Kitabı oku: «Доктор Серафікус. Поза межами болю», sayfa 2

Корвин закинув голову назад і виставив уперед великий борлак²³. На відповідь Корвин сказав:

– На світі, мій друже, є гарненькі дівчатка. Кохання гарненької дівчини завжди гідне культурної людини, навіть, навіть коли людина є член двох академій.

Серафікус похитав негативно і з докором своєю великою головою гомункулуса. Він не згоджувався з епікурейською легковажністю²⁴ свого приятеля. Він сказав:

– Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурної рафінованої людини шлюбний акт надто вульгарна річ, щоб можна було наважитись на подібну непристойність.

Серафікус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав:

– Я не хочу розвивати будь-яких складних теорій, але дозволю собі спинити вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тільки на цих подробицях… Звички культурної людини рішуче заперечують усе, що пов’язане з шлюбним актом. Костюм сучасної людини остільки не пристосований до статевого акту, що розстібнутий ґудзик і незав’язана краватка скандалізують. Згодьтесь, що суспільство вимагає від людини зав’язаної краватки й застібнутих ґудзиків. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцінювати як антигромадський і антисоціальний вчинок.

Комаха з власного досвіду знав усю ніякову незручність з’явитись на лекцію без краватки або ж на засідання наукового товариства з незастібнутими ґудзиками. Його ласкаво одводили вбік і з убивчою чемністю нагадували, що в нього не все гаразд із краваткою або ж з ґудзиками. Чи ще гірше, коли на вулиці до нього підходили й казали:

– Ви б, знаєте, того… чи застібнулись би, чи що… Тут жінки й діти, а у вас того, не можна ж, справді, так…

Свій погляд він обґрунтовував низкою етнологічних спостережень:

– Думка, що дитина родиться так, як це викладається в університетських підручниках анатомії, гінекології чи біології, це зовсім не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плід чистого теоретичного розумування, а з другого – висновок вульгарного й грубого емпіризму²⁵. Так само, як і два цілком протилежні твердження, що з них кожне виключає інше, що, згідно з одним, Сонце обертається довкола Землі, а за другим, Земля обертається довкола Сонця. Але як воно є справді, ми й досі ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дітородіння, належить власне новому позитивістичному²⁶ часові і є наслідком механістичного мислення. Вона з’явилася зовсім нещодавно. Так зване нецивілізоване людство, отже, більшість людства, що не поділяє поглядів, засвоєних із шкільних підручників, припускає потребу для запліднювання інших, важливіших факторів. Усі народи певні, що жінка може завагітніти, приміром, од вихру, щось з’ївши або проковтнувши вишневу кісточку. Тубільне населення Австралії певне того, що для того, щоб запліднитись, досить подивитись на ератипу, «камінь дітей». Кожна людина може піти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жінку, що йде, і прошепотіти: «Диви, он яка гарна жінка! Поквапся!» – і таким способом спричинитися, що названа жінка завагітніє.

Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому свої химерні теорії, до них підійшла Ірця.

Корвину Ірця сподобалась. В ній було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотіла того, чого не хотіла, і уперто домагалась того, чого бажала.

Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:

– Ірцю, привітайся! Дай цьому новому дяді руку!

Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє відмовлення аргументує:

– У мене обидві руки ліві.

Та за деякий час вона міняє своє ставлення до Корвина й звертається до нього з пропозицією, в якій виявляється вся повнота ласкавої прихильності Ірчиної. Вона каже Корвину:

– Хочеш, я тобі полічу до ста?

Корвин згоджується. Чому поезії Лесі Українки чи Рильського треба вважати за цікавіші од чисел, перелічених до ста або тисячі? Числа в Ірчиних устах бринять пафосом і несподіванкою найвишуканішої поезії.

Корвин познайомився з дівчинкою вже тоді, коли Ірчину віру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомість з’явилася в неї нова уява, що дядя Комаха – це велика з пап’є-маше лялька-пупс.

Даремно дядя Корвин доводив Ірці, що дядя Комаха не лялька і не з пап’є-маше, а професор ІНО і викладає студентам НОП (наукова організація праці) та рефлексологію. Ірця не йняла йому віри. Те, що дядя Комаха – лялька-пупс, це було для Ірці реальніш, приступніш і зрозуміліш, як те, що він професор і викладає рефлексологію. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.

