Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Плаче козак молоденький, Долю проклинає. Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Козак нудить, сердешний, Що робить, не знає. Гуде вітер вельми в полі! Реве, ліс ламає; Козак стогне, бідолаха, Сам собі гадає: «Ревеш, вітре, да не плачеш, Бо тобі не тяжко; Ти не знаєш в світі горя, Дак тобі й не важко. Тобі все одно, чи в полі, Чи де ліс ламаєш, Чи по морю хвилю гониш, Чи криші здираєш: Солом'яні і залізні, — Яку не зустрінеш, Снігом людей замітаєш, В полі як застигнеш. Одірви ж од серця тугу, Рознеси по полю!.. Щоб не плакався я, бідний, На нещасну долю. А коли сього не зробиш, Кинь мене у море! Нехай зі мною потоне, Нехай моє горе».
* * *
Два вже літа скоро пройде, Як я закохався; Якби знав я своє горе, Лучче б був не знався Я з тобою, дівчинонько, То б не знав і муки, Не знав би я, як то любить, Не знав би і скуки. Як не бачу тебе тиждень, То за год щитаю; А побачу, і то тяжко, Що казать не знаю. Сказать тобі, що я люблю — Ти скажеш: «Я знаю», — Назвать тебе голубкою — Я долі не маю: Бо якби звав голубкою, То вже б і своєю. Не буть тобі, дівчинонько, Ніколи моєю; Тяжко мені се казати, Не моя в сім воля, За що ж мене так карає, За що злая доля? Тяжко мені жить на світі, Тяжко, як без роду! Хіба ж себе отруїти Або з камнем в воду? Годів два назад, не більше, І я був моторний, Шабля збоку, кінь гусарський, Що як в'юн проворний. Рижий мастю, очі чорні, Як сонце сіяє, Із-під копит іскри скачуть, Як вихор літає, — Як Палій, і я у полі На нім красувався, Був щасливий і веселий І з горем не знався. Було, зарже підо мною, Сам весь затрясеться, Півгодини не постоїть, Хропе, скаче, рветься; Отак серце моє бідне В грудях в мене б'ється! Отак воно, нещасливе, У ніч і в день рветься. Кінь же скаче, що веселий Да горя не знає; А серденько, що нудиться, Да щастя не має. Сяду, було, я на нього, Щоб погарцювати. Не було і в думці в мене, Шоб так горювати. Тепер і сам я не знаю, Що буде зі мною, Мучусь, мучусь і скучаю Серцем за тобою. Чому мені люта доля Ні в чім не пособить, За що мене, бідолаху, Із ума ізводить? Нащо ж було мені тебе Да так полюбити? На те хіба, щоби віку Собі вкоротити? Бо я кріпко, дуже люблю, Не можна вже більше; І чим дальше, і чим дальше, То все мені гірше!
* * *
Нащо, тату, ти покинув Мене сиротою? Чому мене не взяв малим В могилу з собою? І я б вічним сном у землі Спав, а не журився б; Не знав би я у світі горя, Світом не нудився б. Як несли тебе ховати, Тоді був дитина І не думав, що я в світі Бідна сиротина. Не вмів тоді, нещасливий, І слова сказати І не знав, що батька несуть В землю заривати. Може, іще забавлявся, Як попи співали, Годок мені був од роду, Як тебе ховали…
* * *
Ох, коли б хто знав, як тяжко Так на світі жити, Як мені тепер прийшлося, Бозна-що й робити. Полюбив я дівчиноньку, І мене дівчина. «Дуже люблю», – побожилась, Да лиха година, Що я такий безталанний На світ уродився: І сам бідний, і з бідною Вірно полюбився! Що ж тепер мені осталось: Плакать да нудиться Або вештатись по світу Да вік не жениться. Не розлюблю я ніколи, Гріх на душі буде, Сам я себе покараю — Не бог і не люди. Бо не люди мене звели, Щоб я став кохати; Серце з серцем зчепилося, Трудно розірвати. Так я про себе гадаю, Що вік не забуду; Поки серце б'ється в грудях, Поки жив я буду, Не покину тебе, серце, Дівчинонька мила; Розлучить мене з тобою Тільки що могила.
* * *
От і празника діждались, Веселяться люди! А мені, мабуть, ніколи Радощей не буде. Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю; Я і в будень, я і в празник Нуджусь да скучаю. Минулося моє щастя! Не бачусь я з нею. Не бачуся з дівчиною, З милою моєю; Лучче б серце розлучили Моє із душею, Коли мені вже не можна Звать її своєю. Вона щастя моє в світі, Всі мені не милі; Її більше себе люблю, Люблю до могили. І в могилі, коли можна, То буду кохати; Дак там уже кінець всьому, Треба вічно спати. Жить мені остило вельми, Кинуть її тяжко; Для неї я тільки живу, Хоча і жить важко. Не бачивши, її бачу, Річ я її чую; Де б не був, що б не робив, За нею горюю. Серце, душа, розум, гадки За нею скучають, Плачуть мої карі очі, Бачити бажають. Не думкою, справді бачить, Речі слухать справді; Так якби мені хотілось, Як люблю по правді. Злая доля однімає У мене дівчину; Мене й мучить, мене й гонить Живого в могилу.