Kitabı oku: «Амба. Том 1. Втеча», sayfa 2

– Прислів’я навчає: кожному овочу свій час…

– Вважаєте, зарано?! Різного начувся про Революцію. Був присутнім при щиросердних і відвертих розмовах ТАМ, – палець чекіста показав на фото, а потім піднявся в напрямку стелі. – Про такий хід ніхто не заїкався. Не додумалися найсвітліші й найрозумніші голови. Що ж, вони дурніші за нас?

– Не в дурості справа, – забарившись, заперечив арештант. – Світлу ідею спроможний сприйняти озброєний знаннями розум і чисті, безкорисливі душі. Людина скута пітьмою незнання та звичками, заповітами дідів і звичаями. Вірою…

– Правий Борода! Як завжди правий! Висять… Гирями висять… Як прокляття, – перебивши співрозмовника, шепотів господар кабінету. – Через це звільнені раби залишалися з рабовласниками. І зовсім поряд: після реформи 1861 року вчорашні кріпаки трималися доброго пана.

Не зрозумів Іванов, хто такий Борода²? Про які гирі та ланцюги розмова³? Інтуїція підказала: вони забираються в такі нетрі, крізь які й вужу важко проповзти.

– Оригінально міркуєте, молодий чоловіче. Нестандартно. – З далекої далечіні в кабінет повернувся двійник Першого чекіста.

У розмові він рідко з ким втрачав контроль за собою. Слова і погляд, манера триматися під знаменитого шефа – усе використовував, щоб, вивчивши, зрозуміти й розпізнати підслідного. Як? Чим зачепив безвусий юнак? Стривожив те, про що з деякого часу боявся замислюватися не лише наяву, але і в напівдрімоті. У темряві. Незрозуміло, що відносило найміцніший і водночас сторожкий сон, який долає втомленого мисливця або втікача. Голова губчека під час інструктажу полюбляв порівнювати чекістів із мисливцями, але сам він тепер спав не біля тайгового багаття просто неба, а за товстими цегляними стінами. Під надійним замком. Рука мимоволі потягнулася до маузера, з яким не розлучався ні вдень, ні вночі. – У вас яка освіта? Після школи навчалися?

Арештант помітив незрозумілий рух руки, схопився зі стільця.

– Ні. Можливості не було. Сім’я велика. Надто бурхливий час. Яке навчання?

– Вам би не завадило вчитися… Та ви сидіть. Сидіть.

Не зрозумів Іванов: почув його «Сталевий Федір» чи, думаючи про своє, відповідав передовсім собі, а не співрозмовникові. Часом, полинувши за стіни кабінету, голова губчека і справді не помічав у розмові щось незначне, але фіксував будь-яку дрібницю або рух, які розкривали підслідного з невідомого боку. Чекіст давно визначив, хто сидить перед ним. Не по літах розумний юнак. Правду казали – самородок. Такого трішки огранити, де потрібно, відполірувати, навести ювелірний лиск, – будь-який наркомат ощасливить. Справжній набуток народу. Республіки…

– Із навчанням доведеться зачекати, – гучніше повторив нещодавній слідчий.

– А чому рано?! – у запитанні вчувалося не лише здивування, але й обурення. – Чи не вважаєте ви, що сама ІДЕЯ КОМУНІЗМУ – утопія?!

– У теорії слабак. На жаль, не читав по-справжньому і основоположників.

– Хіба потрібні університети для розуміння, що добре і що погано, – нетерпляче заперечив господар кабінету, знову і знову пригладжуючи борідку.

– На історію дивлюся як слідчий. Метод аналогії. – Арештант відчував: лід під ногами стає тоншим і більш слизьким, а стежка – звивистішою і крутішою. Хибних півкроку – і в прірву. Але зупинитися вже не міг. Не хотів. Сподівався й на інтуїцію слідчого. Не відчував навіть пастки. Та й якщо вже падати, то з розгорнутими крилами. – Як би сприймали в кам’яному віці або в рабовласницькому суспільстві ідею капіталізму? Впевнений, не тільки рабовласники – самі раби підняли б бунт. Тому про комунізм не варто, мабуть, і натякати. Людство й окрема людина не готові своїм нутром навіть до соціалізму. Не знаю, як сказати по-вченому. Усвідомлення не те. МОЄ надто міцно тримає. Увібралося з молоком матері в усі пори. Із селянина легше шкіру зідрати, ніж відібрати корівку чи аршин землиці…

– Як не зрозуміти, коли пропонується своїми руками будувати світле життя зараз, а не у віддаленому майбутньому?! Мільйони повірили в релігійну нісенітницю. Брехню. Про світлий рай загробного життя. Вірили і вірять сліпо в те, що не можна перевірити дослідами або…

– Помацати руками, – підказав арештант, відчуваючи, що і чекіста розмова зачепила за живе.

