Kitabı oku: «Моя антологія світового сонета»

Yazı tipi:
 
Та з радістю пишу я безкінечну книгу -
заради вічного віддав себе в кормигу,
розтратив розум свій, аби він був у вас.
 
 
Про славу думав теж (кому вона не мила?),
злетів би до зірок, узявши в неї крила,
та й досі пішки йду, нещасний, на Парнас…
 
Гійом КОЛЬТЕ
СОНЕТ
 
В кайдани закувавши два катрени,
я взяв дві рими для восьми рядків.
А з них середні крайніми обплів -
злились в одно васали й сюзерени.
 
 
А два терцети – як заключні сцени,
для римування стало більше слів.
Любов я славлю чи таврую гнів,
та числа й лад – постійні шлейфи-трени.
 
 
Як хтось відкине для строфи закон,
його безглуздою назвавши грою,
не ввійде він до вінчаної касти.
 
 
А той, хто прагне слави, мов корон,
красу здобуде, вкриту мішурою,
в симетрії карбуючи контрасти.
 
Август Вільгельм ШЛЕГЕЛЬ

ІТАЛІЯ

Гвідо КАВАЛЬКАНТІ

* * *
 
Кокеток звабливі позори,
умілих вершників блискучий стрій,
човни на хвилях в далі голубій,
розмови про любов, пташині хори,
 
 
в ранковій тиші непорушні гори,
в ніч місячну раптовий сніговій,
рубіни на обручці золотій,
дзюрчання ручаю, лугів узори -
 
 
це тільки плями у густім тумані,
якщо мені всміхнеться люба пані,
краса якої вища похвали.
 
 
Коли надворі раптом вечір смеркне,
то перед Небом все земне померкне,
якщо ви теж закохані були…
 
* * *
 
Незримий був, володарко моя,
отой, хто серце стис мені рукою.
Що буде біль помічений тобою,
від страху онімів на хвильку я.
 
 
Кохання бог мав руки ратая:
сирійським лучником,що прагне бою,
безмовно він стояв переді мною -
лиш чувся свист стріли чи нагая.
 
 
Свою мольбу ти стримала вустами,
та я в ту мить навік позбувся тями -
тікав від тебе, наче гнався біс!…
 
 
І от я в колі тих, що мають долю
щодня вмирати від страшного болю
й життя топити у потоці сліз.
 

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *
 
Прийдіть послухати мої зітхання,
сердешні люди – душі благородні,
хоч Богу ті зітхання неугодні,
бо не настала мить моя остання.
 
 
Бо, зневажаючи моє бажання,
сухі у мене очі від сьогодні.
Колись гарячі руки – вже холодні,
хоч болем в серці жевріє кохання.
 
 
Почуєте, як зве моя зажура,
ту, котру вбила не стріла Амура,
та котру жде достойне потойбіччя.
 
 
Побачите мого життя згасання,
бо я в полон віддався без вагання
душі, яка лишила Беатріче…
 
* * *
 
Подумав я, втомившись від скорботи,
чи винен був, що ми такі хмурні,
чи й справді горимо щодня в огні,
мов іншої не маємо роботи.
 
 
Любові бог лишав мене свободи,
та серцем відчував, що в глибині
мій дух живе, як перше, у мені -
то вже кохання прояви турботи!…
 
 
І прагнув знову збутись хвилювання,
міняв безсилля на слабке старання
і, щоб зцілитися, до Вас спішив.
 
 
Гадав, що скінчиться пора осіння,
та пережив натомість потрясіння,
відчувши, що душа тікає з жил.
 

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯ
 
Світанок зріє, плачуть солов’ї,
та ближні доли сховані в тумані,
а по горі, щоб стрітись на поляні,
киплячим сріблом плинуть ручаї.
 
 
Не бачачи, я відчував Її:
стояла поруч в золотім убранні…
Дивуючись й радіючи омані,
до ніжної руки простяг свої,
 
 
купаю їх у сонячнім промінні:
два сонця на небесному склепінні –
світило предковічне і Вона.
 
 
Затьмарювало перше тільки зорі,
схилившись перед другим у покорі:
Божественна була та яснина…
 
* * *
 
Завмерли небо і земля вві сні,
і звір затих, і спочиває птиця,
і всипана зірками колісниця
вже об’їжджа маєтності нічні.
 
