Kitabı oku: «П’ятеро»

© В. Білявський, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Замість передмови

Початок цієї історії з побуту колишньої Одеси належить до перших років нашого століття, які тоді у нас називали «весна» у сенсі суспільного і державного пробудження, а для мого покоління збіглися також із власною весною в сенсі непідробної двадцятилітньої молодости. Й обидві весни, і тодішній вигляд веселої столиці Чорномор’я в акаціях на крутому березі сплелися в мене у спогадах з історією однієї сім’ї, де було п’ятеро дітей: Маруся, Марко, Ліка, Серьожа, Торік. Частина їхніх пригод пройшла перед моїми очима; решту, коли знадобиться, розповім з розмов інших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точність ні в життєписах героїв, ні в послідовності загальних подій, міських або всеросійських, на тлі яких це все сталося: часто пам’ять зраджує, а дізнаватися нема коли. Але в одному впевнений: ті п’ятеро мені запам’яталися не випадково, і не тому, що Марусю і Серьожу я дуже любив, і ще більше їхню легковажну, мудру, багатостраждальну матір, – а тому, що на цій сім’ї, як на шкільному прикладі з підручника, дійсно звела з нами рахунки – і добрі, і лихі – уся епоха єврейського зросійщення, що нам передувала. Цей бік справи, я певен, розповім правдиво, не прискіпуючись, тим паче, що все це вже далеко і все давно стало «сумно-любим». «Своєї син доби, мені у ній все знано: добро і зло, я бачив блиск і тлю; я син її, і всі колишні плями, отруту всю люблю»¹.

І. Юність

Уперше я побачив пані Мільгром та її старшу дочку на прем’єрі «Мони Ванни»² у міському театрі.

Вони сиділи в ложі бенуар неподалік від мого крісла; у ложі було ще троє, але з іншої родини. Я їх помітив з приводу одночасно і втішного, і дуже невтішного для мого гонору. Почалося з того, що мій молодий колега з газети, який сидів поруч зі мною, цей описувач побуту босяків і порту³, сказав мені під шум зали, що наповнювалась:

– Глянь-но праворуч, на ту руду євреєчку у третій ложі: як кошеня у муфті!

Йому інколи чудово вдавалися порівняння: панянка зі своєю пухнастою яскраво-червоною зачіскою дійсно виглядала як кішечка з хутряного кільця на коробці з цукерками. У той же час я побачив, що дама вказала на мене і щось сказала, мабуть, моє газетне прізвисько, а дочка зробила великі очі, недовірливо знизала плечима і відповіла (я це ясно бачив по її губах):

– Невже? Не може бути!

У другому антракті я пішов до гальорки побачитися з приятелями-студентами. Важливий інститут був тоді в нашому міському театрі – гальорка: царство студентів; бічні сидіння, здається, чи не їм тільки і видавали. Тому завжди там особисто чергував околодочний наглядач, завжди якийсь гожий богатир з двома бородами на грудях, як у генерала, а в резерві в нього були городові. Коли студенти здіймали бучу (наприклад, коли старий Фігнер⁴ зірвався з голосу на високій ноті у «Ґуґенотах»⁵, і йому з цього приводу нагадали небратське ставлення до сестри, що сиділа у Шліссельбурзі⁶), – з’являлися городові і виводили студентів за лікті, а наглядач ішов позаду і шанобливо примовляв: «Прошу, пане студенте, ну як же ж так можна…»

У той вечір ніхто не бешкетував. Газети вже два тижні готували народ до вистави «Мони Ванни»; не пам’ятаю як, але, без сумніву, вклали в цю п’єсу певний революційний сенс (тоді висловлювалися «визвольний»; усе в ті роки переломлювалося, за або проти, через визвольну призму, ба навіть пискливий зрив голосу в тенора, що йменувався солістом його величности). Вистава виправдала всі сподівання. Героїню грала акторка, в яку ми всі тоді були просто закохані: половина панянок у місті наслідувала її ласкаво-сумний голос і подавала знайомим руку не згинаючи, долонею вниз, як вона. «Фойє» гальорки, що зазвичай в антрактах схоже на алею бульвару, де тягнулися паралельно одна одній дві щільні річки тих, що прогулювалися, тепер нагадувало форум: всюди купки, і в кожній купці суперечка про одне й те ж саме – та хіба ж можна собі уявити, щоб Принцивалле просидів з Моною Ванною в такому вбранні цілу ніч і навіть руку до неї не простяг?

