Kitabı oku: «Honey, ротвейлер Божий»
Ротвейлером Божим нарекли баварці свого кардинала Йозефа Ратцінгера, згодом Папу Римського Бенедикта XVI за його безкомпромісність у стосунках людини із Богом.
Що більше пізнаю людей, тим більше я люблю собак.
Мадам де Севеньє
Собака – то єдина на світі істота, яка любить тебе більше, ніж себе.
Джош Біллінгз
Відходив день, і всі земні тварини Звільняв вечірній присмерк від утоми.
Данте Аліг’єрі
27 тисяч обертів в одній упряжці навколо Сонця
Я з жахом думаю, що у цьому земному моєму житті його не було би в мене. Ми би десь розминулися в орбітальному польоті. Навіть не наділивши один одного поглядом на льоту. Власне, життя своє я ділю на троє – до нього, з ним і без нього. Ота середина довжиною у вісім з половиною років є для мене золотою, бо я був тут, на Землі, з ним. І не просто так – я жив поруч з ним, а він поруч зі мною.
Ми жили разом. Вдень і вночі. І так – майже щодня. Він сам прийняв рішення з дитинства, що у моєму місці поглинання у сон, яке ми називаємо спальнею, він має бути поруч, лежачи на килимку біля мого ліжка.
Наші два життя стали одним актом гармонії двох земних родів, які у своєму духовному сплетінні пізнали найвищу радість, яку тільки може дарувати життя на Землі. Містерія наших взаємин із такими ж, як і ми, живими поселенцями планети, з часів Ноя, котрий зберіг у хвилях Вселенського Потопу не лише репрезентований його сім’єю рід людський, а й «усі тварі по парі», та й задовго до останнього Потопу, – то вічна книга, яка пишеться впродовж тисячоліть і яку шліфують два найвидатніші коректори нашого земного статусу – Природа та Історія.
Два наші роди, як жодні інші на планеті, сплелися на відстані десятків тисяч років тому. Резонно у компаративному осмисленні нашого союзу пізнати глибше витоки – відколи і як взялися тут, на Землі, ми і вони?
З нами, здається, усе майже зрозуміло. Наводжу посилання на редакційну статтю найавторитетнішого у наукових колах журналу Science у номері від 11 вересня 1987 року, у якій стверджується, що «Африка є колискою сучасної людини» і що «за даними молекулярної біології людина появилася в Африці приблизно 200 тисяч років тому».
Відтак лондонський Observer так само на першій сторінці розміщує велетенськими літерами те, що має велетенське значення для нашого самоусвідомлення: «Із Африки: шлях людини до панування над світом» (читайте мою дилогію «Кінець світу: до і після. Сага про космологічну долю людства»).
А як із братами нашими меншими? Мій Ханни поки що не може зробити такі от посилання, які я з гордістю про наш рід навів вище. Однак існує твердження, що його якнайдальшим предком є Tibet dog, який відповідно походить із втаємниченої у космологічних масштабах території – із Тибету, який я разом зі Святою Землею у центрі із Єрусалимом та карибським Юкатаном називаю трьома порталами зв’язку людства із Абсолютом.
Звідки цей dog як жива істота взявся у Тибеті і коли? Поки що – невідомо. Його походження – поза межами людського пізнання. Однак на тому ж Юкатані, що між двома Америками, що є батьківщиною космічних блукальців майя, я натрапив у їхній такій же космічній мудрості на твердження, що ми, гомо сапієнс, – то п’ятий комплект людства після попередніх чотирьох, знищених у результаті глобальних катастроф. Як, приміром, знищення 65 мільйонів років тому цивілізації, яку ми називаємо цивілізацією динозаврів, – після падіння на планету астероїда діаметром 10 кілометрів. Я спеціально пройшовся джунглями по дну кратера падіння цього «гостя», який добре зберігся опісля тих 65 мільйонів років.
Тому на радість мого Ханни висловлюю гіпотезу, що його рід перейшов до нас із попереднього комплекту живої цивілізації. Вони були там, за горизонтом Атлантиди, де нас ще не було. Яких там 200 тисяч літ існування Людини? Тибетське незбагненне походження свідчить, що вони можуть бути старшими від нас на мільйони літ. Тому цілком можливо, що у нас нема жодних підстав називати їх молодшими братами. Цілком можливо, що якраз навпаки – ми просто немовлята порівняно із ними, багатомільйонними старожилами планети.
