Kitabı oku: «Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії»

Yazı tipi:

Моїй дружині Каті

Замість передмови

Книга далася мені досить важко. Писалася довго. Ба більше, через останні події в Україні дещо з написаного раніше довелося переробити або викинути зовсім, як таке, що втратило актуальність. Проте, я постарався – наскільки це можливо – утриматися від політизації тексту, хоча повністю неупередженим до того, що відбувається, звісно, залишитися не зміг.

Автор

Вступ

Історія цікавила мене завжди, однак дитяче захоплення не переросло в щось більше, я обрав іншу професію, про що зовсім не шкодую.

Але інтерес до «переказів сивої давнини» залишився.

Дилетантські дослідження не раз змушували мене замислитися про те, наскільки ті чи інші події трактуються неоднозначно, спірно, а інколи й просто суперечливо. Крім того, я все частіше стикався з тим, що історична наука нерідко грішить тенденційністю, ангажованістю і відвертою міфотворчістю. Тобто тим, з чим, за логікою, повинна боротися.

Хоча, якщо вдуматися, нічого дивного в цьому немає – як відомо, історію пишуть переможці. Лише роки і навіть століття поспіль стають відомими факти, про які причетні особи воліли б промовчати.

Але, навіть попри появу нових подробиць, історичні версії, що утвердилися як загальноприйняті, рідко підлягають коригуванню. Так і мандрують вони в часі в своєму спотвореному вигляді, а люди поколіннями вже навіть не замислюються над тим, що ж насправді відбувалося в ті далекі часи, приймають на віру все, про що розповідають їм історики.

Вивчаючи вітчизняну історію, я нерідко помічав очевидну спірність, а іноді й помилковість висновків учених, у тому числі дуже іменитих. Мені страшенно незручно від того, що я ставлю під сумнів авторитет визнаних фахівців. Нижче я розповім, що саме викликало мої сумніви, і нехай читач сам розсудить, хто правий.

Також в цій книзі я взяв на себе сміливість описати деякі сценарії, за якими могли б розвиватися події, якби на найбільш драматичних роздоріжжях української історії обставини склалися б інакше, ніж у реальності.

Останнім часом з’явилося багато книг з так званої «альтернативної» історії. Що ж, хтось, можливо, звинуватить і мене в створенні хибних сенсацій. Можу лише сказати, що свої дослідження я засновую виключно на перевірених фактах, почерпнутих, у тому числі, у авторів, чий авторитет я тим чи іншим чином поставив під сумнів.

Звідки, кажете, походить Руська земля?

Так от: все почалося десь у XV столітті до нашої ери – коли, на думку авторитетних людей, предки слов’ян відбрунькувалися від своїх індоєвропейських побратимів. Може, це було і не в XV столітті, але зараз перевірити вже не вийде.

Чому слов’яни? Ну, загалом, ми, в більшості своїй, від них походимо. Можна сказати, ними навіть є. Здебільшого.

Наші доблесні (чи доблесні?) предки покинули дружну індоєвропейську сім’ю практично останніми – власне, на той момент вже і залишати було нікого – залишилися тільки ми і балти – прибалти з’явилися пізніше, в СРСР. Так що, фактично, розлучилися ми тоді тільки з цими балтами, і наші шляхи-доріжки, як то кажуть, розійшлися. Як з’ясувалося – недалеко.

Оскільки всі пристойні землі були вже зайняті більш моторними родичами, довелося слов’янам вдовольнятися тим, що залишилося. А залишилося далеко не найкраще – те, де ми живемо зараз.

Поки слов’яни були зайняті своїми справами, у них, можна сказати, під носом йшло Велике переселення народів – з Уралу до Європи, практично за нинішнім маршрутом Уренгой – Помари – Ужгород.

І в якийсь момент захотілося слов’янам до цього процесу долучитися. І сталося це зовсім скоро – в V столітті, тільки вже нашої ери.

І називали їх тоді зовсім не слов’янами, а антами і склавинами. Були вони дуже між собою схожі, але все-таки трішки різнилися. Чим саме – історія замовчує, крім того, що перші жили дещо на південний схід, а другі – на північний захід.

