Kitabı oku: «Німа смерть», sayfa 7
Рат поклав слухавку.
– Є надія, – сказав він Черні. – Я думаю, ми знайдемо водія.
– Ви мене триматимете в курсі? Я маю на увазі, якщо ви почуєте щось нове про Вівіан?
Рат ствердно кивнув.
– Все це ще не розв’язує моєї найбільшої проблеми цього вечора, – пожалівся він. – Мене запросили на Карнавал. Костюмований бал. Ви маєте якесь уявлення, де я зараз можу знайти машкару?
Черні спершу зиркнув на нього здивовано, тоді посміхнувся.
– Чого б я не знав? Я ж таки актор. Але нам доведеться знову повернутися в Бабельсберґ.
12
– Гляньте лишень на гауптмана Кепеніка!14 Ви хочете конфіскувати касу?
Чоловік біля входу явно був великим дотепником – інакше він би не здогадався доповнити баварський костюм зі шкіряними шортами матроською шапочкою.
– Моє прізвище Рат. Для мене має бути запрошення.
– Яволь, гер гауптман! – клацнув підборами і виструнчився жартівник. – Подивись там, Ліссі, – гукнув він до Раушґольененґель15, що сиділа за касою. Та швидко знайшла і передала баварцеві вхідний квиток, який той надірвав і простягнув Ратові, зауваживши:
– Ви запізнилися.
– Це я сам знаю.
– Але вільних дам лишилось достатньо, – підморгнув баварський моряк.
– У мене побачення.
– Ну, тоді скажу просто: поринь у розваги!
Повітря в залі було насичене нікотином. У сіро-блакитному серпанку блукали тонкі промені світла від десятків обертових дзеркальних куль, і їхні відблиски ковзали по стінах і головах. Простір був щільно напакований людською масою. Гомін голосів майже заглушав музику. Якийсь співак пародіював найостанніші шляґери. Кілька гостей за своїми столами підспівували йому, погойдуючись у такт, але решта, як здалося Ратові, геть його не слухала. Більшість присутніх розмовляла, танцювала або цілувалася. Він насилу виокремив гостей у справді тематичній машкарі: було, щоправда, чимало піратів або пристрасних іспанців, кілька моряків, кілька ковбоїв і лічені індіанці, однак більшість обмежилися барвистим капелюхом або тоненькою пів маскою. Вбрання всіх жінок мало спільну особливість – його було якомога менше.
Рат більше знав «Резі» як міщанський осередок легкого флірту з перспективою шлюбу, але сьогодні буржуазія, здається, вирішила побавитися в дикі пристрасті.
Він почувався безнадійно старим, простуючи між рядами столів у пошуках свого місця. Однострій прусського гауптмана, позичений за допомоги Рудольфа Черні з колекції костюмів Бабельсберґа, стискав його тіло наче корсет, роблячи відчуття кожного руху таким жорстким, ніби він проковтнув тротуар. Крім того, він постійно чіпляв шаблею ніжки столів, стільців чи ноги гостей. Вечір обіцяв ті ще веселощі! Добре, що половина його вже минула. Було майже пів на десяту.
Йому довелося ще раз зазирнути у свій квиток. Стіл 28. Осьде він, просто біля бару. Проте Каті за столом не було. Насправді за столом 28 сиділа тільки пара, що самозабутньо цілувалася, нічого й нічого навколо себе не помічаючи. Рат оглянув постаті на танцполі – там панувала неймовірна тиснява, тож не випадало надто багато розгледіти. Він помітив двох циганок, але з лиця жодна з них не була схожа на Каті.
Він влаштувався за столом із парою, яка, здається, й досі нічого не помічала. Врешті-решт тут має з’явитися Каті. Тепер він, принаймні, змушений трохи на неї зачекати, й це певною мірою заспокоїть його провинне сумління. Спочатку, натомість, з’явився кельнер. Рат замовив пляшку «Мозель-Рислінгу» – єдиний алкогольний напій, щодо якого вони з Каті могли дійти згоди, як уже показав досвід Нового року. Кельнер приніс вино і два келихи, а вона й досі не показалася. Вона сидить за іншим столом і спостерігає за ним? Тут, у «Резі», є можливість зателефонувати зі свого столика на інший або скористатися пневматичною поштою. Мекка для сором’язливих і «для тих, хто має потребу», як колись визначив це Ґреф, згадуючи Червінскі, що регулярно ходить до «Резі». За допомогою пневматичної пошти особливо обережні відвідувачі навіть обмінювалися своїми світлинами, перш ніж узяти участь у першому танці.
