Kitabı oku: «Одного разу на Дикому Сході»

Yazı tipi:

Розділ 1
Втеча

– Копайте собі могили! – крикнув матрос Жникін і грізно подивився на полонених.

Широкий степ з уже вигорілою під палючим літнім сонцем травою. Посеред степу стояв віз, у який було запряжено двоє заморених конячок, що в’яло крутили хвостами, женучи в’їдливих ґедзів. На возу сидів чоловік років тридцяти у сірих штанях, латаній сорочці, підперезаній шкіряним поясом з кобурою. Чоловіка звали Четвер Загорулько, або просто Чет. Він був широкоплечий, довгорукий, з великою головою, прикритою солом’яним кашкетом. Чет повернувся з царської війни, жив собі вдома, нікого не чіпав, а тепер був мобілізований до Червоної армії.

Чет дивився на сімох полонених, що стояли біля возу. Всі у брудному, скривавленому одязі. На обличчях зчорніла кров і пилюка. Кров у шістьох чоловіків. Сьома – жінка. Її звали Міра. Струнка білявка з тонкими рисами обличчя. Її не били. Тільки, мабуть, тягли, бо сукня в кількох місцях була порвана та брудна. Міра мружилася на сонці й спокійно дивилася на десяток солдат з рушницями, що стоять навпроти, виблискуючи багнетами своїх трьохлінійок. Солдати були одягнені, хто у що. Одні в бувалих одностроях різного фасону і кольору, інші просто у сорочках, підперезані хто поясами, а хто просто мотузками. Тільки будьонівки у всіх були однакові, новенькі, видані нещодавно. З великими червоними зірками. Солдати б присіли у тіні воза та закурили, вони були з селян і звикли берегти сили, але наказував тут матрос Жникін, невеличкий чоловік у шкіряній куртці, безкозирці на голові і з маузером на боці. Це він сказав копати могили, а зараз люто дивився на полонених.

– Копайте, копайте! Ви думаєте, ми будемо копати? Е ні, хоч перед смертю попрацюйте, гади контрреволюційні! Нумо, узяли лопати! – закричав матрос неприємним голосом нервової людини. – Їх треба зарити, щоб вони не стали розсадниками всілякої зарази! Від контри і після смерті шкода може бути робоче-селянській державі! – пояснив Жникін солдатам, які, було, здивувалися, навіщо це треба заривати, коли завжди просто розстрілювали і наступали далі. Солдати зашепотілися між собою. Жникін роздратувався і тупнув чоботом. Ці тупі селюки, вони геть нічого не знали, окрім своїх хуторів, якими марили і вдень і вночі, все намагалися втекти, а радянську державу захищати не хотіли. І це в такий час! У Жникіна кулаки стиснулися, він читав революційні газети і знав, що вороги обступили молоду республіку, а в тилу намагалися ослабити її саботажем та епідеміями.

– Я кому сказав? Копати! Копати! – Жникін підбіг до першого полоненого і вдарив його в обличчя кулаком. Чоловік навіть не відвертався. З носа почала юшити кров, полонений байдуже витер її. – Копати! – кричав матрос і схопився за маузер. Полонені маузера не злякалися, вони розуміли, що зараз їх хоч так, хоч сяк розстріляють, чого вже тут було боятися. Але цей малахольний матрос – він же дурний, наче сало без хліба, – не заспокоїться і на мить, буде волати та бити, хай йому грець. Полонені скривилися, неквапливо узялися за лопати і почали длубати собі могили. Ті, хто з селян, з жалем дивляться на жирну степову землю. Оце б таку орати! Який би врожай можна було виростити, скільки б пудів збіжжя! Але ні, замість насіння озимини прийме вона їхні тіла, а наступної весни виплюне буйною зеленню трави. А як війна закінчиться, то і золотом хліба. Ех, коли закінчиться війна! Без них. Мужики думали про мир, про те, що тоді землі буде досхочу, бо ж поменшає народу істотно. Добре тоді буде, але без них.

