Kitabı oku: «Собор Паризької Богоматері», sayfa 8
– Пробачте, вельможний королю Алтинів, – відповів Гренгуар, не здаючись. – Не поспішайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…
Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям шкрябав свій казан, а до всього того якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, і звуки ті нагадували крик дитячої ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.
Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським і зовсім п’яним імператором Галілеї, а тоді пронизливо крикнув:
– Тихо!
Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, тому він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини кроків на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свій трон, незважаючи на приглушений плач малого, ні на бурчання старої, вечеря якої горіла красивим білим вогнем.
Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, й швенді стали підковою, оточивши Гренгуара, якого все ще міцно тримали три пройдисвіти. То було півколо з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих і отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордів, або папа перед конклавом, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грізному й несамовитому виразові, що запалював його очі і згладжував у дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.
– Слухай, – сказав він Гренгуарові, погладжуючи по-репаною рукою своє потворне підборіддя, – я не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду, що, зрештою, цілком природно; ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втім, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди. Хочеш пристати до нас?
Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що вже втратив надію зберегти життя і ладен був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.
– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав він.
– Ти згоден, – вів далі Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?
– Коротких шпаг, саме так, – відповів Гренгуар.
– Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? – запитав король Алтинів.
– Вільних городян, авжеж.
– Підданим королівства Арго?
– Королівства Арго.
– Волоцюгою?
– Волоцюгою.
– Від щирого серця?
– Від щирого серця.
– Май на увазі, тебе повісять все одно.
– Хай йому чорт! – вигукнув поет.
– З тією різницею, – незворушно провадив далі Клопен, – що тебе повісять згодом, повісять порядні люди, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на добрій кам’яній шибениці. Це все-таки втіха.
– Безперечно, – відповів Гренгуар.
– Є й ще переваги. Як вільний городянин, ти не платитимеш ні за прибирання вулиць, ні на вбогих, ні за освітлення міста, а кожен порядний городянин Парижа мусить це робити.
– Хай буде так! – сказав поет. – Я волоцюга, арготинець, вільний городянин, член товариства коротких шпаг – усе, що хочете. Я був такий і раніше, вельможний королю
Алтинів, бо я – філософ, et omnia in philosophia, omnes in philosopho continentur44, – як нам відомо.
Король Алтинів насупив брови.
– Ти за кого мене вважаєш, друже? Що ти мені базікаєш жаргоном угорського єврея? Я не знаю єврейської мови. Я тепер уже й не краду, це для мене занадто низько, я вбиваю. Перерізати горло – це діло, а зрізати гаманець – ні.
Гренгуар силкувався сказати щось на своє виправдання, урвати дедалі бистріший потік гнівних слів.
– Прошу пробачити, ваша величність. Це не по-єврейському, це латина.
– А я тобі кажу, – запально заперечив Клопен, – що я не єврей і звелю тебе повісити, ти, поріддя синагоги, разом з тим нікчемним іудейським гендлярем, який стоїть біля тебе і якого я сподіваюсь незабаром побачити прибитим цвяхами до прилавка, як фальшиву монету!
І Клопен показав пальцем на низенького угорського єврея, який зачепив Гренгуара своїм «facitote caritatem» і тепер, не розуміючи ніякої іншої мови, крім латинської, здивовано дивився на короля Алтинів, що так гнівався на нього.
Нарешті його величність Клопен заспокоївся.
– Отже, пройдисвіте, – сказав він, звертаючись до нашого поета, – ти хочеш стати волоцюгою?
– Безперечно, – відповів поет.
– Хотіти, – цього ще мало, – промовив похмурий Клопен. – Добрими намірами юшки не заправиш, з ними хіба тільки потрапиш до раю; але рай і Арго – різні речі. Щоб тебе прийняли до Арго, треба довести, що ти на щось здатен, а для цього спробуй-но обшукати опудало.
– Обшукаю кого завгодно, – відповів Гренгуар.
Клопен подав знак. Кілька арготинців десь пішли і за хвилину повернулися. Вони принесли два стовпи на дерев’яних лопатоподібних підставках для більшої стійкості. Зверху була припасована поперечна жердина, а все це разом являло собою чудову переносну шибеницю, і Гренгуар мав приємність бачити, як її вмить поставили перед ним. Усе тут було, навіть мотузок, який граціозно гойдався під перекладиною.
