Майже місяць Ромка не відповідав. Телефоную декілька днів тому, вибачається: «Знаєш, я так і не зміг себе пересилити: відкрити файл «100 днів полону…» Мені болюча будь-яка згадка про ЦЕ… Переслав, не відкриваючи, своєму приятелю – професійному журналісту з великим досвідом роботи. Дав певні поради, та в цілому оцінив добре».

Вибач, Ромко. Розумію, що болить. Та мав написати це саме так.

Знаєте, чого понад усе прагнуть полонені там? Щоб їхні родини не знали про ті важкі страждання, які доводиться витримувати в полоні.

Нещодавно повернулися хлопці десантники після п’ятимісячного полону (їх взяли під Іловайськом). Удома – без інтерв’ю. Півтори доби біля родин – і на службу… Уклали нові контракти. Мама одного з них спілкувалася зі мною: «Колишні полонені – це якась особлива каста… Їх важко розуміти. Та, бачу, що й вони ТУТ мало що розуміють. Тому навіть після такого страшного полону бачать себе далі тільки на війні… Майже не говорили про полон. Та, чи не найперше, що зробили хлопці, повернувшись додому, зателефонували тим, хто проявив ТАМ до них людяність: давав кусок хліба, іноді, потайки вночі зателефонувати до рідних…»

Якби захотів написати сценарій фільму жахів, не довелося б нічого вигадувати. Але я не терплю цього жанру. Розумію, що цю книгу можуть читати рідні й близькі тих, хто ще залишився там… Що маю сказати їм? Дзвінки та листи від родичів я отримую щодня. Разом віримо та надіємось. Кілька днів тому, ридаючи, зателефонувала мама одного із воїнів, який лежав зі мною в лікарні… Він уже пів року в полоні й має важке поранення. Днями подзвонив дружині й сказав, що його, пораненого, жорстоко побила група п’яних конвоїрів… Хлопець уже кілька днів навіть підвестися не може. Шукаємо способи визволити.

Війна триває. І я в ній маю своє місце. Незначне. Щось намагаюсь зробити для поліпшення долі та визволення заручників, розшуку зниклих безвісти. Щось вдається. Чотири вантажі безпосередньо до камер з полоненими знайшли своїх адресатів. Під час п’ятої доставки нашого перемовника (дівчину-волонтера) взяли у полон. Це вже її другий полон…

Щось пішло не так…

Визволяємо. І… направляємо вантажі з харчами та одягом до камер Луганська й Донецька… Коли буде визволено останнього полоненого? Зараз це невідомо й не зрозуміло… Цей «дощ материнських сліз» надовго…

* * *

Цей текст – це пам’ять.

А пам’ять – зовсім не пам’ятник. Вона жваво спонукає міркувати про те, що відбувається в нашій країні, у світі. Примушує шукати відповіді на складні питання. Це також моя пам’ять для внучки Марійки. Для світлого й мирного майбутнього її та всіх українських дітей.

Свобода «щастя»

Найбільше випробування для людини – встояти не стільки проти невдач, скільки проти щастя

Франческо Гвічардіні

24 листопада 2014 о 13-й годині за київським часом й о 14-й за московсько-луганським, біля мосту через Сіверський Донець поблизу містечка Щастя, представниками Міністерства оборони самопроголошеної «ЛНР», мене перевели зі статусу військовополоненого/заручника/просто викраденого у такий довгоочікуваний статус Громадянина України й передали офіцеру Української Армії – комбригу 92-ї бригади. Не знаю, як його звати. Просто справжній офіцер. Все було лаконічно і… якось незвично людяно для навколишнього світу. Того дня, коли мене передавали в руки офіцера, сторони домовилися про «режим тиші» на три години. Три години тиші на передовій – це мій скромний вклад у справу довгоочікуваного миру на Донбасі.

За мною приїхав син. Комбриг попередньо запитав його, як мене ідентифікувати, адже я не мав ніяких документів. Володимир для цього вигадав дуже милий, навіть зворушливий, пароль.

У супроводі двох офіцерів «ЛНР» я підійшов до підйому на гірку, яка, звиваючись, вела до мосту через Сіверський Донець.

– Стоїмо! – пролунала лаконічна команда. – Якщо почнеться стрілянина – падай на землю.

– Так домовилися ж про «тишу», – зауважив я.

– В окопи команди часом приходять із запізненням, – відповів досить інтелігентний ополченець.