Але візантійці якимось чином розрізняли їх і, кляті, нерідко налаштовували одних проти інших, як дурненьких дітей.

Про антів незабаром перестали згадувати, про склавинів пам’ять збереглася довше. Наприклад, в новгородських словенів. До них же, напевно, варто зарахувати і в’ятичів з радимичами. «Були адже два брата у ляхів (поляків) – Радим, а другий – В’ятко; і, прийшовши, сіли вони: Радим на Сожі, і від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів з родом своїм по Оці, від нього отримали свою назву в’ятичі», – повідомляє літопис (говорячи сучасною мовою). Можливо, це просто легенда, але раптом дійсно все так і було?

У школі на уроках історії до дошки кріпилася велетенська мапа, на якій, як правило, штрихуванням позначалося, «звідки пішла Руська земля». На карті були різні назви – вже згадані словени, радимичі і в’ятичі, а також дреговичі, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, іноді – бужани, волиняни і звичайно ж поляни.

З дитинства нам втовкмачували, що поляни були головними серед слов’ян. Східних, звісно.

Михайло Грушевський у своєму «Нарисі історії українського народу» тонко підмітив, що «Київ розташований на кордоні Полянської землі, на вузькому клині між землями древлян і сіверян». Грушевського – і не лише його – чомусь не насторожило, що ті, кого призначили гегемонами східнослов’янського світу, тулилися на крихітному клаптику землі, в той час як їх «менші браття» – древляни, сіверяни, в’ятичі – шикували на величезних навіть за теперішніми мірками територіях. Що ще цікаво – ті, кого прийнято називати полянами, не залишили після себе однорідної археологічної культури, тобто вони мешкали на стику декількох культур.

Звідки взагалі взялася ця назва – «поляни»? Між іншим, вона ніде не зустрічається, крім наших літописів і декількох джерел, що до них висходять. На перший погляд, походження назви абсолютно зрозуміле – слово «поле»: «занеже в поле седяху». А назви «древляни» – від слова «дерево». Тільки от навколо Києва лісів не менше, ніж біля міст древлянських – «и бяше около города лесъ и боръ великъ». Це про Київ сказано.

А найбільш приємна версія та, що назва «поляни» походить від грецького слова «поліс» – місто. Мовляв, міські вони. А «древляни», або, як їх ще називали, «деревляни», – сільські, чи що?

З’ясовується, що поляни були тихим і скромним народом – «…обычаи имяху тихъ и кротокъ», а от «Деревляни живяху зверьскымъ образомъ, жівуще скотьскы и оубиваху другъ друга». Але, виявляється, і інші – «радимичи и вятичи и северо одинъ обычаи имяху: живяху в лесе яко же всякыи звер».

Не дивно, що такі лагідні й миролюбні поляни «…быша обидими Деревляны». Дивнує те, що вони, коли хозари зажадали з них данину, зібрали її мечами, а ті відзначили, що, на відміну від їх шабель, гострих з одного боку, мечі полян були обоюдогострі, і «мечи си имуть имати и на нас дань и на инехъ странахъ».

А от археологічні розкопки показали, що саме древляни були мирними і культурними.

У їхніх могилах не знаходили зброї, зате там було повно всякого начиння з кераміки і заліза, всіляких тканин, шкіри, скла, бронзи, срібла. Були вони, виявляється, і орачами, і скотарями, і ремісниками, і торговцями, і зовсім не «живяху зверьскымъ образомъ». Так що, виходить, хтось їх дуже сильно «підставив».

Можна ще довго шукати аргументи як «за», так і «проти», але мені здається, що ніяких полян насправді взагалі не було.

З чим ще плутанина, так це з Руссю. Основна суперечка: Русь – це варяги чи слов’яни?

У літописі русь розміщена спершу поруч з чуддю, віссю та іншими народами півночі. В іншому місці – між готами і англійцями, і слід припустити, що це все ж варяги.

Але в літописі чомусь море «Варязьке» – це Балтійське море, а «Руське» – Чорне.

