Kitabı oku: «Царівна Нефрета», sayfa 3
Відкрити гробницю Нефрети та її поезії! Віддихати ніжно-спокійним леготом її кохання!
Ця думка прокинулася в Райті, наче можливість бажаної зустрічі. Від цієї хвилини його досить неясне бажання прибрало виразну форму: ціль – віднайти Нефрету. І те зворушення з молодечих літ, коли він пережив короткий роман зі своєю молодою далекою своячкою – тепер, наче любовна башта, осяяла всю його душу. Нісенітниця, що за переніжнена вражливість!
Ще раз прочитав лист від Пікока. Так. Зустріч була недалека. Давнє пережите знов ожило.
Зерно, що спочивало глибоко у землі, почало кільчитися. Воно видавалося мертве, але тепер зацвіло і запахло наново…
«Що таке зі мною?»
Райт одягнувся і зателефонував до Мері. Її не можна було ніде знайти.
На вулицю! Між людей, юрбу, гомін, світло, в течію живих сучасних людей!
І поринув у морі.
* * *
Зірвати з Мері видавалося Райтові найпростішою розв’язкою, він попросту не розумів, навіщо мав женитися, не знаходив причини, чому мав би зв’язувати себе отим чужим для нього світом. Але щось спиняло його перед вирішальним кроком. У подружжі йшло не про особу Мері, а про те, що це був єдиний вихід, щоб видобутися з завороженого кола Стакена. Треба було розірвати тісний обруч схеми. Коли він сховається під крила Мері, тоді відмежує себе від Стакена недоступним кільцем.
Невиразний внутрішній голос підповідав йому, що він знайшов не ту, якої потребував. Але тільки Мері, ніхто інший, проявляла для нього якнайбільше ніжности. Її пристрасна, легко запальна і так само легко прохолодлива вдача відповідала без сумніву на взаємні почування. Ця взаємність, що складалася із пустих зустрічей, проявлялася більше зближенням двох тіл, ніж душ. При цьому щось як докір чи прохання звучали йому назустріч слова Нефрети, які Стакен спалив і які ще тепер боляче його пекли:
«Буду подібна до мерців, коли мій чудовий друг не прийде до мене вночі».
Райт повідомив Стакена про свій шлюб і просив у нього відпустки, чи точніше офіційно його вислати до Єгипту.
Стакен глянув уважно на Райта. Райт давно вже не бачив його вислову обличчя: тепер його погляд був якийсь скісний, хворобливо пригнітливий. Його погляд, що звичайно параліжував усяку волю і бентежив, тепер своїм скісним, причаєним зором – дразнив, обезсилював. Можна було в ньому вичитати думку: «Я не хочу заволодіти тобою цілим, але я такий певний тебе, що досить сховзнутись мені по тобі зором. Я маю право до цього і ти не вихопишся мені». Тепер уже не пронизливий зір, а той закарлючений бічний погляд, який він відчував увесь час поза плечима, підганяв його. Куди він не повернувся, що-небудь зробив – він відвертався від сучасности, щоб шукати захисту в минулому і скрізь за цим почуванням утечі йшла невидна всеприявність триклятого Стакена.
Стакен глянув на нього непорушно, як орел, як шуліка, як суп:
– Ви женитесь? – і голос його йшов, мовби з далечіні, – а не лякаєтесь, що це матиме вплив на вашу працю і не дасть вам змоги об’єктивно дивитися на світ? – Стакен говорив далі, мовби не сподівався ніякої відповіді, тоном проповідника: – Вічна присутність сторонньої людини – а зважте, що вчений мусить бути завсіди самотній! – не є ніякою користю для праці, отже, можна без такого товариства обійтися. Коли ж такою людиною є ще жінка, тоді її присутність стає нестерпна, бо жінка домагається, щоб її порожню душу чимось виповнити. Вона буде раз у раз теленькати і схоче звернути увагу на себе всіх бездільників. Жінці байдуже, чим вона притягає увагу до себе: останньою модною дурницею чи славою свого чоловіка. Горе тому, хто стає предметом для чужої приємности! Знання людини, що стає забавкою в чужих руках, зуживається і обезцінюється, як монета, що переходить з рук до рук, щораз більше витерта. Знання доступне тільки нечисленним спадкоємцям великого скарбу…
Райт пригадав висловлене бажання Мері, що вона хоче влаштовувати крім літературно-музичних вечорів ще й наукові. Вона вже поробила знайомства між музиками та мистцями, що мають відоме ім’я. Райт не хотів навіть думати про такі вечорі: вони порушили б його систематичне життя.
