Kitabı oku: «Вертеп Всевишнього»

ПЕРСЬКІ МОТИВИ

Переклади

Як відомо, рубаї – слово арабське («четверний»), але народився чотиривірш не в арабському середовищі. Існує легенда про те, як Рудакі, «Адам поетів», спостерігаючи за грою кількох юнаків (приспівуючи примовку, вони заганяли в ямку горіх), відзначив, що мелодія за розміром – хазарж. Великий версифікатор додав ще три рядки, давши новій формі назву тарона («чистий, прозорий, свіжий»).

Ця розповідь цікава не лише тим, що виникнення чотиривірша пов’язують з іменем основоположника поезії на мові фарсі. Неважко помітити, що, рубаї, як і вся література, має народну пісенну основу (подібні розміри можна знайти і в українській народній творчості!). Але, звичайно, не будь-який чотиривірш зветься рубаї. Тільки вірш, який повністю завершений і думкою, що виражена в ньому, і досконалою афористичністю, що не потребує розвитку чи доповнення, має право на це високе звання. І ще одна особливість цього жанру – він не має тематичних обмежень (це і філософські роздуми, і епізоди повсякдення, і миттєвості настрою, і гра слів чи епіграма).

За тисячоліття рубаї принесли визнання не одній сотні поетів Сходу. Дехто з них за свої панегірики власть імущим заслужив звання «царя поетів», та більшість через своє вільнодумство помирало в злиднях і бідності. Не був винятком і славетний Омар Хайям, з іменем якого найчастіше й пов’язують жанр рубаїв, а його мудрість, дотепність, версифікаторська майстерність викликають художню насолоду у найбільш вибагливого читача. Як у всякого істинного поета, котрий знає свою силу, мова його дивовижно природна, гармонія слова і думки – вражаюча. Він був і залишається прикладом для всіх рубаїстів, хоча і сьогодні існують суперечки про кількість написаних віршів цим знаменитим математиком, астрономом і лікарем (60 чи всі 400?). На мою думку, будь-який довершений чотиривірш невідомого поета цінителі слова приписують великому Майстру. Множать кількість віршів і перекладачі (скільки перекладів – стільки й віршів!).

На жаль, сотні років твори багатьох поетів Сходу передавалися з уст в уста, а тому досить часто ці твори міняли авторів, імена яких губилися в глибині віків…

Перевершити Омара Хайяма пробував не один поет. Дехто навіть упадав у гординю, як, скажімо, індійський представник перськомовної поезії Мірза Абдулкадир Беділь, котрий запевняв без всякого сумніву: «Після мене поетів не буде!» Що за цими словами, окрім страху, що прийде тьма епігонів? Очевидно, бажання переконати себе, що ти досяг більшого від своїх знаменитих попередників.

 
Краса ланів і нив у серпні неповторна,
та пісня колосків далеко не мажорна.
Прислухавшись, почув питання від зерна:
– А що співав би ти, коли б чекали жорна?
 

Як не дивно мені самому, але тільки ці рядки Беділя, надавши їм більш соціального звучання, мені схотілося переказати українською мовою. Хочеться думати, що і я маю право сказати, що під час роботи над віршами Омара Хайяма та творами інших поетів я зачерпнув інформацію з Астрального архіву (часом фізично відчував, що саме так писали вони чи написали б сьогодні українською мовою). Через три роки контакт повторився – я почав писати власні рубаї, прислухаючись до шепоту Небес…

Рудакі

(860–941)

1

Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,

щодня моєму недругу курила ти фіміам,

але уклін кумирові моєму слала все ж, любове!

І, врешті, диво сотворила: не вірю я божкам!..

2

Ти серце Господу вручи з душевним жаром,

забудь, що паном був дирхемам і динарам.

Як власне серце присвятив єдиній вірі,

за неї підеш в бій, мине життя не даром…

3

Про мене згадують тоді, як стрінуться з бідою.

Лиш лихоманка зігріва своєю теплотою.

Як спрага мучила всю ніч, хто допоміг мені?

Слізьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.

4

Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.

Ми – горобці, а смерть – мов яструб-птахоїд.

Зарання чи пізніш квітки у лузі в’януть,

а люта смерть змете мітлою навіть слід…

5

Не для злодійства меч, не для кривавих страт,

бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.

Щоб мир нам зберегти, меч ковалі кували…

Вино, ізюм, оцет, та спершу – виноград!..

6

Чому фарбую я чорнилом сивину?

Щоб вабити жінок? Як завше, не одну?