– Са-а-ме так!

– Прочитавши усвідомлено Біблію, важко залишитися віруючим. На собі випробував. А рідні не зрозуміли. – Губи Іванова хворобливо викривилися.

– Не такі чисті витоки християнства, як навіюють служителі культу. За дві тисячі років такого негативу назбиралося: загублені душі, кров, пролита під релігійними знаменами… Справді не моря – океани! Кров не тільки сьогоденних, але й майбутніх революцій виявиться відром в озері. Півтори тисячі років під зеленими знаменами схід б’є невірних на заході, і дві тисячі років християни, осінені хрестом, б’ють своїх ворогів…

– Що казати про мусульман і буддистів, коли в храмі християнства немає єдності, – уперше співрозмовники не суперечили, а доповнювали один одного. Іванов зручніше вмостився на стільці. – Служителям важливіше не віра, а обряди: як і скількома пальцями хреститися? Згинати коліна перед Дівою Марією чи перед Ісусом?!

– Хотілося б подивитися на вождів перших християнських громад, хто вів вірян на смерть заради Свободи, Рівності і Братерства, – чекіст раптом зайшовся звичайним людським сміхом. Обличчя його знову втратило фрескову нерухомість. – Боролися за одне, а через століття спалахнула багаттям інквізиція… Але багаття й найжорстокіші тортури не об’єднали людей. У світі зростає кількість атеїстів.

– Історія майже ніколи й нічого не навчає, – Іванов не приховував гіркоту й біль. – Укотре маятник, досягнувши своєї максимальної висоти, завмер на мить і, набравши швидкості, понісся в інший бік, розвалюючи на шляху храми, хоронячи під руїнами не лише служителів культу, але й вірян.

– Ви не згодні, що релігія – опіум для народу? – у запитанні чекіста раптом зазвучав метал, а обличчя знову застигло маскою.

– До чого тут я? – у голосі арештанта вперше прорвалися нотки зверхності. – Як зробити, щоб не силоміць, не через страх мої бабця і мати та й уся рідня стали справжніми, свідомими атеїстами?! Руйнувати ж храми – неймовірна дурниця. У чому винні історія і краса?! Згадайте бунти британських ткачів. Машини полегшували працю, а робітничий люд їх громив. Мільйони вживають тютюн, хоча більшість курців чули, що нікотин – отрута. Чути і знати – дві великі різниці.

– Логіка ваша залізна, – металу в похвалі співбесідника зменшилося. З’явилися нотки неусвідомленого болю й розгубленості. – Але слідуючи подібній логіці, ми, та й ви, займаємося даремною справою, щоб не сказати міцніше… Це жахливо!

– У політиці, ймовірно, найнебезпечніші дурні й фанати, наділені владою. І само собою – пристосуванці. Флюгери…

– Продовжуйте… Не бійтеся…

– Мені вже боятися нічого. – Подоба усмішки перекосила губи арештанта. – Можна довести до абсурду найгарніше і найчистіше…

– Усе більше переконуюся, молодий чоловіче, що ви не за віком мудрий. Тільки не життєвою мудрістю, що приходить із роками після набитих синців і ґуль, а тією ідеалістично-науковою, теоретичною, яка йде не від знань – від природи, від внутрішнього стану душі. Мудрий самородок зустрічається так само рідко, як і благородні метали. Платина, золото й срібло стійкі до окислення та корозії, але, на жаль, не мають механічної міцності. Бояться удару. Камінь і навіть дерево, не кажучи про сталь, легко перетворюють шедеври мистецтва на брухт. Хоча й благородний. Але брухт…

