Kitabı oku: «Пекло на землі», sayfa 3
II У ПОВСТАНЧОМУ ОГНІ
Початок 1920 року. Армія розбита, територія захоплена. Безсило впали наші святі пориви.
А влада рад вбивалася в силу, справляючи весілля перемоги, очищуючи кордони.
Блукаю по місті, з болем аналізуючи все, що твориться.
Мітинги. Лунає українська мова, про Україну, про український люд-селянство. Фігурують боротьбісти4, розпинаються за червону Україну, за єдиний шлях – з більшовиками.
Сумно. Думки тьмаряться. Невже правдивий українець може подати руку червоному загарбникові? Чи не повторюються часи Богдана? Намагаються збагнути.
– Чи й справді боротьбісти зійшлися з московськими комуністами? – зустрічаю свою людину – Підгайця Петра.
– Правда й не дивна, – розсудливо відповідає.
– Та ж це прийдіте поклонімось перед самодержавцями новими! – гарячусь.
– Помиляєшся: боротьбісти – тверді і вірні українці. Вони напомацки не йдуть. Є гарантія контакту з більшовиками-москалями.
– У чому ж та гарантія? Не бачу я її.
– Придивись краще. Маєш: державна мова – наша, в урядах на місцях сідають – наші, військо, кажуть, теж буде – наше, бо гайдамацької частини таки не розформовують; навіть грошілопатки ходять наші.
– І це задовольняє? А хто ж писатиме прикази цим нашим? Наші чи з Москви?
– Ти не базікай, а тягни до влади наших, та так поволеньки й до Харкова достукаємось, – перебиває Підгаєць.
– Не вірю я. Чи не пускають тумана червоні облудники, щоб в перші дні укоськати, а потім, як курчат, передушити небезпечних.
– Чудний ти, невіро. Ніхто тебе не зачепить. Усім вчорашнє прощається. Більшовики не ті, зрозуміли, що помилялися на Україні. Тепер і «Ще не вмерла» дозволяють. Та нам не до фільозофій. Ти десь працюєш?
– Ні, щойно прителепавсь.
– Приходь до Фінвідділу, посаду дам. На роботі скоріш розвидниться. Бувай. Спішу на збори.
І побіг, а я збаламучено дивився йому вслід.
– Не збагну, – почав, зустрівшись з другим, з Камінським.
– Не припускаю, щоб червоні варвари, які ще вчора з запіненою ненавистю нищили все українське, які лиш за портрет Шевченка до «стєнкі» пришпиляли, – щоб сьогодні так круто курс змінили. Хіба кілька десятків скапітульованих боротьбістів таку силу мають?
– Не тільки це, – толкував Камінський. – Самі більшовики набрали води у вуха. Перестали з національним вогнем на Україні ґратись і поправіли. Прислухайтеся: про Україну заспівали, про комуну стихли, замість неї вживають «радянська влада, соціалізм», терору не провадять, комбідів не закладають, людей грабують менше, до влади тутешніх закликають. Хитра політика. Отож і нам треба пристосуватись, а там побачимо, куди вітрець повіє.
Я недоумівав.
– Скажіть щиро: чи вірите ви в українську природу цієї влади?
– І вірю, й ні, – відповів Камінський по надумі.
– Так якого ж чорта схиляти голову під червоний налигач? Щоб вони мали наочні дані дзвонити, що, мовляв, вся національна інтелігенція за владу рад?!
– А що-ж зробиш? Збройна боротьба минула. Настав час ідеологічних змагань.
– Ви так думаєте?
– По всьому видко. Бувайте, спішу до комісаріяту.
Зістався я в важкій задумі. Чи я сліпий, чи консерватист запеклий, чи…
Що день, що спостереження, то все схилявся я перед фактом, що так воно вже й буде. Здибав десятки людей, які два місяці тому боліли за Україну, життя за неї віддавали, – а сьогодні преспокійно носять комісарські портфелі.