О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,

бо молоді літа назад не поверну…

7

Як косу розплете – настане враз імла.

Попестити не смій: це – пазурі орла!

Коли ж підкісники зняла ця юна діва,

здалось на мить мені, що мускус розлила…

8

Як закохаюся, кладу на стіл сувій:

слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,

бо тільки я вмочу в свій каламар перо,

гукаю на гінця і серце шлю мерщій…

9

Красуня йде повз нас – і мало нам дороги.

«Всміхнулася кому?» – такі у нас тривоги.

Про труд забули ми, одвічні блукачі,

за голову взялись, коли розбили ноги…

10

Прийди й зігрій мене рубіновим вином,

у руки чанг візьми, крутни своїм стегном…

Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла

плакуча та верба, що всохла за вікном…

11

Страждають без вина серця розбиті:

для них бальзам – чарки ущерть налиті.

Якби померлий випив хоч одну,

то, може б, і воскрес тієї ж миті.

12

Схотів, щоб смерть обходила тебе?

Живим в могилі заховай себе.

Чекай терпляче в ній міцну драбину,

щоби піднятись в небо голубе.

13

Не знаєш істині й речам ціни,

але готуєшся ретельно до війни.

Невже не слухав у дитинстві казку,

як стрілися на кладці барани?…

14

Який же щедрий шах, підкорювач держави:

він срібла не жалів на ігри та забави,

і савани купив полеглим у боях,

і, врешті, для калік придбав магічні трави…

15

Дивуюся, що смерть знов підняла косу:

скосила без жалю тебе й твою сльозу!..

Невже не відчуває сорому убивця,

підступно убиваючи красу?

16

Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:

кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.

Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,

а серце у гори – без тріщини скала.

17

Чотири якості від Неба маю я:

здоров’я, розум, добрі серце та ім’я.

Коли ці якості ти маєш від Аллаха,

не зіб’є з ніг життєва течія.

18

Ніколи не гордуй людьми – і будеш благородним!

Рятуй нещасних від тюрми – і будеш благородним!

Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,

а впав хтось в ноги, підійми – і будеш благородним!..

19

Коли замовкну я, немов розбитий саз,

ти знай, що пристрастю убитий твій любас.

І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:

«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»

20

Моє щасливіше від всіх сердець,

мій дух свободи – кожному взірець.

Так зустрічі зрадів, що зміг забути,

що ти – неволі давній посланець.

Шахід Балхі

(? – 936)

1

Блукав поміж руїн і тьмяної трави:

колись стрічав тут пав, тепер – гніздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»

Погодились смутні, що мало тут мишви.

2

Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки – Твої, а на вустах – Твої печаті.

Як зірвеш їх – скажу. Залишиш – промовчу,

бо, власне, нічого мені Тебе повчати.

3

Створив мене Аллах рабом і паном Слова,

але я не скажу, що доля – виняткова.

Я з праху, як і всі – поети й читачі,

стебло і колосок, зернина і полова.

4

Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.

Століттями між гір квітки плетуть узори.

Одні приходять в світ, а інших палить смерть,

та степ – все той же степ, а гори – завше гори…

5

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гірські вершини,

а бачу тільки твій, немов тополя, стан…

6

В твою любов я хочу вірить, пері,

та й досі не постукала ти в двері.

Насіння сіяв я, плекав любов,

а урожай – зневіра на папері.

7

Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.

Ночами до зорі вогнем горить вона.

Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим

суперника спалю, в тім не моя вина.

8

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар. – Забудь її на мить.

Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?

У роздумах над чаркою посидь…»

9

Багацько в мене бід, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка біда мені смішна…

10

В останній час чомусь подібний страхопуду

(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).

Вона – як той суддя, який забув закон

і в котрого завжди засудженим я буду.

11

Ти мною, мов м’ячем, вже граєшся давно…

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет – утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно…

12

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

13

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

14

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої – не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний – завше зірве кращий плід.

15

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра – помовчи:

хто з друзів двічі вип’є цю отруту?…

16

Знання та багатство – троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись…

17

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось – визнаний майстер, а хтось – горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось – килими для могутнього шаха!..

18

Не золото – знання дають свободу:

в них – слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

19

Поет – не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче – на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть – свого гінця.

20

Від нашого життя – у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані – заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.

Баба Тахір

(970/971 – 1026/1029)

1

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце – не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв…

Що ж – кину у вогонь чи настромлю на голку.