– І кожна спроба, – говорив Стакен далі, – зробити знання доступним для негідних його величі є зрадою супроти втаємничених. А зрада ніколи не залишається без помсти…
Стакен іще більше похилився над столом і тепер став іще більше подібний до єгипетського хижацького птаха.
Погрози ніколи не захитували Райтом, тільки ще більше розбуджували в ньому духа спротиву.
– Я дістав лист від Пікока з пропозицією взяти участь у розкопах лорда Кернервона.
– Пікок писав до вас?
Замість відповісти, Райт витягнув із кишені лист і положив перед Стакеном. Стакен прочитав і сказав сухо:
– Вас вишлють до Єгипту.
Це звучало, мовби хотів сказати: «Коли так хочеш, то будеш мати своє. Сам переконаєшся, чим це пахне. Пожалкуєш, але запізно».
Райт відобрав лист, що тремтів у Стакеновій руці, поклонився і вернувся до своєї праці.
Шлюб і подорож до Єгипту зливалися в його уяві в одну картину – втечі перед Стакеном. Білети були замовлені, подорожнє приладдя, до якого Райт завсіди прив’язував таку велику вагу, – куплене. Дома блищали шкіряні плескаті валізи з залізними бережками, запашні несесери, срібні та кришталеві предмети. Кімната Райта при «Штайнпляц» виглядала як ограблена; полиці стояли порожні, бо книжки перенесено до Ґруневальду. Тільки бюрко мало ще свій звичайний вигляд. Кілька улюблених фотографій залишилось іще на своєму місці – чудові твори невідомих єгипетських мистців споглядали кам’яними очима у вічність.
Мері була дуже схвильована і перетомлена підготовою до подорожі невпинними пробами суконь. Навіть говорила менше, ніж звичайно.
Коли питали Ляндсберґа про весілля його доньки, він відповідав мовби якось боязко. Важко було застати його дома, а в бюрі він приймав якихось таємничих чужих людей. Почав тепер залюбки ходити по каварнях. Поволі, мовчки випивав лікери і просиджував цілі години похнюплений у задумі. Можливе, що він оминав зустрічі з Мері. Утікав перед знайомими, мовби йому надоїли, і люди, помітивши це, глумливо усміхались. Ляндсберґ був чимось дуже зажурений і його очі непевно бігали.
Мері виглядала у своїй весільній сукні незвичайно гарно. Звичайно штивна – тепер мала більше свободи в рухах і щось зворушливого у своїй м’якій несміливости. Хвилинами здавалось Райтові, що він наблизився до розв’язки загадки, що цікавила його кілька місяців. Зовсім так само, як при тій дитячій забаві, коли хтось шукає за захованим предметом, і йому викрикують «холодно», «тепло», «гаряче», Райт почував, що якраз підходить ближче до холодної, то знов гарячої хвилі, що зростає та опадає. Коли він зустрічався з поглядом Мері, віднаходив у ньому щось повне довір’я, за чим тужив, але ніколи щось ясне. Він відчував бажання відхилити серпанок, за яким скривався безмежний скарб. Уже само ім’я «Мері» розбурхувало його кров. Коли він вимовляв його, то мимохіть вкладав у нього той зміст, яке воно мало у мертвій мові: «Мері – нери» – було однозначне з єгипетським «кохати». А проте тоді, коли Райтові здавалось, що він станув на порозі загадки, щось нашіптувало йому: «холодно, холодно, холодно»…
* * *
Коли старенький сивоволосий священик з молодечо рожевим обличчям повторяв слова шлюбного обряду своїм звичайним зворушливим голосом, Райт мав вражіння, що хоч до мети ще далеко, то він увійшов вже на перший щабель у напрямі до щастя. Його поцілунок для Мері був поцілунком вдячности.
Ляндсберґ нервово вештався, гості були святошні і зайві. Так само святошний і зайвий був обід.