– Помиляєшся, друже. Наш шлях лише червоний. Погодься з тим та стань до праці, – навчав мене Мельник. Той самий Мельник Павло, що кілька разів проходив фронт з важними дорученнями від повстанців, той самий, що вихопився з зубів Чрезвичайки, вже ідучи з в’язниці на розстріл.
– Убий в собі дух націоналізму. Це – зло буржуйське. Ставай під прапор Інтернаціоналізму. Там право нації забезпечене; я щиро сам переконався, – запевнював мене Моргуненко, вчорашній запальчивий націоналіст.
Багатьох стрічав і всякий давав подібну раду. Спантеличився цілком. Вчорашні однодумці – сьогодні р’яні співробітники Чрезвичайки. На чиїм же боці правда? Що робити?..
І став я співробітником «Вістей» Ревкому та Парткому. З першого дня мене втягли. Забув, що робиться навколо, не здавав собі справи, що сам роблю. Зранку й до темної ночі будував українську робітничо-селянську пресу: два жидки шкрябають по-московськи, а я перекладаю.
По трьох тижнях опам’ятався. Чекай… моєю ж працею комуністи втирають світу очі. Мовляв, дивіться, ваша влада, ріднесенька, навіть газета вашим словом… Петлюра не зумів, Денікін був – не дав, прийшли більшовики – зразу на село газета українська. Не зрадник же я і не Юда?! Ненавидячи владу, щиро їй прислугую. Це ж злочин, великий злочин перед ідеєю, перед народом…
Не пішов на працю, виправдовуючися непосильністю. Та де там! Прибігли жидки на кватирю, вчепились, як реп’ях; натякнули, що «ми ж вас не мобілізуєм, а добровільно, без Чека». Подвоїли пайок, скоротили працю наполовину. Мусів працювати, бо інакше треба було тікати з міста.
Тим часом курс червоних відмінявся. Кордони очищено, панькатися не було з ким. Одного дня була у «Вістях» передовиця про ліквідацію КП(боротьбістів)У, другого дня почули ми про розформування єдиної в місті української військової частини (рештків Волоха), третьої ночі арештували ряд визначних українців (Степового, Рудика, Кравченка та ін.), четвертого дня запечатали Повітовий Союз Кооператив, а п’ятого перекладав я до газети статтю «Смерть сільським Просвітам – Петлюрівським кублам…»
Війнуло крутим духом. Українці нащурились, деякі втікали з міста: зник десь Камінський, шмигнув за кордон, зробивши збитка у Фінвідділі, Підгаєць Петро – той, що так безсумнівно збирався співпрацювати з більшовиками.
Зустрів якось Павловського (сотник гайдамаків).
– Тю на тебе! Ще дригаєшся? Казали ж, що тиф тебе вхопив.
– Бачиш, брикаю. Що чувати? – питаю.
– Те, що й видати. До комячейки ще не вписався? Який портфель носиш? – натякає.
– Та де там. Оглядаюсь, щоб в Чека не потягнули.
– Так от, дружок! У такі часи позапартійним бути не слід: або пишись, або тебе запишуть. А щоб за нас не розписувались, бо ми хоч трішечки письменні, – і тихше: – приходь увечері на Пушкінську, № 16. Бувай та ша, ти ж гайдамака.
І того вечора не хотів я вливати в слова костромського комісаря Манілова українського духа (перекладати відозву УПК та УРК до братів селян України) і… пішов на Пушкінську. Там замірялося серіозне. Засідав комітет (Чубатий, Ларій, Павловський, Моргуненко – той, що вчора в Інтернаціоналі був переконаний). Інформували організатори з трьох волостей: завербовано готових до зброї 120 чоловік. Надії є, що в разі виступу сила подвоїться; у Вільшаниці два «Максими», в Погорілій кольт та ручний кулемет; чекають виступу. Інформації затяглися, не було Одинця, тому план виступу відклали, доручивши Чубатому й Павловському розробити проект операцій, а Моргуненкові вивідати про мійську залогу.