Під 852 роком в літописі повідомляється, що зі сходженням на візантійський престол Михайла III наша країна «…нача ся прозывати Руская земля», і вже тоді, виявляється, Русь ходила війною на Візантію. Тобто, якщо вірити «Повісті временних літ», візантійці вже знали жителів Подніпров’я під іменем «руси» – як мінімум, за 40 років до приходу варягів до Києва на чолі з Олегом. Але нижче написано, що «…от техъ Варягъ прозвася Руская земля». Так від варяг чи ні?

Вінцем епопеї під назвою «Русь» є фраза, яку в оригіналі просто страшно читати.

Її переклад на сучасну мову не набагато кращий: «А слов’янська мова і російська – одна; бо від варягів прозвали їх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча й полянами звалися, та слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полі сиділи. Мова слов’янська була у них тільки». Без коментарів.

Зрозуміло одне – літописець намагається, досить кострубато, прив’язати «русь» до варягів. Але оскільки це зовсім не так, все виходить тяп-ляп. Перекручено з ніг на голову. Причина та наслідок поміняні місцями.

«Поляне, яже ныне зовомая Русь», говориться в літописі, а мені здається, що з самого початку вона «зовомая» Русь, а точніше, виключно Русь.

Слово «русь» – загадкове слово. В тому сенсі, що ніхто гаразд не знає, звідки воно взялося. Не знаю і я. Можу тільки здогадуватися. Словацький лінгвіст XIX століття Павел Шафранек стверджував, що в праслов’янській мові річка називалася «руса». Нібито звідси походить сучасне слово «русло». Цілком переконливо, але чи воно так – хтозна.

Від себе додам, що в українській мові є слово «рух» (в непрямому відмінку «русі»), що означає динаміку, і відповідне дієслово «рушити», а в російській є однокореневі їм слова «разруха», «нарушить». Течія річки, як відомо, і означає рух. Але, щоправда, може бути й таке, що «рух» жодного стосунку до «русі» не має.

Все ж на користь цієї версії говорить те, що раніше багато річок в нашій місцевості дійсно називалися Рось або Русь. Наприклад, Німан. А сьогодні у Німана є притока Россь (Рось). Найвідомішою Россю звичайно ж є притока Дніпра. А у неї самої є притока Росава.

Дуже може бути, що Россю або Руссю прозвали народ, який жив біля річок.

А от що це був за народ – тут складніше.

Всі ті нісенітниці, які пов’язані з Руссю в літописах, залишають відчуття того, що Русь і слов’яни – це майже одне і те саме, але все-таки не до кінця.

Іноземні автори, зокрема східні, також зближували русів і слов’ян, але повністю не ототожнювали. «…Що ж стосується руських купців, то вони суть вид слов’ян…» – писав мусульманський історик IX століття Ібн-Хордадбех (цитується за книгою Б. О. Рибакова «Київська Русь і російські князівства XII–XIII ст.»).

У своїй книзі Рибаков наводить карту з географічного трактату 982 року невідомого автора з назвою «Худуд ал-Алам». В ній Русь розміщена всередині землі слов’ян. Якщо слідувати із заходу на схід, то спочатку розташовуються слов’яни західні, потім – Русь, а потім – знову слов’яни, на цей раз в’ятичі.

Отже, на території літописних полян, яких, швидше за все, не було, а також цілком реальних древлян і сіверян перебувала справжнісінька Русь. Значно пізніше, коли вже були не племена, а князівства – новгородці, смоляни, рязанці, суздальці – всі вони ходили «на Русь», маючи на увазі Київ, Чернігів і Переяслав. Та й коли князі власними силами впоратися з суперниками не могли, вони закликали варягів, а не русь.