– Пупс смішний! Дядя Комаха теж смішний!

Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась і починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвинові, Ірця компенсувала б своє незадоволення.

– Дядя Корвин дражниться. Хай він не ходить до скверика. Я не люблю його. Він каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.

Ірця біжить до фонтана і, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. Їй подобається дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливається листя, де перебігають струмки, де відбивається Ірчине обличчя. Ірця любить схопитись рученятами за край басейну і повиснути над водою. Ірцю лякають:

– Іди звідтіля, Ірцю! Там дід водяний! Він вистрибне з води й схопить тебе.

– Вистрибне з води? Водяний! Так він без води здохне.

В щоденнику Серафікуса є запис: діалог з Ірцею та коментар з цього приводу:

– Дядю Пупс, упади.

– Ну, Ірцю, мені не хочеться падати. До того ж тут насмічено й брудно.

– Та ні! Ти ніби впади.

– А, ніби? Гаразд! Я ніби впав.

Ірця задовольняється.

У Комахи записано:

«Ніби – улюблена схема слів, думок, вчинків Ірчиних. В ніби, в уявлене неначе замкнено всі події, все коло її днів. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби й тим, що є, вона ясно відчуває різницю, що відокремлює ніби від реальності, але не надає особливого значення цій різниці».

Записано:

«Ірця раціоналістка. На світ вона дивиться спокійно, врівноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме існування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цілком тверезою логічною послідовністю».

Розділ 3

Величезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. Руки його закінчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м’ясаря, ніж тендітне перо вченого. Підлога стогнала й дошки рипіли під його важкими кроками, коли він ішов своїми ногами, взутими в безмірні черевики.

Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа²⁷ не було, не могло бути біографії. Ані його кулаки, порослі густим волоссям, ані його величезні черевики не переконували в реальності його існування.

Його червоне товсте обличчя іноді здавалось наївним і простодушним обличчям хлопчика, а іноді, у важких зморшках і в утомній виснаженості, тяжкою машкарою розпусника. Дід з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсонні ночі зробили його тіло передчасно товстим і грубим. Надто важко було визначити його вік. Іноді він здавався старим, іноді юнаком. Йому можна було дати і 20 років, і 50.

Він не був розпусником, але в його вдачі підозрівали найрізноманітніші вади. В ньому було щось од теорії, схеми, вигадки, од химер, маячні, ілюзії. Він зберігав у собі знання нездійснених падінь. Найдоброчинніша й найсамотніша людина, він не довіряв сам собі.

Він не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться під час вистави пройтись по бар’єру бельетажних лож, він зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвідувати театральних вистав. Обмеженість і замкненість його бажань могли зробити їх вибухи небезпечними для суспільства. Собі й іншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана від нього, бриніла в його устах як несподіваний безглуздий парадокс…

Тим часом Комаха був такий же, як і кожний ліпший, носив шевйотовий піджак з пікейним комірцем, строкатий в’язаний рудувато-брунатного кольору жилет концесійної фірми Бернгард Альтман, Відень – Москва, темно-сіру краватку, смажив яєшню на примусі, ходив увечорі до молочарні їсти квасне молоко, уранці випивав склянку холодної води, мав забірну книжку в Церобкоопі²⁸ й одержував, як і кожен член кооперативу, на місяць чвертку крупи, 100 грам рису, півпляшечки олії, кіло цукру, півфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавіахіму²⁹ і Т-ва друзів дітей, мав акції індустріалізаційної позики, споживав вітаміни, любив помідори з олією й чорним перцем, баклажанну ікру та кавуни. Нудьгував, радів, хворів, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був із чогось стурбований, мерз, коли надворі було холодно, і умлівав, коли було літо й спека. Отже, відчував усю прикрість і всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежиті, коліту й головного болю і кінчаючи приязню, цікавістю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, – Доктор Серафікус ніколи в житті своєму (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, і ніколи не кохав жінок.

І не через те, що він не хотів кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя своє прожити і не помітити, що ти існуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цікавитись і лишитись якось до всього цього чужим і непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, під сурдинку, обминаючи життя, боком, попід стінкою, глухими завулками, ніби ховаючися, – дарма що був великий, важкий і масивний.