4

Відчужений погляд підвів чекіста зі стільця і спрямував до вікна. Мовчав арештант, «перетравлюючи» сказане. Плечі огорнув холод. Він розтікався по спині і грудях, просочувався в глибини єства. Мимовільний страх зачепив щось більше, ніж побоювання за свою долю, відкрив співрозмовникам безодню, про яку рідко підозрюють люди; вона назавжди рве не лише дружні стосунки, але і кровні; прірву вміло поглиб-люють і розширюють фанати та владолюбні, хитромудрі голови, використовуючи найчистіші й найсвятіші поривання шляхетно-непідкупних душ і тих, у кому тліють і чадять жадоба, злоба, ненависть…

– Довести до абсурду… До абсурду, – усе гучніше повторював чекіст, повертаючись від вікна. – Як ви дійшли до такої думки? Чи хтось підказав?

– Життя навчило, – гірко посміхнувся арештант. – Часто-густо навіть добро, піднесене до крайнього ступеня, переходить у свою протилежність.

– У свою протилежність… Ваша формула жахлива!

Чекіст, куйовдячи борідку, квапливо закрокував по кабінету, не помічаючи безвусого юнака. Зникли стіл і стільці, шафа з книгами й підлоговий годинник, сейф і телеграфний апарат. Кабінет заповнили гранітні брили слів; слова важкі, гострі та безжальні, як шаблюки і багнети в руках озвірілих солдатів під час атаки.

Мовчав арештант. Розумів: вирішується його доля. Щоки господаря кабінету стали такого самого кольору, як і на фотографії на стіні. Голова губчека крокував від столу до дверей. Здавалося, ще мить – він побіжить, махне довгополою шинеллю, вилетить через напіввідчинену кватирку й порине в далечінь часів, аби там, у майбутньому, знайти та пізнати правду сьогодення.

Різко, як уміють це робити лише малюки, Федір Карлович зупинився перед співрозмовником. Арештант здригнувся.

– Розумієте! Це ножиці життя! А в ножиць – два леза! Вашому поколінню зводити Світле Майбутнє! Чи подужаєте? Старі партійці-каторжники розкрутили Маховик Революції та готують насип під рейки. А будувати таким, як ви: безвусим хоробрим людям, мудрим чи самогубцям-дурням.

– Усе це зрозуміло. – Несподівано арештант пальцями вибив на столі нервовий дріб. – Тільки майбутніх поїздів не витримає насип із кісток, злоби та жорстокості. Кров – вона…

– Пробачте, молодий чоловіче, повторю, але за такою логікою ваші думки, як і наші діяння, жахливі. Зараз неможливо все передбачити й розрахувати. Як і всі попередні революції, нашу розсудять час і нащадки. Те, що майбутнє за соціалізмом – немає жодного сумніву. Жовтень для Світу багато зробив добра: робочий день до 8 годин крокує. Де? Чому? Першу допомогу з безробіття коли виплатили? Через любов до робочого класу?

– Не знаю.

– Отож-то й є! У 1919 році. В Америці. Революції в Німеччині і в Угорщині прискорили. Злякалися розумники втратити мільйони і мільярди – сотні кинули. Гризіть свою кістку… Бачте, я – гарний учень. Припустимо, розмова про комунізм передчасна. Тоді він, м’яко кажучи, малокорисний. Якщо ж народ не готовий до найближчого Світлого Майбутнього, то нас, сподіваюсь, вибачать лише далекі нащадки; з’ясують і зрозуміють наші діяння, враховуючи, як ви зробили ласку висловитися, усвідомлення народу в наш жорстокий і кривавий час. До речі, у цілому світі. Неможливо судити про минуле, стоячи на плечах предків, не зрозумівши їхньої моралі й суспільної свідомості, їхні поняття добра та зла. В оцінці подій минулого повинен жити дух часу, який панував як у передових умах, так і в народних масах. Мені до віддаленого майбутнього не дотягти, а ви, якщо вцілієте, багато побачите… І, сподіваюсь, згадаєте нашу розмову, Філософе…

Нещодавній арештант відкрив було рота, але нічого не сказав, очікуючи, коли «Сталевий Федір», мисляча людина з майбутнього, повернеться до кабінету. Зашарудів підлоговий годинник. Ударив раз, нагадуючи про безмірність часу.

