Kitabı oku: «Щось більше за нас», sayfa 7
БІЛЯ МАШИНИ
І
Південь. Сонце пече, наче підрядилося зробить за сьогодні з землі перепічку. Де не станеш, здається – круг тебе і згори, і знизу пала якась велетенська піч і шугає безперестанку пекельним полум’ям. Дихати важко.
У полі пусто вже. Не веселять очей густі, довгі ряди кіп, не лунає в яру дзвін коси; голо й сумно, подихає осінню.
По шляхах і по межах подекуди суне поважно гарба зі снопами. На ній, задравши догори голову, лежить собі який-небудь засмалений, з білими плямами хлопець і хльоска іноді згори батіжком. Йому згори сонце не вадить. Часом, підвівшись, він крикне ліниво «гей», плюне через губу і знов розляжеться й тягне безкраю пісню свою.
Гін на троє від села Цурупалок іде машина пана Скшембжховського. Тут уже чисте пекло. Попадеш сюди і спочатку нічого не розумієш: стук, гряк, галас, якийсь рев, якийсь свист, чогось кричать, десь сміються, порох, полова, дим… Крізь туман, що стоїть навкруги, видно щось велике й червоне, чути, як сердито гуде і грюкоче воно. Тільки оговтавшись трохи, починаєш розуміти цю просту картину. Стоїть собі добросердна, ненажерлива звірюка, гуде, грюкотить, а люди пхають їй у пащу і не встигають нагодувати її. З радісним ревом хапає вона сніп за снопом, трощить його залізними зубами своїми і знову голодно й жалібно реве та гуде. Не встигнуть п’ятнадцятеро засмалених, запорошених, живих істот вигребти з-під неї, як треба знову пхати їй в пащу, бо сердито гуде вже і клаца порожнім барабаном. Не вспіють усунути снопа, як уже летить полова й солома, здіймається горою під соломотрясом. І п’ятнадцятеро прислужників, гукаючи, поспішаючи, одкидають, розмазують нашвидку піт на лиці і знов підхоплюють з-під неї, і знов одкидають до хлопчиків. А ці теж не дрімають: зачепивши купу волоком, тягнуть до великих, жовтих ожередів, на яких видно тільки брилі дядьків та довгі вила. Робота кипить.
А машина гуде й наче аж ревне радісно, як попаде зразу добрий шматок. У таких випадках машиніст Арсентій Трохимович звичайно сердиться й щось кричить до барабанщиків; але ті ніби недочувають. І цілісінький день годують і підбирають з-під неї. Віз під’їжджає за возом, гарба за гарбою. Вже позвозили з Розкопаного яру, вже почали з Чортової пасіки, а звірюка все реве й голодно клаца своїми колесами, пасами, соломотрясами.
А сонце пече. Піт уже не витирають, і він вільними шляхами розходиться по запорошених обличчях, вибираючи, де менше пороху.
Молодий економ пан Ґудзінський, або, як звуть його селяни, Ґудзик, ходить злий і темний, як хмара. Він то підійде до паровика, ніби байдуже подивиться на дорогу, що йде до села, то знов вертається назад злий і похмурий. На ньому черкасиновий, стальової масті піджачок, високі ковнірчики з червоною краваткою і риженькі штанці в чоботи. На голові ярусний, синій картуз із ремінцем, на руці довгий, зложений удвоє нагай.
Всі люди коло машини непримітно, але пильно слідкують за ним. Всі бачать, як гостреньке засмалене личко його щоразу робиться гостріше, губи тоншають і вся невеличка постать іще більше зменшується. Він це знає, і це піднімає у нього тупу, глуху ненависть до них. Він знає, що їм усім до одного відомо, кого він виглядає так пильно й чого так виглядає. Він знає, що їм навіть відомо, коли він буде вінчатись з Гликерею Парменівною; відомо, скільки дає йому батько її, монопольщик, викупного за надзвичайно великі зуби, за косі очі, за 28 літ своєї дочки-«модиски». Відомо їм і те, що він кожного дня приймає її біля машини, привча до хазяйства (бо вона була в городі «модискою»); відомо, що він із великою охотою замість цього запхнув би її в піч паровика, якби дала вперед гроші; відомо, що він ненавидить її так, як ненавидить зараз усіх біля машини.