Однак коли з часів Шумеру й Вавилону люди навчилися жити ієрархічними згромадженнями, поіменованими після Вестфальського договору модерними державами, у священній книзі нашого союзу з’явилась лише недавно заповідь, сформульована одним з найкращих із людей, Махатмою Ганді: «Про велич держави і моральний стан її народу судять по тому, як у ній ставляться до тварин».
Звичайно, до висоти одноплемінників великого індуса із їхньою канонізацією однієї із тварин усім нам, сущим по всіх материках і континентах, далеко. Ганді взагалі ставив корову у моральній шкалі людських цінностей на одну сходинку із рідною мамою. Зрештою, не лише в Індії та індуїзмі «священна корова» слугує прикладом людського поклоніння тварині. Цивілізаційні вершини людськості – древні Єгипет, Греція і Рим – так само мали у фундаменті свого історичного вознесіння таку рушійну силу, як поклоніння жертовній дарительці цілющого трунку для людини, яка вільно ходить в інтер’єрі ХХІ століття вулицями багатомільйонного мегаполіса. То у наших азіопах спиняється людський потік, коли на шаленій швидкості везуть тіло корумпованого ідола вулицями Києва, а у Делі тисячі машин мусять завмирати у почесній варті, коли дорогу переходить її святість Корова.
У постулатах пізнання світу мені, як вихідцю із бідної селянської родини, пієтет до дарительки практично усього, що було на столі змалку, вкоренився навічно у власній моральній конституції. Селянська дитина має щонайпізніше із семи років щоденну – без вихідних і святкових днів – трудову повинність. Пасти корову – від сходу і до заходу сонця. Якби не цей незворушний моральний і просто безпощадний трудовий гарт, я б ніколи у будь-який інший спосіб не збагнув би, що таке відповідальність людини перед собою, родиною, суспільством.
Однак у священному статусі цілком оправдано із коровою може конкурувати іще один із десятків тисяч родів земних, хоча, на відміну від індуїзму, джайнізму і зороастризму, ближчі нам релігії не наважилися надати цьому нашому супутнику священного сану, хоча він поруч із ними не менше тисячоліть, ніж ми себе пам’ятаємо й усвідомлюємо.
Доктор Лов Дален зі Швеції нещодавно переніс цю дату якнайдалі у глиб мегаісторії, бо раніше вважалося, що собаки відкрили симфонію одомашнення поруч із Людиною інших тварин 15 тисяч років тому. Насправді вони прийняли рішення розлучитися зі своїм родом хижаків вовків начебто десь так 27 тисяч років тому, коли ми тільки примірялися до цивілізаційної еволюції, яка виведе нас на вершину богоподібного царя природи.
Власне, тоді ми були у кращому разі дикими, як і всіляка інша живність, двоногими мисливцями-неадертальцями, бо їхній рух назустріч нам з метою у точці біфуркації поєднати наші еволюційні долі у дивовижному, нечуваному на планеті союзі двох земних родів розпочався із їхнього відчайдушного наміру витворити самостійний біологічний вид. Вони мусили зробити це, бо залишатися надалі вовками і водночас друзями людей – то була б очевидна антропологічна несумісність.
Я охоче приєднуюсь до тих біологів, які стверджують, що вони, песики, були першими із багатющого тваринного земного згромадження, які зробили перший крок нам назустріч.
Із притаманною йому геніальною простотою Ред’ярд Кіплінг побачив цю галактичну подію таким чином: «Коли Чоловік прокинувся, він сказав: «Що ця Дика Собака робить тут?» І жінка сказала: «Його ім’я – не Дика Собака, а Перший Друг, тому що він буде наш друг назавжди, назавжди, назавжди!» Forever!
Я би спокусився зробити власний онтологічний висновок: вони стали нашими друзями раніше, ніж ми стали людьми. Я згоден, що нас було створено десь на межі 200 000 літ тому, хоча знову ж таки не далі, ніж цього року, археологи у Марокко знайшли мощі людиноподібних істот, яким наука дає цілих 300 000 літ. Як співала одна пані: «То ли еще будет, ой-йо-йой». Але я своє, з дозволу сказати, відкриття, сформульоване вище, роблю у сучасному сенсі людини, за визначенням Аристотеля ще до нашої ери, як політичної тварини.
