Kitabı oku: «Сонети», sayfa 2

 
Вони безвільно в леті затремтіли,
Мов хвилі моря, збиті вітром з цілі.
Ну що вас так стривожило, скажіть!
Там висота, в якій ослабли крила.
Там тінь гори, якої не скорили.
 

10

 
Там тінь гори, якої не скорили,
Хоч прагнули і сходили не раз.
Там тінь поразок, що навчають нас,
Караючи хистких і слабосилих.
 
 
Не відступи, знеможений, на схилах —
І зійдеш на верхи в урочий час.
Бо меншає надійності запас,
Якщо зневіра путь нам заступила…
 
 
Щасливий, хто на крутизні несхибний
Зусиллям волі, думки і руки,
Кого невдача будь-яка не спинить,
Хто з молоду завчив урок гіркий.
Бо що повчальніш: поклик із вершини
Чи сумнів за перейдені роки?..
 

11

 
Чи сумнів за перейдені роки
Додасть під вечір мудрості і хисту?
Коли з дерев спадає жовте листя —
Від того чи світлішають гілки?..
 
 
А сумніви шикуються в полки,
І кожен в настрій потрапляє вістю
Про те, що був не так зробив колись-то.
Яка відплата? Відсвіти які?
 
 
Чи боронитись вистачає сили?..
Вже й спомин повертається несміло
Із тих доріг, де видно кожен слід…
Облишмо це!.. Святкуючи прихід,
Побідно осінь піднімає щит,
Та молодість – о ні! – не відступила.
 

12

 
Та молодість – о ні! – не відступила,
Хоча б і як студили нас вітри.
Літа немов і сліду не лишили,
Але ж поглянь, яка глибінь вгорі!
 
 
Яка прозорість мудрої пори!..
І задуми, й бажання прояснілі
(Шукай себе, знайди себе, твори!),
Так само юно світять очі милі.
 
 
Хай сіє осінь сутінки навстріч,
З долоні хмар стечуть зимові хвилі.
Але хіба колись настане ніч,
Якщо для неї серця не відкрили?..
Звучить дороги непоборний клич:
І досвід є, і мрії не згоріли.
 

13

 
І досвід є, і мрії не згоріли —
Єднання дня і віку золоте!
Ще слово нам черешнею цвіте,
А в реченні вже світить плід дозрілий.
 
 
Все має круг свій в нашім світі білім.
Сягнуть його – бажання непросте.
Ось пагінець ще при землі росте,
А вже в могуть свого розкрилля цілить.
 
 
Йому довкіл ялини креслять простір.
Зламало їм колись верхи стрімкі,
А гляньте: гінко підвелися досі.
І стали у блакитній високості,
І ярко сяють в наш буденний досвід,
Як ці високі в небесах зірки.
 

14

 
Як ці високі в небесах зірки —
Моя всесуща і невсипна доля.
Ти звідала і солоду, і солі,
Пізнала, врешті, хліба смак гіркий.
 
 
Але мені в цей вечір залюбки
Вести з тобою диспут мимоволі:
Хоч завдають твої нападки болю,
Однак в собі я стверджуюсь-таки!
 
 
Щоб зоставатись до кінця солдатом
І здужати на шлях новий зійти,
А здійснене могло б снаги додати,
Щоб допоміг і дітям осягти,
Що злети всі і найгіркіші втрати —
Від прагнення добра і чистоти.
 

15

 
Від прагнення добра і чистоти
Ми вирушили у життєву далеч.
Солодкою була сльоза печалі,
Коли крізь терня випадало йти.
 
 
Ми часто не доходили мети,
Здобутого завжди здавалось мало.
А ранки знов надіями світали,
І кликали до обріїв мости…
 
 
Витають десь думки під небосхилом.
Там тінь гори, якої не скорили,
Чи сумнів за перейдені роки?..
Та молодість – о ні! – не відступила.
І досвід є, і мрії не згоріли,
Як ці високі в небесах зірки!
 

1983

«Далекі спомини – і ждані, і неждані…»

 
Далекі спомини – і ждані, і неждані —
До мене йдуть у вечір навесні.
Затихли думи в квітах на смерканні,
І сповідається печаль у тишині.
 
 
Любове ще не звідана, в мені
Твої найперші промені світанні
Давно-давно мережать сподівання
І теплим сном лягають десь на дні.
 
 
Під білим небом хмари запашні
Моїм чуттям пророчать дощ весняний.
Нехай проллються струмені рясні.
Щоб заяріло в серці осіяннім
Таке жагуче і солодке щось…
Щоб мріялось, любилось і жилось…
 

1964

Вона єдина

 
Коли любов до тебе завітає,
То пригорни і приголуб її,
І найдорожчі помисли свої,
І все віддай, що тільки серце має.
 
 
Нехай щебечуть мрію солов’ї,
І молоде життя, як мак, світає, —
Любов прийшла, вона в тобі витає,
Крильми підносить в золоті краї.
 
 
Плекай її! Над муки і над силу!
Чи сам у скруті, чи ідеш до зір.
Якщо ж її полине смертний вир,
То не гадай, що знов зустрінеш милу.
 
 
То буде не любов уже, не вір, —
А тільки квіти на її могилі.
 

1959

«Твої найперші промені світанні…»

 
Твої найперші промені світанні
Мене осяяли, і я назустріч їм
Поніс мої найперші хвилювання,
Аби розкрилились у трепеті твоїм.
 
 
Високий дню мій! Я не наповім
На тебе смутку чи жарин зітхання.
Але не все в твоєму океані
Мене підносило і тішило, не всім
 
 
Гостям був радий серця теплий дім.
Бо йшли крізь мене подорожні дальні
І білий світ у вузлику легкім
Несли з собою. Тихо, безпечально
Вони проходили. І любо їм було.
І важчало моє чоло.
 

1965