Досить загадковою є «четвірка» в особі Аскольда, Діра, Олега та Ігоря (цих, на відміну від Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, дійсно четверо). Аскольд і Дір начеб варяги. Ім’я Дір, може, і не дуже варязьке за звучанням, але Аскольд – тут уже сумнівів немає. В Іпатіївському літописі, найдавнішому з усіх, що до нас дійшли, Дір в декількох місцях записаний як Дірда. Літописець, напевно, вирішив ліквідувати «накладочку» і додав літеру «д» туди, де вона цілковито не потрібна. А може, і в імені Аскольда ця кінцева «д» зайва? Що буде, якщо її прибрати? Спершу потрібно позбутися м’якого знака, оскільки в літописі написано «Асколд». Вийде в підсумку Аскол. В одному місці Аскольд написаний як Оскольд. Прибираємо кінцеву «д» і отримуємо назву річки Оскол, яка тече по Курській, Бєлгородській та Харківській областях. Відразу вся «варязькість» зникає.

Ще два варяга – Олег і Ігор. Теж начебто все ясно. Для вчених Олег – це варязький Хельгу, а Ігор – варязький Інгвар. Тільки дивно, що Олег не названий у такому випадку Хельгу. От Рюрик названий Рюриком. І брати його Синеус і Трувор правильно названі. Щоправда, ніякі вони не брати – зокрема, і у Б. О. Рибакова, і у Л. М. Гумільова чітко сказано, що Синеус – це sine hus, що означає «свій рід», а Трувор – tru var – «вірна дружина». Але написані обидва слова правильно (тобто літописець правильно передав написання цих слів, не розуміючи їх значення). Також правильно записані інші варязькі імена: Инегелдъ, Фарлофъ, Веремудъ, Рулавъ, Лидульфостъ (так у літописі). А імена Олега і Ігоря – чомусь неправильно. Ім’я Олега кілька разів у літописі фігурує як Олг. Тюркською (протоболгарською) мовою це означає «великий» (насправді «олгу»). На Русі ім’я Інгвар (Інгварь) було відоме, але використовувалося рідко. Було лише кілька князів з таким ім’ям, та й те десь в столітті XIII. Причому, один з них був Інгвар Ігоревич, і це може бути доказом того, що для його сучасників це були два різних імені.

Звідки у «варяга» Олега болгарське ім’я? «Откуда у парня болгарская грусть?»

А до чого тут узагалі болгари?

Предки їхні прийшли з Сибіру, деякий час вони пожили в Середній Азії і нарешті осіли в Причорномор’ї. Древніх болгар, або булгар, – щоб відрізняти від жителів сучасної Болгарії – часто плутали з гунами, тому простіше погодитися, що це – суть одне і те саме.

У VII столітті нашої ери хану Кубрату, яких походив з тюркської династії Дуло, в протистоянні з войовничими аварами вдалося об’єднати кілька орд в Велику Болгарію. Після смерті Кубрата п’ять його синів, не послухавшись батька, не зберегли єдність, і Велика Болгарія потрапила в залежність від Хозарії.

Частина болгар пішла на Волгу, давши початок Волзькій Болгарії, інша, під проводом хана Аспаруха, перемістилася на Балкани, туди, де сьогодні існує сучасна Болгарія. Наймолодший син Кубрата, Альцек, повів своїх одноплемінників в далеку Італію, де вони ще деякий час зберігали мову і звичаї.

Даних про перебування болгар в середньому Подніпров’ї ми не маємо, але ризикнемо припустити, що жили там слов’янські племена, котрі перебували від них у залежності, як згодом від хозар. У VII столітті на захід від Дніпра жило плем’я дулібів, які зазнали нашестя аварів (обрів), що прийшли, як і багато інших загарбників, з-за Волги: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены».

Василь Ключевський («Курс російської історії», лекція VII) дивувався, чому в період воєн слов’ян з аварами згадуються тільки дуліби: «Де були під час цієї навали поляни?» І сам відповідав на поставлене питання: «Тоді дуліби панували над усіма східними слов’янами і покривали їх своїм ім’ям».

Вважається, що дуліби жили на Волині, тобто суттєво західніше ареалу літописних полян. При цьому дулібів фіксують ще західніше – в Чехії і на території сучасної Угорщини біля озера Балатон. Але географія дулібів, виявляється, набагато ширша. Так, місто Болхов в Орловській губернії Росії мав образливе на прізвисько «Дулеб», а в Рязані «дулебий» означає «косоокий, з різними очима».