– Цікава розмова. Не очікував. На жаль, повинен їхати. – Не чекіст, а Федір Карлович, як і при зустрічі, з ніг до голови знову оглянув арештанта. – Справді було дуже цікаво. Дякую за бесіду. А насамкінець – одна порада. У різнодумстві немає криміналу, але захватаєви не зрозуміють і, як сказав ваш конвоїр, батька рідного не пожаліють. Їх теж треба зрозуміти. Їхніми руками коїться зло… І добро. Тому в смуту такі думки краще тримати навіть не в сейфі – при собі. Інакше легко потрапити під Маховик…

Слова господаря кабінету віддавали арештантові ударами у скронях. Раптом зрозумів: прогулювався з чекістом над краєм прірви, а перейшов її по тонкій жердинці. Його страхувала лише відвертість. Нахиливши голову, виразно бачив, як під гімнастеркою стукає серце. Здавалося, пересохлі губи ось-ось лопнуть, а волосся на голові стане дибки.

– Бачите, молодий чоловіче, життя багатоманітне. Одні вас вважають контрою, інші називали слідчим від Бога: «Талан. Генін. Пілосоп», – здається, так величає вас Захватаєв. Але з вашими переконаннями, точніше, зі схильністю до роздумів і аналізу краще спробувати себе на кордоні. Якби не одне «але» – чудовий вийшов би комісар. Думаю, не помиляюсь. Рекомендацію дам. Тільки не забувайте, як казав Володимир Ленін: навчатися, навчатися й навчатися… Будь-якій людині в наш час без знань не обійтися. Чекіст же без книг – мов птах без крил… Падає з висоти…

Останнє речення Федір Карлович ледь прошепотів: чи то не хотів, щоб почув нещодавній арештант, чи то від несподіванки, побачивши, як у юнака смоляниста копиця волосся на голові раптом почала вкриватися білим інеєм…

Стежа перша. Зона

Життя людини – як невідома стежка…

До втечі все готове. Лише негоди очікував Макар Джовба. Щоранку, підводячись із нар, спочатку дивився на свій «барометр» – підсохлий ялиновий сучок, прибитий до стіни окоренком. Але тонкий обкорований кінчик свій кирпатий «ніс» щодня задирав веселіше й вище. Макар бурмотів прокльони. Він знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав із надією на небо, на роботі придивлявся до жуків та іншої тайгової живої дрібноти. Однак ніщо не віщувало швидкої зміни погоди. І мурахи від світанку до смеркання звично поралися біля свого житла.

Що яснішало небо над головою, то похмурішим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все більше, переслідуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзі не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало інше: чим виміряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не відвідини родичів, які частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навіть двом товаришам, котрих несподівано подарувала неволя, відкрився не до самісінького денця… Скільки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли після нелегкого дня барак затихає у важкому сні і лише різноголосе хропіння порушує нічну тишу та його нестерпні думи.

Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бігав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромітництвом; а забудеться юнак під ранок у тривожному сні – тріщини й щілини стають чистими ріками; дерев’яні візерунки й шорсткості – завалами та безкінечними нетрями з раптовими галявинами ягід лохини⁴, брусниці та малини. Він продирається крізь хащі, а позаду переслідувачі – ні, не погоня це, не звір. Та й не боїться він звіра, а від ловитви давно відірвався. Це щось невідоме, невидиме невідступно стежить за кожним його кроком і, здається, іноді зітхає тихо, осудливо…

Минув майже місяць. Макар нарешті зважився на втечу. Розгулює десь тайгою негода, не квапиться у їхні краї. З кожним днем думи, як необтесані брили, важчали, тривожнішали. Не книжкові сторінки перегортав. Перекидав здоровенні колоди-топляки, що не один рік пролежали на дні річки…

1

У дитячій колонії Макар тримався осібно. У стані тупого оціпеніння працював, закінчував школу, не спроможний усвідомити те, що сталося. Сімнадцять років виповнилося хлопцеві, а вигляд мав на двадцять п’ять: м’язистий, кремезний, наче з кедра тесаний, а зростом – у жодні двері без поклону не заходив. Лише пушок на бороді й щоках та високі, дзвінкі нотки, що інколи проривалися в густому басі, підказували про молодість.