Про це гомоніли студенти і в тому гурті, де я розшукав своїх приятелів; крізь їхні доволі підвищені тони я чув, що й у сусідньому натовпі, особливо багатолюдному, кип’ятилися про те ж саме. Раптом я помітив, що там у центрі стояла та сама руда панянка. На вигляд їй було років дев’ятнадцять. Вона була невисокою на зріст, але складена чудово на здобний смак того повнокровного часу; на ній був, звісно, щільний корсет із перехватом і боками, але, мабуть, без «чашечок», що в середньому колі, як мені казали, вважалося сміливим нововведенням; і рукави буфами не доходили навіть до ліктів, і хоча комір сукні по-чернечому підпирав їй горло, як у черниці, під комірцем попереду був усе ж таки виріз у півтора вершка, теж за тих часів зухвала річ. На довершення враження, що склалося з її зовнішності, до мене долинули такі уривки розмови:

– Та хіба ж це мислима річ, – гарячкував студент, – щоб Принцивалле…

– Жах! – вигукнула руда панянка. – Я б на місці Мони Ванни ніколи цього не дозволила. Такий телепень?!

– Ви просто чудо, Маруся, завжди таке скажете, що розцілувати хочеться…

– Теж мені, отаке диво, – байдуже відповіла Маруся, – і без того скоро вже на Дерибасівській не залишиться жодного студента, який міг би похвалитися, що ніколи зі мною не цілувався.

Більше я нічого не почув, хоч почав навмисне прислухатися.

Закінчився спектакль зовсім велично. Після першого і другого актів партер і ложі ще вичікували, що скаже вища законодавиця-гальорка, і тільки за її сигналом починали бурхливо плескати; але зараз самі свавільно загриміли і ложі, і партер. Незчисленну кількість разів виходив кланятися увесь склад, потім Мона Ванна з Принцивалле, потім Мона Ванна одна у своїй чорній оксамитовій драпіровці. Раптом з гуркоту оплесків випала головна нота – замовкла з обох боків бічна гальорка: знак, що готувалася вища міра тріумфу, доти ледь не винятковий привілей італійських співачок і співаків – студенти порснули до партеру. Інша публіка, не припиняючи плескати в долоні, обернулася в очікуванні; розмальована завіса знову піднялася, але ще нікого не було на сцені – там теж очікували найвищого виходу юності. За секунду по всіх проходах ринули вперед сині сюртуки та сірі тужурки; пам’ятаю, попереду всіх по середньому проходові семимильне крокував величезний грузин, з виразом обличчя діловим, серйозним, грізним, немов на барикаду. Підійшовши до самого оркестру, він сунув кашкета під пахву і неспішно, можливо, й не дуже голосно, з великою упевненою гідністю мірно й чітко тричі сплеснув у долоні («немов султан, що викликає з-за решітки прекрасну Зюлейку»⁷, так сказали наступного дня в одній з газет). І тільки тоді, на призовний поклик падишаха, вийшла з-за лаштунків прекрасна Зюлейка; я бачив, у неї по-справжньому тремтіли губи, і спазми ридань підкочувалися до горла; навкруги здійнялася неймовірна буря; двоє капельдинерів вибігли з-за лаштунків прибирати кошики з квітами, щоб очистити поле для того, що тоді вважалося дорожчим за квіти: на сцену полетіли м’яті, вицвілі, з облупленими піддашками голубі кашкети. Позаду студентів стояли пристави й околодочні, всі як один із двома бородами на грудях; вигляд вони мали доброзичливий, дозвільний, велично-святковий, який пасував палкому кришталю, позолоті, каріатидам, червоному оксамиту крісел і бар’єрів, парадному одягу хлібних експортерів та їхніх чорнооких дам, усієї пишності безтурботної ситої Одеси. Я озирнувся на Марусю: вона була до нестями від щастя, але дивилася не на сцену, а на студентів, смикала матір за роздуті біля пліч рукави і показувала їй, мабуть, своїх найближчих друзів у натовпі синіх сюртуків і сірих тужурок, називаючи імена; якщо правильно пам’ятаю – до двадцяти, а то й більше, поки не поповзла зі стелі, теж велично, пожежна завіса.