Коли молода пара втекла перед настирливими бажаннями зігрітих гостей і сиділа вже в авті, молодий вдивлявся уважно у вираз обличчя своєї дружини і товаришки життя.
– Я хотів би, щоб ти так само могла побачити Єгипет, як я, – сказав він, обнявши Мері.
Вона глянула на нього знизу, і в її обличчі було щось благальне: наблизила свої очі для цілунку. Мері теж відчувала, що відтепер починається її нове життя і все інше поза нею западається, а те нове, що жде її, виринає у безмежно далекій привабливій далині. Але той, що навчив її пестощів, пропадав у забутті, як тінь.
Її батько не тільки щораз більше просиджував у каварні, але мав щораз більше конференцій і щораз частіше виїздив. Виглядало так, начеб його молодість вернулась. Ніхто віддавна не бачив Ляндсберґа таким метким – його черево зовсім щезло, а очі блищали інтелігенцією. Ріжні поважні добродії з напханими течками приїжджали до його бюра і наповнювали кімнати димом від дорогих цигар. Небавком почали у товаристві повторюватися запити: «Чи ви чули? Ляндсберґ…».Так, він мав намір оженитися і робив вражіння спортовця, що призбирує сили до вирішального змагу, щоб першим прибігти до мети. Тим часом він за останній час подвоїв чи потроїв для себе той капітал, який відступив Мері.
* * *
У голі залізничого двірця посеред юрби Райтові здавалось, що бачить Стакена, як похилений іде сходами. Обернувся, щоб переконатися, чи не помилився. Лук цих старечих плечей був йому добре відомий. «Стакен? чого?» – подумав Райт, даючи вказівки носієві.
Перед спальним вагоном помітив Райт нараз Стакена: виглядало так, наче той стежив за кимсь. Оперся на палиці так сильно, мовби хотів втиснути її в кам’яну долівку і сам закам’янів у своєму грубому, старомодному пальті і шалі довкола шиї. Стакен дивився пильно та суворо; підніс капелюх і розкрив уста як для привіту:
– Я прийшов, дорогий Райте, побажати вам… – Слово «побажати» звучало розтягнуто, лиховісно, і навіть глумливо. – Я прийшов побажати вам і попрощатись з вами…
– Це моя жінка – це професор Стакен, – представив Райт, коли Мері наблизилася до них.
Довкола старечих уст з’явилася усмішка:
– Артистка? Поетка? – і тримав її руку у своїй. – Ваш чоловік так дуже любить жіночі поезії…
Мері звільнила свою руку, глянувши допитливо, збентежена на свого чоловіка.
– Не забудьте випитати чоловіка про єгипетську любовну поезію, головно про один рукопис.
Це вже був без сумніву глум, до того злобний глум.
– Професор має на думці один чудовий мистецький твір, який він уважав за вказане знищити, – відповів Райт, ухопивши Мері за руку так, мовби хотів її боронити. – Вибачте, пане професор, вже мусимо вас попрощати, – і звернувся до дверцят ваґону.
Стакен витягнув із кишені лист, передаючи його Райтові.
– Будь ласка, передайте цей лист директорові музею в Каіро, – і відступив від вагону, ніби не хотів подати Райтові руки на прощання.
Кондуктор крикнув: «Прошу сідати!» Райт показався у вікні ваґону.
Стакен стояв перед ним, як кам’яна статуя. Одну ногу висунув уперед, одна рука його опала, а в другій тримав палицю по самій її середині, притиснувши її до себе. Кілька дуже вичепурених дам і модних панків супроводили когось до вагону. Стакен виглядав посеред них, як пляма. Наче понура руїна стояв, не помічаючи нічого довкола. Його зір зупинився на Райті, що стояв поза шибою з притисненими до неї долонями, мов зачарований, і потонув у безодні очей свого вчителя. Вагон рушив з місця, а Стакен проводжав його очима, вдивлений у непорушного при вікні Райта. Коли Стакен щез з-перед очей Райта, Райт пішов до переділу, холітаючись на ногах, і впав безсило на своє місце.
– Що за дивний чоловік отой Стакен… Як ти гадаєш? – спитала Мері.