Він міг кілька років прожити в одному помешканні з жінкою, із самого початку, з першої на східцях зустрічі відчути до неї глибоку зворушливу приязнь і, проте, ніколи до неї не звикнути, обмежуватись при зустрічах на упертій мовчанці і за ввесь час не піти в своїх розмовах далі похмурих і млявих звичайно повторних «добриднів».

Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обізнаність у всіх ділах Серафікусових, рішуче стверджував, що за всі роки, як він знає, в Серафікуса не було жодного роману.

Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претензійної всеобізнаності, але він не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-го, коли він закінчував складати свої магістерські іспити, був роман з Таїсією Павлівною. Щоправда, Корвин міг не знати про цей роман Комахи з тієї простої причини, що в цій напіввигаданій і непевній історії було багато серафічного³⁰, хисткого й ілюзорного.

Це був єдиний роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таїсію Павлівну про цей епізод, що мусив був мати місце в її житті, вона рішуче заперечила щось подібне.

Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агітпропу³¹ в справі підготовки художнього оформлення до Першого травня і привітався з новою секретаркою, йому здалося, що він пізнав в її обличчі щось знайоме. Вдивляючись у її обличчя, Корвин згадував і згадав. Він упізнав у ній колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в одній квартирі з Комахою.

– Даруйте! – звернувся Корвин до неї. – Чи ви, скажіть, будьте ласкаві, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-го, в кожному разі ще перед революцією, не мешкали часом у Дикому завулку?

Вона обдивилась допитливо співрозмовника:

– Так, мешкала!

– Ну, так я вас знаю! Ви Таїсія Павлівна! Ви були тоді ще курсисткою, білявою, товстенькою дівчинкою, і мешкали в кімнаті в одній квартирі з Комахою на Дикому завулку!

– Але я вас не пригадую!

– Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тільки іноді ходив до Комахи, але я вас запам’ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олівцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам’ятаєте?

Але вона не пам’ятала цього прізвища. Це ж було так давно, а після того минуло так багато найрізноманітніших подій.

– Ні, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Двері з його кімнати виходили до вітальні, він грав на піаніно, і в нього було багато книжок?

– От, от, це ж і є такий він – Комаха: великий, червоний і з кулаками. Тільки тепер він ще більший, ще червоніший і кулаки поросли волоссям!

– Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вікно, що з нього було видко Глибочицю й Поділ, і цей професор.

Корвин переказав Комасі про цю зустріч. Комаха захвилювався, тоді розплився в посмішці і сказав:

– А чи ви знаєте, що я був колись у неї закоханий і в нас із нею був роман?

– Ви були закохані, і в вас був роман? Ось так несподіванка! Це ж неможливо. Ви помиляєтесь, Серафікусе. Ви вигадуєте.

– Слово честі! Я був у неї закоханий! Мені було тоді 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я міг у неї не закохатися?

Корвин скептично похитав головою.

– Ви ошукуєте себе самого. Я ж був у вас і пам’ятаю добре вас і Тасю, але нічого не помітив між вами романічного…

– Ну, що ж, це значить, що ви не зовсім спостережливі.

Закинути Корвинові брак спостережливості це значило образити його. Він рішив перевірити себе. Якось, розкладаючи перед Таїсією Павлівною ескізи принесених плакатів, Корвин навів розмову на минуле, на Комаху, і запитав:

– Комаха, здається, був закоханий у вас?

– Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?

Вона розсміялась.

– Чому саме в мене, а не шафу чи стілець? Може, я щось забула абощо, але мені знається, що ми ніколи з ним гаразд і знайомі не були, принаймні я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофліртували, але хоча б привітались чи сказали пару слів. Незграбний маруда³²! Не людина, а дерево, манекен у капелюсі, дерев’яна маріонетка.

Вони мешкали в одному помешканні, їх двері виходили в один коридор, але зустрічались вони надзвичайно рідко. Комаха ретельно уникав зустрічі з нею. Він ніколи не дивився на неї, при зустрічі щось невиразно мурмотів і швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбік. Між ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.

Серафікус стверджував, дівчина заперечувала. Вони розійшлися в думках і по-різному оцінювали слова, що ніколи не були сказані, і події, що ніколи не траплялися.

За найголовнішу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який існував тільки в уяві Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрічі з дівчиною, схема проектованого роману, що ним він міг би бути, коли б був.

Замість спрощувати взаємини, слова, життьові стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростіші речі.

Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давні спомини, і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання.

Він не любив споминів і ніколи не згадував за минуле. Він жив без споминів. Йому було прикро бачити місця й речі, що з ними він колись був зв’язаний. Минулого для нього не існувало. Найпевніше, він потрапив сюди цілком випадково, підсвідомо, – думав про щось інше і, замість звернути ліворуч, машинально повернув праворуч.

На розі, на колишньому пустирі, кінчили тепер новий будинок, в конструктивному стилі, кубик покладений на кубик, змінений модерн початку XX століття, а за ним далі в завулку стояв і чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.

Це було років десять тому.

На третьому поверсі на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тоді низку написів олівцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був і не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнік…», «Тасю, прийду сьогодні ввечорі о 10-й…», «Чекав вас учора весь вечір. Приходьте завтра на звичайне місце…», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».

Тасю, до якої приходило завжди багато людей, у якої завжди товпилося в кімнаті багато різного народу, – хтось їв, хтось спав, хтось приходив, хтось ішов, – Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив ніхто.

Професорів знала Тася з урочистої обстанови лекцій, аудиторій, лав, схилених голів, літографованих курсів, цератових зошитів, чорної таблиці, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки східців довгих білих лунких коридорів. Тепер вона могла придивитися ближче до професорів, які вони бувають справді.

Був Комаха мовчазний, ніяковий і самотній. У нього було багато книжок. Він лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неї тільки починали збиратись, і вставав, коли Тася ще спала. У нього був свій розклад дня й ночі. Він майже ніколи не виходив з кімнати, ввесь час писав. Тижні минали за тижнями, а Комаха не тільки не робив спроб познайомитись з Тасею, а навпаки, ретельно уникав її.

Кінець літа й осінь, коли Тася оселилась у помешканні ч. 7 на Дикому завулку, були чудесні, але вона не могла помітити ані разу, щоб Комаха хоча б у неділю, раз на тиждень, вибрався за місто.

Тася звикла до недорікуватого мурмотіння Комахи, до його ніяковості, до його уникань. При зустрічі вона дивилась на Комаху з легкою іронічною посмішкою, а всередині в неї прокидався жаль. Якось надто не по-людському він жив. Чи не треба було б врятувати Комаху від самого себе?

Тася досить довго спостерігала Комаху: в неї поволі складалася думка, що він живе якось по-іншому, ніби й не живе зовсім, ніби боїться жити, ніби боїться доторкнутися до життя, ніби живе непомітно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своєї думки, але відчувала невлаштовану, неналагоджену одірваність Комахи від життя.

Тієї неділі був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасі з’явилась думка не їхати моторовим човном із компанією до Міжгір’я, як було домовлено, а піти до Комахи, постукати в двері й запропонувати йому провести день удвох за містом.

Тася не сумнівалась у згоді: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радісне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все інше: і те, що вони з Комахою, власне, незнайомі, що досі вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не відразу вони знайдуть спільний ґрунт для знайомства, а може, й зовсім не знайдуть його.

Та сонце, небо, теплий серпень…

Тася одягла маркізетову блузку, синю спідничку, ажурні панчохи, тільки в виборі черевиків завагалася: їздивши за місто, одягала вона звичайний хром, але сьогодні, задля урочистості, наважилась одягнути лаковані.

Комаха почув стук у двері. Здивований, що хтось до нього міг зайти, і незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря³³ й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами під столом, шукаючи пантофель, підвівся і, держачи рукою комір сорочки, – він не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, – одчинив двері.

Перед ним стояла Тася.

Комаха мовчки дивився на її біляве волосся, білу маркізетову блузку, ажурні панчохи та лаковані черевики. Він не сподівався побачити її і не міг уявити собі, нащо він міг їй здатися.

Не чекаючи на запрошення, вона ввійшла в кімнату Комахи.

– Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!

Їй було весело й цікаво. Весело зі своєї несподіваної витівки й цікаво подивитись на обстанову, в якій мешкають професори, – загадкові люди, що читають лекції, володіють таємницями знання, провадять іспити, підписують курсисткам матрикули³⁴, пробігають по коридорах, не люди, а символи всезнання.

Кабінет. Велика шкуратяна канапа, піаніно, письмовий стіл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стільцях і на підлозі лежали купи книжок і аж до стелі заповнювали полиці.