Відтоді, коли домашні довідалися про адресу колонії, Макарові зачастили білі трикутники від матері і списані знайомими, схожими на бублики карлючками від діда. Старий повідомляв: на ділянці Михайловича палала тайга. Він трішки обпік руки, брови підсмалив і бороду зачепило – тепер ходить голомозий. Пустили ж червоного півня високі гості Михайловича. Перебрали «бобри» й не втримали шашличний вогонь. А дерева згоріло чимало. Добре, що небо подарувало мокрий сніг, бо вогонь перекинувся б і на їхній кордон. Шкода дерева, але лихо не без добра: тепер «бобри» для шабашу вподобали іншу ділянку, тому в нас поспокійнішало. Взимку дід писав про ведмедя-шатуна. Мабуть, потурбували ненароком клишоногого в барлозі, ось і пішов вештатися тайгою. А шатун – він завжди шатун. Лихо – поряд. Довелося «нагодувати» жаканом господаря тайги. М’яса вистачить до весни. А так усе спокійно. За всіма прикметами звір відзимує.

Писали друзі. Від Льонька, Андрія, а іноді й від Герки листи надходили в конвертах і тому здавалися не такими теплими, близькими. Та найчастіше писала Жека. Майже через день хлопцеві вручали трикутник. У ньому – усі подробиці про життя будинку на кордоні і навіть у селищі.

Мовби наяву, Макар бачив Гордого і Дружка. Чотирилапі друзі тужливо очікували його біля хвіртки або перелазу; хлопець чув нетерпляче іржання Орлика, дзвінкоголосий спів півня вранці, степенно-лінькувату бесіду рогатої Машки з льохою. Потік листів від сестри не вичерпувався. До них звик навіть цензор. З усього видно, він лише інколи виконував свої обов’язки…

Одержувати листи Макар любив, але конверт обпікав пальці: його адреса, здавалося, складалася більше з цифр, ніж із літер.

Настав 1953 рік. Десь на півдні країни та й у Європі починала буяти весна, а в дитячій колонії у душах неповнолітніх в’язнів лютувала зима, коли голос Левітана через «тарілку», що висіла на стіні, землетрусом приголомшив людей на планеті Земля. Повідомлення про хворобу Вождя знедоленого людства не просто схвилювало. Хто раніше міг подумати, що захворіє сам Сталін. Наступний день подарував надію. Після введення кисню вранці четвертого березня стан здоров’я вождя дещо покращився. Під час читання бюлетеня не лише друзі, а й вороги в усьому світі затамували подих. Чекають слів диктора. Чекають газети. Байдужих не було. Друзі чекали слів добрих, вороги з неменшим нетерпінням – кінця. Для друзів смерть здавалася неможливо-неймовірною – Місяць упаде на Землю…

Почувши 5 березня повідомлення по радіо, Макар оціпенів: серце ніби на мить зупинилося, потім застукало, закалатало, в голові і в грудях наче щось вибухнуло, лопнуло; зникли люди, «колючка» з кульгавими вишками в кутах, бараки; зникли земля і небо, мов голову зачепило краєм дерева, що завалилося в робочій зоні, – він не пам’ятав, скільки пробув у темно-глухому світі; а прийшовши до тями, не міг збагнути, чому з носа юшить кров: чи то від внутрішньої перенатуги і болю душі, чи то від удару об стінку барака. Чомусь згадав, як із Льоньком, Геркою та Андрієм мріяли: вступлять до МГУ і прокрокують восени парадом Червоною площею, щоб на власні очі побачити тих, кого з колиски знали тільки за фотографіями й портретами.

Нарешті ті, хто не довіряли словам, прочитали в газетах:

№ 63. Правда. Середа, 4 березня 1953 р. Ціна 20 коп.

УРЯДОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

про хворобу Голови Ради Міністрів Союзу РСР і Секретаря Центрального Комітету КПРС товариша Йосифа Віссаріоновича Сталіна.

Центральний Комітет… повідомляє про нещастя, що спіткало нашу партію і народ наш – тяжку хворобу товариша Й. В. Сталіна… стався крововилив у мозок, що охопив важливі для життя ділянки мозку. Товариш Сталін втратив свідомість. Розвинувся параліч правої руки і ноги. Настала втрата мови.

Для лікування… кращі медичні сили.

Центральний Комітет Комуністичної партії Радянського Союзу і Ради Міністрів СРСР… спричинене… тривалу неучасть його в керівній діяльності… єдність і об’єднаність… твердість духу… ще тісніше об’єднаються…

БЮЛЕТЕНЬ про стан здоров’я Й. В. Сталіна на 2 годину 4 березня 1953 р.