Наймолодший з полонених, смішний гімназист із підсліпуватими очима, почав скиглити. Він утік від батьків, бо перечитав вдома кілька пригодницьких романів про сміливих та гордих бурів, які протистояли плебейським англійським загарбникам. Він думав, що потрапить на красиву та героїчну війну, стане героєм, якому будуть присвячені перші шпальти газет. Він у подробицях уявляв кожен свій подвиг на передовій, і подвигів тих було багато. Прийшов до золотопогонників, до білих, бо ж сам був із дворянського, нехай і збіднілого, роду. Та замість подвигів його відправили підносити снаряди на батарею, бо ані стріляти, ані рубатися на шаблях він не вмів. Він хотів навчитися, дуже хотів. Але в першому ж бою батарею посікли червоні, які напали на неї з тилу, хитрим, варварським маневром, якого ніхто не чекав. Так гімназист потрапив у полон і тепер мав безславно померти. Жодного подвигу, він навіть вистрелити не встиг, а тепер його пристрелять, наче бродячого собаку. Ця думка виявилася для нього заважкою. Він упав на землю і почав ридати. Інші полонені не дивилися на нього, мовчки копали свої могили, кидали лопатами чорні хлібини масного степового чорнозему. Зі смертю, що наближалася, кожен залишався сам на сам.

– Нумо припини, сучий сину! Бери лопату та копай! – підбіг до хлопця Жникін і вдарив його носаком у бік. Хлопець скрутився, а потім кинувся до чобіт матроса, схопив їх руками і почав цілувати.

– Дядьку, пощадіть! Дядьку, помилуйте! Не хочу вмирати! Пощадіть! – Хлопець бився в істериці, все цілував і цілував чоботи трохи ошелешеного Жникіна, який засумнівався лише на мить. А потім стиснув зуби. Бо знав, що світова революція не для слабкодухих, її не зробиш у білих рукавичках і треба бути готовим до крові.

– Нумо припини! – відкинув хлопця ногою, наче кошеня. – Бери лопату і копай! Копай!

Ударив носаком, потім кулаками, ще і ще. Хлопець закричав і ось уже копав разом з усіма. Чорну, розкішну землю, що швидко сіріла на щедрому степовому сонці та вітрі.

Шість чорних дірок у пожовклій траві, шість очей, якими смерть дивилася на свої майбутні жертви. Шість, бо Міра ями собі не копала.

– А ти чого не копаєш? – помітив Жникін і вмить роздратувався. – Думаєш, як панна, так і могилу тобі мусять інші копати? Все життя кров народну пила, палець об палець не вдарила і в останню мить попрацювати не хочеш, сучко! Нумо копай! – матрос жбурнув ногою лопату до Міри. Дівчина подивилася на нього. Презирливо, як на дурного собаку, що біжить за екіпажем і гавкає біля колеса невідомо для чого. Жникіна аж пересмикнуло від її погляду. Наче того ж собаку, якого візник приласкав на всю спину батогом. – Ах ти ж курво! Ще посміхатися мені будеш! Та я тебе! – Жникін аж затремтів від люті.

– Матросе, ми з вами не на «ти» і ніколи не будемо, – сказала Міра спокійно. І всі здивувалися цьому спокою. Солдати он аж закрутили головами, бо ж видно було, що Жникін запальний, і з ним так не можна балакати, бо вб’є. Але балакала. – Це по-перше. А по-друге, останні хвилини свого життя я не хочу витратити на те, щоб санітарію вам, червонопузим, забезпечувати. Краще сонцем помилуюся.

– Ах ти ж суко! – вибухнув матрос і кинувся до дівчини з занесеним кулаком. Вона навіть не спробувала втекти чи затулитися руками. Стояла і посміхалася. Всі вирячилися на них, і жоден не помітив, як Чет відстебнув кобуру і поклав руку на револьвер. А другу руку сунув у сіно на возі. Сидів і спостерігав, весь напружений, наче стиснута пружина.

Матрос підбіг до Міри і зупинився перед нею з піднятою, готовою для удару рукою. Кілька секунд вони дивилися в очі одне одному. Жникін тремтів, Міра була спокійна, наче аж з цікавістю роздивлялася матроса. Зовсім його не боялася, чим дратувала того ще більше.

