Повз двір, де мила живе, Я проїхав двічі, Да не бачив голубоньки Ні разу і в вічі. Затьохкало серце в мене, Як з двором зрівнявся. Дуже бачиться хотілось, І кінь зупинявся. Да не рано було уже, Як я мимо їхав, Оглядався назад довго, Неначе хто кликав. Дак сам собі і подумав: Чи й ти так скучаєш?! Коли вірно мене любиш, То й бачить бажаєш. Ой як вірно мене любиш, Будем жить з тобою Цілий вік, моє серденько, Як риба з водою.
* * *
Сидів я над річкою Да й дивився в воду; Чому радощей ніколи Я не бачив зроду? Думав, гадав: за що б долі Так мене карати? Чи я хотів кого вбити, Або що б одняти Худобу в кого чужую Або що б украсти? Мабуть, прийдеться нещасним Мені вже й пропасти. Хвиля була превелика, Вітер так і гонить; Аж пором став серед річки І з міста не сходить. Були й жінки на поромі, Були й чоловіки; Кричать: «Тягніть разом, люди, Пропадем навіки!» Аж на пором хвиля плеще; Вітер реве, свище, Пливуть вони дуже тихо, І к берегу ближче. Дивлюсь, човничок маленький Із хвиля маняє; Зовсім стане його видно, А після й – немає. Тягли пором по канату Й шостами спирали; Да й то сливе вже ік півдню К берегу пристали. Мордувалися ізранку І всі потомились; Як вилізли вже на берег, Аж перехрестились. І сила ж була велика, Да все було важко: Як же тому, що в човнику, Як же тому тяжко!.. Неборашний, проти хвилі Сам він гонить човен; І ізверху вода плеще, І ізнизу повен. Став він ближче й до берега Уже підпливати; Да не вспіє сам він гребти Й воду виливати; Завертівся кругом човен Да й перевернувся; Бовть у воду, бідолашний, — І не схаменувся. Виниряв разів із тричі. «Ой рятуйте, пробі!» — Кричав він, сердешний, дуже, Кричав ік народу. «От-тако, – тільки сказали, — От тобі й нажився! Недалеко й до берега, Да ба – утопився». Я був кинувсь рятувати, Так плавать не вмію; Дак не думав, що й я в світі Дак десь околію. І мені так люди скажуть: «От тобі нажився! Хотів іще ожениться, От тобі й женився!..»
* * *
Повіяли вітри буйні Да над синім морем; Забилося серце моє Перед лютим горем. Повіяли вітри буйні З холодного краю; Розлучили з дівчиною, Котру я кохаю. Да не вітри: люди злії Мені се зробили; Самі мене звели з нею, Самі й розлучили. Перестали вітри буйні, Всюди стало тихо; А у мене, нещасного, Все на серці лихо. Як листочок одірваний Зелений весною, Як травиця покошена. На зорі косою. Поки роса не обсохне, Поти й зеленіє; Не ростиме вона більше, Як сонце пригріє. Нескошена травиця Сонечка бажала; А тепер на теє зійде, Щоб скорій зав'яла. І листочок зелененький Зсохне й пожовтіє; Так і моє серце бідне Молодим змарніє. І в мене неначе в грудях Дещо одірвалось; Не легше мені на серці, А ще гірше сталось. Очі мавши, я не бачу Радосного в світі; Все обридло, все огидло, Не хочу більш жити. Ніч темная мені як день, А місяць як сонце; Плачу! плачу! один, бідний, Сівши пів оконце. Чого? – Спитаться у мене — Я і сам не знаю; Чого серце тяжко б'ється, Чого я бажаю? Любив, кохав я дівчину, І вона клялася, Що кохає мене дуже, Далі й продалася. За худобу проміняла, Серцю було тяжко; Я кохав її по правді, Забуть було важко. Не раз плакала зі мною, Не раз і сміялась; Казала, що тільки в світі Мною і втішалась. Як побачу, було, слізки — В грудях важко стане, Прошу, було: «Не плач, серце», — Поки перестане. Зате ж, було, як веселу, Де я її стріну, Щасливіший всіх на світі Був на ту годину. Тепер бачитись ніколи Не хочу я з нею; Не люблю я людей в світі З такою душею. Що божаться не по правді Да душу ламають; Такії уже ніколи Добрі не бувають. Дак не сеє серце моє Дуже так турбує; Не од сього душа моя Бідная сумує. А такий вже уродився, Мабуть, я на світі; Безталанний і безщасний, Щоб вік свій тужити. Ой повійте, вітри буйні! Застогни, дубрава; Нехай піде на злих людей Всюди худа слава!
ЧОВНИК
Чи довго я, нещасний, Буду так крушиться? Пора б уже перестати Скучать да нудиться! Пливе човник без весельця, К берегу звертає, Ніхто човником не править — Вітром прибиває; І до берега причаливсь Да й остановився, Не найшлось і там нікого, Кому б він згодився. Не було йому спокійно З берега лежати; Знай, все стукався об його, Як стане плескати. Потім хвиля ісхопилась, Сердешний одбився Од берега і знов плавать, Поки аж розбився. І я в світі, як той човник, Де пристань, не знаю; Де б хотілось, там не можна, Бо щастя не маю. Одбиває й мене хвиля Ізо всеї мочі; Піду, піду, помандрую, Куди глядять очі. Човнику ж тому байдуже, Чи хвиля, чи тихо; Він дерево, він не знає, Що то в світі лихо, А я бачу все і чую, Да серцем нуджуся. Ой як піду куди очі, То вже й не вернуся… Не будуть мене ховати, Де лежить мій батько, Де лежить мій брат із сестрами, Де лежить і дядько. Не буде йти за труною Старенькая мати; Не знатиме, коли син вмер, Не буде й плакати. Може, прийдеться де в лісі Або серед поля Заснуть вічно нещасному, Коли така доля. По мені дзвонить не будуть І ховать з попами; Роздовбають носом птахи Да звірі зубами Розтягають кістки мої Без шкури, без тіла; Ніхто в світі не знатиме, Де моя могила. Ніхто й жменьки землі зверху На мене не кине, Бо біг тільки буде знати, Де смерть ізостріне. І волосся вітер буйний Рознесе по полю; Чи вже й душа на тім світі Піде у неволю?