А тоді біля витоків, коли у царстві фауни розпочався вододіл на свійських і диких, уже після песиків, приглядаючись до їхнього, аж надто сміливого експерименту – дружби з нами, – переступили поріг нашої печери й інші чотириногі чи крилато-нелітаючі партнери, які нині сповнюють доволі численний Вавилон домашніх тварин навколо нас.
Як у наших внутрішньородових стосунках, особливо шлюбно-статевих, не усе так на початках виглядало, як мріялося нашим супутникам, не все так безхмарно складалося у наших міжродових стосунках із ними, чотириногими. Вони дуже швидко, напевно, зрозуміли, що хоч і мають справу із богоподібною істотою, але десь на антропологічному дні своєї природи йшлося ще про того хижака. «Бого…» – то лише подібність, а хижак хижаком, хоч і навчився пересуватися на двох кінцівках, від чого ще сотні тисяч літ терпітиме його хребет, у якому гніздитимуться усі хвороби в силу цього випрямлення, яке, по суті, є викривленням природи одного із ссавців.
І все ж насолода враз опинитись на людській прафермі була такою звабливою, що вони прийняли антигуманну і деспотичну з нашого боку умову: наш «шлюб» передбачає щонайменше нещадну експлуатацію, як це сталося із кіньми чи волами і навіть, простіть мене, індуїстські боги, коровами, хоча люди цим займаються також у стосунках між собою, коли одні з них ставляться до інших, як до робочої худоби.
Президенту Лінкольну, що вивищується, неначе на царському троні, над демократичним та прогресивним людством у центрі Вашингтона, довелося життям заплатити, щоб змінити цей статус-кво, коли для людини інша людина є такою ж твариною, як і всі інші. Навіть гіршою, бо рабовласник якихось три сотні літ тому – вчора за масштабами мегаісторії – міг леліяти у власних подушках хитромудрого котиська в той час, коли його сатрапи за вікном на конюшні лупцювали на смерть непокірного раба, який дозволив собі нечуваний злочин – проявив свою людську гідність, тобто претензію на богоподібність.
Але найстрашніше при закладанні міжродового суспільного договору за десятки тисяч літ до Жана Жака Руссо було в іншому. Виходячи із нашої, вищою мірою, хижацької натури, вони погодились навіть на те, що в один момент твій улюблений двоногий друг тебе заріже і з’їсть.
Із цим смертним вироком, який у будь-яку мить може бути приведений до виконання, жити з нами погодились кури, гуси, свині, вівці та інші у будь-яку мить умертвлені нашою співпрацею наші друзі. Практично був лише один виняток завдяки вченню індуїзму та мудрості древніх єгиптян сукупно із еллінами та римлянами: кримінальний кодекс такої країни, як Індія і не тільки, передбачає смертну кару для людини, якщо вона вб’є корову. Вбивство корови вважалося навіть більшим злочином, ніж вбивство людини, і прирівнювалося до вбивства репрезентанта найвищої касти серед людей – брахманів.
Але усе це законодавство склалося трохи згодом після процедури одомашнення тварин людиною. А тоді, біля витоків, очевидно, їм, братам нашим меншим, було не шкода своїх біологічних носіїв, бо, напевно, їхні гени знали, що нам без цього екстравертного канібалізму не вижити.
То лише окремі з нас – правовірні вегетаріанці, а так, не будучи м’ясоїдним гурманом, гомо сапієнс навряд чи вижив би. Бо, зрештою, усі ми, члени фауни, включно із людиною, виготовлені із сировини, яка у теплому стані є носієм життя, а замертво – є носієм білка для того самого життя. Якось заплутано вийшло у Творця, але на все Його воля.
І був лише один кандидат у партнери (для початку) людини, який на таку роль – не гарматного, а кухонного м’яса – не погодився. Вони, песики, опинившись у нашому обозі, пред’явили ультиматум на власну недоторканність. Можливо, їхня логіка діалогу із людьми була такою: якщо ви, гомо сапієнс, прийшли до того, що перестали їсти одне одного, то чому ви маєте їсти нас?