Ну і, нарешті, на карті сучасного Києва можна знайти Долобський (Дулебський) острів. Київські князі проводили на ньому свої ради (сьогодні там засмагають нудисти).

Тому нічого дивного, що з усіх слов’янських племен тоді відомими були тільки дуліби. Та чи слов’янськими вони було насправді?

«Повість временних літ» начебто однозначно дає зрозуміти, що так: «Обри воеваша на Словены и примучиша Дулебы сущая Словены». Але бентежить уточнення, що вони «сущая Словены». Сумний досвід розкодування взаємин слов’ян і Русі змушує в цьому засумніватися.

Прийнято вважати, що слово «дуліби» має германське походження. Однак у ньому вельми прозоро читається назва династії Дуло, до якої належав хан Кубрат. Тому цілком можливо, що дуліби були якщо і не повноцінною болгарською ордою, то, принаймні, слов’янським плем’ям, керованим ставлеником Великої Болгарії.

Слід також врахувати, що могилу хана Кубрата виявлено в Полтавській області, а Аспарух похований на території сучасного Запоріжжя (обидва факти є безперечними, але альтернативних все одно немає).

Болгарське правління у слов’ян з центром в Києві цілком могло зберегтися до часів Аскольда і Діра.

Ім’я Аскольд, як я вже відмітив, дуже нагадує назву річки Оскол. Крім того, грецький монах-літописець повідомляє, що в 563 році до Візантії прибуло посольство від царя тюрків Аскела, ім’я якого також іноді писалося як Аскельт, Асцельт. Звичайно, це не міг бути наш Аскольд, хоча б тому, що київський правитель жив на три століття пізніше. Набагато важливішим є те, що тут простежується чіткий зв’язок імені Аскольда з тюрками.

Незадовго до подій, пов’язаних із тим, що Олег захопив Київ, у Хозарському каганаті відбулося повстання трьох родів, котрі об’єднують під загальною назвою «кавари». Повстання було придушене, і кавари приєдналися до семи мадярських племен, які також підкорялися хозарам. Разом з мадярами ці кавари, покочувавши деякий час неосяжними просторами України, переселились в нинішню Угорщину. Їх назва має невідоме походження (версії є, але жодна з них не превалює). Мені здається, що воно може бути пов’язане з ім’ям племені «савір», які у певний час були дуже впливовою силою на просторах між Доном і Дунаєм, однак потім були підкорені хозарами і ними ж згодом асимілювалися.

Характерно, що Костянтин Багрянородний – візантійський імператор і, за сумісництвом, історик, називав мадярів «савартою». Разом із цією «савартою» згадує він і якийсь народ «ескел», таким чином, відносини мадяр з «Аскольдом» можуть мати дуже довгу історію. І, що важливо зазначити, ескели, або аскели, належали до так званих десятистрільних тюрків, які складалися з п’яти племен роду Нушибі і п’яти племен роду Дулу (ескели належали до Нушибі).

Від «савір», з іменем яких цілком резонно пов’язують назву «Сибір» (у переказах сибірських татар фігурує народ савир, або сабир), напевно, походять східнослов’янські сіверяни (до географічної півночі, російською – север, ця назва не має жодного відношення). Якщо кавари – це дійсно повсталі проти Хозарського каганату савіри, тоді все більш-менш стає на свої місця.

У Києві та в околицях приблизно з середини VII сто-річчя правила династія, пов’язана з правителями Великої Болгарії (система престолонаслідування, що утвердилась у Київській Русі – не від батька до сина, а від старшого брата до молодшого – бере початок в Тюркському каганаті). Народонаселення, переважно слов’янське, проте, іменувалося в честь своїх правителів з династії Дуло – дулібами. Деякий час їм довелося боротися з загарбниками-аварами, і ця боротьба була для дулібів важкою, але врешті-решт їм, швидше за все, вдалося, завдяки допомозі сюзерена, позбутися аварського ярма.

У середині IX століття в Хозарському каганаті спалахнуло повстання колись войовничих, але з часом упокорених савір, яких стали називати каварами. Вони покинули межі каганату, приєднавшись до конфедерації семи мадярських племен. Ці мадяри під натиском нового ворога – печенігів – переселилися в українські степи, де затрималися на деякий час, займаючись війною, розбоєм та іншими заняттями.