А по дорозі, що йде до села, ані лялечки. Ґудзик удає з себе байдужого, повертається і злісно накидається на першого, хто трапиться під руку. Лається гостро, єхидно, з ненавистю.
– Ах, яка з неї робота! – з погордою тикає він нагаєм під машину. – То по-твойому робота? То робота, питаю, кукло ти американська?!
– Як граблі короткі… – почина дівчина і змовкає; пан Ґудзик зараз же вихоплює в неї граблі, засовує далеко під машину й вигортає купу полови.
– Кукла! – шипить він, кидаючи на неї граблищем.
Дівчина винувато ухиляється й ловить граблі.
– Тобі до машини ставати! Дітей няньчить у жидів, жидівська помийнице ти… Ач, яка красуля!.. Куди-и ж сунеш, герге-е-по! – знов хапа він граблі й поверта в другий бік.
Дівчина покірно посувається за граблями.
– Кукла єгипетська! – злісно кида він і одходить.
На-а-а моди-и-сці сарахва-н…
Біля неї Ґудзик-пан… –
чується десь за соломотрясом, і на всіх лицях з’являється весела усмішка.
– Добре, добре! – думає Ґудзик, йдучи до паровика. – Заспіваєте ви в мене не так! Я вам заспіваю. Що то ви заспіваєте, як за грішми прийдете!..
І він виразно собі уявляє, як у суботу прийдуть «вони» за рощотом, а він нахилить голову набік і, ніби жалкуючи дуже, сумно одповість їм: «Біда, хлопці! Не прислав пан грошей, візьмете вже, мабуть, у ту суботу…»
І хоча вони добре знають, що це правдива брехня, хоча знають, що він віддає їм же їхні гроші за проценти, що навіть тепер у нього в кишені є гроші, постоять, погомонять, почухаються й підуть собі з Богом до другої суботи. Бо не їхня тут сила, а його, бо не він в їхніх руках, а вони в його. І знає він, що ненавидять вони його, що покірливість ця до часу, до години, знає, що погано буде йому, як і він попадеться, але від цього ще більша ненависть закипає до них.
По дорозі ні душі. Ґудзик знов робить байдуже лице і повагом іде до машини. Пісня ще дужчою хвилею несеться з-за соломотряса й жене кров Ґудзикові в голову. Настрій накипає. Хочеться когось ударить, пригнітить, хочеться чим-небудь виявити накипіле почуття.
– Карпе! – гукає він до присадкуватого, широкоплечого парубка в синіх пукатих окулярах, які носять звичайно ті, що стоять біля соломотряса. – Ти на гулянку прийшов сюди? Забирайся на місце.
Карпо повертає до нього запорошене лице з широким носом і товстими губами й зараз же знов нахиляється до парубка, що вигортав полову з-під машини.
– А як не схоче сьогодні заплатить усім, кидати зараз же всім роботу… До одного! – бурмоче він. – А як буде хто… теє… значить, не приставать до нас – під ребра й амінь…
– Карпо!..
– І не заціпить ідолу! – усміхається Карпо, не дивлячись на Ґудзика. – Ґудзя проклята!.. Так ти ж гляди: як з’явиться модиска, зараз же катай до мене…
Парубок підводиться, виправляє спину й витирає піт.
– О, Ґудзя вже біжить сюди! – тихо промовляє він до Карпа і знов нахиляється під машину.
– Хай біжить! – байдуже, крізь зуби цідить Карпо і тихо йде собі до соломотряса.
На модисці-і-і сарахва-а-н…
– голосно заводить він, проходячи повз Ґудзика, що вже наблизився до нього, й заклада руки за спину.
Коло неї Ґудзя пан…
– Карпо!!! – визвіряється Ґудзик. – Ти на проходку прийшов сюди? Мурляка чортова!
Гей, модиска моя, ти любезная моя!..
Біля машини прокочується регіт, і Карпо важно проходить до соломотряса, голосно виспівуючи.