Друга частина
Розшуки
Одного дня Ляндсберґ дістав лист з єгипетською маркою. Від Мері з Каіро. Він зупинився головно на одній частині листа:
«…Якби я не мала при собі Роббі, я була б у розпуці. Єгипет – найнудніше і найсіріше місце у світі. Він гарний тільки на ілюстраціях, але не тут на місці. Араби неможливий нарід: крикливі, влізливі і вонющі. Піраміди – великі купи каміння; мені вистачають фотографії. Не розумію Роббі. Цілий день пересиджує в музею, їде часто зі знайомим англійцем на розкопи і каже, що мусить знайти якусь гробницю. Він понакуповував тут багато всячини; наша кімната повна старовинних пам’яток. Добре, що я казала їх тепер перенести до робітні Роббі. Але і так невдовзі обі кімнати будуть повні ними. Ти пригадуєш, як він мучився, коли мусив помагати мені при орудках? Все ж не гніваюсь на нього – він дуже милий. Я мрію про Берлін і стараюся намовити Роббі, щоб якнайскоріше вертався».
Після цього Мері згадувала про ті місця, які вони ходили оглядати разом або поодиноко.
* * *
Райт, приїхавши до Єгипту, ввесь піддався новим вражінням. Можливе, що все те, що він у такому надмірі втягнув у себе, тепер мало вплив на напрямок його думок або що картини життя із стародавнього Єгипту врізалися в його вражливу пам’ять дуже сильно. Тільки ті історичні місця, які з такою цікавістю оглядають подорожні, були Райтові занадто добре відомі, щоб марнувати час на їх оглядини.
Вже при першій зустрічі з директором музею він проявив таке знання старовини і місцевих умов, що вчений зачудувався. Директор, діставши лист від Стакена, прийняв Райта незвичайно щиро і розмовляв з ним так одверто, як із втаємниченими у велику таємницю. Він показав йому одну ще незакінчену працю – відбудову малої святині, яку недавно відкопали.
Райт схопив за олівець і почав на листку паперу накреслювати плян будинку. Він задумався на одну хвилину, мовби хотів пригадати щось призабуте. Його нарис ріжнився у дуже сутніх місцях від нарису директора, який був здивований самопевністю молодого дослідника. Коротка суперечка, в якій Райт дуже спокійно давав переконливі докази, розсіяла аргументи директора. Райт говорив із спокоєм очевидця.
Цілу низку фотографій, якими директор покористувався для своїх доказів, він зумів зложити в таку гармонійну цілість, що його противник не міг йому перечити.
«Той молодець заїде далеко», – подумав директор на самоті.
Райт був справді молодий, а коли оживлявся, тоді виглядав ще молодшим. Їхні дальші розмови були зовсім дружні. Директор вибрав тепер обережнішу тактику. На зручно поставлені питання він діставав від Райта подрібні інформації, а коли він ці інформації сам собі доповнив, то було таке вражіння, немовби він говорив про речі вже давно йому відомі. Райт не помітив цих бічних ходів і пояснював охоче директорові сумнівні місця, навіть не маючи претензій до авторських прав.
Одна з таких розмов із директором була б ось-ось прибрала неприємну форму, тим більше, що в ній брав теж участь хтось третій – лорд Кернервон, що саме вернувся до Каіра. Лорд оповідав про свої розкопи, що стали такою сенсацією. Зовсім не скриваючи свого вдоволення колекціонера, він показував свої фотографії. Знайдені ним предмети були безперечно верхом того, що можна було знайти, і між ними були вибагливі твори великих невідомих мистців. Директор стримувався в обережних словах від осуду. Накінець, почервонівши, сказав він трохи схвильований:
– Я не розумію цієї пристрасти зневажування гробів. Ціле життя єгиптян так добре нам знане, що на його підставі можемо відтворити їх духове життя. Навіщо ж руйнувати ще гроби? Ви були б перші, – він звернувся до лорда, – які протестували б, якби хто порушив шановані вами найсвятіші гроби у Вестмінстері або якби хто хотів відчинити домовини ваших поважаних предків, як ви це робите тепер з єгипетськими. Я не сумніваюся в тому, що колекціонер або звичайний смертник може знайти там чимало цікавого для себе. В історії Англії можна надибати ваше прізвище і в не одного великого письменника теж. Але чи ви дозволили б, якби хто хотів бодай зробити знимку з тлінних останків одного із ваших славних предків і ці знимки пустив до ілюстрованих журналів у світ? А все це робиться тільки тому, що прізвище покійника перейшло до історії. Я не хочу залишити вам вражіння, буцімто я інтригував проти вас поза вашими плечима. Я кажу вам одверто: я вжию всіх потрібних заходів, щоб перешкодити вам порушувати спокій умерлих.