Зворушений вертав я з засідання Повстанкому. Робота не брала, саботував. Через кілька днів забіг Павловський і шепнув, що Одинець і Дерещук прибули, буде нарада. Мої співробітники підозріло глипали на нас.
Вже смеркло, як повертав я на Пушкінську. Сирий, весняний вечір обгортав холодними дрожами. Несвідома боязкість збільшувала холод. Наближаючись до № 16, став оглядатись, придивлятись до прохожих. На поперечній вулиці шмигнула постать і присіла.
Насторожився. Пройшов трохи й прикляк до тину. Постать висунулась на розі раз, другий. Е, щось непевне. Схопився й кругом кварталу на другий кінець вулиці. Йшов обережно, хвилювався.
На середині обірвався. Коло тину заманячіло три тіні. Одна з них сунула до мене. Тріснув штахет, і я зник у городах.
Засідка, нема сумніву. Накриють, як мишей. Попередити, щоб не було. Але як?! Підлізти?.. Зняти трівогу!?
Скочив у третій по сусідству сад проти будинку зборів. Взяв каменюку, підліз на грушу і щосили брязнув у вікно. На щастя, попав. Рванули двері. Подав три стріли й драла. За мною загупотіло кілька пар ніг.
Як ховався в гущі садів другого кварталу, почув: «Стой, стой, іначе смерть не мєстє», – і бах, бах. По стрілах плач і біганина.
Боязко підходив я до дому. На всякий випадок, у себе не ночував. А ранком місто все гуло, що вночі розгромлено Петлюрівський повстанський штаб, йдуть масові арешти. Щоб не встрягнути в халепу, зібрався й вуличками з міста на село.
За тиждень одержав лист:
«Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордащівки й околиць. Збирайте хлопців, забезпечуйтесь якнайбільше зброєю; звяжіться з надійними в околиці людьми, доручаючи їм роботу, і будьте напоготові. Виступ за тиждень-два.
Полковник Одинець».
Збоку приписка: «Того вечора попалися не всі».
Листа прийняв як відповідальну директиву. Другого дня поїхав з Савою (мій щирий приятель і однодумець) до Краснопілки й дав завдання Рудому викликати з Клинової Паламарчука й втягнути до роботи.
Йшло добре. За тиждень звербував я 18 добрих хлопців, а кожен з них обіцяв «мобілізнути» ще по товаришеві. В неділю призначили нараду на леваді. Зійшлось душ з 40.
Травневого вечора, під шелест верб і осоки, розказував я хлопцям про Україну, про давні лицарські діла козачі славні, про самостійність, про боротьбу з кацапською комуною.
– Підем усі, не хочем скніти у ярмі, – заприсягнулись щиро.
А срібний місяць у горі і соловейко на калині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.
Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має – і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.
Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два козаки.
– Здоров, лобуряко. Вітай гостей.
– Оце й усі? – дивувався зразу я.
– Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: 60 крісів і 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.
– Та вже два тижні раків не ловив.
За три годині поза городи гусаком рушало 32 наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував «для України», а старий Амос подарував візок.
Щиро віталися повстанці – виноградівці й байбаківці з нашими.
– Здорові будьмо. Запоріжців нема нікого?
– Хто мазепинець, а покажись!
– Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?
– Значиться, знову комуну бити будем разом?
– А де ти дівся, як Жмеринку здавали?
– Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додому.
– Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопагонців.
– Еге, та в тебе все добірні, – оглядав моїх молодців Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацької табаки?
– Є всякий сорт, – хтось обізвався. – Є такі, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.
– Зібрав батько кумпанію хоч маленьку та вартненьку, – радів Олешко.
– Маю за честь сповістити, що ще не всі, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде більше сотні, а може й з соловейком (кулеметом).
– Хіба? – підскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?
– Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будем знати.
Послали Саву з двома виноградівцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.
– Юрченко?! А бодай тобі ні дна ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.
– Ходімо десь тісніше.