Приблизно в 882 році мадяри разом з каварами вирішили захопити Київ. У цьому їм допомогли варяги – такі ж розбійники з великої дороги, тільки з півночі. Чи були варяги спеціально запрошені, чи брали участь у цій кампанії з власної волі – невідомо і не так уже й важливо.

Те, що Київ був добре укріпленою фортецею, практично неприступною, випливає з літопису, в якому йдеться, що Аскольд і Дір були захоплені за допомогою обману, оскільки посли Олега сказали, що вони – купці, які йдуть до Візантії. Не виключено, що послані були саме варяги, бо хто такі мадяри – в Києві і, особливо, в околицях, знали добре.

Аскольд і Дір повірили у обман, за що наклали головою. Так Київ перейшов під владу такого собі хакана Олега (або, точніше, Олга, дружину якого складали найманці-варяги).

Відомо, що мадяри не затрималися в Києві і пішли далі на захід. Про це існує запис і в «Повісті временних літ»: «Їдоша Оугре мимо Києвъ горою яже ся зоветь ныне Оугорьскоє. Пришєдшє къ Днепру, сташа вежами… и пришєдшє от въстока и оустремишася чересъ горы великыя иже прозвашася горы Оугорьскыя». У літописі йдеться про 898 рік, але це, безумовно, помилка, оскільки мадяри перейшли Карпати ще в 896 році. Відповідно, описувані події мають стосуватися саме часу убивства Аскольда і Діра, оскільки важко собі уявити, щоб відомі своєю войовничістю мадяри, про яких розповідає і автор «Повісті временних літ» – «почаша воєвати на живущая тут… Словене и Волохове», – просто постояли табором (типу пікніка) біля Києва, не зробивши жодних дій.

При цьому в епізоді літописі про вбивство Аскольда чітко говориться, що він був похований там, де був розташований Ольмин двір. Чомусь більшість істориків категорично не хочуть визнавати в Ольмі угорського вождя Альмоша. Очевидно, що люди Олега-Олга привели Аскольда в ставку Альмоша, де він і був згодом убитий.

Анонімна угорська середньовічна хроніка описує схожий епізод. У ній говориться, що мадяри на своєму шляху на захід «захотіли підпорядкувати собі королівство русів» (цитата за книгою Андрія Сахарова «Ми від народу руського…». Народження російської дипломатії. Розділ 5). У хроніці не називається ім’я київського правителя, зате говориться, що вождя угорців звали Альмош. Угорці розбили київське військо, та місто взяти штурмом не змогли. Справа нібито закінчилася укладанням миру, за яким Київ повинен був виплачувати данину, і про жодне вбивство правителя тут не йдеться.

Відомо, що на місці загибелі Аскольда була споруджена церква Святого Миколая, і це може свідчити про те, що він був християнином. До того ж, хрещеним за латинським обрядом, оскільки Аскольд, швидше за все, прийняв ім’я Микола на честь Папи Римського Миколи I (858–867). У той час, коли Аскольд приймав християнство, болгарський цар Борис, що хрестився від Візантії, через суперечності з патріархом підпорядкував свою церкву папі Миколі I, хоча в кінцевому підсумку повернувся під омофор Константинополя.

Дір був похований в іншому місці. Можливо, це пов’язано з тим, що він не був християнином. Дуумвірат як форма правління був поширений в багатьох народів, у тому числі у хозар і мадярів. За традицією один із співправителів був воєначальником, інший – духовним лідером. Ця остання роль більше підходить Діру, що і пояснює його (можливу) відданість культу предків.

Отже, мадяри під проводом Альмоша покинули Київ, залишивши в ньому Олега з Ігорем і варягами.

Олег і Ігор, які також цілком могли бути співправителями (Ігор міг бути, наприклад, сином або молодшим родичем Олега), ймовірно, належали до племені каварів. Відомо, що кавари пішли за мадярами, але це не означає, що пішли вони в повному складі.