2

Життя не зву життям, бо дах мій – небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід…

3

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову – під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

4

Любов до тебе – вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене…

5

Душа без мук любові – як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа…

6

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим – яд гадюк…

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

7

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось – доля зла, у когось – люба пані,

смерть – камінь із Небес, а ми – побите скло!

8

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

9

Ти – срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

10

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і в’язниця.

Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

11

Сьогодні – пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом – і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

12

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй – красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

13

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

14

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

15

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,

я – жертва сто разів підступного обману.

16

Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:

я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.

Дивлюсь – цілісінька! Аллах акбар,

хоч часом черепи він б’є, немов скрижалі.

17

Сказав сакі, красивий, наче пері:

«Відчинені в корчмі щоднини двері…»

«Заради Неба хутко вказуй путь!..»

«Забудь про Небо: сонце – у фужері!..»

18

Всевишній, Ти покинув небозвід?…

Душа болить, бо жду з Небес привіт.

Не можу я радіти, бо у ницих

столи Ти накриваєш на обід…

19

Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран

і, мовби той верблюд, очолив караван.

А ще дійма жура: себе в узді відчув я -

то недруги мої накинули аркан…

20

Почув, що я подібний плотоводу:

пливу уміло в будь-яку погоду

рікою сліз. Боюсь, одначе, я:

і пліт пірне на дно, і я за ним – під воду!..

21

Я – сірий, сивий, мов торішній очерет,

сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.

А дні бредуть, як череда, у невідоме…

Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи п’єш шербет…

22

Нехай від солі сліз я вії не очищу -

любов свою поставлю на щаблину вищу.

Коли дотла згорю в огні свого кохання,

не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…

23

Ми – гості на пиру за маревом-столом,

точніше, цвинтар лиш – оселя для сіром.

Живому ще завчасно вириють могилу,

а виривши, вважають послугу добром.

24

Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.

Хміль – мій друг, бо ослабив на шиї петлю.

Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,

тож вино, мов кохану, я вірно люблю.

25

Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-

Звели новий, фортецю й кілька брам…

Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -

Відкрите місто ворогу й вітрам!..

26

«Ознака істини – звичайна простота», -

друг написав мені в кінці листа.

Продовжую я вчитися у майстра,

хоча прожиті у трудах такі літа!..

27

Скупий багач бідніший бідняка,

в якого щедра на добро рука:

він прийде до сусіда позичати,

бо той дав жебракові п’ятака…

28

Всевишній наш Суддя! Ці докори – за діло:

не знаю днини я, щоб серце не боліло!

Ночами сльози ллю все через нього я -

коли болить душа, чому страждає тіло?…

29

Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?

А разом із журбою куди іти Тахіру?

Хтось каже: Небеса щедріші від землі…

Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.

30

Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:

«У тебе в серці знов невиліковні болі.

Ти зайвий на землі, як попит на добро:

алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»

31

Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?

Чи ждав, коли життя лещатами затисне?

Мо’, тайна Всесвіту розкрилася тобі

чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?

32

Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву

прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…

Троянди запашні ти заплела у коси,

а я від розпачу волосся сиве рву!..

33

Я соколом кружляв над квітником вдовиці.

Мене мисливець збив – зраділи люди ниці.

На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,

тож Господу хвала, що не сміються птиці!..

34

Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!

Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатує.

Так був той час, коли стрільця боявся лев,

а нині лев страшний і той, хто смерть готує.

35

Ти ароматна так, немов квітучий сад.

І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,

не обійди на цвинтарі мою могилу:

я оживу, коли вдихну твій аромат.

36

Ти – краща від троянд в своєму квітнику,

а я щодня бреду в пустелі по піску.

Але, де б я не був, міраж іде за мною:

вуста твої кохані, дорожчі за ріку.

37

Вселенський біль в душі, на радість ворогам.

Скорботу всіх людей узяв я в душу сам.

Всім страдникам напій знаходять від печалі,

коли ж страждаю я, страждання – мій бальзам!..

38

За приклад не бери бездумного глупця:

за витівки дівиць не потривож Творця!

На віру попит є, і на безвір’я також,

тож вибери товар, що буде до лиця.

39

Не здійснюй вчинків злих вже від дитячих літ,

щоб сором не спалив красу твоїх ланіт.

Покаєшся, але хулу людську не спиниш -

і стане, мов чулан, тісним для тебе світ.

40

Усім від дурня – з терену вінець.