– Твар! Підстилка офіцерська! Сучка! Шльондра! Ти мені не вказуй! – розбурхував себе матрос, але так і не наважився вдарити, відступив на крок. Чет прибрав руку з револьвера. – Суко! Суко! Суко! – забурмотів матрос, невдоволений сам на себе, що не зміг ударити. Тепер боявся і подивитися в очі Мірі, відвертався. – Не хочеш копати – залишимо так! Як собаку! Стервом валятися тут будеш! І я тебе власними руками пристрелю! Чуєш, курво? Особисто тобі кулю в потилицю пущу, сучко лінива! Та я таких, як ти, знаєш скількох до стінки поставив, наволоч буржуазійну!

Міра почула це і зблідла. Зчепила зуби, приплющила очі. Згадала, як гостювала у дядька Анатоля на Волині, в його великому маєтку. Батьки відіслали її з Петербурга відпочити на природі і набратися сил. А то ж худе, бліде, раптом на сухоти захворіє. А у дядька Анатоля і молоко, і мед, і ягоди, свіже повітря і товариство з чотирьох двоюрідних сестер та кузена Мікі. Звісно, трохи лякало, що війна була неподалік, але фронт нібито стабілізувався, у газетах писали, що австріяки з тевтонами далі не підуть. До того ж батько Мірин якраз утратив роботу, вдома було сутужно, позичати гроші батьки не вміли, то й вирішили, що вже самі бідуватимуть, а дитину мучити не треба.

Відправили, і все було добре аж до того самого вечора, коли все трапилося. Тоді вже тривожні часи почалися – і на фронті розгардіяш, і в тилу. Розповідали страшні речі, що солдати власних офіцерів убивають пострілами у спину, а потім тікають додому чи не цілими частинами, кидають фронт напризволяще. Дядько Анатоль, коли таке чув, то кривився і важко зітхав, бо сам же був колишній офіцер, російський дворянин, державник, і серцем переймався за долю імперії. Тітка Ельшбета бачила, як чоловік хвилювався, і політичні розмови заборонила. А того вечора діти влаштували виставу. Казкову. Міра грала принцесу, усі хотіли бути принцесою, але роль віддали Мірі, бо хто, як не вона, на казкову принцесу була схожа.

Вистава пройшла чудово, і дядько Анатоль, і тітка Ельшбета, і кузен Мікі, який вже вважався дорослим і участі у виставі не брав, щиро аплодували. Раптом на вулиці загавкали собаки. І пролунали постріли. Дядько Анатоль побілів, кинувся до парадного входу, коли це з чорного, який вів до двору, вломилися люди. П’яні, брудні та озброєні. Заволали: «Горілки! М’яса!» Дядько Анатоль наказав їм іти з будинку геть, та вони проштрикнули його багнетом. Ось так просто, навіть не говорили нічого. Дядько, такий рославий і сильний, здивовано дивився на миршавого дезертира, який насадив його на багнет, наче курча на рожен. Потім ноги підігнулися і дядько впав. Заплакали сестри, закричала тітка Ельшбета. Тільки Міра мовчала. Дивилася на труп дядька. Дезертири почали грабувати будинок, а їх зігнали в одну з кімнат, де зачинили. Це була кімната кузена Мікі. Він дістав зі свого столу револьвер, який подарував йому хтось з родичів на повноліття. Тітка Ельшбета намагалася зупинити сина, але він був невмолимий, обличчя побіліло. Навіть гримнув на мати, щоб не заважала. Тепер відчував себе єдиним чоловіком у родині і мусив захистити їх усіх. То постукав у двері і вбив нападника, який відчинив. Потім ще двох поранив, доки не закінчилися набої. Мікі застрелили. Бо хоч і дезертири, а понюхали пороху на фронті, стріляти вміли і здолали переляканого підлітка, досвідченого хіба що у полюванні на качок.