 
А я – в сльозах, у розпачі, в огні,
бо вже й перо не втримає десниця.
Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,
та образ твій – утіхою мені.
 
 
Так сталось, що, страждаючи від спраги,
в житті я зміг добитись рівноваги:
отрута і нектар – з живих джерел напій.
 
 
Щоб мить страждань продовжити чудесну,
сто раз помру і стільки ж раз воскресну,
ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…
 
* * *
 
До ніг її схилявся я в рядках -
сердечним жаром променіли звуки.
І сам з собою зазнавав розлуки:
жив на землі й тягнувсь до зір в думках.
 
 
Співав про злото кіс у кісниках,
багацько слів сказав про очі й руки,
З блаженством райським міг рівняти муки…
І от тепер вона – холодний прах.
 
 
А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,
крізь шторм, який мене товче, як в ступі,
пливу життям, кермуючи навгад.
 
 
Любовний вірш не пишеться без віри!…
Спинитись час: поет зморивсь, а ліри
вже налаштовані на скорбний лад…
 
* * *
 
Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,
прогнавши благодійність, у полон
нас узяли, неначе дивний сон,
а звички наші нас лишили шани.
 
 
Іти б нам до мети, але кайдани
та ще багацько всяких перепон.
І десь подівся з луком Купідон,
а Гіппокрену1 випили тарпани.
 
 
Ця спрага насолод, вінків лаврових!…
– З дороги, філософіє босяцька!
Йди геть! – кричить підкуплена юрба.
 
 
Поете, йди! Йди мимо гонорових
і витримай від них удар зненацька.
Важкий твій шлях – така твоя судьба!…
 

Джованні БОККАЧЧО

* * *
 
Італіє, усіх племен царице,
де доблесті твої, де геній твій?
Кастильський хор2 замовкнув – тож мерщій
над честю муз будь-хто тепер глумиться.
 
 
Не лаври вже в ціні, а багряниця,
бо нині зло прямує по прямій,
а з калитою всякий вже гордій,
бо голову пусту підмінює скарбниця.
 
 
В словесності пропав високий стиль -
давно утрачений для кращих з нас
(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).
 
 
Журись зі мною – чайкою заквиль:
прихильна доля, люба, повсякчас
до тих, хто став опорою чернецтва…
 
* * *
 
На човнику каталась люба пані,
і спробуй швидшого знайти човна!
Й вражала безліччю пісень вона -
чи щебетав то соловій в гортані?
 
 
Куди причалить, я не знав зарані,
чекатиму, можливо, допізна,
бо серед дів земних така одна -
богині я зізнаюся в коханні.
 
 
Побачити й почути диво з див
не я один цим берегом ходив:
немов прочани, йшли до моря люди.
 
 
І прокидалися в душі моїй
слова, які сказати хочу їй,
які тепер лунають звідусюди.
 

Маттео БОЯРДО

* * *
 
Отару білорунну чи хмарину
жене пастушка в діл, і путь пряма.
Внизу – село, задимлена корчма
і тінь від гір, що залила долину.
 
 
Зітерши піт, ратай розправив спину,
бо згодом в полі запанує тьма,
волів своїх звільняє від ярма,
додому гонить втомлену скотину.
 
 
І тільки я, потрапивши в полон
до дум тривожних,знов забув про сон,
від місяця послання жду таємне…
 
 
В очах моїх відбилась пастораль -
і стала враз солодкою печаль,
бо на душі – щось болісно приємне.
 
* * *
 
У тебе, серце, фатум – лиш терзання,
та слухай – голуб стогне на вікні.
Хоча не він в любовній западні,
все ж до твого своє додав ридання.
 
 
Таке тобі від Неба безталання:
зі мною світ в зажурі день при дні,
лише кохана не пришле мені
ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.
 
 
Отак байдужа до мого митарства,
хоча йому причина – лиш вона,
котрій віддам життя, не мавши царства.
 