Розумний же картає не овець,

а лиш себе, як забредуть у шкоду…

Нікого не винить лише мудрець!..

41

Задумав що Аллах, як дав жадобу нам?

Потішити тіла й віддати хробакам?

Так, задуми Творця не зрозумівши толком,

без толку живемо і йдем навстріч гробкам.

Авіценна

(980 – 1037)

1

Не схвалюю брехню, бо я не лицемір.

Вклоняюсь істині, яка найкраща з вір.

Я з вами став на прю, і грішники, й святоші!

Аллах акбар, і Він розсудить мудро спір…

2

Коли б всезнайком став, як деві, хитрий біс,

то доля не була б за тайною завіс,

зарані знав би я, коли біда чатує -

не бачив би ніхто моїх гарячих сліз.

3

У морі слів є сокровенна суть -

її нам мудрі люди принесуть.

Про Всесвіт думаю – одні лиш тайни,

відклав розгадку їхню на майбуть.

4

Терзаюся роки в земній юдолі

і суть людей взнаю, хоча й поволі:

знітившись, бороду куйовдять всі,

або скриплять зубами у неволі.

5

До мудрих вчителів ходили ми колись.

Їх мудрістю, здалось, ми підкорили вись.

Та лиш в кінці життя ми істину збагнули:

із праху ми! Як пил, до хмари піднеслись.

6

Є люди, звиклі братися за меч:

їм не життя, коли без ворожнеч!..

Горбатих, кажуть, виправить могила,

а ці життям ганьблять своїх предтеч…

7

Хвалько стає донощиком мулли.

Зберіг ти тайну – гідний похвали!

Вона – слуга, допоки таємниця,

розкажеш всім – зазнаєш кабали…

8

Твої злодійства – тавра чи печаті,

а ти в Аллаха просиш благодаті.

Надієшся даремно ти, повір:

посіяв зло – його ти маєш жати!..

9

Мій друг у недруга мого вже гість…

Як не мудруй, та це погана вість.

Не їм я цукру – раптом там отрута?

Боюся мухи – з коброю щось їсть!..

10

Позичив недруг погляд у гадюк,

а в пазусі – достатньо каменюк.

Поглянув би на мене, як на друга,

я посміхнувся б також без принук.

11

Ти добре знаєш – буде каяття,

але чи буде час для вороття?

Трудись, щоб добрий слід в житті лишити,

щоб грішним не було твоє життя.

12

За істиною йди – і знайдеш путь вперед,

а зваби всі свої спали, мов очерет.

Коли захочеш людям істину сказати,

то не шукай найвищий в місті мінарет.

13

Від сивини в очах стає вже біло,

тож поспішай узятися за діло,

бо як в житті тобі сягти вершин,

як стануть немічні душа і тіло?

14

Як дошка шахова, лежить земля,

на шиях у фігур – Судьби петля.

У небуття пішли і пішаки, і ферзі…

І ми зіграєм в шахи опісля.

15

Коли не п’єш вино, щодня ти чуєш сміх.

А питимеш щодня – всі визнають за гріх.

Мудрець, бродяга й шах все ж не страшаться суду!

Ти не із них? Не пий! Віддай мені свій міх…

16

Недоля, корчмарю, готує нам розлуку:

для тебе – збитки лиш, ну а для мене – муку!..

Востаннє дружать тут твій джбан і піала:

ти джбан з вином підняв – я з піалою руку…

17

Вино – наш щирий друг, та є у нього вада:

чим більше дружиш з ним, тим менша в тебе влада.

Як мало – ліки п’єш, багато – п’єш отруту!..

Тож друзів бережись, правителю Багдада…

18

Допоки Божий світ не стлів дотла,

тебе й корчму розлучить не хула:

до чаш припав, як до груді дитина,

тепер свята для тебе піала.

19

І кожний образ – стертий кимось слід -

в могильнику часу мільйони літ.

Та зробить Всесвіт врешті коло -

Всевишній явить нас у Божий світ.

20

Як сніг вершин, у мене сивина.

Сади цвітуть, та, мабуть, не моя весна.

Білоголовому від матінки-природи -

то чорний хліб, то залишки вина…

21

Велика таємниця в цім вині:

Знак Неба бачу в кухлику на дні!

Підчаший, хочу я омити душу -

подай безносий джбан скоріш мені!..

22

Вина налийте – щезне хай біда,

хай радість буде в мене молода.

Вино – вогонь, але земні печалі

погасить враз, немов Жива вода…

23

Любов Аллах створив давно на честь Землі

і чашу пристрастей поставив на столі.