…значні розлади дихання… прискорення пульсу до 120 ударів на хвилину… тиск максимальний 220, мінімальний – 120. Температура – 38,2.

Четвер, 5 березня

…до ураження стовбурової частини мозку з розладом найважливіших функцій: почастішали явища періодичного т. зв. Чейн-Стоксова дихання… введення кисню… поступово дещо покращився стан і вранці 4 березня ступінь… протягом дня четвертого березня, знову поновилися тяжкі розлади дихання. У сечі виявлено білок і червоні кров’яні тільця при нормальній питомій вазі… Температура… до 38,6 (град.).

Минали не тижні і навіть не дні, а години, хвилини та секунди болючого розпачу для одних, а для когось – радощів.

П’ятниця, 6 березня 1953 р. Ціна 20 коп.

ВІД ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ,

РАДИ МІНІСТРІВ СОЮЗУ РСР

І ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ РСР

До всіх членів партії, до всіх трудящих Радянського Союзу. Дорогі товариші і друзі!.. що 5 березня о 9 год. 50 хв. вечора після тяжкої хвороби помер Голова… Секретар… СТАЛІН.

Перестало битися серце соратника і геніального продовжувача справи Леніна, мудрого вождя і вчителя Комуністичної партії і радянського народу – Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Звістка про кончину… глибоким болем відгукнеться у серцях… У ці скорботні дні всі народи… ще тісніше об’єднаються… Безсмертне ім’я Сталіна назавжди буде жити в серцях радянського народу і всього прогресивного людства… Хай славиться велике, всепереможне вчення Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна!

Рада Міністрів Союзу РСР

Президія Верховної Ради Союзу РСР

У день смерті Сталіна життя, здавалося, припинилося не тільки в дитячих колоніях, а й у дорослих зонах. Робочі команди поверталися в табір після підневільної праці, а начальник табору підполковник на прізвисько Кроксфорд та замполіт Іванов ще не вирішили: повідомляти в’язням про трагедію або перечасувати. Почекати відповідний циркуляр згори. Доки мізкували, намагалися зв’язатися з управлінням, табірний телеграф, як зазвичай, спрацював безвідмовно.

Не встигли робочі команди минути вахту – табір загудів від неймовірної звістки. Довелося вмикати радіомережу. У зоні все змішалося. В’язні табунилися бригадами, бараками, про щось сперечалися, жестикулювали, але як тільки долинув знайомий густий заморожений голос, сіра маса у ватниках зрушила й завмерла біля репродуктора. Замполіт помітив, як зблід Кволий, закам’янів Булах із бригадою, не метушилися друзяки Профа. Сірі обличчя насторожено витягнулися, чимось стали схожими. Після слів «тяжкої хвороби помер» Кволий, разом з усіма видихнув «о-о-ой», приклав руку до серця, осів і розтягнувся на землі. Наче заснув. Через загальний гармидер майже ніхто не помітив, що мить тому людина про щось думала, мріяла, дихала, а після одного слова – ще одним життям на землі стало менше. Іван Іванович проводжав поглядом носилки. Не міг згадати прізвище Кволого, як і не знав: з горя чи з радощів зек відправився в інший світ.

День потягнувся за днем. Медичний висновок. Комісія з поховання. «Де поховають Сталіна? У Мавзолеї?! Ні?!» Місце поховання цікавило всіх. Від загальної цікавості віяло чимось тривожно-турботливим і водночас обивательськи не-охайним. Ницим. Але як непросто вчиняти так, щоб схвалювали сучасники, розуміли нащадки.

Усі газети переповнені матеріалами про Сталіна: спогадами, закликами, клятвами, новими призначеннями.

І

Призначити Головою Ради Міністрів СРСР тов. МАЛЕНКОВА Георгія Максиміліановича.

5

Об’єднати Міністерство державної безпеки СРСР і Міністерство внутрішніх справ СРСР в одне Міністерство – Міністерство внутрішніх справ СРСР.

Замполіт присунув газету ближче, поглянув на верх сторінки – 7 березня. Промайнула думка: «Навіщо об’єднувати? Хто очолить?» Очі тут же вп’ялися в нові рядки.