– Н-ну! – дивлячись йому вслід, промовляє Ґудзик і, стиснувши губи, йде за паровик. – Це тобі не минеться так!
Ненависть давить йому груди до болю. Кожне засмалене лице, кожний хриплий голос робітника дратує його і викликає бажання помститись, придавити, показати, що сила його, а не їхня.
– Знов солому розкидав, вахляко! – зупиняється він біля паровика і пильно дивиться прямо в лице кочегарові. – Знов тобі говорити це, бодай з тобою лихо говорило, чорта дурного шматок.
Кочегар, високий млявий Данило, одводить погляд від печі, мовчки, понуро обдивляється навкруги і знов задумливо дивиться в червоне полум’я.
– Та до кого ж я говорю?! – умить скажено виривається в Ґудзика фістулою. – Солому мені!
Данило мовчки повертається й почина підкидати солому ногами.
– Ач, дурне бидло, чим підгортає. Граблі, йолопе, візьми граблі!..
Данило іде кудись за граблями.
– А ти ж куди? Куди біжиш? – накидається Ґудзик на дівчину, що, витираючись фартухом, наближалась до діжки з водою.
– А вже ж не виглядати когось! – насмішкувато кида та й підставляє рота під чіп. Ґудзикові хочеться кинутись на неї, здавити за горло, загризти її, але… дивиться тільки, як вода тонесенькою цівкою збігає з-під чопа у витягнуті губи дівчини, й почуває, як злість наче грудкою важкою проходить по його грудях.
– Ху, – напившись, втирається дівчина й ніби до себе додає з дивуванням: – І чого її так довго немає? Кумедно! – І зареготавшись, хутко біжить до машини.
II
А модиски нема. Сонце, немов утомившись, стало заходити, і з поля повіяло свіжим повітрям. Здавалось, робота повинна б іти жвавіше, а тим часом біля машини коїлось щось чудне. Починаючи з барабанщика Андрона й кінчаючи погоничем Михалком, всіма опанувала якась млявість і неохота. Біля ожередів стояли навезені й невикидані копиці; коло соломотрясів іноді набиралось стільки, що треба було спиняти машину, щоб дати їй ход; полова підпирала машину і спиняла колеса, що черкались по ній; навіть єврейчики біля віялок чимсь були заклопотані й не звертали уваги на роботу. Ґудзик не переставав лаятись. Кине одного, треба бігти до другого, розігнав одну купку, що палко щось говорила, у другому кутку вже держить промову Карпо. На барабані сміх, регіт, під барабаном палкі балачки, всіма опанував якийсь інтерес. Машина все частіш і частіш голодно гуде й гуркає, возії все частіше чогось баряться, а всі навіть на це й не звертають уваги.
Ґудзик почина догадуватись, почина розуміть цей настрій, і страх холодить йому серце. З ненавистю дивиться він, як настрій охоплює навіть кочегара Данила, примушуючи його жвавіше сунуть солому й повертать здоровенною коцюбою.
«Нічого, нічого, я вам покажу, підождіть, ви, мурляки прокляті!» – думає він і ще енергійніше біга й лається.
– Чого ж став? Чого став? Під’їжджай, під’їжджай! – накидається він на возія-парубка, що, балакаючи з дівчатами, підібрав віжки і збирався під’їжджать до машини. Парубок здригнувся і, поспішаючи, шарпнув і зацмокав на коней.
– Куди ж ти? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в машину, іроде, в’їдеш, бодай ти на могилки виїхав! Соб держи! Соб, соб тобі говорю!.. – скажено, несамовито кричить Ґудзик і підбігає до коней. Схопивши за віжки, він круто повертає; віз раптом перехиляється і вкупі з парубком, під акомпанемент криків і сміху, тихо, поважно лягає на землю. Земля навкруги вкривається снопами.
– Ну от!.. – похмуро буркає парубок, встаючи з-під снопів, і сердито починає шукать картуза. Ґудзикові й ніяково, і досадно за цю ніяковість, і злість аж кипить до «мурляків», що, прикладаючи і глузуючи, регочуться з нього.
– Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! – шипить він до парубка. – Покорчило б тобі, анафема!
– А чого ж шарпали… – не дивлячись на нього й витрушуючи картуза, кидає «анафема». – Тепер піднімай…
– «Підніма-а-й!» – перекривляє Ґудзик, – за печінки б тебе підняло, іроде… Піднімай же, чого ж стоїш, дубом би тебе поставило!..
– А що, я сам його буду піднімати? – умить визвіряється парубок і люто пхає ногою сніп. – Та хай воно тобі сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув, ще й лається… Гроші дай, он що!..
Він скінчив поганою лайкою й нервово одійшов до коней. У Ґудзика аж серце замерло від «тобі», «сам», «дай» і гидкої лайки. Що ж це? Коли це було, щоб який-небудь хлоп насмілився сказать йому, панові економові, «ти»? Коли було, щоб вони до того забули своє становище, щоб висловлювати голосно своє незадоволення? Було ж навіть, що робили йому мало не задурно, і то не казали «гроші давай». Бувало, не тиждень, а місяці не бачили зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали і, може, й лаялись, та все це нишком. А тепер?.. І Ґудзик пильно, зі страхом обдивляється навкруги і… трохи заспокоюється. Лиця хоча й похмурі, сердиті, але чого-небудь нового не видно. Щоб заховати своє ніякове мовчання після парубкових слів, він так само мовчки одходить.
Парубок же, постоявши біля коней, повозившись там, підійшов знов до воза і, суворо гукнувши возіїв на допомогу, став підсовувати плече під драбину. Возії позлізали з возів і теж стали ходить і вишукувать місця, де б зручніше підмостити спину. Почалось піднімання з лайкою, сміхом, з одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом і наче сердилась, що барабанщики стоять собі й весело балакають, подивляючись на обидва боки униз. І з другого боку теж щось трапилось, бо ніхто й не гадав подавати снопів. Всі спочивали і з цікавістю слідкували за підійманням воза. За скиртами лаявся Ґудзик.
– Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальці під носом, бодай ти виросла! – чується вмить із барабана, і під машину заглядає запорошене, з пукатими синіми окулярами на носі лице барабанщика Андрона. І крім цих окулярів, чорних якихось купок на місці вусів і носа, нічого за порохом не видно. Губи зложені зовсім серйозно, тільки куточки здригуються посмішкою.
Дуже висока, зовсім білява дівчина, до якої гукає він, навіть не поворухнеться, задивившись на воза.
– Ей ти! Чорнява!.. Біла хустина!.. Тю! Федоська!
Федоська здригується й починає шукати очима.
– Сюди-сюди! Лупни!
Федоська підніма голову і, забачивши Андрона, усміхається.
– Іди сюди… – киває той головою.
Дівчата круг нього весело посміхаються і наперед почувають задоволення.
– Чого?
– Та йди, дурна!.. Іди, я тебе сподобав… Іди, моє серце…
Дівчата сміються, а з ними й Федоська.
– Та йди, не бійсь: я м’який… як віск на морозі. Ну?.. Води принесеш… – додає він, піднімаючи відро.
Дівка неймовірно дивиться на дівчат, на відро й рушає. Через хвилину голова її з’являється на барабані.
– Ти вирости хочеш? – умить серйозно повертається до неї Андрон і пильно дивиться в лице.
Дівчата, що дивились на нього, й собі поробили серйозні обличчя, вмить пирскають зо сміху й чекають одповіді від сторопілої Федоськи.
– Ну, видно, що хоче, – не посміхаючись навіть, провадить далі Андрон і бере Федоську за кінець хустки.
– Так коли на це вже йде діло, – говорить він, – то ти зроби от що… Та стій, дурна! Чого ж тут соромиться? Хочеш вирости, то рости, Бог з тобою… Що ж тут? Так, значить, зробиш так…
– А, та ну вас! Сміються!.. Пустіть… – виривається Федоська й хоче злазити вниз.
– Стій, стій! Підожди… Я маю справді сказати тобі дещо. Чекай-но! Карпо говорив там у вас, щоб завтра не йти на роботу?..