ІІ. Серьожа

Хтось мені сказав, що прізвище рудої панянки Мільгром; і, покидаючи театр, я згадав, що з одним із членів цієї родини я вже знайомий.

Зустрілися ми незадовго перед тим улітку. Я гостював тоді у знайомих, що доживали кінець серпня на дачі біля самого Ланжерону⁸. Якось вранці, коли господарі ще спали, я пішов униз купатися, а потім вирішив погребти. У моїх друзів була плоскодонка на дві пари весел; я так-сяк зрушив її на воду з грубозернистої рінні (у нас вона просто називалася «пісок»), і тільки тоді помітив, що хтось уночі обламав кочети з правого боку. Запасних теж не знайшлося. Недоладні були у нас на узбережжі кочети – просто дерев’яні цурки, до яких мотузками прив’язувалися незграбні товсторукі весла: потрібна ще була майстерність навіть на те, щоб весла не викручувалися, не ляскали по воді плиском. Проте жодної майстерності не потребувало виготовлення такого кочета: обстругати сучок. Але це мені і на думку не спало. Наше покоління немов без пальців виросло: коли відривався ґудзик, ми скорботно опускали руки і мріяли про сімейне життя, про дружину, дивовижну істоту, що не боїться жодних подвигів, знає, де купити голку і де нитки, і як до всього цього взятися. Я стояв перед човном, сумно схиливши голову, немов перед складною машиною, де щось зіпсувалося таємниче, і потрібен Едісон, аби врятувати пропаще діло.

У цьому лихові підійшов до мене гімназист років сімнадцяти на вигляд; потім з’ясувалося, що йому ледь 16, але був він високим, як на свій вік. Він подивився на уламки кочетів діловитим поглядом бувалої людини й поставив мені діловито питання:

– Хто у вас на березі за сторожа?

– Чубчик, – сказав я, – Автоном Чубчик; такий рибалка.

Він відповів презирливо:

– Тому й безлад, Чубчик! Його й інші рибалки всі мають за босявку.

Я радісно підняв голову. Лінгвістика завжди була справжньою пристрастю мого життя; і, живучи в колі освіченому, де всі намагалися вимовляти слова на великоруський лад, уже давно я не чув справжньої говірки Фонтанів, Ланжерону, Пересипі й Дюківського саду⁹. «Мати за босявку». Яка краса! «Мають», значить вважають. А босявка – це й перекласти неможливо; в одному слові ціла енциклопедія несхвальних відгуків. Мій співбесідник і далі говорив тим самим складом, але біда в тому, що я ж рідну мову забув; доведеться передавати його слова здебільшого казенною мовою, з болем усвідомлюючи, що кожна фраза – не та.

– Стривайте, – сказав він, – це легко полагодити.

Ось переді мною людина іншої породи, людина з десятьма пальцями! По-перше, у нього в кишені виявися ніж, і не складний, а фінка. По-друге, він тут же роздобув деревний матеріал: озирнувшись, чи немає когось у полі зору, упевнено підійшов до сусідньої купальні зі сходинками й виламав з-під поруччя нижню балясину. Зламав її навпіл об коліно; половинку обстругав; примірив, чи влізе в дірку, знову постругав; виколупав уламки старих кочетів і вставив нові. Тільки й не вистачало, щоб завершив віршами: «Ну, старий, тепер готово…». Замість цього він, з тою ж безпосередністю, діловитістю, що б’є просто у ціль, запропонував мені спосіб сплатити за послугу:

– Візьмете мене зі собою покататися?

Я, звісно, погодився, але при цьому ще раз подивився на його герб і, щоб мати чисте сумління, запитав:

– Адже навчальний рік уже почався – ви, колего, маєте сидіти зараз на першому уроці?