Цікаво, як так сталося, що з’їдати собак в абсолютної більшості племен, що ходять нині під прапором ООН, категорично не прийнято. Є виняток, як я вважаю, крайнього ступеня здичавіння десь там в Азії, але там є також такі, з дозволу сказати, люди, які на обід їдять людських немовлят, як молочних поросят. Почитайте романи нобелівського лауреата Янь Мо. Мороз йде по шкірі, і лауреат клянеться, що він не вигадує.
А тоді, я так думаю, поза 25 тисяч літ тому, перші спроби наших кровожерливих пращурів запекти на мангалі чотириногого друга увінчалася трагедією для гомо не зовсім сапієнс. Очевидно, песики, у силу того, що Всевишній нагородив їх кількістю власної гідності, часто більшою, ніж постнеадертальця, загризли такого Кука, що хотів їх з’їсти. Цілком резонно вважати, що статус недоторканності вони відвоювали у нас у запеклій силовій боротьбі. Я собі уявляю, скільки двоногих гурманів мусили впасти жертвами власних посягань на гідність чотириногих, поки збагнули, що попросту з’їдати їх не можна, бо у відповідь вони з’їдять тебе, нагадавши, що їхній пращур все-таки не хто інший, як вовк.
Незбагненною є ціна компромісу, але, окрім песиків, право не бути вбитими на вечерю відвоювали також котики. І більше нікому із біородів свійських цього не вдалося.
Я не прихильник уподібнення цих двох найближчих до нас співжителів, які володіють найвищим титулом членів сім’ї. Коли песики могли відстояти своє право на природну, а не на насильницьку смерть, силою своїх щелеп, то котів навряд чи могла врятувати їхня смішна для гуменіда звичка дряпатися.
Але вусаті мурзилки розкусили, що є ще більша сила, ніж фізична міць, – улесливість. Коти без особливих зусиль виявили, що ці жорстокі двоногі хижаки мають таку ахіллесову п’яту, як повна капітуляція перед лестощами, чим вони й скористалися, крутячи запопадливо хвостами нам перед носом. Скількох уже двоногих, їхніх розмаїтих царів, королів, вождів, брахманів і жерців поклала на лопатки ця непереможна сила. Що вдієш. Сильні світу цього могли замахуватися на те, щоб здобувати світ, а після укусу улесливого підлабузника падали ниць.
На відміну від котів, компроміс із собаками перебував у сфері раціональній, а не емоційній. Людина зрозуміла, що цей друг, володіючи вищими, ніж у неї самої, богоподібної, моральними чеснотами, здатен також у рази примножити її все-таки скромні можливості щодо слуху і нюху, за якими ми порівняно із ними – попросту недорозвинуті неврастеніки.
Але головне – вони стали нашими блискучими союзниками у наших війнах, бо ми, гуменіди, упродовж мільйонів років займалися тим самим, чим й інші дикі хижаки від тигрів до орлів займалися щонайменше упродовж 500 мільйонів років і займаються донині, – полюванням як способом виживання за законом донецької мафії: не вб’єш ти – вб’ють тебе.
Соціальний дарвінізм ніколи не покидав конституцію гомо сапієнс, бо людські війни були лише на вершині піраміди насильницького способу життя, який лежить в основі усієї ієрархії відносин між людьми, розпочинаючи із родин зі встановленням у них силовим шляхом матріархату чи патріархату і завершуючи державами та імперіями, які посилали супроти одна одної виключно рекордну для усієї фауни кількість гарматного м’яса, яке налічувало сотні мільйонів голів.
У порівнянні зі зграями вовків, левів чи леопардів, які виживали за рахунок вбивства чужих родів, від курників до оленячих загінок, наші державні зграї, які ми фетишизовано називаємо державами, вбивали із невимовною насолодою якраз собі подібних. Дивовижна річ, персонажам наймасовішого кілерства люди ставлять пам’ятники, перетворюючи різного роду політичних та військових вождів від Аттіли до Путіна на божків саме за їхні найвидатніші заслуги на поприщі людиновбивства.
Але то уже тепер, на піку не так еволюційного, а історичного розвитку, ми, люди, здебільшого, вбиваємо один одного. Погортайте всесвітні енциклопедії, а також елементарні підручники для молодшого шкільного віку. Кому там співають осанну, на чиїх прикладах виховують підростаюче покоління?