– Говорив… І про модиску…
– Усім?
– А я знаю? Чула, як казав…
– Дак от що: піди зараз, найди Карпа і скажи йому так: коли буде вже все гаразд, хай прийде на барабан. Треба, щоб починалось у нас… Розумієш? – нахилився він до Федоськи й несподівано зробив їй по губах «тпрунки». Федоська аж одкинулась назад і плюнула, коли тим часом дівчата весело реготались.
– Скажеш же?
– Та скажу… А як модиска прийде?
– Тоді все буде… Ну, рушай… Висока рости!
– Ет! – соромливо махнула Федоська рукою й зникла.
Але не встигла ще зовсім сховатись її хустка, як зараз же зачувся голос Ґудзика:
– Чого… треба… лазила?..
– О, Ґудзя вже! – ненависно муркнула одна з дівчат і стала готуватись, щоб приймати снопи від парубка, що вилазив уже на поставлений віз.
– А ти, Андроне, замість того щоб згребти та подати в барабан сміття, регіт з ними заводиш? – почувся через півхвилини незадоволений, але здержаний голос Ґудзика, і на барабані з’явилася його голова. – Так робити не можна!
– А якого ж біса не дають снопів? – похмуро кинув Андрон, дивлячись кудись убік. – Пальці ж свої не посуну. Я теж не каторжний… Хоч би ще знав, що гроші матиму й за таку роботу, а то робиш за панське «спасибі»…
Ґудзик ніби недочув і зліз із барабана, нічого не одповідаючи. Він знає, що з барабанщиком поводитись, як із простим робітником, не можна. «В барабан давати – не в соломі спати», – кожний скаже, й кожний барабанщика поважає.
– Та й із сміттям для тебе возитись не буду, – додає Андрон, дивлячись Ґудзикові вслід. – Хіба цей сніп укинуть? Ух! – умить повертається він і робить руками, ніби згортає сніп, і хапає тим часом одну з дівчат за ноги. Та злякано одскакує і, регочучись зо всіма, підхоплює снопи, що, як груші, сипляться від сердитого парубка. Машина реве, дзижчить і вкривається згори донизу туманом пороху й полови. І всі за нею, хоч і мляво, ніби оживають. Дівчата, перегукуючись і іноді лаючись, тягають лантухи з зерном з-під машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личиками, не вспівають тягати купу за купою жовтої побитої соломи. Соломотряси, половотряси зі стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову і сірим шаром пороху вкривають лиця робітників, що, як комашня, обсіли навкруги машину. Навіть Андрон затих. Міцно насунувши на лоб картуза, розставивши лікті, він із запалом якимсь хапає сніп за снопом і, майстерно розіславши його, суне в залізну пащу машини. Раз за разом чується дзижчання й ревіння машини-звірюки, яку все більше розпалює Данило. До цього прилучається жалісна пісня єврейчиків-млинщиків біля вороху зерна і стукотіння віялок і решет. На рядах лантухів, що в три поверхи наложені біля них, сидять замурзані єврейські дітлахи з лушпайками із дині в руках і традиційними хвостиками ззаду.
Один тільки Карпо не бере участи в цім концерті. Не вважаючи на Ґудзика, він походжає собі між робітниками, зупиняється, балакає і пробирається далі. Після його розмови робітники стають живіші, а робота млявіша.
– Плачеш? – протискуючись поміж граблями, котрими дівчата одгородили полову, ніби байдуже кидає він до дівчини в чорній хустці й зупиняється. Та швидко підводиться й дивиться на нього…
– Еге! Драстуй, Химо! – іронічно вклоняється він. – Ніби не розуміє… Через місяць Ґудзине весілля ж…
– Ну, то що?
Карпо трохи одходить набік від купи полови, що суне якась жіноча постать, і націляється говорити.
– Ну, то що, що жениться?
– Байдуже?
– Пхи! – хита з погордою головою Хима і знов нахиляється, але, зараз же підвівшися, додає: – Не бачила твого Ґудзя!.. Ото! Пхи! Він мені потрібний!..