Кельнер поставив келихи і заходився наливати. Рат прикрив долонею келих Каті, кельнер поклав пляшку у відерце з льодом і щезнув. Цілувальники нарешті перервалися. Дівчина встала, розгладила на собі зім’ятий костюм наложниці з гарему і пішла геть. Чолов’яга вдоволено відповів на її усмішку і поправив на голові лискучого барвистого капелюха. Теж один із тих, «хто має потребу», подумав Рат, глянувши в закаляне губною помадою розпашіле обличчя сусіда.
Той потягнувся по своє витхле пиво і випростав спину.
– Доброго здоров’я, гер гауптман! Коли ви окупували наш стіл? А я й не помітив, що мене переможено!
Він розреготався власному жарту, Рат у відповідь криво посміхнувся:
– Я щойно сюди дістався.
– Ви, бачу, оптиміст? – показав сусід на порожній келих. – Одразу приготували приманку…
– У мене побачення, – відказав Рат: сусід був йому неприємним із першої миті. – Втім, наразі, за столом мало що відбувається.
– Вам треба було прийти з годину тому – оце атмосфера у нас тут панувала! Тут сидів один пірат – ото жартівник, скажу я вам! Дотепами сипав без упину. А циганка, що тут сиділа, від келишка до келишка робилася дедалі веселішою. Класна така кі…
– Циганка?
Чолов’яга замовк на пів слові й подивився на Рата. Тоді ніби щось збагнув.
– Бачу, циганка була твоя, – сказав він, голосно сміючись. – То не ображайся, але ти трохи запізнився.
– Я знаю, – сухо мовив Рат.
– В усіх сенсах запізнився, якщо можна так сказати. Боюсь, ти сьогодні циганку більше не побачиш. Вона пішла з піратом десь пів години тому. Разом з іншою парою. Думаю, вони хотіли продовжити в якомусь іншому місці.
Рат змушений був це проковтнути. Він чекав чого завгодно, але не цього. Каті прип’яла йому роги. Чи як це назвати? Це було так вульгарно! Новина його приголомшила, незважаючи ні на що. У своїй безглуздій уніформі він почувався особливо паскудно.
– Не журись, приятелю! – весело поплескав його по плечу сусід. – Не роби з цього трагедії. Тут достатньо дівчат. І настільні телефони, – сміявся він. – Я саме так зі своєю познайомився. Приємно, що тут парочка місць звільнилася. Принаймні, є, куди нам своїх кізочок припнути.
– Я, насправді, не козопас, – скривив рота Ґереон.
– Гаразд, гаразд! Ми не такі, ми норд-дойчі, німецькі лорди!
На щастя, повернулася дама з гарему і потягла свою красунчика до танцполу. Рат хотів був розпитати власника лискучого капелюха, куди саме пішла Каті зі своїм супутником, але, мабуть, запізно схаменувся, бо парочка вже зникла з його поля зору.
Зрештою, бігати за Каті не дуже й хотілося. Якщо судилося саме в такий спосіб її здихатися, що ж… Якщо Каті сама так вирішила – тим краще! Якби вона хотіла! Принаймні, коли її немає поруч, йому похватніше буде набратися. Навіть набагато краще. Рат спорожнив свій келих і підвівся. Витяг пляшку вина з відерця і пішов до бару.
Він знайшов вільний барний стілець і побачив, що навіть у барі є настільний телефон і пневматична пошта. Наливши собі черговий келих вина, він покликав до себе дівчину, що продавала цигарки.
– Одну «Оферштольц»16 шістку, будь ласка.
– Ми продаємо тільки десятки.
– Теж добре. І сірники, будь ласка.
Пальці дівчини швидко виловили з лотка потрібний крам.
– П’ятдесят пфенігів, – сказала вона.
Рат поклав марку в її долоню й кинув:
– Решти не треба.