Кожен учений – труп. Оцей трупний сморід, затхле повітря, курява, безладдя в кімнаті вразили Тасю. Вражена духотою в кімнаті, вона подивилась на вікно. Дарма що надворі було ясно й тепло, вікно було зачинене.

– Чому ви не відчините вікна? У вас нема чим дихати. Сьогодні ж чудесна погода.

Комаха промурмотів невиразно, що йому незручно працювати при відчиненому вікні, що вітер може розвіяти папірці і на вулиці галасують діти, їздять візники та вигукують різні перекупки. Усе це йому заважає.

– Та все ж таки я відчиню. Тут же можна задихнутися.

Йдучи до вікна й одчиняючи вікно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висів на стінці, поглянути на полиці з книжками.

Речі є доконечна приналежність життя. Жити – це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, перемогти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого життя.

Кінець кінцем це дрібниці: поставити на піаніно квіти, придбати каламар, переставити меблі, подбати, щоб вимили вікна, повісити ламбрекени, витерти порох з книжок, стільців, піаніно, прибрати зі столика в кутку кімнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хліба, невитертий почорнілий ніж, масло в пергаменті, чайник, цукор у папері, пообмітати павутиння з ніжок фотеля, викинути розбитий і притрушений курявою абажур. Це все дрібниці, але ці дрібниці роблять кімнату й життя невлаштованим, безладним і чужим.

Кімната Комахи справляла враження нежилої, а речі й меблі – сторонніх і випадкових, ніби випадкова людина оселилася в порожній засміченій кімнаті, номері третьосортного готелю. Речі з тандити, кімната тандитника.³⁵

– Навіщо у вас так розкидані книжки? Чому ви їх не приберете? Чому у вас нема квітів? У вас багато меблів, а кімната здається якоюсь порожньою.

Комаха стояв коло дверей, похмуро і з подивом стежачи за дівчиною, що рухалась по кімнаті. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, і те, що вона розглядає картини, бере книжки і не кладе їх на місце, і взагалі те, що ця абсолютно йому непотрібна особа прийшла до нього.

Тримаючи лівою рукою незастебнутий комір сорочки, він присунув дівчині стільця.

– Прошу, сідайте!

Це не була з його боку будь-яка чемність. Він, певне, зовсім забув би запросити сісти. Просто він хотів, щоб вона сіла і більше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Він не виносив метушливих осіб.

Не дочекавшись відповіді, Таїсія Павлівна взяла якусь із книжок:

– Ви все чужомовні книжки читаєте? Ви, справді, професор?

Комаха повторив:

– Прошу, сідайте!

Та вона ще не відразу сіла. Вона ще торкнулась клавішів піаніно і прислухалась до різноголосих звуків.

– Я іноді чую, як ви граєте. Скільки у вас нот! Майже стільки, скільки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?

Тасині слова сприйняв Комаха як докір. Комасі здалось, що дівчина нарікає на його музичні вправи. Ніяковіючи, розгублюючись, втрачаючи під собою ґрунт, захлинаючись у прикрій для нього самого своїй неуважній нечемності, він просив пробачення.

– Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотів би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав під сурдинку³⁶. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я більше не гратиму.

Тася спалахнула. Вона ніяк не сподівалася, що їхня розмова обернеться на ніякові загострені ущипливі пробачення. Похмура нелюб’язність першого прийняття оберталася на протилежність, і церемонна делікатність Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делікатна попередливість Комахи була безглузда:

– Що ви? Хіба я скаржилась чи нарікала! Ви й так навдивовижу лагідний і спокійний сусіда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику.

Комаха сидів проти Тасі в напруженій, дерев’яній позі, тримаючи комір сорочки лівою рукою. Рука замліла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, і те, що сандалі на босу ногу, і що він без піджака й волосся в нього розкуйовджене, і що розмова йде якось недоречно й сумбурно.

Він усе не міг уявити собі, з якою метою зайшла до нього ця дівчина. Попросити зачинити за нею двері, бо всі в квартирі пішли? З скаргою, що його музика їй заважає? Позичити грошей? Він ладен був дати їй, скільки вона попросить, усі гроші, скільки в нього єсть, тільки щоб вона пішла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями, що його дратують. Він почував себе стомленим.