Але Карпо по очах, по занадто байдужім голосі бачить, що їй не зовсім уже так і байдуже, якби бажалося вдати. І заздрість ущипливо пронизує груди і кривить товсті його губи злою посмішкою. Він скида сині окуляри й почина для чогось м’яти їх у руках. Маленькі сірі очі його чудно біліють своїми чистими віками серед запорошених щік і пильно розглядають шнурок із окулярів.
– Тобто тобі аж ніщо-нічогісінько? – якомога байдуже й навіть насмішкувато знов кидає він.
Хима не відповідає і старанно вигортає з-під машини полову.
– І вчора, може, скажеш, того до мене не вийшла, що знов батько не пустив?
– Авжеж…
– Хм… А кого ж то вчора Сидір бачив біля економової кухні?
– І-і-і!! – сплеснувши руками, підвелась зразу Хима й так подивилась розкритими очима на Карпа, що кожний, глянувши на неї, зразу сказав би, що її й здивувала, й образила така брехня. Але Карпо по цьому саме й побачив, що вона тільки вживає дуже знайомого йому засобу брехні.
– Тобто так не було?
– От нехай мене Господь поб’є, коли я вчора бачила ту кухню й того оконома, хай він сказиться! Він мені потрібний, як сироті трясця… Ото причепився! Не бачила якогось оконома… Яке щастя, пхи!
– А де ж у тебе взялася з китицями хустка?
– О!.. Хустка… Тітка приїжджали й купили…
– А Ґудзя казав, що купив, і ще сам показував Сидорові…
– О!.. Сидорові?.. Так… – змішалася Хима й скоріше нагнулась до полови.
– Ага, піймалась!..
– Пхи! Піймалась… Ніякої я хустки від його не брала. Ти раз у раз чіпляєшся… Як батько не пускали, то чим я винна?.. Потрібний він мені… Мале, погане…
З-за воза зі снопами з’явився Ґудзик, і Хима хутко нахилилась, старанно засуваючи граблі під машину.
– Ага!.. Ґудзя йдуть… Ось вони тобі зараз скажуть солодке слово… Стерво!
І, похмуривши лице, Карпо одійшов до соломотряса.
– Знов із Карпом? – пропустивши з суворим поглядом повз себе Карпа й зупиняючись біля Хими, промовив Ґудзик.
– О! «З Карпом»! Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо все чогось спадають… «З Карпом»!
І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.
– Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?
– «Що говорив»… Говорив, що… А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку?.. Усі парубки вже знають… Гарно як!
– Хто розказував? – здивувався Ґудзик.
– Хм… ще ніби й не знають!
– Та йди к чорту! Що я – дурний розказувать?
– Ну да… А Карпо казав, що ви казали Сидору…
– Бреше! То він випитать у тебе хотів… А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що…
– Еге, «коханого»! Так… потрібний він мені… Пхи!..
– Брешеш!
– О! «Брешеш»!..
– Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив із ним за старим млином…
– І-і-і! – сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.
– Ні, цей Карпо щось таки затіває, – подумав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту. – Тут щось… Хм… Нехай, нехай… Он навіть і цей щось коверзує… Ач… прокляті мурляки!
– Чого ж рота роззявив? Поганяй! – накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, й білих штанцях на одній шлейці.
– Та валок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?
Хлопчик злякано сьорбнув носом, спинив конячинку, що вів за недоуздок, і став возитись біля каната.
– У-у, кукли! – муркнув із невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві – ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.
– Ніби верхи, ніби пішки… – дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. – Біжить швидко… А-а-а. Пан Ян на велосипеді!
І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все збільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.
– Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває… Хм…
І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через хвилину вже можна було бачити гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на цім дитячім лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.
Зістрибнувши з велосипеда, він обережно спер його на лантухи з зерном і недбало тикнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з цього.
– Proszę pana, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, proszę pana… – підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних рабів. – Дівчинка… пан сам забачить.
Але пан тільки холодно дивився своїми ясними дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них щось інше замість полови та соломи. Навіть і дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з’являвся «панич». Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в «Янека» гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.
Карпо стежив за Химою, і злість все більше розливалась йому по грудях.