На подяку отримав приголомшену посмішку, яка дещо його розвеселила. Власник лискучого капелюха міг бути огидним, але щодо одного він мав слушність: жіноцтва на балу не бракувало! Навіть якби цієї-таки миті їх усіх у нього викрали. Рат одразу розпакував коробочку і взяв цигарку в рот. Він намагався зробити це якомога більш невимушено, але помітив, що навіть руки йому трохи трусяться з хвилювання. Навіть коли відірвав сірник. Він контролював себе цілий день, і тим більше втіхи відчував зараз від своєї поразки. Так, він хотів знову курити! К лихій годині всіх некурящих! К лихій годині Каті! Перша затяжка вдарила нікотином по мізках, наче обухом по голові, й приємна, хоч злегка й болісна, хвиля розійшлася з легень по всьому тілу. Він почувався зараз майже, як тоді – у свої дванадцять чи тринадцять, – коли поцупив кілька цигарок і викурив їх разом із приятелями в їхньому сховищі в Клеттенберзі. Він тоді теж гарно почувався. Щоправда, тільки на початку. Потім усі четверо пішли до котловану і вишикувалися навпочіпки на краю, як чемпіони з бігу на старті. Рат усміхнувся, згадуючи про те, як Пауль, який тримався найкраще з усіх, допоміг йому повернутися додому.
– Фрау комісарше, я думаю, у Ґереона зі шлунком негаразд. Що у вас було сьогодні на обід?
Занепокоєне обличчя матері. Батька, на щастя, не було вдома – той би вмить розкрив брехню. За рекомендацією Пауля, Ґереон боровся з тютюновим запахом, жуючи щавель, що, зрештою, викликало новий напад блювоти.
Хто міг би передбачити, що за кілька років, попри ту науку, він таки почне курити завдяки службі в прусському війську.
Рат обережно витягнув цигарку з рота – йому, насправді, треба було тепер знову потроху звикати до тютюну. Втім, час у нього є – щоб набратися як слід, поміркувати собі на втіху; а додому він може поїхати на таксі. Правильна доза алкоголю відіганяє демонів і забезпечує спокійний сон.
Він витяг наступну цигарку і помахав барменові. Замовив коньяк, а тим часом притьма спорожнив усю пляшку вина. Якщо розважити, день минув гарно, розмірковував Рат. Він успішно уникнув Бьома і зробив чималий поступ у справі Вінтер. Щойно вони злапають Кремпіна – що було суто питанням часу, – все з’ясується. А Оппенберґ давав йому вихід на Фелікса Кремпіна надійніший за всі поліційні розшуки. Тож справа дійсно посувається досить добре.
І схоже, він сьогодні навіть здихався Каті. Принаймні, на один вечір.
Рат вихилив коньяк одним ковтком і замовив іще один. Бармен поставив келишок на шинквас, і тієї таки миті щось задзеленчало і замиготів вогник: прибуло відправлення на пневматичну пошту 51. Усі зацікавлено дивилися на пакет, що бармен витягнув із комірки; тільки Рату було байдуже, хто там кому надіслав квіти чи солодощі – він потягнувся по свій келишок і випив. Бармен прочитав супровідну нотатку, і простягнув невеличкий пакет Ратові.
– Гер гауптман? Ось, це для вас.
Гер гауптман мало не впустив келишок. Знизавши плечима, він узяв пакуночок і прочитав супровідну нотатку. «Для гауптмана з Кепеніка». Невже Каті ще тут? Рат озирнувся. За столом 28 знову цілувалася ота парочка, більше нікого.
Він розірвав пакет, під цікавими поглядами інших костюмованих відвідувачів бару. Всередині виявилося світло-зелене перо і аркушик паперу.
Рат прикрив текст від сторонніх очей обабіч і прочитав: «Сьогодні вже танцювали? Якби гер гауптман хотів поплакатися на грудях у ніжної курочки…».
– Звідки це надійшло? – запитав він у бармена.
Той показав на дальній кінець бару:
– Столик п’ятдесят два.
Рат озирнувся, але навряд чи можливо було щось до ладу розгледіти в тьмяному світлі, серед такої кількости людей. Він поклав у кишеню лист і зелене перо, взяв свій келишок коньяку і пішов на танцмайданчик, де стовпище було, як удень на Потсдамплац.
Він одразу її побачив. Світло-зелена курка в короткій спідниці й пір’яному боа справді пострибувала на паркеті. Вона мала доволі привабливі сідниці й ніжки, але обличчя – незалежно від костюму – аж надто нагадувало куряче. Рат швидко сховався за однією з колон. Курка за своїм танцем не встигла його помітити.