– Дякую вам за щирість. Я завсіди волію знати, хто мій ворог. Я не перестану досліджувати ті предмети, які залишити невідкритими було б на мою думку гріхом. Перед нами відкривається новий світ. Старі забуті нами традиції мусять знову відродитись. Наша мистецька культура занечищена останками намулу з висохлого гелєнського джерела – загибає! На тисячі років забуту красу скриває у собі Єгипет. Єгипет зробив спробу призбирати в собі стільки сил, щоб вони могли вистачити на багато поколінь. У нашій купецько-практичній добі повинна прийти зміна. Ті духові багатства лежать, як капітал, що невпинно зростає, призбируючи проценти, і не диво, що тепер те, що відкривається нараз перед нами – приголомшує нас. Я вважаю це за завдання мого життя видобути якомога велику частину цього багатства. Тільки незначна його частина виповнює наші музеї. Не статуї, не рукописи, але саме ті дрібниці, в яких проявляється прив’язання до життя, розуміння краси і той своєрідний їм дух, такий близький і зрозумілий нашому, бо ми вже перетомлені гелєнізмом і відходимо від нього!
– Грабіжники гробів, – прошепотів ледве чутно директор крізь зуби.
Про Кернервона оповідали, що, при всіх зверхніх ознаках спортсмена, він єднає у собі незвичайно витончену вражливість і що під час гри у гольфа компонує сонети. Одного дня він продав за безцінь збірку прарафаелітів і ґобелени з робітні Вільяма Морріса, щоб стіни своєї кімнати покрити звичайним сірим полотном без ніяких окрас.
Три роки він присвятив студіям музеїв у Каіро, Берліні і Парижі. Коли вернувся, розвісив на стіні великої салі рисунок багатораменного сонця, що його намалював, як він упевняв, один відомий мистець. Після цього лорд продав половину маєтку, щоб виїхати до Єгипту, і тут, за висловом директора, «почав руйнувати гроби». До Англії висилав скрині, вписуючи на фрахті «без вартости». Ідучи за своїм смаком, він придбав твори, що захоплюють мистців з витонченим смаком, розбуджують подив серед аматорів мистецтва і навіть ширшу публіку приваблюють своїм чаром.
– Я приєднуюсь до поглядів лорда, – завважив Райт, бажаючи перервати прикру мовчанку. – Але для мене ті дрібниці, що так захоплюють лорда, є не ціллю, а тільки засобами. Моїм бажанням було б – якщо це взагалі можливе – оживити наново ті вражіння, які найшли вплив у подивугідних, хоч і не дуже численних літературних пам’ятках.
– І для цього треба порушувати спокій мерців? – просичав директор.
– Цим, може, знову нам удасться впровадити мерців до життя, – відповів Райт.
Лорд стиснув Райтові руку і вийшов.
Ця зустріч наблизила Райта і лорда Кернервона. Лист Пікока вже не був потрібний: вони мали той самий погляд на розкопи. Лорд зробив на Мері дуже симпатичне вражіння, яке після перших відвідин в його домі ще зміцнилось. Його дім, майже музей, розбудив цікавість Мері. Все те, що лорд залишив зі збірки в себе, визначалося неабиякою досконалістю. Він уважав за доказ поганого смаку складати такі скарби рядом на полицях або ховати у скляних шафах. Усі предмети були так розставлені, що музейна саля робила вражіння кімнати, де живуть люди і де цими предметами користуються. Видавалось, що сучасник доби, коли ці предмети повстали, зберіг якимсь чудом свою молодість і недавно вийшов з кімнати, куди знову вернеться.