Тітка Ельшбета страшно закричала. Її витягли і почали ґвалтувати. Мало не на очах дітей. Потім усіх дівчат відвели до сараю, де зачинили у темряві. Згодом принесли туди і ледь живу тітку. Дезертири почали пити-гуляти у будинку. Слухали патефон, відкорковували шампанське, брудно лаялися, співали якихось сороміцьких пісень. Було дуже страшно, дівчатка сиділи і плакали над ледь живою матір’ю, яка стогнала на підлозі. Міра ж лазила стінами, складеними з дикого каменю. Шукала хоч якусь шпарину, щоб утекти, відчувала, що не можна залишатися. Але каміння було викладено щільно, дядько Анатоль любив у всьому порядок і якість.

Міра видерлася аж до даху, мацала дошки і черепицю. Знайшла одне слабке місце, хитала і розхитала, зідравши ніготь. Таки вибралася на дах. Хотіла далі сплигнути, відчинити двері до сараю і разом з усіма втекти, але почула п’яні голоси, що наближалися. Міра завмерла на даху. Вже почало світати, і якби дезертири були уважні, вони б помітили її. Але вони були п’яні і розпалені кров’ю. Говорили між собою, що свідків залишати не можна. Бо всяке може бути.

Відчинили двері до сараю, почали витягати дітей і тітку Ельшбету. Вони хотіли заколоти їх багнетами, але не змогли. Чомусь їм стало лячно штрикати дітей багнетами. Навіть п’яним лячно. То поставили їх біля стіни колишньої каретної, де раніше стояв автомобіль дядька Анатоля, який він добровільно віддав на потреби фронту. Тітка Ельшбета, яка ледь трималася на ногах, кинулася до солдат, цілувала їм ноги, благаючи, щоб дітей не чіпали.

– Вони ж малі! Вони ж діти!

Її відштовхнули до стінки і почали стріляти. Тут Міра закричала. Вона бачила все, і вона не могла втриматися. Її крик почули.

– Он де курва! Нумо злазь! – закричали дезертири. Один вистрелив. Якби вони не були такі п’яні, то Міру б убили на даху. Але куля розбила черепицю поруч з Мірою. Дівчина наче прокинулася і почала дертися дахом, перелізла через гребінь, потім протилежним схилом і стрибнула в кущі за сараєм.

– Нумо стій, зараза! – Дезертири побігли за нею. Не те щоб вона була їм дуже потрібна, однак інстинкт мисливця розбурхав їх. Хотілося ще крові, і вони бігли за Мірою, яка намагалася сховатися серед алей парку. Того самого парку, який дядько Анатоль так любив. У парку, вичищеному і доглянутому, було важко сховатися. Міра побігла до бесідки Кохання – так цю дерев’яну споруду називав дядько. Тут Міра якось цілувалися з кузеном Мікі і їй було страшно і дуже хвилююче, аж до тремтіння у ногах. Вона ще ніколи ні з ким не цілувалася. Хоч їй було вже сімнадцять, і подруги розповідали і не про таке!

Міра стрибнула під сходи альтанки у добре їй відому ще з дитинства схованку. Заповзла у куток і там тихенько тремтіла, намагаючись не вити від жаху та відчаю. Чула, як бігали п’яні дезертири, шукали її, голосно лаялися. Потім плюнули і стали повертатися до будинку, де чекала ще випивка. Усі повернулися, окрім одного, молодого хлопця з підбитим оком. Того самого, який наштрикнув на багнет дядька Анатоля. Цей хлопець хапав Міру за сідниці і груди, коли вів до сараю. Реготав і казав, що це не цицьки, а наче комарі покусали.

– Чого ти їх не виростила на панських харчах?

Потім він підходив до сараю і шепотів, щоб Міра вийшла до нього. Обіцяв за те відпустити когось із сестер. Міра б пішла, вона дуже любила сестричок. Але тітка Ельшбета, яка прийшла до тями, заборонила. Тітка сподівалася, що постріли чули у сусідньому селі, сповістять до повіту, і звідти ось-ось прибудуть поліція чи козаки. Але ніхто так і не прибув.

– Ну, де ти? Виходь! – закричав солдат. Він забіг у бесідку й оглядав парк. Вже світало. – Де ти?

Солдат ще раз огледів парк, а потім подивився на підлогу альтанки, прикинув висоту підвалу і зареготав.