Чекати довелося недовго. Хвилини через три після нашої зупинки з’явився крокуючий твердою, впевненою ходою військовий. За ним ще двоє.

– Назвіться: прізвище, ім’я, по батькові, – сказав офіцер. І хоч звучало це по-військовому чітко, обличчя випромінювало особливу людяність, приховати яку не зміг би жоден військовий мундир.

Я відповів. Мабуть, за темпоритмом не так чітко, як прозвучало запитання.

– Як звати сина?

– Володя.

– А онуку?

– Марійка, – сказав я, усміхнувшись.

Комбриг відповів не менш щирою посмішкою і міцно, по-чоловічому, навіть по-батьківськи, обійнявши. Він був молодшим за мене, але тут, на війні – в рази головніший, тихо мовив: «Із прибуттям».

– Проведіть! – прозвучала команда від комбрига рідної української армії. І я в супроводі офіцера, який стояв трохи осторонь, пішов до наших…

Уперше після ста днів мого перебування в полоні на очах виступили сльози. На хвильку. До мосту я підійшов уже гідно. Усе було позаду. Попереду чекало повернення додому, до такого вже незвичного мирного життя.

ПАРАЛЕЛЬНІСТЬ

(із захалявного записника)

Крізь заґратоване вікно дивлюся, як люди кудись йдуть нещасними, розбитими Ровеньками. Які вони при цьому щасливі. Проходять повз підвал і не уявляють, що через дорогу від їхнього будинку утримують кілька десятків полонених та заручників. І тут не 21 століття, а 15–16 – за підходами це Середньовіччя.

Тут, як ніде, відчуваю, що є кілька світів: перший – чиновницький, де всі лаються, щось вирішують…, другий – фейковий, коли хтось кидає маніпуляцію і всі ведуться на неї. Мене в цих двох світах немає, скоріше у наступних. Третій – глибинний, аналітичний. Четвертий – світ бійців і людей, яких торкнулася ця війна. Ті, хто пройшов крізь Схід, розмовляють між собою на рівні думок… недомовок, обмовок. Тут є свої цінності. Якщо стіна, то тут ця стіна справжня – з чіткими обрисами: бачиш, де, яка цеглина, на яку можна опертися… Там, на мирній Україні, біла стіна, пофарбована – не знаєш, що всередині, насправді. А вона може бути псевдостіною, або такою ж цегляною, але заштукатуреною. Тут все оголено – усі людські відносини на поверхні. У певному сенсі тут краще через цю щирість. Даю собі слово щомісяця виїжджати в зону АТО: занурюватися «у чисту воду».

Пролог від діда

Великий Брат, як і раніше, не стуляє очей, а деякі рівні – рівніші від інших…

Джордж Оруел

Майже день у день, 72 роки тому мій дід втік із полону німецьких окупантів. Добирався сотні кілометрів до рідних країв. Поліцаї уже в родинному селі Панське спіймали й після жорстоких допитів розстріляли діда Якова. Звуки пострілів чув мій тато…

Сьогодні Панське (колись – українська «Венеція») затоплене водами Дніпра поблизу Черкас. І в цієї трагічної події мого роду немає місця, до якого я мав прийти вклонитися. Та душа, вочевидь, обирає свої потаємні (за Вищими Законами) шляхи. Мій дід потрапив у полон неподалік від тих місць, де взяли й мене. Відомо, що Яків Федорович Макеєв боронив Батьківщину від окупантів у Курській, Воронезькій та Сталінградській областях. Неподалік від Бєлгороду отримав контузію, знепритомнів і потрапив у полон. Через 72 роки курсько-воронезькі хлопці дідів-прадідів, яких боронив мій дід, взяли в полон уже мене. Спіралі історії.

Не знаю, можливо, полон – спадок від діда. Можливо, історія ближча. У середині червня боєць Жека з позивним «Чех» дістав мій телефон, дізнавшись, що я займаюся організацією богослужінь у військах. Перетелефонував і попросив провести в них в «Айдарі» Євхаристію. Дуже хотів причаститися. Не склалося… Коли ми приїхали в розташування, виникла якась метушня. Нас не пустили, тож довелося проводити молебні в інших частинах.

