Kitabı oku: «Garbage»

Віолетта Гатті

Yazı tipi:

Читається як «гарбич»

(Сміття – непотреб)

1

– Ти чула про грінкарти?

З таким незвичним запитанням звернулася до мене моя подруга Ліда.

– Читала в газеті, ну і що? – мляво відповіла я.

– Люди виграють! Це ж для всієї сім’ї! – в голосі Ліди чулося захоплення.

– Може хтось і виграє, та не з моїм щастям. Мені ніколи не виграти. Пам’ятаю, колись купила пачку лотерейних білетів на тридцять карбованців, цілих 100 штук…

– Ну? – перебила мене Ліда. – Нічого не виграла? Такого бути не може, зі ста штук хоча один, а виграє.

– Ні, чому, виграла. Один карбованець і одні дитячі колготки за один руб і десять копійок.

– А тут виграють, – не вгамовувалась Ліда.

Жаль загасити такий запал, і я згодилася піти з нею в посольство, хоч я в Америку і не збиралася. Що мені там самій робити? А мої – ні зять, ні дочка туди ніколи не поїдуть, хоча б їх про це умовляв би сам Буш.

Ну, питання – коли, де і в кого можна було отримати анкети – все це, як і завжди, лягло на мене.

І ось ми в посольстві. Пішли після перерви – це час консультацій. До перерви там видають візи – черга довжелезна, стоять з ранку, годинами. Після перерви – тільки консультують, ну і можна отримати анкету на Грін-карту.

Людей не дуже багато, але все ж таки є. Постояли десь з півгодини. Ліда в одній черзі, я в другій – до різних віконець.

Я ще стояла, коли Ліда вже розмовляла з консультантом. Незабаром вона відійшла від віконця і, проходячи повз мене, прошепотіла.

– Не дали…

Ось і моя черга підійшла.

Подаю загранпаспорт, кажу, що хочу бланк на Грін-карту.

У відповідь чую запитання.

– А у вас є знайомі в Америці?

– Багато…

– А коли ви поїдете, то до кого?

– Найближча подруга Неля Шлейфман у Нью-Йорку.

– А що вона робить?

– В неї свій косметичний салон.

– А що ви будете робити?

– Зароблю трохи грошей і хочу подивитись Америку, помандрувати.

– А зараз ви десь працюєте?

– Так, на кіностудії, заробляю тисячу гривень в місяць (це я брешу, бо вже ніде не працюю).

– А яка в вас сім’я?

Нічого не розумію. Чому такі запитання? Це ж лотерея! Хто виграє, а хто й не виграє. При чому тут моя робота і сім’я? Хоча, Грін-карта – це ж для всієї сім’ї. Один виграє, а їде сім’я. Та я все одно нічого не виграю…

Ну, відповідаю.

– Дочка, зять, онучка та собачка.

Дівчина-консультант засміялася.

– Ну, я думаю, у вас не буде проблем!

І пішла десь із моїм паспортом.

Поки її чекала, дивилася, як інші відходили від віконець, тримаючи в руках анкети.

Незабаром підійшла моя дівчина-консультант і протягнула мені паспорт.

Анкети не дала.

Ось і я пролетіла, а вона ж казала, що проблем не буде.

Перегорнула кілька сторінок у паспорті і остовпіла. На одній зі сторінок стояла сине-червона віза на в’їзд в Америку.

Так! Так! Віза, за яку багато б людей віддали шалені гроші!

А я й не знала: радіти мені чи ні. Чим це я так сподобалася, що мені дали візу ось так, запросто?

Вийшла на вулицю, де на мене чекала Ліда.

– Слухай, мені дали візу…

– Не може бути!

– Дивись сама, – я протягнула паспорт.

– Оце так!

З’ясувалося, що Ліді теж задавали такі питання, як і мені.

– Я їм кажу, що мені анкета потрібна, а вони такі питання задають…

Їй не тільки не дали анкету, а ще й штамп про відмову візи в паспорт шльопнули.