На прикладах вбивць, яким є більшою чи меншою мірою практично кожен персонаж історії від цезарів до генсеків. Якщо моральний мутант убив десяток-два громадян, то він серійний кілер. А коли Ленін зі Сталіним у ході побудови комунізму вбили 100 мільйонів громадян? То якої серії вони кілери?
А там, у глибині 27 тисяч літ і глибше, люди мусили виживати у праісторичних джунглях якраз у смертельному бою із іншими родами хижаків. І тоді, на зорі нашого тріумфального вивершення над світом хижаків, нам би просто не вижити без союзника, яким став для нас в одну якусь незбагненну мить учорашній вовк.
Бо у прямому двобої із іншими царями природи, як-от левами чи ведмедями, такий от друг, як ротвейлер, міг цілком резонно силою своєї щелепи конкурувати із цими володарями лісових хащів, бо запусти навіть нині у клітку до тигра ротвейлера із пітбулем, і від уссурійського красеня залишиться мокре місце.
Я думаю, що якби в одну мить ми не стали друзями із ними, ми могли б і не вижити, не маючи такого спецназу домашніх бойовиків поруч, як вони.
Наша спільна армія могла йти війною на будь-якого звіра. І з таким людино-собачим НАТО жодна ведмежа рашка не могла б тягатися. Може, на нас би махнув хвостом найсильніший і найдавніший на планеті звір – крокодил. Не тільки виняткова холодна кров, а також банальна сила дозволила йому прийти до нас із глибини у 260 мільйонів років, упродовж яких він так і просидів у своєму болоті, клацаючи щелепами силою 340 атмосфер.
Уся інша живність на цьому шляху погубилася, а цей довгожитель із нільською пропискою доповз до пірамід і поповз далі й далі у теперішні водяні прерії Флориди. У непролазних болотах в околицях Маямі вони владарюють не з меншим пафосом, ніж колумбійсько-московська мафія у галасливих казино на березі цього неозорого багновиська.
Крокодилячий «ковбой» дав мені у руках потримати щойно вилуплене крокодилинча. Поки малятко відсвяткує перший тиждень народження, можна ще з ним погратися. А далі – відкусить руку за милу душу. Фермер від алігаторів кепкує над ними: у їхніх тупих головах практично порожньо, за винятком єдиного нейрона, який запрограмований на одне – якби чогось та вжерти.
Дивно було чути, хоча для мене, як для українського виборця, нічого нового. Бо наші славні депутати так само запрограмовані на єдине – цапнути і проковтнути. Я думаю, за ненаситністю крокодили все-таки на другому місці після таких реліктів, як депутати.
Але вони, ці слизняки, ніколи не могли бути нашими союзниками у бою хоча би у силу обернено пропорційній кількості фізичної сили їхньої кількості інтелекту.
А наші справді любі друзі – упродовж майже трьох десятків тисяч літ залишаються й донині нашими, перш за все, солдатами.
Навіть у новітні часи саме ротвейлери були найгрізнішими воїнами в армії наймогутнішої на планеті Римської імперії. Різні собаки походять від різних порід своїх предків, але ротвейлери – найсильніша і водночас найрозумніша порода собак – походять водночас від їхніх собачих мудреців і від їхніх собачих лицарів.
Тому коли я пішов на відчайдушний у житті крок – впустити у свою квартиру тварину, то я усвідомлював, що це найсильніша тварина зі всіх приручених людиною.
Номінально, якщо розібратися, то я живу під одним дахом із потенційним хижаком. Принаймні цього можна було вдосталь начитатися, поки грайливе і моторне 30-кілограмове щеня не опинилося на дивані у моїй київській вітальні. У цю доленосну мить я ще не знав, що уже пізнав Ред’ярд Кіплінг: «Купіть щеня, і ви придбаєте найвірнішу любов на світі».
Ангеле-хоронителю мій
Я довго думав, як маю написати про нього. Не зробити цього – було б моїм, можливо, найтяжчим із гріхів. Я із пекельним болем думаю і знаю, що багато чого не зроблю у своєму такому довжелезному і такому миттєвому перебуванні на Землі, але не виконати перед ним обов’язок – цілковите гріхопадіння. Увічнити його у слові – як це жалюгідно мало значить, аби повернути йому свою дещицю ціни за те безцінне, що я отримав від нього.