ПРО МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР

Призначити Міністром внутрішніх справ СРСР тов. Берія Лаврентія Павловича.

Довго Іван Іванович Іванов, замполіт табору, просидів у роздумах за цим повідомленням. Як тепер буде? Міністр – людина ділова, вольова, рішуча, сувора. Багато років пробув поруч зі Сталіним. Можливо, і зміни почнуться, про які останнім часом стільки думав.

У країні щодня відбувалося щось нове: оголошено траур на 6, 7, 8 та 9 березня; у момент похорон зупинити на п’ять хвилин роботу, щоб віддати останню шану; врешті-решт, надійшло повідомлення, що саркофаг із тілом Й. В. Сталіна встановлять у Мавзолеї поряд із саркофагом В. І. Леніна.

До болю в пальцях Макар стиснув кулаки: усе – ніколи не побачить найдорожчу людину на землі. Дід замінив батька, став найкращим другом, мисливцем-наставником і годувальником, а людина з м’якою посмішкою під вусами – невидимою захисною силою, яку можна порівняти хіба що з рідним обійстям і навколишньою тайгою, де одночасно знаходять порятунок від негоди, лютого звіра або лиходіїв; де кожен забезпечує себе припасами на зиму, відпочиває, радіє життю. Пізнає світ. Людина, яка відійшла у вічність, для Макара уособлювала життя і найкраще, що в ньому було. Юнак не уявляв, як житимуть без вождя, як продовжуватиметься саме життя?! Голова не просто боліла – стала неначе велетенськи-чавунною. Хлопець мов учадів. Від нестерпного тягаря не міг думати. Ледь розплющував очі. У порівнянні з неправдоподібною, неймовірною смертю здавалися дрібними власні турботи, тривоги, сумніви. Одне угніздилося в голові і, не покоячи, стукало, як дятел, у скронях: «Як же тепер жити?! Що буде з усіма? Що станеться з країною?!»

Діти в колонії не бешкетували: в багатьох очі блищали від сліз, дивилися на світ, як і Макар, із такою тугою. Навіть у дорослих таборах багато хто із в’язнів забули на деякий час про колючий дріт, собак і спарені кулемети на вишках у кутах зони.

Смерть Сталіна збіглася з переведенням Джовби з дитячої колонії до табору – йому виповнилося вісімнадцять.

Усі дні після п’ятого березня Макар ходив ще відчуженішим, ніж після суду. Байдуже сприйняв переїзд до табору, і лише чутки про можливу амністію, що вихором пронеслися колонією, знову повернули до життя. А якщо і справді оголосять амністію? Бувалі не сумнівалися, проте для юнака воля мерехтіла далекою й недосяжною зіркою. Та хмари на мить розійшлися – у чорноті неба блиснув рятівний промінчик. Амністія… Амністія і Воля – рідні сестри для зека. Промінь-надія блиснув, стало нестерпно боляче й прикро: для того, хто навіки лежить поруч із Леніним, небо назавжди почорніло… Макар згоден залишитися в неволі 10, 15 або 25 років, лише б не наставало п’яте березня.

Про амністію, про те, що вийшов Указ, в’язень довідався на етапі, коли переводили з колонії для неповнолітніх до дорослої зони. По-різному міркували зеки: із розмов одних – йому випадала воля, послухає інших – тим, хто відбував термін за вбивство, мабуть, покарання збільшать. Розмови, розмови, але газету з Указом ніхто не тримав. Не змогли дістати її і через конвойних. Багато чого віддали б зеки за газету, за те, щоб довідатися, як піде життя, куди закине доля.

Макар проклинав зупинки. Від них перехоплювало подих. Коли ж колеса вагона починали свій безкінечний перестук, урешті-решт дихав на повні груди – здавалося, постоїть поїзд ще хвилину – й зовсім хлопець задихнеться. Почувався в тісному вагоні так, як тієї миті, коли вперше почув про смерть Сталіна.

2

За глухими ворітьми щойно прибулий етап зустрів сам начальник табору. Пильно вдивляючись в обличчя, підполковник пройшов уздовж нерівного строю, похитав головою і сказав майже зворушливо:

– Бачу, зморилися на пересилках та в дорозі. Неблизький світ. Нічого, відпочинете кілька днів, розіб’єтеся на бригади, а там уже, вибачте, як належить, на роботу. Кому пилка, кому сокира, а кому авоськи в’язати. Тільки на авось усі не розраховуйте – лікар визначить, куди кому. Усе за законом.