Взагалі в той час народи переміщалися на досить великі відстані, часто не повністю, а окремими групами. Болгари розселилися на просторах від Волги до Дунаю, а деякі, як відомо, дісталися до Італії. Гуни з’являлися то на Кавказі, то в Причорномор’ї, то в Західній Європі, то знову на Кавказі. Серед слов’янських племен були відомі хорвати в Карпатах і хорвати на Балканах, поляни польські та літописні поляни на Дніпрі (хоча в існування полян на Дніпрі я не вірю), севери в Болгарії та сіверяни біля Чернігова.

Кавари, яких я ризикнув назвати савірами, перетворилися на сіверян. Саме вони тепер стали головним племенем Русі, яким до цього були дуліби. Оскільки сіверян безпосередньо не пов’язують з Києвом – їх головним містом був Чернігів, – то можна припустити, що жителі Києва та околиць у складі слов’ян, савір і варягів відділилися у відокремлену спільноту (все, як і сьогодні – ще донедавна дніпропетровські, донецькі, львівські, харківські, навіть московські – всі досить швидко стають київськими. Аура якась особлива, чи що?).

Тільки це може ще якось реабілітувати полян: тоді етимологію їх назви від слова «поле» можна пояснити – це кочівники, що прийшли зі степу. «Їдоша Оугре мимо Києвъ… и пришєдшє къ Днепру, сташа вежами, беша бо ходяще яко и Половци» – напевно, не випадково тут згадуються половці, які з’явилися на Русі значно пізніше (назву «половці» частіше за все пов’язують зі словом «поле»).

Тепер саме час згадати наведену мною вище неперекладну фразу з літопису, що описує всю складність взаємовідносин варягів, полян і русів. «А слов’янська мова і російська – одна; бо від варягів прозвали їх Руссю. А спершу були слов’янами. Хоча і полянами звалися, але слов’янська мова була. Полянами ж прозвали, бо в полі сиділи. Мова слов’янська була у них тільки». Простіше, напевно, можна було сказати, але нехай хоча б так.

Іншу, більш просту фразу «Поляне, яже ныне зовомая Русь» слід розуміти так, що, попри низку завойовників, народ зберіг свою споконвічну назву – Русь: люди, що живуть біля річки.

Згідно з «Повістю временних літ», варяги до приходу в Київ отримували данину з чуді, мері, словен, тобто новгородців, а також кривичів. Кривичі населяли сучасну Псковську область, а також територію Білорусі. Швидше за все, варяги брали данину з псковських кривичів.

Збирання данини в ті часи було найбільш поширеним видом «міждержавних» відносин. Причому данина стягувалася не обов’язково з васалів – Візантія дуже часто платила данину варварам, аби не наражатися на їхні напади (відступне).

Хозари теж стягували данину зі слов’янських племен. Їм були підвладні в’ятичі, сіверяни, літописні поляни, радимичі. Схоже, що древляни не платили данину хозарам – згадок про це немає. Це й не дивно, оскільки вони, напевно, нащадки могутніх дулібів, які до цього часу, ймовірно, вже втратили ім’я, пов’язане з династією Дуло.

Хозари брали «з диму» (або з рала, що не принципово, оскільки і те й інше означає одне домогосподарство) «по білі», або вевериці. Також в якості такси для виплати хозарської данини фігурує певна монета щеляг – або щляг. Яким був її номінал – невідомо, оскільки історики досі не можуть прийти до єдиної думки, що це за монета. Одні вважають, що це шилінг, інші – що шекель. З огляду на те, що данину платили хозарам, які в той час вже прийняли іудаїзм, то логічніше припустити, що мова йде про шекель. Хозари вели торгівлю зі слов’янами за шекелі, а потім їх же збирали у вигляді данини. Оскільки одні й ті самі племена платили хозарам веверицями і щелягами, то, швидше за все, ці дві монети були одного або близького номіналу.

Коли Олег почав встановлювати свою владу над племенами, він почав брати з них ту ж данину, що до цього брали хозари: «…Посла Олегъ к Радимичем ркя, кому дань даєте. Они же реша Козаром. И речимъ Олегъ: не даваите Козаромъ но мне даваитє. И Вдаша Олгови по щелягу, яко же и Козаромъ даяху».