«Чеха» через десять днів не стало. Не причастився. А причину метушні я дізнався, заїхавши на нічну вечерю на зворотному шляху в придорожню забігайлівку за Харковом. У телевізорі показували репортаж про взяття в полон Надії Савченко. Я ще подумав: «Боже, як же їй там, у полоні?…»

Через кілька тижнів дізнався, що двоє моїх земляків – Дмитро Половинка й Сашко Осейко – теж опинилися в полоні. Якось близько взяв це до серця. Як міг, намагався долучитися до їхнього пошуку й звільнення. У полоні хлопці були 11 днів. Коли зустрілися, розговорилися з Сашком: розповів про бомбардування «Градами», мінометні обстріли та багато іншого побаченого-пережитого за час його чотиримісячного перебування на війні. Коли запитав, а де ж було найважче, Сашко без вагань відповів: «У полоні».

Можливо тому, коли до мене звернулися за допомогою у звільненні захоплених бійців, які перебували в Краснодоні, я не особливо розмірковував − розумів, що це і важливо, і потрібно для хлопців.

Загалом було три групи, звільнення яких я організовував. Перша – вісім танкістів, які перебували в ізоляторі тимчасового тримання в Краснодоні. З’ясував їхнє місцезнаходження, встановив контакт і з ними, і з людиною, яка їх утримувала. Незабаром четверо людей були на волі. Залишилося ще четверо. Сконтактував, але чіткої домовленості про їхнє звільнення досягнуто не було. Із людиною, яка відповідала за утримання, вирішили, що будемо розбиратися, коли приїду. Хлопцям пояснив ситуацію. Попросили, якщо навіть не вдасться звільнити, привезти цигарки, солодощі, їжу, одяг. Усе зібрав.

Ще були Роман і Вітя. Їх утримував бойовий командир з позивним «Л». Командир дав номер свого мобільного для зв’язку, і так почалося наше спілкування. Говорили по телефону кілька разів на день: «Л» сказав, що віддасть без обміну хлопців, якщо я привезу журналістів для зйомок фактичного матеріалу про події у Краснодоні. Безпека мені й журналістам гарантувалася на всі 100 %. Командир сказав прізвище, ім’я, по батькові, дав свої контакти, фото із соціальних мереж. Полонені підтвердили, що це він і є. Коли поїздка була підготовлена, я сказав дані свого автомобіля. «Л» повідомив, що мені присвоєно позивний «911», і необхідна інформація передана на всі блокпости. Ще був Святослав із Черкаської області. До мене телефонував щодня із величезним очікуванням і надією. Був у полоні. Втікав. Під час втечі поранили. Без свідомості приютила одна родина, що жила неподалік українсько-російського кордону. Згодом, люди, які прихистили Свята, сказали, що виїжджають до Росії, а квартиру закривають. Привели його до знайомого міліціонера, з яким я і зв’язався. Він запевнив, якщо буду в найближчі 3–4 дні, то заберу Свята без проблем. На запланований день мого прибуття Свят уже пішов від людей, які його прихистили. «Я буду сидіти у жовтій футболці та джинсах на сходах біля краснодонської міліції доти, доки ви не приїдете. Буду чекати» − сказав він.

Від Романа нестримно надходили есемески. Я розумів, що зараз крім мене хлопцям ніхто не може допомогти. А в мене складається все вельми добре й організовано з досить переконливими гарантіями. Додатково відпрацював силу-силенну контактів по лінії церковнослужителів. І ситуація, і статус приймаючої сторони підтверджувалися як ними, так і полоненими.

Дорога на схід

Журналістам Ані, Назару та Роману я запропонував самостійно дістатися до Черкас, звідки ми разом на «Vito» повинні були виїхати в зону АТО за маршрутом Черкаси – Харків – зона АТО – Краснодон і назад. Від’їзд запланували на 18 годину 14 серпня 2014 року, у четвер. Багажне відділення мікробуса вирішив заповнити традиційною гуманітаркою. Із «Айдару» саме надійшло замовлення на медикаменти та запчастини до техніки. Дяка Олені та Інні з місцевого штабу «Самооборони»: допомогли з забезпеченням ліків. Змотався за замовленими запчастинами. У нашому Свято-Троїцькому соборі парафіяни зі священиками вже зібрали досить велику кількість і продуктів харчування (з-поміж іншого – апетитних за сезоном кавунів), і необхідних для воїнів предметів побуту.

Безумовно, звернувся до владики Іоана за благословенням. Розповів йому приховану мету свого візиту.