Дім лорда мав іще особливу привабу завдяки порядкові, запозиченому з англійського життя. Традиційні години, коли треба було сідати за стіл, щоб їсти, були так само святі, як у Лондоні. Лорд не дозволив собі на ніякі зміни в одягу з огляду на південний клімат. Коли він ішов на місце розкопів, брав зі собою шатро і з лондонського вибагливого одягненого джентльмена перемінювався у мисливця або шукача золота, приказуючи вагу до найбільшої вигоди в одягу, щоб міг свобідно пнутися по скелях, повзати і порпатися в землі.
Мері рішила, що як тільки вернеться до Берліна, то переробить свій дім на англійський штиб. У той спосіб вона спробує закрити факт, що не має родини. Англійське прізвище її чоловіка, за англійським зразком ведений дім це майже рівнялось шляхетському гербові, якого їй, на жаль, бракувало. Родина Райтів мала колись герб, але забула за нього. Приємно було б помістити аристократичну емблему вгорі листового паперу і на дверцях авта. Райт дістав виразний наказ, що, як тільки вернеться у Берлін, мусить зараз зробити розшуки за своїм ґенеальоґічним деревом. На початок Мері задовольнилась сукнями за англійською модою, наслідувала ходу та рухи англійок і почала брати лекції англійської мови.
Поки що не думала про скорий поворот. За кожним разом її аргументи щодо повороту були в розмові з Райтом слабші. Досі вона робила часті прогульки, але короткі; тепер, коли Райт заявив, що має виїхати до праці, Мері стягнула нещиро уста, надувши їх, як дитина, вхопила чоловіка за краватку і сказала плаксиво:
– А я ввесь час сама, страшенне сама… Чи ти не волів би лишитись?
– Ні, це вже порішена справа, я мушу їхати.
Мері глибоко відітхнула.
* * *
Розкопи Кернервона у прослідженій ним «Долині Королів» посувались уперед. Він завзято йшов до мети, яку він тільки знав і про яку він нічого не згадував Райтові. Райт зі свого боку мовчав про завдання, яке поставив: віднайти гріб Нефрети. Це стало йому життєвим завданням і за цим він сюди приїхав. Але він здавав собі теж справу, що його намір такий сміливий, мовби хтось хотів віднайти загублену в морі перлу.
У приступі щирости, йому самому незрозумілому, він оповів Кернервонові про рукопис, що його спалив Стакен.
– Сучасні священики зовсім так само, як у давніх часах, шукають за розв’язкою проблем у хмарах. Я познайомився у Берліні з професором Стакеном. Більше неприємного чоловіка ледве чи знав коли.
Райт так само, як Кернервон, що зрікся готелевого життя в Люксорі, мешкав тепер у шатрі, яке дістав від лорда. Він оглядав відкриті гроби і стежив за роботами Кернервона, що зібрав цілу громаду бездільних арабів, щоб відкидали землю і непотрібні румовища.
Час до часу їздив Кернервон до Каіро, але Райт, що ввесь час за чимось нипав, навіть не покидав поля з розкопами. Він нагадував тих шукачів з магнетичною паличкою, що ходять з ліщиною у руках і чекають, поки не вибухне з-під неї джерело. Він хвилювався. Відпочинок, якого він сподівався від цієї подорожі, полягав на тому, що він писав. Безпосередньо перед від’їздом він саме почав нову працю.
Коли Кернервон був раз неприсутній, Райт блукав недалеко місця останніх розкопів лорда. Паличкою в руках, яку взяв на прохід, розкидав на боки відламки каміння. Він думав невпинно тільки про одне: про Нефрету – таємничу, таку йому близьку, а тільки вимріяну.
Маленька ящірка зашелестіла в якійсь щілині. Райт нахилився, щоб поглянути, куди це в’юнке створіння щезло. Щілинка перерізувала замазаний, ледве помітний напис. Йому здавалось, що у знаках було щось з імені Нефрети. Нахилився і поволі відчитував:
«Ви, що приходите до мене, ви, що блукаєте по землі, де живете віками і проходите крізь вічність, ви – жерці та слуги Озіріса, ви, що знаєте божу мову, ви, що входите в тінь моєї смерти або проходите мимо неї, прочитайте надпис на цьому камені і вимовляйте без остраху моє імення. Ви – смертні і вічно безсмертні, ким ви не були б, пам’ятайте за мене перед володарями правди, бо над вами нависла ласка божа. Згадайте теж мене».