«Навіщо це вони майструють?» – занепокоєно подумав Гренгуар.
Задзеленчали дзвіночки, і це поклало край його тривозі. Дзвеніло опудало, яке волоцюги підвісили за шию до шибениці. Опудало було схоже на те, яким одлякують птахів – у червоному лахмітті, і на ньому стільки дзвіночків та бубонців, що їх вистачило б, аби прикрасити упряж тридцяти кастильських мулів. Доки опудало гойдалося, дзвіночки дзвеніли, помалу затихаючи, і нарешті зовсім стихли: опудало, підкоряючись закону маятника, який витіснив водяний і пісковий годинник, повисло нерухомо.
Тоді Клопен показав Гренгуарові на стару розхитану лавку, поставлену під опудалом:
– Лізь сюди!
– Хай йому чорт! – запротестував був Гренгуар. – Я можу скрутити собі в’язи. Ваша лава шкутильгає, як двовірш Марціала: одна нога в неї – гекзаметр, друга – пентаметр.
– Лізь! – повторив Клопен.
Гренгуар виліз на лаву і, трохи побалансувавши, нарешті став рівно.
– Тепер, – вів далі король Алтинів, – заклади праву ногу за ліву і стань на носок.
– Ваша величність, – благально мовив Гренгуар, – невже ви так хочете, щоб я зламав руку чи ногу?
Клопен похитав головою.
– Слухай, друже! Ти надто багато базікаєш. Ось коротко, чого від тебе вимагають: ти станеш на носок лівої ноги, як я тобі казав; так ти зможеш дотягтися аж до кишені опудала; залізеш до неї і витягнеш звідти гаманець. І якщо все це ти зробиш так, що не задзвонить жоден дзвіночок – твоє щастя: ти станеш волоцюгою. Ми потім тільки вісім днів лупцюватимемо тебе.
– Боже милостивий! Доведеться бути обережним, – вигукнув Гренгуар. – А якщо дзвіночки задзвенять?
– Тоді тебе повісять. Зрозуміло?
– Нічого не розумію, – відповів Гренгуар.
– Послухай ще раз. Ти обшукаєш опудало і витягнеш гаманець; якщо при цьому дзенькне хоч один дзвіночок – тебе повісять. Розумієш?
– Авжеж, – сказав Гренгуар. – Це я розумію. А потім?
– Якщо тобі пощастить украсти гаманець так, щоб ніхто не почув жодного звуку, ти станеш волоцюгою і тебе лупцюватимуть вісім днів підряд. Сподіваюсь, тепер ти все розумієш?
– Ні, ваша величність. Тепер я вже зовсім нічого не розумію. Що ж я на цьому виграю? Повісять – у першому випадку, поб’ють – у другому…
– А бути волоцюгою? – спитав Клопен. – Хіба цього мало? Та й лупцювання буде тобі ж на користь – це привчить тебе до побоїв.
– Щиро вдячний! – відповів поет.
– Ну-бо, жвавіше! – гукнув король, тупаючи ногою по своїй бочці, що загула, мов величезний барабан. – Обшукай опудало, та й годі. Востаннє попереджаю тебе: якщо почую брязкіт хоча б одного бубонця, ти гойдатимешся замість опудала.
Банда арготинців схвалила слова Клонена оплесками і, утворивши круг шибениці коло, безжалісно реготала. Гренгуар зрозумів, що для них це просто весела розвага, і тому можна всього сподіватися. Розраховувати йому було ні на що – в цьому страшному випробуванні лишалася зовсім крихітна надія на успіх. Поет вирішив ризикнути, але спершу звернувся з палкою молитвою до опудала, яке збирався обібрати і яке, певно, було легше розчулити, ніж волоцюг. Безліч дзвіночків з мідними сердечками видавалися йому міріадами роззявлених гадючих пащ, готових засичати і вжалити його.
– Ох! – пробурмотів Гренгуар. – Невже таке може бути, щоб моє життя залежало від ледь помітного коливання найменшого з цих дзвіночків? О! – додав він, побожно склавши руки. – Дзвіночки, не дзвеніть! Бубонці, не брязкотіть.
Потім спробував ще раз звернутися до Труйльфу.
– А якщо повіє вітер? – спитав.
– Тебе повісять, – не вагаючись, відповів той.