У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підкидав плечима.
– Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (місцева самоохорона – тоді в кожнім майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаєте звідціль рушати?
– Хотіли б завтра.
– Почекаймо до завтрішньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете кулемет на віз. Ще й крісів з десяток підхопите та набоїв.
– План рентовний, – погодився Чубатий.
Умовились в деталях, підкусили й на досвіток вернулися в загін. Хлопці спали солодко. Картина нагадувала сцену з «Тараса Бульби» – під дубом.
– Ех, – вирівнявся Чубатий на тачанці, – коли б усі, кому при зброї треба бути, та вийшли у такі загони, – полетіла б комуна, лиш зашуміло б.
– Що зробиш, коли не водночас свідомість нам приходить, – з сумом констатував я. – Бачиш, одні пішли на перший поклик – трагічно програли, другі ще сьогодні змагаються, а треті й десяті сплять в облуді, аж поки більшовицький рай не притисне гудзом.
– Правда твоя. Тяжко дочекатися такої хвилини, щоб всі повстали одностайно за державність.
Опівдні зібралися на Краснопілку. Кіннота з тачанкою захопить кулемет, а піхота за селом на всякий випадок; хлопці Рудого приєднаються вночі в Кругляцькім лісі.
Кіннота основне зробила. Але вийшла замішка. Ще не вибігли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвін на сполох. Збіглася вся самоохорона. Її начальник Хомяк (фельдфебель і непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроїв охорону. Кинулись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.
Два хлопці Рудого прибігли настрашені поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дійшло до братовбийства. Пробігла кіннота з кулеметом, а їй по п’ятах довга валка озброєного люду з криком і галасом. Передні підводи вгналися аж в нашу лаву.
Олешко спинив переднього воза, зняв шапку:
– Стійте, браття! Проти кого ви йдете? – мовив проймаючо.
– Кулемет верни, злодій, бандит, – закричали й поскакували з возів.
Ми повставали, тримаючись напоготові.
– Браття селяни! – озвався Олешко ще чуліше. – Що думаєте робити? Схаменіться!
Хомяк вихопився наперед і заявив: «Ні в какіє разговори с бандами ми нє вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой».
Чубатий скипів:
– Селяни братя! – виступив. – Чи вашою мовою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він такий? Царський блазень, чи комунарський посіпака? Ми – повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас – батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам корисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чиним по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтесь з Богом; нехай цей кулемет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів…
Селяни поспускали голови й слухали, ніяково зиркаючи один на одного.
– Нє бить сєму, – опирався Хомяк далі. – Меня ізбралі, чтоб охранять імущество й порядок. Я нє позволю.
– Який там дідько тебе вибирав, – заговорили позад нього. – Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.
– А направду, – загомоніли сміливіше. – Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.
– Проти нас не поставлять, бо ці – селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, – підтримували хором.
– Как так? Да ето явная поддержка контрреволюції! – обурювався Хомяк.
– Чия б казала, а чия б мовчала, – сердито відрубав дядько. – А сам давно людей на бочку ставив? Чекай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?
– Так це такий супончик? – сердито дивувався Олешко. – Вшивайсь, негіднику, з очей, бо щоб не договорився. Спасибі вам, браття селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.
– Шомполів йому, – крикнув хтось з селян.
– Припнять печатку, як розписку – хто кулемета взяв, – підкинули вже з наших лав.
– А й справді не мішало б, – погоджувалися дядьки.
– Де він, котрий, – зірвався з лави Дубенко Андрій, вицьвохкуючи шомполом.
Селяни з цікавістю позадирали голови. Хомяк сунувся в гурт.
– Ану, ставай, пришмалю. Та стій, не пацайся, – і цьвохнув кілька разів по спині. – Е, та він при повній амуніції, – глянув пожадливо на револьвер: – Чий це?
– Чека подарувало як начальникові, – обізвалися за нього.