 
Скажи, кохана, в чому таїна?
Заради тебе вдався до фіглярства,
щоб чашу горя випити до дна!…
 

Лоренцо МЕДІЧІ

* * *
 
Хай почестей шукають невгомонні -
палаців, храмів, сяйва позолот
і тих скарбів, що завдають гризот,
від котрих тисячі ночей безсонні…
 
 
Казкові квіти квітнуть в оболоні,
пташиний щебет, веселун-рапсод,
в холодній мураві дзюрчання вод,
Мадонни образ на святій іконі,
 
 
а в нетрях лісу, у громадді гір -
дріада злякана і швидконогий звір,
печери, що не знали днини…
 
 
Повсюди бачу тільки погляд твій,
яким я любувавсь в полоні мрій,
та до якого не знайду стежини.
 
* * *
 
Не витерплю повік яскраве світло,
яке так сяє на її чолі.
Очам, що звикли кліпати в імлі,
дивитись легше на кипляче срібло.
 
 
Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,
немов праобраз Раю на землі.
Тому-то нам, так зашкарублим в злі,
це – засторога щось вчинити підло.
 
 
Ні, не для пристрастей ця яснина:
як милість вища, як величний дар,
Всевишнім послана на грішну землю.
 
 
Всім душам благодать несе вона,
лише свою від решти відокремлю,
бо в ній віддавна незгасимий жар.
 

Якопо САННАДЗАРО

ІКАРІЙСЬКЕ МОРЕ
 
Це тут упав Ікар. Слід літуна
бурхливі хвилі бережуть і нині.
Тут шлях його закінчився в пучині,
та тільки заздрість – подвигу ціна.
 
 
Хоч смерть його окуплена сповна,
бо він упав, щоб стати на вершині…
Блаженний той, в чиїй страшній кончині
звитягу бачать різні племена.
 
 
Таїться радість у безмежнім горі,
він, наче птиця, долетів до хмар,
щоб вільним вмерти в голубім просторі,
 
 
де лиш таким, як він, звели вівтар…
Віки його ім’я хлюпочеться у морі:
в найбільшій із могил лежить Ікар.
 

П'єтро БЕМБО

* * *
 
Співав і я. Чи солодко звучали
мої пісні – Господь складе ціну.
Святкові днини вже не поверну:
в сльозах топлю я напади печалі.
 
 
В людей розумних пристрасті – васали,
моя ж – мене послала на війну…
Мені чи їй – сорочку б гамівну,
а я натомість – зводжу п’єдестали.
 
 
Закоханий, завжди надіявсь я,
що зачарую співом солов’я,
що словом щирим пом’януть нащадки.
 
 
Про себе добре думати я звик,
та чують всі лише страждання крик
в сонеті, що не знайде адресатки…
 
З НАГОДИ ВТОНЕННЯ КАРЛА VІІІ3
 
О краю мій! Прости за пієтет,
але до нього змушують красоти
твоїх долин та в сяйві позолоти
розкішний Апеннінських гір хребет.
 
 
Дай відповідь, якщо спитав поет:
колись тобі скорялися народи,
а нині по тобі бредуть заброди -
чи зможеш ти ще вирватись з тенет?
 
 
Чому так сталося в лиху годину?
Зневірились ми в Богові хіба,
що Він кладе тебе у домовину?
 
 
І тішить декого твоя судьба -
підступно завдають удар у спину!
О пасинки! Повік вас жде ганьба!…
 
1.Гіппокрена – джерело на вершині Гелікона в Беотії, яке утворилося від удару копита Пегаса. За міфом, наділене здатністю давати поетам натхнення.
2.Кастильський хор – маються на увазі Музи так званого іспанського Парнасу.
3.Карл VІІІ – французький король (1470 – 1498). Був покликаний в Італію правителем Мілана Лодовіко Моро, який прагнув за допомогою іноземних військ зміцнити свою владу.

Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.

Yaş sınırı:
18+
Litres'teki yayın tarihi:
27 ekim 2016
Hacim:
113 s. 6 illüstrasyon
İndirme biçimi:
Metin
Ortalama puan 4,7, 191 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 4,2, 723 oylamaya göre
Metin
Ortalama puan 4,6, 22 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 4,7, 42 oylamaya göre
Ses
Ortalama puan 4,5, 218 oylamaya göre