Для Тасі було ясно: розмова набуває такого сумбурного характеру, що її треба кінчати, інакше вона ризикує заплутатись остаточно в хаотичній плутанині.

– Я прийшла вам запропонувати… Сьогодні неділя, надворі чудесна погода. Хіба ж можна сидіти в хаті? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюєте. Оце я задумала зайти до вас і запросити поїхати вдвох десь за місто. Гаразд?

Комаха мовчав. І Тасі здалось, що він ладен згодитись.

– Куди захочете, туди й подамось. До Пущі-Водиці, Святошина, пароплавом на Слобідку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегідь. Я взагалі без примх. Зі мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаєте, звуть Тася. Справді, скільки часу живемо з вами бік-о-бік, а й слова досі один одному не сказали. Так згода?

Комаха почервонів. Безпомічно й злякано він почав відмовлятись.

– О, ні, ні, я не можу, ні! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.

Слова Комахи не справили на Тасю жодного враження. Вона й слухати не хотіла про відмовлення.

– Праця! Що таке праця! У кого її нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурниці! Киньте! Їдьмо! Беріть піджак. Де він у вас? У шафі?

Тася підвелася зі стільця і обернулась до шафи. Комаха подивився на неї з жахом. Він розгубився перед цією дівчиною, що вперше завітала до його кімнати, але поводилась так, ніби вони були давні й близькі приятелі. До всього іншого не вистачало тільки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там панує: брудні рушники, кинені сорочки, зім’яті комірці, черевики, штани, все перемішане в одну неохайну купу й притрушене нафталіном.

Він став між жінкою й шафою. Тримаючи лівою рукою комір сорочки, він праву простяг до Тасі. Він благав:

– Не треба, їй богу не треба. У мене нема піджака, тобто єсть, тільки він не в шафі, а там, взагалі, у пралі, в шевця, я віддав, позичив. Та вам байдуже це, де мій піджак, бо я все одно з вами не поїду, і взагалі не поїду, і не збираюсь їхати.

Істерично вигукнув:

– Я не хочу!

Тася була в одчаї. Вона аж ніяк не сподівалася, що справа так обернеться.

– Тобто, як же це так? Це, виходить, сидіти мені самій цілий день у місті? Оце гаразд! Ви ж зрозумійте, Василю Хрисанфовичу, що вже пізно і всі мої знайомі роз’їхалися. Тепер уже нікого й не знайдеш.

Вона ладна була плакати. У неї був такий хороший настрій із самого ранку. Бо що може бути приємніше, як зробити приємність іншій людині? Вона уявляла собі, як зрадіє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємність, що за нього турбуються. А тим часом він зустрів її пропозицію насумрено, як злу прикрість.

– Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поїдьмо! Не самій же мені їхати?

Комаха заперечував.

– Я не можу! Мені ж ніколи!

Вона тягла його за рукав.

– Дурниці! Їдьмо!

Ні, даремно! Він не поїде. Не хоче й не може. Їхати десь удвох за місто з дівчиною?! Одна думка про можливість подібної подорожі у свідомості Комахи набувала вигляду життєвої катастрофи.

Серце билося у нього гарячково.

З жахом він подивився на Тасю.

Тася насумрилася. Підібрала губи. Напівобережно, напівпрезирливо кинула:

– Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно!

Їй здалося, що вона знайшла нарешті потрібне слово. Це трохи її заспокоїло й примирило; що взяти з нечемної людини? І, все ще хвилюючись і намагаючись стриматись, щоб цей ідіотичний Комаха не помітив сліз на очах, вона закидала Комасі його моральну зіпсованість:

– Коли я пропонувала вам їхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидіти щодня цілі дні на самоті і що ви тільки не наважуєтесь перший зайти до мене і сказати… Ну, і…

Тася спинилась, їй бракувало повітря. Вона почувала, що горло перехвачує спазма, і ще хвилина, й вона розплачеться.

Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:

– А ви егоїст!..

І вона вибігла з кімнати Комахи, щоб упасти в себе на ліжко і плакати, уткнувшись у подушку, плакати від образи, від нудьги й самоти, від думки, що всі знайомі роз’їхалися, і ніхто не зайде за нею, і вона нудьгуватиме цілісінький довгий літній день. Вона плакала з того, що є люди, які не варті того, щоб їх шкодували, побивалися за ними чи дбали.