– Ач! ач! – подумав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов «панич» Янек.
Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «от же вам! от же вам!»
Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек тільки мовчки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.
– Ану, ти!.. Повернись! – хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. – Ти з Цурупалок?
Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.
– Ну?
– Ба ні…
– А звідки ж?
– Хі-хі-хі!
Янек рушив.
– Це погана, proszę раnа… – йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. – Ось… Горпино!
Висока, чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.
– Іди сюди!..
– Чого ще треба?
– Та йди… Треба…
Дівка знехотя сперла граблі на машину і, не поспішаючи, стала наближатись до них. Гарні очі дивились спокійно й холодно.
– Ти там… е… е… Ти одгортаєш полову?
– Атож…
– Ну, так… той… А чи не багато там дівчат? Може… е… е… зайва котра?..
– А я знаю?
– Ну да… але… Ти от що… Передаси комусь граблі й підеш до двору… Там панич передадуть тобою квитки… Бо мені сьогодні на залізничний двірець треба…
Дівчина подивилась на нього з погордою і з насмішкою й мовчки пішла назад.
– Còz to? – здивовано підняв брови пан Ян і подивився незрозуміло на Ґудзика.
– Не хоче, хлопка! – злісно кинув Ґудзик і рушив далі. «Панич Янек» ще раз озирнувся на високу поважну постать Горпини й пішов за Ґудзиком. Перейшли на другий бік машини. Ґудзик ще одвертіше почав показувать Янекові всі вдачі дівчат, ще злорадніше повертав їх на всі боки перед ним і навмисне хльоскав нагаєм, як корів на базарі.
– Прошу пана, можна мені граблі набити, бо чисто злазять, – підбігла вмить до них Хима й кинула гострим, палким поглядом на «Янека». Гарненьке її личко було витерте від пороху й приваблювало здоровим і свіжим рум’янцем.
– Граблі? – спитав Ґудзик і подивився на Янека, що зараз же впився в Химу очима, озираючи її з ніг до голови.
– А ця піде? – спитав він по-польськи у Ґудзика.
– Піде, піде, proszę раnа… З тобою там хто одгортає?
– Федоська, Калина Гласенкова…
– Ну, то от що: кидай граблі, хай там хтось за тебе одгортає, підеш у двір…
– Зараз?
– Авжеж!
– Чого?
– Там панич дадуть тобі квитки…
Хима зам’ялась.
– Ну?
– Не хочу…
– Що? Що ж, тебе прохати, чи що? Не базікай же, забирайсь!.. Нічого…
– Я до двору не піду! – твердо промовила Хима й повернулася йти.
– Як не підеш? – скрикнув Ґудзик.
– Хіба я такий страшний? – перебив його Ян, холодно усміхаючись до Хими. – Я не кусаюсь…
Хима кинула на нього поглядом, трохи подержала його в невинних та ясних очах панича й повернулась до Ґудзика:
– Ну да, щоб вигадали що-небудь…
– Дурна! Ніхто нічого не вигадає…
– Еге, не вигадає… Ось і тепер усі дивляться сюди…
– Та хай дивляться. Може, повилазить, а панич дадуть тобі заразом і виплату за той тиждень… Тобі ж грошей треба?
– Атож…
– Ну, от… Proszę раnа, їй за тиждень руб вісімдесят.
Янек хитнув головою, глянув іще раз на Химу й рушив до велосипеда.
– Вона піде, proszę pana, тільки так, одказується… піде…
Янек пхнув йому руку, стрибнув на велосипеда і, торкнувшись злегка до кругленького картузика, хутко задріботів ступирями. Ґудзик ще трохи постояв, подивився на дорогу, чи не видно, часом, «модиски» й тихо пішов назад.
– Ху! От нема чогось модиски! – крикнув Карпо, кидаючи вила й дивлячись на Ґудзика, що проходив біля нього. – Пошила б мені пальчатки… А я б їй зуби вставив із оцих вилок… Однак ріжки випадають!..
У модиски кінські зуби,
На модисці гарні шуби,
Гей, модиска моя, розлюбезная моя!