Райт очистив камінну плиту спершу палицею, потім руками. Поламав нігті і поздирав шкіру до крови.
«Вона як пальма – пальма між мужчинами, як любов між жінками, як володарка кохання, струнка, як пальма кохання серед жінок, – ніколи не бачили люди ще такої жінки ні дівчинки. Хвилі її волосся чорні, чорніші за ніч, чорніші за овочі тернини. Рожеве її личко, червоніше за яспис, червоніше за укус дактиля. Гарні її груди…»
Тепер бачив Райт Нефрету з ясністю, що п’янила його змисли. Загоріло-рожеве обличчя обрамоване чорною ніччю її волосся. Її уста тремтять від шепоту, її очі горять.
У голові Райта крутилося, щось, як оливо, натискало її. Він ледве добрався до шатра і ледве розумів слова, з якими звернувся до нього лорд. Мовби кудись із віддалі дійшли до нього звуки:
– Стакен занедужав… Прийшов лист від вашої жінки… Чи ви не почуваєтесь добре, Райте.
– Ні, я здоровий. Тільки мушу відпочити сам.
Райт провів ніч неспокійно. Був утомлений, як після довгої подорожі, і тільки хвилинами старався забути про проведений день. Але поодинокі картини з того дня верталися невідхильно. Ще раз і ще раз вертався тою самою дорогою, що зарисовувалася перед ним незатертими лініями. Бачив ящірку з цікавим поглядом, як ховається у щілині, далі замазаний напис, що виринає щораз виразнішими знаками, і врешті обличчя Нефрети.
Над ранком пригадав слова Кернервона про Стакена і про лист від жінки. Лист лежав перед ним з розмашистим письмом, поквапний, без одного розділового знаку, як телеграма.
«Не можу більше негайно приїжджай пощо ми сюди приїжджали Стакен взиває тебе хорий я читала про це в газеті».
Згадка про Стакена додала йому сили. Він передчував небезпеку і підготовлявся до оборони.
«Стакен взиває мене… Отже до роботи!»
Лордові подобався запал, з яким Райт брався до розкопів. Досі він бачив у ньому тільки мрійника. Записану брудну плиту, очищену наоспіх, Райт відчитував тепер основно. Він знайшов її на просторі поза межами робіт Кернервона. Лорд заявив про щиру охоту допомогти Райтові тим більше, що сам тепер не мав важної праці. Але знайденою плитою поцікавився менше, ніж Райт сподівався.
Мері дістала від Райта коротку відповідь:
«Усе на найкращій дорозі вияснюється. Потерпи ще трохи».
Мері нудьгувала. Вона накуповувала всякі дрібниці в Каіро так само запопадливо, як у Берліні. Може, навіть із більшим запалом. Щоб зробити приємність своєму чоловікові, вишукувала старовину по крамницях – очевидячки фальшовану. Тужила за Берліном, але не могла зважитися на поворот сама. Вона не вміла здати справи зі своїх почувань до Райта. Він був її чоловік, подобався їй, був інший, як решта мужчин, і вона прагнула його якось інакше, ніж інших. На неї знаходили спокуси з іншого боку, але остаточно думки про обов’язок перемагали.
Мері мала приваби, що відріжняли її від інших жінок, нервове хвилювання ще підвищувало її красу. Непевний погляд її розсіяних очей вказував, що її почування розбурхані, бодай подразнені. Вона так мало звертала увагу на своїх знайомих і так байдуже вислухувала їх клопотів, що робила вражіння, мовби свідомо хотіла зазначити свій холод. Особливу увагу звернув на неї француз-сухітник Аристид Де Бособр, що саме проводив другу зиму в Каіро і ввесь час був занятий поемою з єгипетського життя. Худорлявий, блідий, із ямками на витягнутих лицівках, він часто присідався в готелі до столика Мері. Його товариство не докучало їй і він звільнював її своєю приявою від іншого прикрішого товариства. Мері знала вже напам’ять деякі частини його поеми, і коли він виголошував свої гарячкові фантазії та візії, його голос і слова нагадували шум якоїсь далекої оркестри.