– Le cadet de mes soucis¹⁰, – відповів він байдуже, вже нанизуючи кільця з мотузки на кочети. По-французьки це в нього вирвалося невимушено, не для хизування: я потім дізнався, що в них у молодших дітей були гувернантки (але не в Марусі і не в Марка, батько тоді ще не так багато заробляв). Узагалі він не хизувався, і більш того – не опікувався співбесідником і тим, про що співбесідник думає, а був заглиблений у справу: помацав вузли на кільцях; підняв настил – подивитися, чи немає води; відсунув шухляду під кормовим сидінням – подивитися, чи там черпачка; десь постукав, щось потер. У той же час встиг доповісти, що вирішив правити казну¹¹, бо дізнався від співучня, який пансіоном мешкає у грека, тобто чеха, який викладає грецьку мову, що цей педагог вирішив сьогодні викликати його, мого нового друга, до дошки не за чергою. Тому він залишив записку матері (вона встає пізно): «якщо прийде педель, скажи йому, що я пішов до дантиста», депонував ранець у сусіднього тютюнника і відправився на Ланжерон.

– Компанійська людина ваша мама, – сказав я із щирою похвалою. Ми вже гребли.

– Жити можна, – підтвердив він, – tout à fait potable¹².

– Так навіщо тоді ранець у тютюнника. Залишили б удома, якщо мати згодна.

– Через тата неможливо. Він усе ще необстріляний. Досі не може заспокоїтися, що я замість нього розписуюсь під оцінками. Нічого, звикне. Завтра я всю записку напишу його почерком: «син мій, Мільгром Сергій, п’ятого класу, не був певного числа через зубний біль».

Ми добряче від’їхали; він чудово гріб, і знався на всіх човнярських словах. Вітер сьогодні знову розгуляється до п’ятої години, і не просто вітер, а саме «трамонтан»¹³. «Затабаньте правим, бо наскочимо на той дубок¹⁴». «Дивіться – подохла морська свиня», – при цьому вказуючи пальцем на тушу дельфіна, що була викинута вчора бурею на нижнє підмостя хвилеріза неподалік від маяка.

У проміжках між морехідними примітками він надав мені багато уривчастих відомостей про сім’ю. Батько кожного ранку «шкварить конкою до контори», тому він такий небезпечний, коли не хочеться йти до гімназії – мусиш виходити з дому разом з ним. Увечері дома «товчок» (тобто товкучки): це до старшої сестри приходять «її пасажири», здебільшого студенти. Є ще старший брат Марко, людина нічого собі, «портативний», але «тютя» (цього терміна я не знав: мабуть, на зразок фофана¹⁵ або роззяви). Марко того року «ніцшеанець». Серьожа про нього склав такого вірша:

 
В штанах діра, в ідеях модних вічно;
Людина вчена й тричі другорічник.
 

– Це у нас вдома, – додав він, – мій фах. Маруся вимагає, щоб про кожного її пасажира був вірш.

Сестра Ліка, мабуть, теж старша за Серьожу, «догризла останні нігті, і тепер нудьгує і злиться на всю Одесу». Наймолодший – Торік, але він «опора престолу»: про все «міркує настільки вірно, що здалеку можна скиснути».

До маяка, я забув вам сказати, ми потрапили таким чином: угледівши дубок, на який ми б наскочили, якби він не велів «табанити», Серьожа згадав, що тепер біля Андросівського молу¹⁶ багацько дубків із Херсона – везуть монастирські¹⁷ кавуни.

– Хочете, подамося туди? Там і пообідаємо, я пригощаю.

Дуже затишно і кумедно мені було з ним, а на дачі човен до вечора нікому не знадобиться, до того ж він обіцяв по дорозі назад підібрати «одного з обжорки», той буде гребти, а я відпочину. Я погодився, і ми «подалися» до порту, обігнувши маяк і витративши на цю справу години три, через вітер і брижі і необхідність кожні півгодини вичерпувати з-під настилу все Чорне море.

– Сухопутні вони у вас адмірали, – сварився Серьожа на адресу моїх друзів, що так недбало утримували човен.