– на весь голос узяв він, і цілий гурт зараз же підхопив твір Карпа, що співавсь на голос «Барині».
Ґудзик, ніби не чуючи нічого, але прикусивши губи, пройшов трохи й зараз же гукнув.
– Химо! Кидай граблі, йди до двору!
– Я не піду-у-у! – почувся голос Хими, і з-за машини виступила її постать з граблями.
– А я кому кажу йти!? Зараз же мені ступай… Візьмеш квитки і квитанцію на двірець… Чуєш?
– Ну да-а-а! – плаксиво крикнула Хима. – Я не хо-о-чу, нехай хтось другий піде…
– Гаврило! А ти знаєш, скільки ряботиння у модиски? – гукнув Карпо до високого тонкого парубка, що стояв недалеко від Ґудзика біля воза зі снопами.
– Так не знаєш? Мільйон, та ще й двадцять та під носом вісімнадцять. А приданого знаєш скільки? – П’ятсот!
– Карпо!! – ледве здержуючись, скрикнув Ґудзик. – Хочеш робити, так роби, а не хочеш, так забирайся к чортовій матері!
– Хе? – насмішкувато скривив губи Карпо. – Скажіть, які вони сердиті… Не люблять…
Він підняв вила і, схопивши ними навильник соломи, далеко шпурнув її від себе.
– Химко! – вмить заревів Ґудзик. – Довго ти там будеш копатись, закопало б тебе в сиру землю, кукло американська! Що, я жартую з тобою, чи якого чорта! Ступай мені зараз!
– Ну да-а, як дале-е-ко… – знову плаксиво скривила губи Хима.
– Ет! – рішуче підбіг до неї Ґудзик і, схопивши граблі, далеко шпурнув до лантухів із пшеницею. – Забирайсь!
Хима хмикнула ще раз, накинула краще хустку й тихо пішла від машини. Дехто гукнув їй вслід погану лайку, дехто мовчки вткнувся в роботу, а Карпо тільки зціпив зуби й навіть не подивився на неї.
Замовкло коло машини, як замовкає, бува, серед бурі й негоди.
Робили тихо, не співаючи, без сміху й жартів, немов чекаючи чого. Навіть Ґудзик не ходив за паровик, а понуро й суворо сидів на лантухах, з-під лоба позираючи іноді по робітниках.
Чути було тільки ревіння й гудіння машини, вигуки хлопчиків-погоничів та тарахкотіння млинків.
Пройшов іще деякий час. З-за паровика, трохи задихавшись, з’явилася рум’яна, здорова Хима. Пошукавши очима й забачивши економа, вона з діловитим, поважним виглядом підійшла до нього.
– Казали панич, щоб ви ввечері зайшли до них, щось мають казать вам, – вимовила вона, подаючи якийсь пакуночок, загорнений у папір.
– Не казав, про що? – не дивлячись на неї, спитав Ґудзик, беручи пакуночок і ховаючи його в кишеню.
– Ні, казали тільки, щоб зайшли.
– Добре.
Хима повернулась і так само діловито почала шукати своїх грабель.
– Ось! – хитнула головою Федоська на землю біля себе, де лежали Химчині граблі. Хима підняла й зайняла своє місце, маючи все-таки такий вигляд, ніби нічого не трапилось і все йде, як слід йому йти. Дівчата мовчали.
Карпо зразу ж побачив по її лиці, по знайомім йому дуже виразі в очах і в куточках губ, навіть по тому, як вона ступала, що не дурно «Янек» приїздив…
Він іще міцніше стулив губи, нахмурився й ще з більшим запалом замахав вилами. Солома далеко летіла через голови товаришів, які іноді поглядали на нього, теж похмурі й суворі.
– Кидайте за мене! – вмить зупинився він і, кинувши вила, пішов повз машину до діжки з водою. Напившись, він утерся, підняв окуляри на лоба й тихо пішов побіля дівчат, іноді зупиняючись коло декого з них. Ґудзик пильно стежив за ним, не встаючи з лантухів і похльоскуючи нагаєм себе по чоботі. Всі скоса поглядали на них крізь порох і полову. Машина ревла.