Побачивши, що йому нема на що сподіватися – ні на відстрочку, ні на зволікання, ні на можливість якось відкрутитися, – Гренгуар мужньо скорився долі. Заклав праву ногу за ліву, став на носок лівої ноги і простяг руку; але, щойно торкнувшись опудала, він, стоячи на одній нозі, захитався на лавці, що була тільки на трьох ніжках; машинально схопився за опудало, втратив рівновагу й важко впав на землю, зовсім оглушений фатальним дзвоном безлічі бубонців опудала, яке від поштовху його руки описало коло, а потім велично загойдалося між двома стовпами.
– Прокляття! – вигукнув Гренгуар, лежачи ницьма на землі, наче мертвий.
Над головою він чув зловісний передзвін, диявольський регіт волоцюг і голос Труйльфу:
– Підніміть-но цього телепня і негайно повісьте!
Гренгуар підвівся. Опудало вже відчепили, щоб звільнити місце для нього.
Арготинці примусили його вилізти на лаву. Клопен підійшов, накинув йому на шию зашморг і сказав, поплескуючи по плечу:
– Прощавай, друже! Тепер ти вже не викрутишся, навіть коли б у твоєму черепі були кишки самого папи.
Слово «згляньтеся» завмерло на устах Гренгуара, він озирнувся навколо. Ніякої надії: всі реготали.
– Бельвіне Зірко, – звернувся король Алтинів до здоровенного волоцюги, який виступив з юрби, – лізь на поперечку.
Бельвін Зірка спритно виліз на поперечну жердину, і за мить Гренгуар, підвівши очі, з жахом побачив його над своєю головою.
– Тепер, – сказав Клопен, – тількино я сплесну руками, ти, Андре Рудий, ногою виб’єш з-під цього лаву; ти, Франсуа Сливокрад, повиснеш на ногах цього пройдисвіта, а ти, Бельвіне, стрибнеш йому, на плечі; всі троє разом, зрозуміли?
Гренгуар здригнувся.
– Готові? – спитав Клопен Труйльфу трьох арготинців, ладних кинутися на Гренгуара, мов три павуки на муху. Нещасна жертва переживала страхітливі хвилини чекання, поки Клопен спокійно підштовхував ногою у вогонь гілочки виноградної лози, які ще не загорілися. – Готові? – повторив він і вже розвів руки, щоб плеснути в долоні. Ще секунда – і все було б скінчено.
Але раптом Клопен зупинився, немов у нього сяйнула якась несподівана думка.
– Стривайте! – вигукнув він. – Я ж геть забув… За нашим звичаєм, не можна повісити чоловіка, не спитавши, чи не знайдеться жінки, яка захоче взяти його собі. Ну, друже, це твоя остання надія. Одружишся або зі шльондрою, або з мотузкою.
Цей циганський звичай, хоч яким дивним він може видатися читачеві, існує ще й досі, і про нього докладно розповідається у старовинному англійському законодавстві. Прочитайте в «Нотатках Берінгтона».
Гренгуар зітхнув з полегкістю. Це вже вдруге за півгодини він повертав до життя, тому не вельми й вірив у таке щастя.
– Гей! – крикнув Клопен, знову видершись на свою бочку. – Гей! Баби, дівки! Чи знайдеться серед вас якась відьма чи хвойда, що захоче взяти собі цього гультяя? Агов! Колето Стельмашихо! Елізабето Знайдена! Сімоно Жодуїн! Берардо Фануель! Маріє Кульгава! Тонна Довготелеса! Мітель Щоката! Клодіно Гризивухо! Матюріно Жірону! Ізабо ла Тьєрі! Агов! Підійдіть-но подивіться! Мужчина задарма! Хто хоче?
Гренгуар у тому жалюгідному стані був, безперечно, мало привабливий. Жінки байдуже поставилися до цієї пропозиції. Нещасний чув, як вони відповідали: «Ні-ні, вішайте його, нам буде втіха».
І все-таки три жінки вийшли з юрби, щоб подивитися на нього. Першою була товста дівка з квадратним обличчям. Вона уважно оглянула нужденний камзол філософа. Одежина була зношена й мала більше дірок, ніж решітка, на якій смажать каштани. Дівка скривилася.
– Старе дрантя! – пробубоніла вона і звернулась до Гренгуара: – Ану, покажи твій плащ.
– Я загубив його.
– Капелюх?
– Його в мене забрали.
– Черевики?
– Вони вже майже без підметок.
– Гаманець?