Удома дружині сказав, що їду в Харків на семінар – повернуся за три-чотири дні. Зайвий раз хвилювати рідних із приводу моїх поїздок у зону АТО не хотілося. Владика благословив.

Якось, днів за п’ять після взяття в полон, один із офіцерів-бойовиків вирішив чи то покепкувати наді мною, чи то просто повправлятися у розмовному жанрі, і сказав:

– Бусик твій – все! У друзки. Вирішила наша розвідка на ньому прокататися до ваших нациків у тил, але потрапили в засідку. По них лупонули з РПГ – чотири трупи.

– Нічого такого з ним не буде. Його владика Іоанн освятив і благословив мене на поїздку, – задумавшись на пару секунд, відповів я.

Офіцер із якимось непідробним інтересом подивився на мене і тільки протягнув у відповідь:

– Мда…

Як виявилося, він просто вигадав і про РПГ, і про трупи. Бусик тримався… Не розумію навіщо, але чеченці, які забрали моє авто, найперше розбили вікно машини біля водійського сидіння. Можна було б припустити, що у розбитому вікні розмістили б ствол (для справи), але… вікно затягнули поліетиленовою плівкою.

Згодом, після повернення з полону, дивився програму з документальними зйомками зі Сходу й побачив, що це майже традиція: спершу розбити вікно отриманого авто, а потім закрити його плівкою.

Мій добрий товариш «Vito», на якому я проїхав не одну тисячу кілометрів (і втрата якого й на сьогодні для мене болюча й відчутна), їхати однозначно не хотів. Буквально напередодні поїздки раптом зупинився, як ослик, не бажаючи нікуди рухатися. І довелося докласти неймовірних зусиль, щоб запустити його в путь-дорогу. Не доїжджаючи до Сватового (перший райцентр Луганської області на кордоні з Харківською), пробив колесо. Замінити виявилося дуже складно, а пошуки шиномонтажу у Сватовому й надання невідкладної техдопомоги зайняли незвично довгих три години. Щось ішло не так. Утім, були й цікаві моменти в дорозі. Увечері в четвер, коли вже проїхали частину шляху, передзвонила медсестра «Айдару» і запитала, чи не зможу заїхати в передмістя Харкова по цуценя. Цуценятко добротної німецької вівчарки знайшли і прийняли на борт майже опівночі. Нарекли його Айдаром. До полудня п’ятниці 15 серпня прибули в розташування батальйону. Передали песика, який уже почав потихеньку гарчати. Вивантажили гуманітарку.

Дорога в зоні АТО – це не зовсім те, до чого ми звикли в мирному житті, там це скоріше напрямок, бо їхати доводиться полями й посадками. Так добралися до якогось місця в полі, де стоять наші БТРи й хати видніються. Зупинилися. Жінка виходить з будинку й мелодійною українською: «Хлопчики, а ви тут надовго?». Думаю, який же це «Восток»? Простояли там годин дві – йшов мінометний обстріл. Військові сказали, що може проскочимо.

Головне: спочатку дістатися залізничного насипу, а потім пропустити поворот. «А то можете в’їхати на блокпост чеченців при Ювілейному». Так і поїхали в повному тумані від бруду й пилюки, покладаючись скоріше на інтуїцію, аніж на здоровий глузд і чіткий прорахунок власних дій. Інтуїція слово іншомовне, і ми, слов’яни, ототожнюємо його з більш зрозумілим для нас більш точним відповідником – «авось».

Візуальний контакт із машиною супроводу не був стабільним. Щоб визначити напрямок руху, слід було притишити хід, вийти із пилової завіси і за вектором руху рукотворного торнадо, яке лишала за собою «Нива», зрозуміти, куди ж рухатися далі.

Ключове перехрестя, як часто буває, з’явилося несподівано, й оскільки нас попереджали «дивіться не промахніться», виникло питання, на яке не знаходили відповіді. Так, це було перехрестя життя: в одну сторону дорога йшла на блокпост чеченців, в іншу – наш шлях… Але в обох напрямках стовпом стояла пилюка від руху авто.

У кожного своя дорога… Яка з них наша?

Стоїмо. Хвилин за десять повернулось авто супроводу, що їхало попереду: «Добре, що зачекали. Жартують: як казав Штірліц, «Выдержка – обратная сторона стремительности!».

Урешті-решт, прибули до Лутугиного. Одразу розвантажили гуманітарку для місцевого роддому. Відкрили двері багажного відділення – кілограмів 20 піску злетіло.