Мед бурштиновий з молоком ти пив раніше,

тепер – журу, закоханий Абу Алі.

24

Твоя коса страшніша, кажуть, змій,

але боїться стріти погляд твій!

Сповза по спині аж до п’ят і в’ється

у такт ході на стежечці крутій.

25

Душа стліває, наче та свіча,

я з ніг валюся, мовби від меча,

та твій прихід, красуне, – гарні ліки,

хоч лікар хворим їх не признача…

26

Лоза запломеніла, як зоря,

трава жовтіє, наче догоря,

а листя, що шуміло, мовби натовп,

упало ниць, як раб до ніг царя…

27

Не в кожній кралі є та таїна,

яка буває в доброго вина.

Та всяка із красунь вину подібна:

підступно зрадить будь-кого вона.

28

Мандрівник-сонечко у вишині,

дарунок в небесах знайди мені.

Таких закоханих ти вже стрічало

чи бачило покійними в труні?…

29

Без сяєва твого лиця похмурі дні:

у темряві тепер серця й стежки нічні.

Тому крізь сльози я дивлюсь в страшному сні,

як ти дісталася комусь, а не мені.

30

Знов чашу із трунком п’єш, серце, до дна,

хоч ти – мов троянда в саду чарівна.

Кохання і квітка – мов полум’я свічки,

та видно багрянець лише дотемна.

31

Цвіте троянда у моїм саду,

радіє сонцю, на свою біду:

коли настане день мого весілля,

пелюстками обсиплють молоду!..

32

В людськім садку теж парші на плодах.

Плакучі верби чи жінки в сльозах?

Небесний садівник про нас подбає -

і наші болячки сховає прах.

33

До Мекки люд приходить у сльозах

і, каючись, лицем лягає в прах.

Радіють грішні, облегшивши душу,

щоб завтра знов погрузнути в гріхах…

34

На вид – солодка, та гірка основа,

коли про правду почалася мова.

Якщо ви правду кажете у вічі,

знайти нелегко вам халву для слова.

35

Поет нечасто чує похвалу -

частіш монету кинуть в піалу

і змусять цим хвалу собі співати!

Тому волію слухати хулу!..

36

Що тайна суть людей – не новина!

Але колись відкриється вона,

тому що сутність всякої натури

в діяннях нам проявиться сповна.

37

Я вранці піду за зорею-звіздою,

піду від суєт, що довкола ордою.

Халат залишу в материнських руках,

бо жде вже пророк із святою водою.

38

І в добрій справі став собі межу:

з меча свого очистивши іржу,

не здумай ним неправду подолати -

в бою словеснім я допоможу!..

39

Переписав ти знову заповіт:

не жаль вдовиних сліз, не жаль сиріт!..

Ти в Бога не проси лише для себе -

і стане щедрим і до тебе світ…

40

До ранку порве Бог намисто з зірниць

і в чашу блакитну сипне блискавиць,

бо ввечері він у закоханім серці,

а вранці – безумний у душах вдовиць.

41

Не всіх милосердний карає Аллах:

ми грішні в молитві й невинні в гріхах,

бо саме з безмежної волі Аллаха

для грішних – надія, для праведних – страх!..

42

Як Ти звелів – і дух вмістили в глину.

Ти відвернувсь – і звабив Змій людину.

Прости гріхи, що зроблені в Раю, -

і я прощу Тебе, і птицею прилину…

43

Сусіда стрівши, погляд відверни,

тоді не будеш винним без вини.

Уважно подивись у вічі учням

і не жахайся – недруги й вони!..

44

Безумцю, друга в гості не поклич,

бо журно так в садку бухикав сич.

А раптом друг поділиться бідою -

як збутися нам радісних облич?…

45

Домашню думку не беруть в дорогу!

Не виконав сьогодні засторогу!

В кінці дороги думаю одне і теж:

за кого вранці ти молилась Богу?

46

Серце жадно спішило здолати цю путь,

хоч дороги життя в лабіринти ведуть.

Мудрість – тисяча сонць! – шлях мені освітила,

та лишилась душі нерозгадана суть.

47

Не всі, я знаю, схильні до щедрот,

та за дарунок всяк відкриє рот.

Як недозволенім вини немає,

тоді за правду візьмуть в оборот…

48

Зрадів: тебе згадали у розмові,

тож щастя пив, немов уста медові.

А як сторонню жінку гудить хтось,

що горе в тебе, чую в кожнім слові.