– На жаль, – затинаючись, промовив Гренгуар, – я не маю ні деньє.
– То хай тебе повісять, і ти ще й подякуй! – відрізала вона і відвернулась.
Підступила друга, стара, чорна, зморшкувата, бридка жебрачка, – така огидна, що навіть у Дворі чудес їй не було рівні. Обійшла круг Гренгуара. Той затремтів від страху, що їй захочеться його взяти. Але вона процідила крізь зуби:
– Занадто худий! – і пішла геть.
Третьою була дівчина, досить свіжа й не дуже погана.
– Врятуй мене! – стиха промовив до неї неборак. Вона деякий час співчутливо дивилася на нього, потім опустила очі, пом’яла пальцем складку спідниці й зупинилась, не знаючи, що їй робити. Гренгуар пильно стежив за кожним її рухом. Це був останній проблиск надії.
– Ні, – нарешті промовила дівчина, – ні! Гійом Вислощокий поб’є мене. – І вона пірнула в юрбу.
– Не щастить тобі, друже, – сказав Клопен. І, випроставшись на бочці, на превелику втіху присутніх, наслідуючи оцінщика аукціона, вигукнув:
– Більше ніхто його не хоче? Ніхто не хоче – раз! Ніхто не хоче – два! Ніхто не хоче – три! – Він обернувся до шибениці, кивнув головою і сказав: – Лишився за тобою!
Бельвін Зірка, Андрі Рудий і Франсуа Сливокрад підступили до Гренгуара.
В цю мить серед арготинців пролунало:
– Есмеральда! Есмеральда!
Гренгуар затремтів і озирнувся в той бік, звідки долинали вигуки. Юрба розступилася, пропускаючи дівчину – уособлення невинності і вроди.
То була циганка.
– Есмеральда! – промовив Гренгуар, вражений, незважаючи на своє хвилювання, тією швидкістю, з якою це магічне слово пов’язало спогади про все, що він пережив того дня.
Здавалося, що це незвичайне створіння поширювало владу своєї чарівності й краси навіть на Двір чудес.
Арготинці й арготинки покірно давали їй дорогу, а їхні дикі обличчя прояснювалися від самого її погляду.
Дівчина легко підійшла до засудженого, гарненька Джалі дріботіла за нею. Гренгуар стояв ні живий ні мертвий. Якийсь час циганка мовчки дивилася на нього.
– Ви збираєтесь повісити цього чоловіка? – поважно спитала вона Клопена.
– Так, сестро, – відповів король Алтинів, – хіба що ти захочеш узяти його собі за чоловіка.
Вона скорчила свою чарівну гримаску, закопиливши нижню губку, і сказала:
– Беру!
І тоді Гренгуар твердо повірив: усе, що діється з ним од самого ранку – сущий сон, який триває й досі.
Бо й справді, такий поворот, хоч і приємний, був надто крутий.
Поетові зняли з шиї зашморг і наказали злізти з лави. Він мусив сісти, – надто велике було потрясіння.
Не промовивши ні слова, князь Циганський приніс глиняний кухоль. Циганка подала його Гренгуарові.
– Киньте його на землю, – сказала вона.
Кухоль розбився на чотири черепки.
Тоді князь Циганський, поклавши на чоло Гренгуарові й циганці свої руки, промовив:
– Брате, вона – твоя дружина; сестро, він – твій чоловік. На чотири роки. Ідіть.
VII. Шлюбна ніч
За кілька хвилин наш поет опинився в невеличкій кімнатці із стрілчастим склепінням, затишній, добре натопленій. Він сидів за столом, котрий, здавалося, тільки й чекав, коли на ньому появиться якесь їство із шафки, що висіла на стіні; а далі Гренгуар бачив ліжко і перебування наодинці з гарненькою дівчиною. Пригода скидалася на чарівну казку. Поет уже серйозно починав вважати себе за одного з її персонажів. Раз у раз він роздивлявся навколо, мовби хотів упевнитися, чи тут іще вогненна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тільки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. І ще він час від часу поглядав на діри свого камзола – намагався повернутися до дійсності й не відірватися зовсім від землі. Це була та нитка, за яку він тримався, коли розум витав у фантастичних просторах.
Дівчина, здавалося, не звертала на нього ніякої уваги. Крутилася по кімнаті, то тут, то там, пересувала якийсь стільчик, розмовляла із своєю кізкою, часом корчила гримаски. Нарешті вона сіла до столу, і Гренгуар міг досхочу на неї надивитися.
Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви такі щасливі, що лишилися нею і тепер. І, певно, ви не раз у яскравий сонячний день бігали на березі річки за красивою зеленою чи блакитною бабкою, яка весь час, різко змінюючи напрямок, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Щодо мене, то я цілі дні ганявся за такими бабками і то були найприємніші, найкраще використані дні мого життя. Згадайте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд зверталися до цього маленького вихору пурпурно-лазурових крил, що шелестіли, бриніли, свистіли, гули, а в центрі того вихору тріпотів якийсь невловимий образ, затінений швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь тріпотіння крилець, видавалося вам химерним, нереальним – чимось таким, чого не можна було ні торкнутися, ні побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострому кінчику очеретини, і ви, тамуючи подих, могли розгледіти видовжені прозорі крила, довгий емалевий одяг, двоє кришталевих очей, – який подив охоплював вас, і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота – на химеру. Згадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи так близько ту Есмеральду, яку досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу і метушні.
Поет глибше й глибше поринав у свої марення.
«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, замріяним поглядом стежачи за нею. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли рішилася захопити мене в такий спосіб. До речі, – раптом підвівшись, сказав він собі, пойнятий тим відчуттям реальності, яке становило суть його вдачі і філософії, – я не зовсім уявляю, як це сталося, але ж тепер я все-таки її чоловік!»
З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.
– Чого вам треба? – запитала.
– Ви ще питаєте, чарівна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.
Циганка здивовано глянула на нього.
– Не розумію, що ви хочете сказати.
– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись, певен, що він, зрештою, має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?
І він простодушно обняв її за стан.
Але циганка вислизнула з його рук, наче в’юн. Одним стрибком опинилася на другому кінці кімнати, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, рум’яна, мов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося за одну мить.
Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.
Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.
– Пречиста Діво! – вигукнув нарешті, отямившись. – Ото дві забіяки!
Циганка теж заговорила:
– А ти, видно, зухвалий пройда!
– Пробачте, панночко, – всміхаючись, мовив Гренгуар. – Але навіщо ж тоді ви взяли мене за чоловіка?
– А було б краще, якби тебе повісили?
– То, виходить, – мовив він, трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях, – виходить, одружуючись зі мною, ви думали тільки про те, щоб урятувати мене від шибениці?
– А що б іще я могла думати?
Гренгуар прикусив губи.
– От тобі й на! – пробурмотів він. – Видно, перемога Купідона тут не така безперечна, як мені здавалося. Але навіщо ж було тоді розбивати нещасний кухоль?
Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.
– Панно Есмеральдо, – мовив поет, – укладімо перемир’я. Я не писарчук із Шатле й не побіжу доносити, що ви, порушуючи наказ пана паризького прево, тримаєте зброю. Але ви повинні знати, що вісім днів тому суд оштрафував Ноеля Лекрівена на десять паризьких су за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до діла. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди і дозволу я не підійду до вас; тільки дайте мені повечеряти.
По суті, Гренгуар, як і пан Депрео, був «дуже мало любострасним». Він не належав до тих розв’язних рицарів мушкетерської породи, яка завойовує дівчат приступом. У коханні, як і в усьому іншому, він волів чекати й дотримуватись поміркованої тактики, отож добра вечеря віч-на-віч з гарненькою дівчиною, особливо коли тобі дошкуляє голод, видавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв’язкою любовної пригоди.
Циганка не відповіла. Зробила презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і засміялася; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з’явився, Гренгуар і не помітив, куди бджола сховала своє жало.
А за хвилину на столі появилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і дзбан пива. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Чуючи, як жваво брязкає його залізна виделка об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все поетове кохання вилилося в апетиті.
Сидячи перед ним, дівчина мовчки дивилася, як він їсть, а думала, видно було, про щось зовсім інше, часом усміхалася тим своїм думкам і ніжно гладила розумну голівку кізки, що пестливо притулилася до її колін.
Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.
Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, бо на столі залишилося тільки одне яблуко.
– А ви не хочете їсти, панно Есмеральдо?
Дівчина заперечливо похитала головою і задумливо глянула на склепіння комірчини.
«Що там її зацікавило? – подумав Гренгуар, теж глянувши туди, куди й вона дивилася. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса кам’яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».
Він гукнув:
– Панночко!