До пристані серед дубків мусили пробиратися крізь тисняву, наче в базарні години на Товчку: малі судна ледь не терлися одне об одного, і Серьожа знав, де дубок, де баркас, де фелюка і ще п’ять чи десять назв. Мабуть, і його тут багато хто знав. З палуб, захаращених кавунами, разів зо три його кликнули ласкаво, приблизно так:

– Ого, Серьожка, – ти куди, гобелка? Чєго у клас не ходиш, сучий сину? Як живеться?

На що він незмінно відповідав:

– Скандібобером! – тобто, судячи з тону, відмінно живеться. З однієї «фелюки» йому, скалячи білі зуби, молодець у червоній фесці щось вигукнув по-грецьки, і Серьожа обізвався тією ж мовою; я її не знаю, на жаль, але розібрав закінчення фрази – «тін мітера су», знахідний відмінок від слова, що означає: твоя мати. У бесідах зі мною Серьожа від цього стилю утримувався. Утім, викладаючи мені свої погляди на учениць різних одеських гімназій, він і раніше трохи збентежив мене своєю фразеологією: сама шпацька форма в Куракиної-Текели – фіолетовий колір добре облягає, логарифми стирчать, як облуплені!

Біля пристані він, відмовивши мені суворо в дозволі докласти свій пай на витрати, збігав кудись і приніс цілий куль їстівного. Тут же у човні, зануривши задля гігієни руки в ополонку між кавуновими шкірками, ми влаштували найсмачнішу в моєму житті трапезу. Але солодше за їжу було милуватися тим, як їв Серьожа. Велика справа, що англійці звуть: table manners¹⁸ – не просто вміння тримати виделку і ковтати суп без музичного акомпанементу, а взагалі «обряд харчування», ритуал складний, особливий для різного роду їжі й для кожної обстановки, свято второваної поколіннями гастрономічної традиції. Що виделка? Не диво, коли є виделка, діяти так, щоб і дивитися було приємно. Тут не тільки виделки не було, але вона й взагалі була б тут недоречна. Бублик семітаті¹⁹: Серьожа його не зламав, а розрізав його по екватору, на два кільця, намастив салом обидва розрізи, зішкрябав з глянцюватої поверхні кунжутне насіннячко, – рівно, як досвідчений сівач на ниві, розсипав їх по салу, знову склав дві половинки і тільки тоді, не ламаючи, уп’явся в бублик зубами. Тарань: Серьожа взяв її за хвіст і плиском, разів десять, шльопнув її об свій лівий підбор, пояснивши мені: «шкіра легше злазить». Дійсно, його тарань дозволила себе оголити значно швидше й досконаліше, ніж моя, хоча я над своєю оперував за допомогою його ж фінки; і я все ще підрізав прозорі солені шари на міцних голках її кістяка, коли від його тарані давно лише масний слід залишився на його підборідді, на щоках й на кінчику носа. Але вершиною обряду був кавун. Я було почав його різати на скибки: Серьожа поспішно сказав мені: «Для мене не треба». Він узяв цілу четвертинку, потримав її перед очима, милуючись грою кольорів, – і зник. Зник геть з очей. Переді мною сиділа гімназична форма з маскою зеленого мармуру замість голови. Завидки взяли мене: я з боку відчув, що він у цей момент переживає. Добрий кавун пахне тихою водою, чи навпаки, це байдуже; але втонути так, як він у кавуні, – все одно, що заплисти надвечір далеко в морське затишшя, лягти на спину і забути про все. Ідеал нірвани, ти і природа, і більше нічого. Заздрість мене взяла: я схопив іншу четвертинку і теж розпрощався з землею.

…Потім прийшов той «один з обжорки», і я мимоволі подумав по-берлінськи: «so siehste aus»²⁰. Серьожа його відрекомендував: Мотя Банабак. Тому було років двадцять, але, попри різницю в роках, це були, мабуть, нерозлучні друзі. По дорозі назад я заснув і їхньої бесіди не чув; але все інше я згадав коли, після театру, сидів за горнятком східної кави і блюдцем сірського рахат-лукуму в улюбленій грецькій кав’ярні на розі Червоного провулка.

ІІІ. У «Літературці»

На суботнику, у літературно-артистичному гуртку²¹, після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:

– Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.

Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.

«Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова²² і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль²³ думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; обернися назад, до Англійського клубу і, трохи подалі, лівого фасаду міського театру: усе це будували в різні часи, але все з тою самою любов’ю до іноземного, латинського й еллінського генія міста з незрозумілою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схід від сонця, на захід від місяця». І тут же, біля самого маєтку «літературки» (теж по-братськи схожого на вілли, що я бачив у Сієні), починався один зі спусків у прірву порту, і в тихі дні звідти тягнуло смолою і линула луна елеваторів.

У той підцензурний час «літературка» була оазою вільного слова; ми всі, її учасники, самі не розуміли, чому її дозволило начальство і чому не закрило. Прямої крамоли там не було, усі ми були настільки видресирувані, що слова на кшталт «самодержавство» і «конституція» самі по собі якось не втискалися до нашого публічного словника; але про що б не йшлося, від дрібної земської одиниці до Ґауптманова «Затонулого дзвона»²⁴, – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу і династії; вигадані босяки Горького, аж до Мальви²⁵, – як набатний заклик на барикади; чому і як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партій ще не було, крім підпільних; легальні марксисти і народники не завжди достеменно знали, чим вони один від одного різняться, і покірно значилися, разом із прийдешніми кадетами, у загальному безбережжі «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимість. Хтось представив доповідь про Надсона, де доводилося, що він не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кіфа Мокійович у віршах»²⁶; дві години поспіль його громили опоненти за реакційність цього погляду, і грек, що головував, за фахом страховий інспектор, власною волею позбавив доповідача права на останнє слово, і він так і залишився зганьбленим навіки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, і неважливо. Але тоді це було приголомшливо важливо; і, як той маєток стояв у головній точці міста географічно, так були наші четверги «літературки» осередком нашої духовної суєти.

Озираючись на все це через тридцять років, я, однак, думаю, що найцікавіше тоді в нас було мирне братання народностей. Усі вісім чи десять племен старої Одеси зустрічалися в цьому клубі, і дійсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помітити, хто є хто. Мине ще два роки, і це зміниться, але на самій зорі століття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всі ми, здається, жили порізно від інородців, відвідували й запрошували поляки поляків, руські руських, євреї євреїв; винятки траплялися порівняно рідко; але ми ще не замислювалися, чому це так, підсвідомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатість загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всіх висловив цей настрій – його примирливу поверхню й підземну загрозу – один чесний і недоумкуватий мій товариш по чарці, оперний тенор з українським прізвищем, коли на суботнику після вечері підійшов напідпитку обійняти мене за якусь застільну промову:

– За саму печінку ви мене сьогодні зачепили, – сказав він тричі цілуючись, – водою нас тепер не розіллєш: побратими на все життя. Шкода тільки от що патякають люди про віру: один руський, інший – єврей. Яка різниця? Була б душа спільна, як у нас з вами. А ось Х. – той інша справа: у нього душа єврейська. Підла ця душа…

* * *

Анна Михайлівна виявилася зблизька зовсім моложавою пані з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витівку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гімназії вчитель танців Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я ніяк не можу осягну- ти різницю між кадриллю і вальсом на три па. Ми сиділи в куточку за фікусом і розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесіду галантно («моїй дочці скоро двадцять» – «хто вам, пані, дозволив вийти заміж у підготовчому класі?»), але вона просто відмахнулась і без церемоній відразу перевела мене в дитячу:

– Слухайте, я дійсно хотіла з вами зустрітися. Мій чоловік знав вашого батька колись, на Дніпрі; ми часто про вас говоримо, і я хотіла вас запитати: чого ви, людина здібна, тиняєтесь без фаху?

Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неї був особливий хист (потім ще більшою мірою я знайшов його в Марусі) говорити найнедоречніші речі якось по-милому, немов їй усе можна.

– Без фаху? Та я вже стільки років газетяр.

Вона подивилася на мене з непідробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять років стрибаю на одній нозі.

– Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.

Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося її чимось на кшталт професії меламеда²⁷, за яку береться людина тому, що нічого іншого не знайшлося. Я кинув апологію і перейшов у наступ:

– Відвертість за відвертість. Я знаю двох ваших дітей: цю старшу панянку і Серьожу. Скажіть: як у них прищеплюються ваші розсудливі поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це інша річ. Вони мої діти; я скоріше на дах гуляти полізу, ніж стану їм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного покоління повторюється трагедія батьків і дітей, і завжди одна й та сама: саме те, що проповідують батьки, одного чудового дня виявляється дітям остогиділо, разом і батьки остогиділи. Дякую, не хочу.