– Сучко, ти ж тут, ти ж десь тут! Я ж тебе чую! Ти тут! Ти під підлогою! – солдат зареготав і почав стрибати на місці, з усієї сили гупаючи по підлозі новими чоботами, який узяв у пограбованому будинку. – Нумо вилазь, коза! Вилазь, кому я сказав! Я тобі зроблю, я тобі влаштую!

Він відчував страшне збудження і хрипко реготав, гупав чоботами все сильніше. Ох і правильно вони звернули з дороги, ох і правильно! Мало того, що будинок – повна чаша, так ще і бабів повно! Спочатку та панна. Хоч скількох народила, хоч і не молода уже, але тіло ще красиве. Селянські баби у такому віці, як загнані конячки, все на них висить. А ця була наче молодуха, лите тіло! Добре паннам живеться. Але зараз буде йому справжня молодуха! Може, навіть незаймана ще! Дезертир аж завив. У нього ще жодного разу не було незайманої. Багато чув про це, але жодної. Ось тепер все зміниться! А ще цнотливі дівчата хороші тим, що від них нічого не підчепиш. У нього і так з прутня капало, не хотів ще ризикувати.

– Моя ти будеш! Виходь, сучко, виходь! – вже не кричав, а хрипів солдат. Боявся, що товариші прибіжать і доведеться ділитися з ними дівкою. А він же хотів бути з нею сам, щоб тільки йому вона належала! То хрипів і з усієї сили бив ногами по дошках, щоб налякати дівку, примусити вилізти її з-під альтанки. Не знав дезертир, що в одному місці дошки підлоги підгнили. Дядько Анатоль все збирався сказати прикажчику їх лагодити, та не встиг. Солдат укотре стрибнув, вдарив чоботами об підлогу, одна з дощок зламалася і він провалився ногою. Заверещав, бо злякався та й забився боляче.

– Ну ти, сучко, доплигалася! Ну я тобі зроблю! Суко! – він лаявся, кричав і намагався звільнити ногу. Міра, що лежала на землі, прикривши голову руками, і тремтіла, тепер крізь щілину в підлозі побачила, що гвинтівка солдата впала і лежить осторонь. – Я тобі зроблю! Курво! Сучко! Я тобі влаштую!

Міра швидко поплазувала до виходу. Ось вона вже висунулася з підвалу, побачила, як солдат копирсається і не може витягнути ногу, бо чобіт зачепився за цвях у балці. Міра вилізла з-під підлоги і кинулася у бесідку. До гвинтівки. Солдат побачив її. І який п’яний не був, але злякався.

– Нумо віддай гвинтівку! Віддай! Віддай, я сказав! Та ти ж стріляти не вмієш! – кричав він і простягав до Міри руки і смикав ногою, яка провалилася по коліно і міцно зачепилася. Міра подивилася на дезертира. Кивнула. Стріляти вона дійсно не вміла. Ніхто не вчив її стріляти, вона ж дівчинка. Але не обов’язково стріляти. Вона бачила, що зробили з дядьком. Ось цей миршавий солдатик і зробив! Вона бачила і запам’ятала! Різкий рух, і Міра встромила багнет у живіт дезертиру. Так само, як він дяді Анатолю. Дезертир зойкнув і перелякано подивився на метал, що входив у його тіло. Схопив гвинтівку руками, хотів вирвати, але Міра міцно тримала і тільки натискувала. Тільки здавалося, що вона тендітна та слабка. Ні, вона була сильна, зараз вона була дуже сильна. Дезертир обхопив дуло руками, намагався зупинити багнет та Міра зі всієї сили тисла. Солдат поступово завалювався назад, хрипів, почав плюватися кров’ю. Міра притиснула його до підлоги і відчула, як багнет уперся в дерево. Солдат захрипів, кров зацебеніла з губ, він кілька разів смикнувся і завмер. А Міра далі тиснула на гвинтівку. Вся тремтіла, важко дихала і тиснула, тиснула, тиснула. Потім подивилася на дезертира. Він був мертвий. Залишила гвинтівку і сіла прямо на підлогу. Потім почула крики дезертирів, які пиячили в будинку. Скривилася. Підвелася і спробувала витягти багнет. Спочатку не вдалося. Тоді стала на труп і з усієї сили потягла гвинтівку. Таки висмикнула. Витерла піт із лоба. Узяла гвинтівку обома руками і пішла до будинку. Постріли, крики. Чоловічі.

