Kitabı oku: «Вибрані новели», sayfa 16
ШКОДА
У Романихи заслабла корова. Лежала на соломі і сумно дивилася великими сивими очима. Ніздря дрожали, шкіра морщилася — дрожала ціла у горячці. Пахло від неї слабістю і болем страшним, але німим. В таких випадках найбільше жаль, чому худобина не може заговорити і поскаржитися.
— То очі виде, що вона не буде. Може би, й поміг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повілізали, та й тепер нема ради. Здайтеси на бога — може, вас потішить…
Так казав Їлаш, що знав до худоби.
— Ой, Їлашку, видко, що не буде, але як її не буде, та й мене не треба. Я цілий свій вік змарнувала, аби коровки дочекатиси. Від чоловіка лишила-м си, син умер у воську, а я крірвала та робила і ніч і день. Такі зимові ночі довгі, а я до днини прєду, аж ми пушки спухають, аж пісок у очах стає. Лиш один бог знає, як я тот грейцір гірко претала, заки напрєтала…
— То, видите, бідному то все так, а хоть би-с руки зробив по лікті, та й нічого з того не буде! Уже так є, та й що діяти? Треба якось так жити…
— Та й не знати, що свої голові робити, та й що діяти, та й хто би мені раду дав?
— Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідець зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавського; кажуть, що багато помагає.
— Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницьку матір божу, і кличуси на Івана Сучавського.
— Може, кажу, бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам бог дасть якнайліпше.
І Їлаш пішов.
Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.
— Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
І гладила корову по чолі і попід горло, і голосила над нею.
— Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мені на старість за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена, на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
— А може, це за гріхи так мене бог карає? Бо не раз я через тебе, небого, нагрішила! Десь межі трошки підпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Десь дитина занеможе, десь жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко — бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожним кутом.
Потім упала на солому і розтяглася як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і, закервавлена, впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертю.
MORITURI
Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі і свята, аби голитися і підстригати чупер. Приносили з дому то хліб, то солонину, то інший харч, а грошей ніколи, їх було вже небогато в селі, що держалися Тимка, бо одні повмирали, а другі пропали на війні. Але від трийцяти літ вони привикли мати оцей схід і не покидали його.
* * *
— Коби-сте не курили такі тютюни, що я гину від них, та не рзали, як коні, бо я глухну.
— Сиди, Насте, тихо, а глуха-то ти давно.
— Як не глухнути в такім млині, стидайтеси, старі пайташі.
— Та чого ви слухаєте музику з беззубого гребіня? — каже Тимко.
— О, якого ґазду маю, видите ступня! І він ще такий храпливий та слинавий…
— Ти питлюєш язиком, як у млині…
— Тьфу на тебе, старий.
— Вона би ще хотіла так, як давно, аби її попліскувати по мнєкім, але, небого, вибачай, мнєкого вже давно нема.
— І це ти таке в неділю говориш, окаяннику, таже сегодні-завтра до дучі маєш забиратиси…
— Най і до дучі, а таки старих бабів не буду плескати.
Регіт, сміх, Настин кашель.
* * *
— Тимку, бери, мой, кліщі та тєгни зуб, та я цеї ночі по стінах дравси.
— Котрий зуб?
— Та на, дивиси.
Василь розняв рот і показав цілий ряд білих зубів.
— Та який дідько з зубами з твоїми? Зуби такі, що залізо перекусиш.
— А я не годен вітримати.
— Я, небоже, не буду до служби божої тєгнути. Терпи, як можеш, до післі служби, бо я тепер кров не буду пускати.
— І-і, кілько ти нам крові вже пустив перед службою з бороди та лица.
— То не хотічи, а це інше.
— Васи, а пробуй горівки.
— Сходили діти ціле село — та й нема.
— Нешті румунешті.
— А я зараз найду, але аж на кінці села.
— А кілько нас є? Порахували.
— Літерку як купиш, та й буде. Всі шукали грошей, поволі, ніби невдоволені, але раді, що буде забава.
* * *
— Розробляйте мило, котрі голитеси, а котрі стрижитеси, то сідайте, бо сонце сходить.
— Тимку, небоже, ти тримай вже трафіку з папірками, бо як котрий віде з твоїх рук, то мусить цілу книжечку віліпити, аби кров з него не зійшла.
— Та в тебе, Миколо, така тверда борода, що я борше би дику свиню віголив та пустив до церкви, ніж тебе.
— Тобі все недогода, а на Юрка нарікаєш, що має мнєкий волос.
— Бо також пустий волос, такий, як у дівки межи пахами… Мені вже рука дрожить, я не знаю, як я вас доголю до кінця, а як ще котрий з вас вівернете ратиці, то таки не знаю, як вго на лаву покласти.
Сонце вже добре зійшло, як Тимкові гості сиділи обліплені папірцями та чекали на горівку.
Микита врешті прийшов з пляшкою, і заки ще обголився, то на столі була горівка і накроєний хліб з часником.
* * *
— Пиймо, бре, бо гони наші короткії. Що будемо собі жалувати?
— Та нам коби цеї нехтолиці хто доносив, то ще би-с, мо, дубали поволі. Війта вже не кладемо, ради не вібираємо, послів не посилаємо.
— Все перейшло на читальню, там тепер рєд.
— От, рєд, дівки перебираютьси на парубків, парубки на дівок, обіймаютьси без встиду та сорому, весілє справлєють та беруть грощі за білета.
— Така тепер у них настала забава, але вони мають розум, не бійси, молоді, світом бували. Польщі ані-ані не хотє, а панцькі грунти хотє розділити.
— Бігме, добре, ніц не кажіть, тепер з цев Польщев ніхто не годен вітримати: і маєткове, і доходове, і ґрунтове, і від псів, і від гноївки… але де що на світі є!
— Та коби могли вібороти! От дай боже здоровлє, Насте, та й не кричи на нас, бо, небого, вже-м на розході.
— Та що я вам кажу, дай боже і вам здоровля, лиш не загрійте голови, як котрих зелених свєт: люди йдуть до церкви, село обмаєне, а ви лежите, як дуб’є, під любистком…
— Тогди був гелт, де ті часи?… Довго ще балакали і Василеві на хорий зуб оставили зо два келишки.
— Та йдіть вже додому, та коли вас жінки зберуть до церкви і коли я вімету оте волосе, кінцькі гриви з білих коней…
І вони виходили з хати зі спеченими обличчями, які сонце довгі роки пражило; воно й тепер зараз увіссалося в них, та й вони його несли до своїх домів.
* * *
— Зараз буде біда, — казав Микола Максимові.
— Та яка біда, а дітем від тебе зась!
— Та дітем зась, але стара. Вже чекає, аж очі відивила, аби мене чісати.
— Сам си чіши.
— А де ж би вона дала, вона ціпко любить полюванє робити в чупрі, та зараз занюхає, що-м пив горівку. Та й казане: не маєш стиду, старий, ні від сонца, ні від людий.
— То сховайси десь у стодолі.
— То пропало, вона би мене з гребенем шукала до завтра…