Я тягнула до останнього.

Візу мені дали у травні, а вже почався жовтень, коли я заметушилася.

Все! Їду!

За три дні здала свою квартиру. Це була моя поміч дочці в мою відсутність. Квартиранти – два індуси-студенти. Так не хотілося, щоб знімали іноземці, але, як потім з’ясувалося, були дуже гарні хлопці. Платили справно, і охайно в квартирі було, краще ніж в мене.

Дзвонила в Нью-Йорк до Юрка, свого приятеля ще по школі. Він там давно. Займається купівлею і продажем «російських сувенірів». Дав мені завдання привезти фотоапарат «Київ-160», деякі ліки і відкривачки для пляшок.

Такі відкривачки, як він просив, купила в старій сільській крамниці. Старовині запаси, ще з часів СРСР – всі забрала, штук сто.

Фотоапарат мені виніс та продав приятель, теж зі старих запасів, прямо з заводу «Арсенал», де їх вробляли.

Ну і ліки, звичайно, в аптеці – багато їх набралося, доволі велика торбинка.

А від себе купила ікру чорну в скляних баночках.

«Проводжали» мене до глибокої ночі, а вставати потрібно о шостій ранку – майже не спала.

2

Ось вже й аеропорт. Хміль ще не зовсім вийшов, хочу спати.

Стоїмо з моєю дочкою Олею в черзі до митника.

Стали читати декларацію.

Гроші в ній написала точно, але виявилося, що багато, стільки вивозити не можна.

(Не забувайте, це було більш ніж 10 років тому!).

Треба лишок віддати. Оля стоїть поруч. Віддаю їй гроші на очах у митника.

Він читає далі, а я чую, що щось впало мені до кишені куртки.

Це Оля як вправний злодій сунула мені гроші знову.

Ну, а далі була перша кумедна пригода з усіх, що зі мною зчинилися.

Я попрощалася з дочкою, підняла сумку і пройшла до її досмотру.

Відкрила, поставила на стіл, та трохи невдало, вона нахилилася, і всі відкривачи, що лежали зверху в кульку, всі сто штук випали і з грюкотом розкотилися по підлозі.

Мій митник остовпів. Інші теж підняли голови, кинули свою роботу і підійшли до нас.

Вони стояли і реготали.

Потім «мій» запитав.

– Це що? Навіщо стільки?

Ну, я почала брехати. (До речі, чому Юрко їх стільки мені замовив, я й сама не розуміла. Хіба це в Америці дефіцит?).

– Та це подарунок знайомому. Він в барі робить, там пляшки треба відкорковувати, ось ці відкривачки й цуплять, йому багато потрібно…

Митник ще не зовсім відійшов від подиву.

– Скільки років тут роблю, а таке перший раз бачу. Ну і контрабанда!

Всі митники посміялися і розійшлись. А в мене більш нічого не дивились. Мій митник допоміг зібрати відкривачки, позапихав їх в сумку і побажав добре долетіти.

Добре, що далі не дивились.

Ліки та ікру провозити, як виявилося, не можна.

Все! Летимо!

Після «проводів» їсти не хотілося. Але принесли таке смачне (я перший раз їла в літаку), що все з’їла і вина трохи випила.

Мій сусіда звисока копирсався в їжі.

– Хіба це зелений горошок? Ось побачите, після Шеннону буде друга їжа, так ось там горошок дійсно буде зеленим, а не сіро-болотного кольору, як цей…

Незабаром і був Шеннон, аеропорт в Ірландії. Більше двох годин вільного часу. Багато крамниць.

Наші стюардеси скуповували парфуми – тут набагато дешевше, ніж у нас, але теж дорого.

Летимо далі!

Так, сусіда був правий.

Коли подали їжу, горошок таки був зелений!

Дивлюся у вікно. Під нами океан. На всі боки вода – велично, але трохи страшнувато. Та ось і берег – це Канада.