І врешті, у терзаннях письменницьких я, здається, знайшов згоду із самим собою. Якби я зараз, сідаючи за комп’ютер і вивівши перше слово – ХАННИ, відтак шукав би видуманих сюжетів і надуманих ходів, я би робив те, чого виключно не було у наших стосунках і від чого ті стосунки були такими світлими.
Думати про місце книги на ринковій полиці, яке залежить від сюжетної віртуозності, – значить вдаватися до фальші, якою навіть при найблагіших письменницьких намірах є всіляка фантазія.
Fiction – англомовне слово для означення усього написаного, що є видуманим, нафантазованим, художнім, слово для безневинного означення велетенської, як мільярди галактик, світової художньої літератури від Гомера до Кастанеди, в українській мові має кальку із зовсім іншим значенням. Фікція. Те, що не є справжнім, те, що є практично фальшивим.
Те, що відбувається на території поза контролем генерального наглядача над кожним із нас, яким є Совість. Тому, маючи цілком благий намір створювати fiction в англійському літературознавчому сенсі, я би неминуче сповзав до фальші в українському людинознавчому сенсі.
Відтак я не знайшов нічого іншого у пошуку не так адекватного жанру, як русла для протікання пам’яті про нього, окрім того, до чого зобов’язаний не тільки християнин, а без чого не може прожити кожен із нас, якщо у твоїй земній плоті залишилася бодай одна-єдина серед мільярдів клітина Бога. Сповідь. Кажи, як є.
Зрештою, за виключно лінгвістичними канонами, обираючи літературний жанр «сповідь», закриваєш для себе шлях до белетристики, бо сповідь не передбачає фікції.
Тому я буду писати про нього так, як було. Протокольно точно. Без краплі фальші, якої не було у житті і не сміє бути у книзі.
Власне, фальш у взаєминах людини із людиною, напевно, неминуча. Навіть якщо ти будеш утримуватися від вкидання дьогтю у спільну із ближнім бочку меду, це буде робити той самий ближній. А відтак, коли гіркота перевершить твою чашу терпіння – і ти так само сипнеш туди транспарентної отрути.
Нічого не вдієш і нікуди не дінешся – тебе затопчуть із твоєю відкритою, як мішень, душею. А далі – пішло-поїхало. Часом навіть видається, що люди просто неминуче змушені кривити душею, щоб вберегти її від отруйних стріл, приречені, аби не луснутися лобом десь на повороті, зробити, наче во благо, те скривлення.
Якби усі люди раптом в одну мить стали виключно чесними між собою? Від сімейної першоклітини і до усього семимільярдного глобального тіла? О, то вже був би інший світ. Зовсім інший, ніж той, у якому практикується, як неминуча захисна функція, оте скривлення. І не факт, що такий виключно оголений світ був би кращим.
Але устремління до святості – фундаментальна матриця людської сутності. У людині запрограмоване невсипуще прагнення до Ідеалу. Одначе у межах свого роду він недосяжний, що також є базовою опцією земної мандрівки. Бо при усіх звершеннях гуманізму тобі ніколи не дадуть забути ближні, блимаючи очиськами люті і зради, що ти живеш усе-таки у середовищі найжорстокіших на планеті хижаків, якими упродовж тисячоліть ніколи не переставали бути люди.
Повертаючись усе-таки до корови, яка перебуває на планеті в ареалі святості, звертаю увагу на визначення духовного походження цієї тварини в розумінні азійського світогляду, до якого не можна не ставитись не те що із цікавістю, а й з величезною повагою, втрапляючи у сферу могутнього його пізнавального магнетизму. Індуїсти вважають її такою, бо вона для них – саттвічна тварина.
Дозвольте невеличке тлумачення. Саттва – одна із трьох цінностей, на яких тримається згаданий світогляд. Саттва – це чистота, абсолют земний, найвищий прояв матеріального світу навколо нас тут, на планеті.
Саттва, блаженство кристалічної чистоти – жадана фата моргана, яка не буває ближче, ніж на видноколі, й одне лише прагнення йти за нею, у напрямі її сяйва – уже так багато значить. А переступити горизонт – фізично це неможливо. Куди там – духовно.
Тому, я так думаю, що реальне, цілковите і абсолютне осягнення виключної чистоти можливе тільки поза межами власного роду. Жоден із богоподібних не дасть тобі такого шансу, як і ти – не даси його нікому.