– Чека? То хай Чека чекає, поки повернем, – і шарпнув з кишені револьвер. – Скидай штани та прийми за револьвер подяку комуністам.
– Андрію, досить жартів, – наказав Чубатий і звернувся до всіх: – Загін, на дорогу, кроком руш. – А до селян: – Прощавайте, браття! Дяка вам велика.
– Щасти, доле, з поворотом.
У Круглику нашого полку прибуло. Опівночі прийшов Рудий з двадцятьтрьома, а на світанку присунув з дванадцятьма клинівчаками Сава. Останні встигли й «пооперувати»: зареквірували в Крутянській самоохороні 8 крісів, «уклали» кенегесця одесита, бо кинувся стріляти, й забрали Пухляка та двох чекістів.
– А де ж твої чекісти? – питали ми, бачучи самого Пухляка зі жмутом крісів на плечах.
– Було, бачте, так, – резюмував Сава. – Неохота крісів таскати, – у кожного харчів повно.
Стали вантажити чекістам. Коли один з них штовх Ілька в живіт і ходу. Скокнуло за ним нас кілька. Котрийсь прикладом так тарахнув, що й мозок верхом бризнув. Залишилось бранців двоє. Між ними й поділили 12 крісів: Пухляк ніс 5 (свій чоловік – на нього милість мали), а чекіст 7. Трохи проніс, застрайкував – ні з місця, хоч що хоч.
– Ну, як так, то будь здоров.
– Жаль було, не так його, як кулі, але робити нічого – спішили.
– А як же ви їх підкузьмили?
– Та це не ми, а Міхалко.
– Який Міхалко?
– Ото під’їжджаєм до Крутих. Дядьки просились відпустити; думаєм, зайдем і пішки: відпустили. В селі гурт хлопців обступив. Слово по слову й до самоохорони запровадили. Уходимо в помешкання. Харчить сторож. Ми за рушниці, а він спросоння – бах з обрізана. Хвала Богу, що другий раз не діждав, бо Ілько всадив йому багнет у спину. Іш, одесит плюгавий. Не спитав, хто господарює, так і цвікає.
– А де ж Міхалко? – не терпілось багатьом.
– Не гарячіться. Буде й Міхалко, по порядку. Забрали ми рушниці. Один парняга й каже: «Може б навістили голову КНС; у нього в гостях аж два чекісти, револьверики в них аж виблискують».
– Що ж, – кажу, – ми не горді, не полінуємось.
Двох парубків провели нас до Покуляка. Щоб не вийшов промах, я кивнув одному викликати голову комітету незаможних селян.
– Я з ним у спорі, – каже, – не повірить, піду Міхалка приведу.
– Скочив за тин і вернувся з заспаним хлопчиськом.
– Оцей вам викличе.
– Ще краще, думаю. Настроїв хлопчака, і він переляканим голоском защебетав під вікном:
– Товариш Вася! – (так величало Покуляка все село). – Бандити на селі. Збудили мама, щоб вам сказати, – і зник за тином.
Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напіводягнені чекісти з хати, а ми їх за горлянку. На вулиці, як слід, убрали і рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городів двоє, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затріпотіло, як свинячий хвостик. Звів кріс, що за марюка, питаю. А вони:
– Свої, з вами йдемо. А це Дорохтеїв кріс. Він не може йти, ногу рве; як загоїться – найде нас.
День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.
Прочищали кулемет на цукроварні «Карла Маркса». Там уже знали, що в околицях з’явилась «банда», і були напоготові: озброїли всіх комуністів та комсомольців, поставили на військовий стан сільську самоохорону, в додаток викликали з району 15 міліціонерів.
Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кіннота відступила під рясним обстрілом. Тут впала наша перша жертва та двоє коней.
Умить на валу за цукроварню висипалась довга лава й відкрила безладну тріскотню. Ризиковано було рватися в атаку: пахло великою втратою.
– Вкопатися на місці і без команди не стріляти, – подав по лаві Чубатий, а Олешкові наказав забігти від заду.