Лише увечері Міра дійшла до повіту, шукала поліцмейстера. Але той сховався, бо його самого ледь не вбили.

– Нікуди я не поїду! Немає тепер поліції, немає! – бурмотів він п’яний та переляканий. – Смута почалася, нова смута! В мене двох городничих вбили лише за те, що вони у формі на вулицю вийшли! Не піду я нікуди звідси, не піду!

Міра повернулася до маєтку дядька Анатоля сама. Зайшла у двір і побачила там з десяток селян, які вантажили на вози речі та меблі з будинку. Поруч лежали тіла вбитих дезертирів, але селяни на них уваги не звертали. На Міру теж.

– Що вирячилася, іди звідси! – сказав їй якийсь мужик, що якраз витягнув з будинку патефон. – Чуєш чи ні!

– Чую, – кивнула Міра і пішла до сараю. Вийшла звідти з гвинтівкою. Знову постріли, крики. Чоловічі. Могилу родині дядька Анатоля Мирі довелося копати самій. Більше нічого копати вона не збиралася. То тепер ось стояла і мружилася на сонці, тоді як поруч бігав розлючений матрос.

– Чуєш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! – кричав Жникін Мірі. Здавалося, що зараз лусне від люті.

– Ач нервовий який, – прошепотів один із солдатів.

– Він у полон до Вовчої дивізії потрапив, – тихо сказав другий.

– Ти що! – Всі перелякано подивилися на Жникіна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчої дивізії, найвідоміших у цих місцях зарізяк та душогубів.

Жникіну той полон частенько снився. І тоді він прокидався з криками і весь в поту. Матрос досі пам’ятав той жах. Кілька десятків червоноармійців у спідньому зі зв’язаними руками сиділи у тіньочку великої груші. Перестиглі плоди час від часу гепалися на землю і розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бійців у дуже строкатому одязі, але в кожного на шапці був пришитий вовчий хвіст. Охоронці сиділи колом і різалися в карти на гроші. Точніше, на майно. Час від часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, ліз у приторочений мішок і брав щось із награбованого. Чи то дорогу жіночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двійко-трійко золотих зубів, яким платив борг. Грали далі, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стріляли.

Полонені дивилися на ту гру, переглядалися між собою. Серед полонених був і Жникін. Кусав собі губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитів, як курчат. Тільки нічого не зробиш зі зв’язаними руками, тим більше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик років чотирнадцяти, не більше. Наче дитина, але всі бачили, як вправно винищував він червону кавалерію зі свого кулемета.

– Батько їде! – закричав хлопчик, коли помітив на дорозі куряву. Потім стало чутно торохтіння двигуна автівки, яку отаман Вовчої дивізії забрав у вбитого німецького полковника. За машиною рисила сотня отаманської охорони, перших зарізяк у всій Вовчій дивізії.

Бійці, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мішкам вигране і стусанами примусили полонених підвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня і помчав до Батька на доповідь.

– Тридцять сім полонених, чекаємо наказу!

– Зараз подивимося, – кивнув Батько, він же отаман Куделін, колишній кримінальник, якого вітри війни та руїни видули в отамани Вовчої дивізії.

Коли під’їхав автомобіль Батька, один з охоронців шанобливо відкрив дверцята, і ступнув отаман Куделін на землю. Підійшов до полонених.

– Ну що, комуністики, добігалися? – спитав він і зареготав. – Наслухалися жидівських патякань і полізли куди не треба! Еге ж? Світле майбутнє почали будувати, йолопи!

Батько ішов уздовж лави полонених, посміхався. Потім зупинився біля Жникіна, який аж скривився від ненависті до ворога революції.

– Чого це тебе мордує, га, дурню? – спитав отаман і хижо вишкірився.