«Розумниця пані», подумав я, і вирішив, що цікавіше вечір, ніж з нею, я не проведу. Ця сім’я мене вже зацікавила; я почав розпитувати її про дітей, вона радо розповідала, хвилинами із такою відвертістю, яка від іншої людини мене б різонула, якби не виходило в неї це все «любенько».

Між танцями підбігла до нас Маруся; сказала мені, вказуючи на матір: «бережіться, вона справжня демі-в’єрж²⁸ – зачарувати зачарує, а на роман не погодиться»; і тут же повідомила матері: «весь вечір танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподіваюсь, що м’які, дряпати не будуть», – і втекла.

– Від слова не стане, – сказав я втішно, думаючи, що Анна Михайлівна знітилася від конкретності цього прогнозу: але це її зовсім не збентежило.

– У дівчат цього покоління, що слово, що діло – різниця їх не лякає.

– А вас?

– Кожна мати за своїх дітей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинстві каталися на велетенських кроках? Злітаєш мало не до місяця, падаєш немов у прірву – але це все тільки так здається, а насправді є прив’язь і міцна межа. У Марусі є межа, далі якої її жодні вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотіла би точно знати, де ця межа, – а ось мій чоловік.

Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним підборіддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлібник²⁹ – так і виявилося. Судячи з акценту, він у руській школі не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельністю, як було заведено в його поколінні, читав німецьких класиків – згодом цитував з пам’яті ледь не сторінки з Берне³⁰, а з поетів особливо любив чомусь Шаміссо та Ленуа³¹. Як наслідок, був на ньому почасти той невизначений відбиток, який ми передаємо смішним словом «інтелігент»; слово настільки ж хиткого змісту, як в англійців «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно погані манери, як і справжній інтелігент може спокійно, навіть позіхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; річ тут не в реальних ознаках, а в якійсь внутрішньої припорошености культурою взагалі. Але разом з цим в Ігнації Альбертовичу перш за все відчувалася людина зі світу «ділов», яка знала ціну речам і людям, яка була впевнена, що ціна, ймовірно, і є сама сутність. Усе це я дізнався згодом, коли зійшовся з сім’єю, хоча і в тій першій бесіді мені закарбувалися в пам’яті деякі його оцінки.

Анна Михайлівна відразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вік свій писати».

– Що ж, – сказав він, – молодий чоловік, певно, має свою фантазію в житті. У нашого сина Марка що не місяць, то нова фантазія; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успіху; тільки пам’ятай: якщо тобі вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав від самого його народження, що Марко дурень?»

Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесіду подалі від себе, на їхніх власних дітей; це було легко – Анна Михайлівна явно любила цю тему, і чоловік теж її не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закріпив цей опис формулою дещо несподіваною:

– Узагалі шарлатан; люблю шарлатанів.

Зате про Торіка (його звали Віктор), наймолодшого, Анна Михайлівна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читає, ходить на гімнастику, непогано грає на скрипці, ввічливий, залюбки послужливий: коли в матері було запалення легень, а Маруся тоді була за кордоном, Торік ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрі люблять суп із локшиною, а є і такі, що люблять його з галушками. Це не просто, це двоє характерів. Локшина – діло слизьке: якщо повезе, набереш цілу копицю; але є й ризик, що усе зіслизне. А з галушками жодної бентеги: більше ніж одну не виловиш, зате з м’ясом, і вже напевне. У нас Серьожа любить суп із локшиною, а Торік – з галушками.

Я довго сміявся, хоча чув цю притчу і раніше, у багатьох версіях; але він дуже соковито все це виклав. Я запитав:

– Тепер мені знайома вся галерея сімейних портретів, але Серьожа говорив, що є ще сестра – Ліка?

Анна Михайлівна подивилася на чоловіка, а він – на підлогу, і сказав роздумливо:

– Ліка. Хм… Ліка – це не сюжет для розмови під час танців.