З валу озвався кулемет і став сікти, зразу невдало, видно, невмілі руки, але щораз влучніше сипав по наших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинівчанин, вхопився за руку мій Матвій.
Сполох. Нас насідають градом. Запихкав і наш кулемет та скоро змовк – набоїв обмаль. А з валу строчать і плюють. Не вдержатись нам. На правому боці хлопці Рудого почали зриватись.
Враз внутрі цукроварні гримнула сальва, і розляглося дружнє «Слава». Радістю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.
«Вогонь, вперед, слава!» – гукнув Чубатий на весь голос.
І ми відважно кинулися на вал. Звідтіль десяток стрілів, і вал опустів. Залога в паніці полетіла по всіх дірках містечка. Ми настигали їх і били, як куропатву: ловили по хатах, у садку, на мочарі й на полі. Десятків зо три полягло.
Увечері ладнали нового кольта та вантажили харчами три заводських гарби (цукром, салом і вівсом). У відплату за двох страчених і трьох скалічених коней, осідлали дев’ять свіжих стригунів.
Жаль було покійника – веселого виноградця. Поховали по-христіянськи в Небелівці. Увечері викопали на вигоні могилу. Прийшов священик зі всім хором і, схиливши сумні чола, під спів «Ви жертвою в бою нерівнім лягли», спускали в землю першу жертву.
Не ми одні. Сумували з нами серця селянські. Довідались і прийшли гурмою. Втирали сльози матері, жалібно батьки зітхали, могилу квітами квітчали дівчата. Замісць тієї жертви Небелівка дала нам нових 16 повстанців. Другого ранку на гробі з’явився хрест із написом: «Спинись, чоло схили. За Україну він поляг, за твій добробут. Помстись за нього».
Перший виступ створив у загоні бойовий дух і міцну дисципліну. Виробили плян операцій. Основне наше завдання було: паралізувати шляхи радянської зарази на село, руйнувати адміністративні органи та нищити агентів-зайдів.
Це був час нового наступу частин УНР від заходу. Жили надіями. Кожного дня й вечора прибували свіжі сили. Що село, то десяток-два без окремої агітації. Щедро роздавали селянам цукор, а вони нам – чого тільки душа бажала.
Щастило. Ішли трьокутником: піхота й обоз у середині, а по боках кінні стежники. Де ступали, там сліди залишали: там зловили ярого комнезамця, тут розстріляли чекіста, то захопили п’ятьох міліціонерів, ось «перевірили» партячейку, а то розпустили волосний з’їзд КНС, чи дали назад селянам продрозверстку5.
Раз наскочили на засідання Оксанинського волревкому. Кінчав засідання наш штаб у ліску на полянці. Суддею був загін. Що більшість присудила, те й чинили. І вирок був: голові засідання зняли голову, чужим членам всипали 25 гарячих пунктів, своїм землякам-членам по 5 тепленьких параграфів, а секретареві ствердили дійсність протоколу трьома мокрими шомполами. Виконавцем був волревкомівський міліціонер. Начальника міліції на суді не було: повис підстрелений на волревкомівському перелазі, як тікав.
Коло Талянок провели «розкулачку». Село відмовилось давати розверстку (податок) й побило уповноваженого. З округи вислали загін. Він кілька днів погосподарював і віз до міста 12 підвід пшениці, сала, одягу та 15 арештованих селян. Ми настигли вчасно. Підводи в ліс, а ми з обох боків. І писнути не дали: 24 червонці підняли руки. Дехто з нетерплячих уже й розправу починав.
– Стій, хлопці! Тут треба розібратись, щоб совість була чиста, – спинив я. – Українці, п’ять кроків праворуч кроком руш!
Вийшло 8.
– Малувато. Мобілізовані, три кроки ліворуч.
Вийшли всі.
– А хто ж ваш старший, комісар? – питаю.
– У нас равноправіє, – обзивається один з мобілізованих.
– Себто всі однаково село душите? Виходить, що й дяка всім одна?