– А хворі, громадянине начальнику? – подав голос хтось із новачків.

– Хворі, як належить за законом, у больнічку. – Підполковник посміхнувся тугим обличчям, кивнув на красиву сувору жінку. – Медицина вирішить. У нас усе за законом. Медицину не скасує навіть сам громадянин начальник.

Поміж щойно прибулих хтось посміхнувся. Жарт підтримали табірні зеки, які юрбилися навколо. Для новачків весела вільність старожилів здалася незвичною. Невимушена для табору атмосфера дарувала надію, що життя тут трохи легше, ніж у тюрмах, на пересилках і в інших таборах, про які наслухалися всілякого на тягучих, як гума, етапах.

– Запам’ятайте, молодці-молодці, все у ваших руках, ногах і в макітрі. – Підполковник знову помовчав, прискіпливо вдивлявся в новачків. Етап як етап. Терті є. Салажат вистачає. – Щодо табору все. Тепер запитання приватне. Для душі. У нас не лише кару відбувають, але й розвиваються інтелектуально. Фанати кросвордів є?

– А як же, громадянине начальнику!

– В-е-еликі прихильники є. Своєрідні наркомани. І не тільки розгадувати. Можуть таку кроксворду змайструвати – строку не вистачить розгадати.

– У нас такого не буває. – Підполковник білозубо посміхнувся і, немовби шукаючи підтримки для своїх слів, кивнув у бік старожилів зони. – Народ підтвердить – ми всі кросворди і кроксворди лущимо, як горішки кедрові.

– Для громадянина начальника будь-який кроксворд, як раку ногу відірвати, – підтвердив хтось із «місцевих».

– Нумо, любителі загадок, в один бік, а хто не тямкує в цьому ділі – стояти на місці. Та ви не бійтеся! – підполковник посміхнувся ще ширше і додав доброзичливіше: – Ну, хто сміливіший?!

– Громадянин начальник – фанат із фанатів. Виходь, братво, – пролунали вигуки старожилів. – Тута безо всякого понту.

Кілька чоловік вийшли вперед. З юрби табірних почувся сміх, підструнчування. Вставив солоно-веселе слівце і підполковник. Це поступово розтоплювало недовіру, і більшість прибулих подалися вперед.

– А ви що ж, мішки-чували? – у голосі підполковника вчувалися жалісливі нотки. – Не знаєте, з чим їдять-жмакають кроксвордного звіра.

– Звідки нам знати, громадянине начальнику? Наша справа – землю орати та гній чистити. У кросвордному ділі ми без вини. Не водилися в нас кроквознавці.

Зона вибухнула реготом: сміялися старожили й новачки, посміхалася охорона й навіть собаки, здавалося, шкірилися від слів рудого хлопця з важкими порепаними кистями, які не встигли загоїтися ні в тюрмі, ні на етапі.

– Без вікон і без дверей, повна хата людей? Що за звір? Шість букв. – Підполковник підморгнув Рудому. – Думай-думай, гусачку лапчатий. Ну, подь суди, Рудий.

Рудий зніяковіло зам’явся, поглянув на товаришів, із якими здружився на етапі. Лише після лагідного запрошення він зробив крок до начальника табору.

– То що воно без дверей? Вари макітрою – дивись, каша буде, – непомітно підказав підполковник.

– Мобить, гарбуз, – Рудий озирнувся навкруги, додав сміливіше: – Взимку насіннячко на печі полускати – смакота!

– Бачиш, який молоток! Хоч цвяхи забивай. А бідкався. Мовляв, у кросворди не граєш, – жартівливо почав підполковник, потім мовив суворо, з металом у голосі і сталлю в очах: – І дивіться мені, безвинно-скривджені… Жити в зоні без дурників. Піймаю на брехні – на себе ремствуйте. А з кросвордами – всім працювати. Найпростіше й найдоступніше культурне дозвілля. Хоч пилкою махай, хоч ложкою – голова вільна. Метикуй, що до чого. Розвивай мозок і ні про що інше не думай. Через неробство всі порушення режиму. Для вас же стараюся.