Вона, здавалося, не чула.
Він повторив голосніше:
– Панно Есмеральдо!
Марно, її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх. На щастя, втрутилася кізка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.
– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись.
– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову.
Есмеральда накришила хліб, і кізка почала їсти з її долоні.
Гренгуар не дав дівчині знову поринути в мрії. Зважився на делікатне питання:
– То ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком?
Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:
– Ні!
– А коханцем? – знову спитав Гренгуар.
Вона зробила гримаску й відповіла:
– Ні!
– А другом? – наполягав поет.
Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:
– Можливо.
Це «можливо», таке дороге для філософа, підбадьорило Гренгуара.
– А ви знаєте, що таке дружба? – спитав він.
– Знаю, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.
– А кохання? – спитав Гренгуар.
– О! Кохання! – мовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це щось небесне!
І обличчя вуличної танцівниці засяяло дивовижною красою, яка, здавалося Гренгуарові, цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів, і глибоко вразило його. Рожеві й чисті уста дівчини всміхалися, чоло, непорочне і ясне, час від часу затуманювалось думками, як дзеркало від подиху, а з-під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловне світло, що надавало всім її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Рафаель згодом відтворив у містичному злитті дівочої цноти, материнства й божественності.
– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.
– Треба бути мужчиною.
– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?
– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, на закаблуках – золоті остроги.
– Он як! – сказав поет. – Виходить, без острог не можна бути мужчиною? Ви когось любите?
– Чи когось кохаю?
– Атож, чи кохаєте?
Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:
– Я про це скоро дізнаюсь.
– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?
Дівчина серйозно глянула на нього.
– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.
Гренгуар почервонів і запам’ятав ці слова. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам’яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:
– Видно, панночко, мені треба було саме з цього почати. Пробачте мені мою непростиму неуважність. Але як же вам пощастило вирватися з пазурів Квазімодо?
– О, який жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях, і затремтіла, немов її пройняв мороз.
– Справді жахливий. А все-таки, як же ви врятувалися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.
Есмеральда всміхнулася, зітхнула і промовчала.
– А ви знаєте, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.
– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж ішли за мною, а чого?
– Слово честі, – запевнив Гренгуар, – я й сам не знаю.
Запала тиша. Гренгуар колупав ножем стіл, дівчина всміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутно заспівала:
І, несподівано урвавши пісню, почала гладити Джалі.
– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.
– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.
– Чому вас звуть Есмеральдою?46 – спитав поет.
– Не знаю.
– А все ж таки?
Циганка дістала з-за пазухи невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ладанка була обтягнута зеленим шовком, а посередині виднілося зелене скельце, схоже на смарагд.
– Може, через це, – сказала дівчина.
Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася:
– Не чіпайте! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам.
Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.
– Хто вам дав її?
Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але дівчина відповіла неохоче.
– Що означає слово «Есмеральда»?
– Не знаю.
– А якою це мовою?
– Мабуть, циганською.
– Я так і думав, – промовив Гренгуар. – Ви не з Франції?
– Не знаю.
– Батьки є?
У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:
Мій батько – наче птах,
Мов пташка – моя мати.
Я вмію без човна перепливати,
Я без човна пливу в річках.
Мов пташка – моя мати,
Мій батько – наче птах.
– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?
– Я була зовсім маленька.
– А до Парижа?
– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.
– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?
Вона знову почала відповідати лаконічно:
– Ні.
– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?
– Так.
– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.
Циганка скорчила свою звичайну гримаску:
– Я навіть не знаю, як тебе звати.
– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.
– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.
– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То було, якась торговка овочами дасть мені сливу, то пекар кине скоринку хліба; ввечері я намагався потрапити до рук дозору, і мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати ніч. Та все це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під’їзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. В шістнадцять років мені захотілося визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром помітив, що для всіх цих занять мені чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, почав складати вірші, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, до чого мене підмовляли деякі мої злодійкуваті друзі. На щастя, одного чудового дня я зустрів дома Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він допоміг мені, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, вивчив латину від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестинських ченців. Розуміюсь на схоластиці, піїтиці, ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з величезним успіхом сьогодні виконували в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу на шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволів. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаєте, вибухнула, коли її випробовували на мості Шарантон, і вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Знаю силу-силенну цікавих фокусів, яких можу навчити вашу кізоньку; наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарів. До того ж, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.
Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.