– Чого ж панькатися з ними, – сердилися наші, – раз отряд по кере та бебе6, значить всі одним миром мазані. Путній чоловік в такий загін не піде.
– Нас силою забрали, – виправдувався хтось з українців.
– Хто ж ти й звідки?
– Сірецький, з Соколівки селянин.
Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випитував кожного, переглянув документи, переслухав арештованих дядьків, хто як хазяйнував на селі, й виносив присуд: 5 послали до Адама, 13 пустили на всі вітри, а 6 пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (між ними і Сірецький) втікли тієї ж ночі. Збіжжя й добро вернули селянам. За це нам дали 26 хлопців, 12 німецьких бомб та скриньку набоїв.
Вдало вивязались ми, ускочивши в пастку двох більшовицьких частин, що переходили з Вранглівського фронту на Польський. Вивідавши, де хто стоїть, вдосвіта нацькували пса на пса. Наша піхота показалась довгою лавою на горбі проти села, знявши пальбу й крик, а кіннота наскочила на сусіднє за горою село, обеззброїла варту й обстріляла. Червоні зійшлися в гарячій перепалці, аж поки полк не збив баталіону, в трупах пізнавши своїх. А ми в той час заскочили в село, розігнали обоз і повезли з собою 9 військових возів зі зброєю.
Маючи 60 шабель та 230 піхотинців, ми вільно оперували по південно-західній Київщині та суміжному Поділлю. Розгромили 6 волревкомів, знищили 4 волміліції, повішали кільканадцять чекістів, розпустили кілька десятків сільських самоохорон, розігнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болоті комсомольський тернівсько-теплицький жидівський курінь.
З тиждень возилися із загоном Чека в 5 кулеметів та 200 крісів. Не хотілось одвертого бою давати. Крутилися змією, наскакуючи несподівано. Доконати цей загін пастушки допомогли. За нашою намовою вони улаштували фальшивий сполох «бандитів три сотні підходить до села». 4 кінних залишили в ліску й попахкували з ручного кулемета; їм помагали й пастушки, а ми оббігли кругом села. Коли вся Чека вибігла за село в лаву, ми, за вказівками хлопчаків, пройшли селом і гаркнули так, що рештки Чека аж в Умані оглянулись.
За місяць активних операцій стероризували всю околицю, ні один агент носа не показував з міста, припинився всякий рух на селах, ніби радвлади й не було.
Та прийшли й нам чорні дні. Кинули на нас загін Котовського. Цілий тиждень він насідав по п’ятах. Тяжко було вивертатись перед кіннотою: приставали, заскочені по селах, хлопці розбігались, зникали в утечі по полях. Загін танув, деморалізація ширилась. А за Юрківкою сталась жахлива катастрофа.
Схопившись вдосвіта, виїхали за село й рівнялися з лісом, як звідтіль блиснули сотні шабель і з диким вигуком свиснули на нас. Не спам’ятавшись, кинулися врозтіч, хто куди бачив. А котовці настигали й сікли, як патиччя.
Я дрімав на задній хурі. Від хряску схопився й машинально летів у протилежний бік – через вал і полем на долину. За мною ще двох. У наш бік скочив кінний, та, на щастя, кінь в рові спіткнувся і збив мах вершникові.
Я не біг – летів: разом з ногами підкидалось серце, щоб осягнути єдиного спасіння – мочарів. Чверть гін, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще… Ураз позаду тупотіння, все ближче, все чутніше… Господи, дай сили, дай, ще…
– Стой, стой, бандіт, сток череп разможжу, стой… – і хльоснуло в повітрі, – гуп…
Боже, дай духу. Ще кілька кроків… ще ось… і впав у мочар, схопився, – чалап, чалап, упав, знов схопився, а над головою – паф, паф. Прикляк і рачки по болоті… в очерет… занімів… трясуся в лихоманці…
Коли… у кількох кроках шелест. Боже, невже лізе навздогін?.. Зібрав останній дух і далі.