Блаженство абсолютної чистоти взаємин із такою ж, як і я, земною живою істотою, я пізнав поза межами власного роду. Бо услід за мудрими індусами я вважаю свого друга так само виключно саттвічною твариною. І ця благодать довжиною у вісім з половиною років утримувала мене на піку насолоди, яку містить життя, але до якої добратися дуже важко. Власне, якщо десь там у раю є білосніжні взаємини і лукавство не передбачене самою конструкцією богонаближених істот, то я це відчув тут, у пеклі, яким є часто життя на Землі. Бо якби наша мораль була такою ж, як їхня, то рай наступив би вже тут, на Землі.
Тому для мене цей досвід, коли із пригорщі світосприйняття сиплеться ця насолода первозданної цноти, незрівнянно дорогий. В облудливому і жорстокому світі людей я не зміг знайти такої нагоди, хоча завше шукав і шукаю її ненастанно. Бо, здається, ти навіть сам із самим собою не можеш бути у цілковитій гармонії, а що вже говорити про навколишнє багатолюддя.
А тут… Ні крихти фальші. Безмірна галактика абсолютної чистоти і непорочного откровення. Легко сказати, але так не буває поміж людьми – світ без жодного мікрона розсудливості, амбітності, гордощів, підступності, лицемірства, зневаги, хитрощів, облуди, зверхності, заздрості, гніву, ненависті, зради і матері усіх цих вад – підлості. Тільки сто відсотків і ні на йоту менше – благородність, самозречення, відданість, вірність, чесність, шляхетність, доброта, ласка, самопосвята і на вершині цих дарів Божих найсокровенніше – любов.
«Ангеле-хоронителю мій,
Ти коло мене стій.
Як удень, так і вночі,
Будь мені до помочі», —
навчила мене мати, напевно, у п’ятирічному віці молитви, яку я промовляю зранку і ввечері щодня уже впродовж десятиліть згасаючого життя на Землі. І, може, він, мій Ханни, у моїх молитовних медитаціях якнайліпше підходив на роль живого втілення Ангела. Його моральні чесноти – то були його крила, які огортали мене у дорозі, якою я одного разу вирушив у безвість, опинившись на цій загадковій планеті.
Може, це наше перебування в одному житті протягом восьми з половиною років є апофеозом земної гармонії двох родів земних, – гармонії, без якої, врешті, на космічній скалі не вбережеться уся земна живність перед рукотворною кончиною, включно із нами, богоподібними, і завдяки нашим, тим самим рукотворним, згубним діянням.
І цей апофеоз усепоглинаючої симфонії взаємин із Братом моїм меншим відкрив для мене такі висоти моральної краси і таку глибінь божественного океану, що аж здригаєшся від однієї в’їдливої гадки, що цього блаженства могло б не бути. Бо між людьми цього не буває.
Якщо комусь можуть видатися надто претензійними мої конотації, чи навіть образливими для нас, людей, то смію зауважити, що я не перший, хто дозволяв собі відчай самобичування. Бо цей пізнавальний мазохізм переслідує мету все-таки не приниження, а якраз навпаки, як заклик до активізації моральної потенції, як заклик не опускатися так часто туди, де уже важко розгледіти нашу хвалену богоподібність.
Хрестоматійною уже впродовж століть стало справді сповідальне зізнання письменниці часів Богдана Хмельницького, француженки, на честь якої названо кратер на Венері, мадам де Севеньє: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак».
Невідомий поет підхопив цю гірку правду:
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они честней, они добрей,
По пустякам не лезут в драки.
Не лгут, не пьют, не предают,
Не обижают так беспечно,
И в душу ядом не плюют,
И понимают всё, конечно.
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они как друг с тобой везде
Пойдут, не пятясь, точно раки.
Разборчивые их глаза
Не побегут за первым встречным,
И даже если «против» – «за»,
И понимают всё, конечно.
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нежности к собакам
Различных видов и мастей,
Бесхвостым, стриженым, лохматым,
Что платят за добро добром
И в дружбу верят бесконечно,
Не треплют длинным языком
И понимают всё, конечно.
Мне невдомек, в конце концов,
За что в ругательной атаке
Друг другу тычем мы в лицо,
Мол, дескать, злые, как собаки.
Нам до таких еще расти,
Чтоб вровень стать с их благородством,
А им вовек не доползти
До человеческого скотства.