– Нічого, – зле відповів матрос.

– Диви, як неввічливо зі мною розмовляєш! Комісарам своїм чоботи лизав, а на мене аж гиркає! В очі дивися! – Отаман узяв матроса за підборіддя, смикнув угору, вдивився. Посміхнувся. – Хочеш сміливим бути, але ж боїшся, гірший за мишу перед котом! Дивися, хоч не всрися! – Отаман зареготав і за ним зареготали його бійці. А Жникін не витримав і плюнув Куделіну в обличчя. Той вдарив його кулаком. Майстерно вдарив, звалив на землю і почав лупцювати. – Ах ти ж виблядок комісарський, ах ти ж тварюка червонодупа! Ах ти ж мудило!

Бив, поки не заморився, плюнув на Жникіна, важко дихав, витирав піт з обличчя. Потім подивився на своїх охоронців.

– Ну що, хлопці, пограєтесь?

– Можна, Батько! – хором відповідають вони.

– Тоді червонодупих у поле! Нехай побігають!

Полонених стали тіснити з-під груші у поле на відому забаву Вовчої дивізії.

– А цього залиште! З цим я ще попрацюю! – наказав отаман, коли Жникіна теж намагалися вигнати в поле. Залишили на землі скривавленого.

– Біжіть! – наказали полоненим. Ті стояли, тупцювали на місці. Їм під ноги почали стріляти. Тоді тільки червоноармійці побігли у степ. Спочатку нерішуче, а потім все швидше. Охорона отамана Куделіна вичікувала кілька хвилин.

– З Богом, хлопці, – кивнув Батько.

І з дикими криками зірвалася з міста сотня на своїх швидких конях, виблиснули на сонці шаблі. Полетіли «вовчики» у степ. Швидко наздоганяли полонених і рубали їх. Неабияк рубили, а стинали голови одним ударом. Цим витонченим мистецтвом Вовча дивізія була відома всім.

За кілька хвилин задоволені охоронці вже поверталися. Витирали з шабель кров, гиготіли, що ті червоні бігали від них, наче зайці. Дякували Батька за забаву. Той наказав рушати далі. Жникіна запхали у багажник отаманської автівки, і колона зникла у степу.

За кілька днів червоні перейшли у наступ під прикриттям двох бронепоїздів, погнали Вовчу дивізію геть. Один з ескадронів червоних козаків атакував село, де був штаб «вовчиків», але трохи спізнився – отаман Куделін устиг утекти.

– Узяли сімнадцять полонених, машину отамана і чотири вози здобичі! – доповів командир ескадрону комполку Єрофеєву, який керував операцією. – А ще товариша Жникіна знайшли.

– Жникіна? Живого? – здивувався Єрофеєв, який знав, що по собі «вовчики» залишали тільки понівечені трупи.

– Живого. Але катували його.

Жникін лежав долілиць на возі, який віз його у шпиталь. На всю спину в матроса була вирізана велика зірка. Шматок шкіри, який зрізав особисто отаман Куделін, лежав поруч.

Ото після того і став матрос Жникін таким нервовим. Солдати розуміли, через що він пройшов. Всі про Вовчу дивізію чули, то співчували матросу. Оце і зараз, навіщо він у ту дівку в’ївся? Кричав, наче опечений. Не береже себе, зовсім не береже.

– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо, і все. Вона худа, всюди вміститься, – сказав один із солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.

– Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! – закричав матрос. – Копайте швидше! – кинувся він до інших полонених, які зупинилися і дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навів на них маузер, тоді вони знову взялися копати.

Жникін трохи відійшов і став робити самокрутку. Пальці тремтіли, нічого не виходило, він вилаявся. Полонені копали, Міра стояла та посміхалася, наче не розуміла, що от зараз її вб’ють. Зовсім спокійна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неї, коли вона несподівано підморгнула йому. Потім зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозуміло що. Чет відвів погляд. Дивився на товаришів, які курили «козячі ніжки» з міцного самосаду. Уважно огледів їх, перевірив револьвер у кобурі і ще один узяв у сіні з возу. Міра подивилася на нього і загадково посміхнулася, кивнула головою.

– Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! – закричав матрос, який помітив її посмішку. Кинув так і не скручену цигарку і побіг до дівчини. – Зараз побачимо, кому смішно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всіх до стінки!

– Товаришу командиру, малі ж ями, – намагався заспокоїти матроса хтось із солдатів.

– Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!

Полонені покидали лопати і заморено подивилися на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій маузер, а солдати, хоч і підвелися, тримали гвинтівки за плечима. Дивилися на полонених. А Міра все посміхалася, наче купалася у сонячному світлі.

– Весело тобі, весело! – ще більше роздратувався матрос. – Зараз я тебе засмучу! – Він тицьнув у неї маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. – Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революції, проти святої справи, за якою світле майбутнє нашого народу!

Чет вже наставив один з револьверів на матроса, коли почув позаду тупіт копит. Озирнувся і побачив, що дорогою до них мчав вершник.

– Товаришу командире, вістовий до нас їде, – сказав Чет.

– Що? – Жникін озирнувся, невдоволений тим, що його відволікли.

– Вістовий. Зі штабу. Може, новий наказ якийсь?

– Який там ще наказ? Це контрреволюційну сволоту стріляли і стріляти будемо! – закричав матрос, підняв руку з маузером і прицілився в Міру. Чет тримав його на мушці. Жникін, наче відчувши щось, опустив руку. – Ну добре, почекаємо! А ти, суко, не смійся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозуміла, курво! – закричав матрос і таки відважився штовхнути Міру.

Міра зневажливо подивилася на Жникіна. Вона була у сірій, подертій і пропиленій сукні, світле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходила з обличчя.

Ось вже і вістовий примчав. Кінь весь у милі, видно, що гнав, як тільки міг.

– Наказ комісара – громадянку Б’янко доправити до штабу! – кивнув у бік Міри.

– Як до штабу? – здивувався Жникін і закричав: – Вона засуджена до розстрілу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!

– Наказ комісара! Терміново! – повторив вістовий.

– За які заслуги? Вона буде розстріляна! Контра білява! Чого ти посміхаєшся! – волав матрос і наставив на Міру маузер.

– Товариш матрос Жникін! Наказ товариша комісара доставити її в штаб! І швидко! – наполягав вістовий, під яким кінь так і грав. Сам вістовий дивився грізно, видно, приємно йому наказувати цьому Жникіну, бійцю хороброму, але як людина він став після полону скандальний, і в полку його тепер не любили. – Наказ! – повторив вістовий, а сам із захопленням дивився на Міру, яка йому непомітно підморгнула. Жникін аж заревів з роздратування, з ненавистю подивився на вістового, потім на Міру.

– Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одно тебе розстріляю! Я! Особисто! Продірявлю лоб твій білий! Тоді подивимося, чи посміхатимешся, чи ні! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечері! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Міру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитої губи і знову посміхнулася. Наче це гра якась була. Жникін зовсім осатанів, кинувся до неї, збив з ніг, хотів топтати ногами.

– Товариш комісар наказав доставити живою і непошкодженою! – закричав вістовий, у якого аж губи пересохли від захвату. Дивився на Міру, як кіт на м’ясо. Подобалася йому ця дівка. Така горда. І як гляне, так усе перевертається. Бісики в тих очах!

Вістовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникіна, а той аж заревів від люті. Але привчений був до дисципліни. Та і якщо він, балтійський моряк, сіль революційної землі, не буде дотримуватися дисципліни, то що вже тоді чекати від мобілізованих гречкосіїв, які тільки і мріють, як по хуторах своїх розбігтися. То зупинився, не став утоптувати Міру в землю, як хотів.

– Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго відпускаю я тебе! Вже увечері особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землі будеш посміхатися, підстилка офіцерська, курва буржуазна! Забирай її!

– Куди забирай, як я її повезу? – спитав вістовий.

– На мотузку і хай біжить за тобою! – Жникін від крику вже аж охрип.

– Давайте краще на возі довезу. Швиденько, – запропонував Чет.

– О, з возом краще, – погодився вістовий.