…Вони йшли між мармуровими колюмнами
тримаючи в руках святошні одяги
Їхні чола вповиті золотими гадюками
ніколи ще не торкнулися землі
Вони були мовчазні – знак заступав їм накази
На порфірових столах чекали на них страви
з райських птахів і підморських потвор.
Їхні жінки в сукнях ясніших від молока і богинь
чекали на них на багрі
Приборкані леви ласилися при них і лизали їм руки
Вони виїжджали на війну на колісницях запряжених у однороги
Вони жили тисячу років і не всміхнулися ні разу…
Де Бособр показав їй раз акварелю Густава Моро, яка його надихнула. Мері глянула на жовте, землисте обличчя тисячолітнього фараона, що не знав усмішки, почула кашель француза, побачила, як він гарячково мне хустину, і замріялася. Як можна було витримати так самій?
* * *
За кам’яною охоронною стіною, що закривала вхід до гробниці, Райт знайшов щось, що оживило йому минуле. Давня мрія чи неймовірний сон ставали реальним світом. Неспокійні візії перемінювалися в образи, на які можна було дивитись обабіч вузького нижчого входу. Вражливого і побожного Райта вразив похоронний похід. Невільники несли жертовні дари, страви, напої, квіти. Багато квітів. Кадило. Кілька з них тримали в руках помальовані скриньки, два несли обережно стіл, навантажений овочами.
Домашня обстанова – вибагливі твори мистецьких рук і витонченого смаку. Крісла, фотелі, ліжка – внизу з ногами, наверху з головами ріжних тварин. Скриньки з дорогоцінними цяцьками, предмети, призначені для збереження краси. Дзеркала, намиста, віяльця. Освоєна газеля незрівнянної краси у скоку зі стрункими ногами. Знову якісь жертовні дарунки і громада голосільниць, що передавали свій смуток самою своєю поставою. Вони тягнуть барку, невільники підганяють худобу. Позолочені стіни саркофагу закривають мумію. Поруч іде родина. Голосільниці пробують висловити свій непомірний біль. Переправа через Ніл. Яскраво помальовані човни їдуть у похоронній процесії. Металеві квіти лотосу, що прикрашують дзьоб і верх барки, яка везе покійника, нахиляються так важко, начеб угиналися під тягарем жалоби.
Від гробівця, викованого у скелі, йде назустріч процесії священик. У його постаті Райт пізнає – не так очима, як чуттям – себе самого. Робітники, що йдуть за ним, звертають один одному увагу вигуками на цю незвичайну схожість і показують на Райта пальцями.
Перший крок до гробу був для Райта кроком у минуле. Тепер він зустрівся тут зі своїм двійником, тим Райтом, що жив тут уже три тисячі років тому. Віч-у-віч із двійником Райт загубив себе, але в тій самій хвилині віднайшов себе у тому, що чекав терпеливо на нього – у духовних ризах.
Нема сумніву, що мистець, зображуючи похоронний похід, мусив мати свої окремі мотиви, щоб надати рисам священика портретову вірність. Оця вірність виступала ще сильніше поруч: мало характерних і шабльонових облич інших осіб. Уперта лінія підборіддя, гостро зарисовані уста такі суперечні з молодечим обличчям, мелянхолійний і легко здивований погляд великих очей – все це начеб було відмальоване з живого Райта. Тільки зовсім оголеною головою він ріжнився від сучасного Райта.
Таке відкриття спонукало Райта змінити свій первісний плян. Він відчував, що у стані такого неспокою він не зможе далі йти і навіть не повинен цього пробувати. Щойно тоді, коли зовсім успокоїться і освоїться з новим настроєм, він зможе продиратися до місця вічного спочинку тих, що його звали до себе.
Його внутрішнє схвилювання було відповіддю на цей поклик.
Небуденна поведінка Райта звернула увагу Кернервона. На запити про те, як іде його розкопна праця, він відповідав коротко і байдуже, так наче те все, що він знайшов, знав уже віддавна. Виглядало так, що він тільки з великим зусиллям може відірватись від своїх думок, відповідаючи:
– Прошу вас не йти далі, як до пункту, де я нині зупинився. Я зазначив це місце дерев’яною табличкою.