– Юрченко! це я, – почув знайомий голос.
Це був мій Сава. Оглянулись навколо і зникли в очереті.
Через тиждень довідався про наслідки страшної поразки. Щастя, що під лісом корчі. 50 хлопців посікли. Зброя, обоз – все луснуло. Сам Чубатий залишив під корчем півплеча, а найвірніший його заступник Гуменюк поліг, розкраяний на пні.
Розбрелись врятовані по хуторах, розпитуючи один за одного; з радістю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цілий у лісі, а той на хуторі лікує рани.
Поразка так прибила, що за нову спробу ніхто не відважувався й мови зводити.
Минали жнива. Більшовики оголосили мобілізацію на Західній фронт. Виринуло питання: або класти голову за комуну, або йти проти неї. Свідоміші вибирали останнє. Сприятливий момент: заворушились ми знову.
Я в цей час вештався по Поділлю. На березівських хуторах познайомився з Антоновичем. Він – старшина, давно дезертував. Мобілізація опромінила його: заходився формувати загін. За збірний пункт вибрав ліс Галоче. До нього привів я 10 своїх хлопців. Рішили – підірвати мобілізацію по селах. В день виходу мобілізованих кинулись на села.
Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопців за селом напоготові, а з кількома синьківчанами пішов у центр. На селі приїзших комуністів не було. Коло сельсовету збирались мобілізовані. Мав відбутись мітинг і «торжественні» проводи з музикою.
Мене приняли за «совєтського» й не обзивались, а синьківчани почали:
– Петро, куди зібрався? Комуну захищати? Чи не сказився?!
– Що поробиш? Мобілізують.
– А ти демобілізуйся.
– Воно не штука не піти, але ж дизинтиром зроблять.
– Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав приказ?
– І на це є рада. Всіх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошівський.
– Та що одні лиш Синьки зроблять?
– Не бійсь. За Синьками підуть і інші. Он в Грузькій жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?
Тим часом прийшло сільське начальство, музика, й почався мітинг. Місцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрівськими бандами. За ним голова НКС, сільради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазії», а музика підхоплювала тушем.
Коли все ніби скінчилося, на стіл вискочив наш Тимошівський.
– Браття! Красненько нам співали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босяків, що граблять наші села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам ці запроданці Москви, подумайте усі та й розміркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Він вам підкаже: чи йти проти своїх братів, чи стати їм на поміч. Моя думка така, що за братів, за Україну.
– Правильно, за Україну! – загули хлопці.
– Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мєрзавца й до Чека.
– Кого і хто? Одеський жулік? Ану спробуй, – обернувся на столі Тимошівський до Кнурця.
– Друзья, це ж проти закону. Приказ від влади є – значить треба сповнять, – виступав лагідно голова сільради.
– Сповняй, коли тобі ця влада мила. Ми її знати не хочем.
– Не наставляли, не просили, то й голова не болить.
– Граждане ето… ето протів власті, протів республікі саветов. Я пажалєюся в Чека. Я… – загрожував Кнурець.
– Та годі з тим Чека носитись. Не вспієш слово мовити, як вже й Чека. У нас своя Чека. Сам казав, що тепер вся влада на місцях. Отож ми – влада порішили, що не хочем іти й не йдем, чорт зна за кого, воювати.
– Граждане-таваріщі! Іменем РСФСР я прізиваю не слушаться етіх бандітов, а…
– Хто бандит? Хто? – вхопилося до Кнурця кілька хлопців. – Ось тобі бандит, ось, – і захмолостало кілька кулаків.
– Граждане, – кинувся рятувати товариша голова сільради. – Будьте сознатєльні. Зачем розбій? Зачем кровопролиття? Не хочете іти, Бог з вами, ми так і до Тривкого (революційного комітету) донесем, а зачим биться. Прикратіть. Я вас прошу, – і потягнув розкиненого Кнурця до сельсовєтівських сіней.