Згідно з літописом, Олег брав данину з сіверян, але «възложи на нихъ дань легъку». Сумнівно, що він взагалі з них брав данину, адже Олег, ймовірно, сам був з племені сіверян.

В’ятичі продовжували платити данину хозарам – як і належить, по щелягу з диму. Так тривало до походу на хозар князя Святослава, сина Ігоря.

Найважчу данину Олег наклав на древлян, як на переможених, – по куні з рала.

Одна куна складала 1/25 гривні, тоді як вевериця дорівнювала приблизно чверті куни. Таким чином, данина з древлян була в чотири рази більша, ніж з решти. Природно, це не могло сподобатися древлянам, і вони підняли повстання, убивши князя Ігоря, який особисто прибув за даниною.

Олега тоді вже не було в живих, мадяри ще раніше пішли за Карпати, можливо, частина варягів повернулася на північ. Древляни вирішили, що вони в змозі скинути владу своїх ворогів-сіверян. Більш за те, древлянский князь Мал вирішив як військовий трофей взяти собі в дружини вдову Ігоря, Ольгу. Але Ольга змогла перемогти древлян, і після цього влада цієї династії вже не підлягала сумніву.

Варто сказати кілька слів про сім’ю Мала. Після розгрому древлян про нього в «Повісті временних літ» нічого не повідомляється. Історики припускають, що він був страчений за наказом Ольги за те, що вбив Ігоря. Тим часом, в літописі зустрічається певний персонаж Малк, або Малко Любечанин, батько Малуші і Добрині. Малуша – мати князя Володимира, який хрестив Русь в 988 році. За традицією вважається, що вона була ключницею- рабинею княгині Ольги. А Володимир, відповідно, – незаконнонародженим сином Святослава Ігоревича. Істориків чомусь не бентежить той факт, що позашлюбний син у принципі не міг претендувати на престол.

До того ж, дивно, що в літописі фігурує ім’я якоїсь рабині, але не називається ім’я законної дружини Святослава, матері його двох синів – Ярополка і Олега.

Якщо Лаврентіївський літопис дійсно називає Ма-лушу ключницею, то в Іпатіївському літописі говориться, що «…Володимиръ бо бе от Малуши милостьнице (улюблениці) Ольжины, сестра има Малъко Любчанинъ».

Імена Василь і Михайло мають форми Василько і Михалко, Мал за аналогією міг цілком перетворитися у Малка.

Це означає, що сім’я переможеного Мала була ув’язнена в Любецькому замку. І якщо до Мала Ольга могла не мати жодних теплих почуттів, то Малуша, напевно, – поступлива лагідна дівчина, – могла стати її улюбленицею, яку вона і видала заміж за свого буйного сина. Можна навіть припустити – хоча про це ніде жодних відомостей немає, – що Малуша була християнкою. В очах Ольги це було б, безумовно, великим бонусом, може, таким чином вона хотіла вплинути на Святослава, який категорично не хотів хреститися. У будь-якому випадку, це вплинуло на сина Святослава, Володимира, який не лише хрестився сам, але й охрестив усю Русь.

Святослав, який провів більшу частину життя в військових походах, залишав княжити в Києві старшого сина Ярополка. У бунтівну Древлянську землю він вирядив Олега, а наймолодшого, Володимира, – в Новгород. У Чернігів, до сіверян, Святослав не надіслав нікого (ймовірно, це було пов’язано з дефіцитом синів). Але князь Володимир, у якого не було проблем із потомством, поставив князів у Ростові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, навіть у Пскові. Мстислава, прозваного Хоробрим, він направив у далеку Тмутаракань (Тмуторокань). Природно, був серед синів Володимира і князь Древлянський – Святослав. Не було тільки чернігівського князя.

Лише в 1024 році, після того, як сини Володимира – Ярослав і Мстислав – за «мирним договором» розділили країну навпів, Мстислав став княжити в Чернігові. Але він отримав при цьому все Лівобережжя.