«Що ти тут загубив? – сказав він собі. – Ще один коньяк, і додому». За колоною він почувався безпечно і стежив звідти за прихильною до прусського королівського офіцерства стрибучою куркою, яка, ймовірно, чекала, коли з’явиться і аплодуватиме їй бравий гер гауптман. Раптом йому здалося, що він побачив певне обличчя, якому тут не належало бути.
Дарма, подумав він, ти знову бачиш привидів.
Однак те обличчя промайнуло знову. Обличчя в облямуванні індіанського пір’яного убору.
Що, в біса, їй тут треба? У крамничці, що торгує компанією для тих, хто не хоче лишитися на самоті? Він перехилив коньяк. Тепер у нього було дві причини, щоб чимшвидше піти звідси. Однак він не міг відвести очей. І коли побачив, як вона всміхається своєму партнерові, Рата пойняв такий біль, що він одразу забув свій гнів щодо Каті.
Що то за гібон у ковбойському костюмі з торочками, що наважився милуватися усмішкою Шарлі?
Шарлотти Ріттер.
Він не бачив її кілька місяців. Фройляйн Ріттер мала подбати про свій іспит, сказали колеги з Алекса, і Рат побачив у цьому знак долі, нагоду нарешті забути Шарлі. Але навіть маючи Каті поруч із собою в ліжку, досі не спромігся.
То за яким лихом вона зараз прийшла сюди?
Лише почувши знайомий голос, він зрозумів, що він увесь час п’яв на неї очі, як дурний.
– Шефе? Оце діло! Тебе підвищили до гауптмана?
Він обернувся і побачив гладуна Червінскі, що стояв позаду й шкірив зуби. Машкара в’язня, у яку вбрався детектив, не робила його привабливішим.
– Очам не вірю: ти, і без Геннінга?
– Він не має нічого спільного з Фашінґом.
– Як і я.
– Гарний жарт! – Червінскі штурхнув його під бік.
Рат лаштувався вже пояснювати різницю між кельнським Фастеловендом і берлінським Фашінґом, коли з мороку вигулькнув другий каторжанин з двома кухлями пива в руці. Комісар Франк Бреннер, упізнавши колегу в уніформі гауптмана, глянув на нього менш привітно. Не мовивши ані слова, він подав Червінскі його пиво, вони цокнулися кухолями і почали цмулити.
– Гляньте лишень, що робиться, – озвався натомість Рат. – Тепер ти ще й після роботи відволікаєш моїх людей.
– З якого дива вони твої люди? – пирхнув Бреннер. – Якщо ми комусь належимо, то хіба що Вільгельмові Бьому – всі, включаючи тебе. З нетерпінням чекаємо понеділка. Шеф на тебе розлючений!
– Недоділка я ніколи не любив.
– Гей! – Червінскі показав своїм кухолем на танцпол. – Чи то не Ріттер там утинає?
Рат не відповів.
– Справді, вона, – підтвердив Бреннер. – Одначе, з неї вийшов пікантний Ільчі! Правильно кажу?
– Ільчі звати коня,17 жлоб ти рогатий, – буркнув Рат.
Бреннер не зважав.
– Гостра штучка, ця мала, – гнув він своєї. – Пружна дупка, маленькі цицьки – саме на мій смак. Як вона в ліжку?
Рат промовчав. Він відчув, як у ньому наростає гнів, який він уже ледве стримував.
– Подейкують, що вона тобі давала, – явно намагався його спровокувати Бреннер. – То як вона була? У рот теж брала?
Рат блискавично вхопив товстуна за барки, згрібши його каторжанську робу. Пивний кухоль упав на підлогу, з мокрим дзвяком розлетівшись на скалки і змусивши Червінскі відскочити вбік.
– Стули свій паскудний писок, доки не сталося гірше, – просипів Рат Бреннеру просто в пику.
Його обличчя було в кількох міліметрах від обличчя Бреннера.
– Агов! Це що має означати? – прохрипів товстун, задихаючись. – Пожартувати вже не можна? Думаєш, ти єдиний, хто пер цю сучку?
Рат вклав весь свій гнів у точний несамовитий удар Бреннеру під дих. Комісар у костюмі в’язня склався навпіл, і Рат підкинув його вгору лівим гуком, і аж тоді ззаду хтось вхопив його зап’ястя. То був Червінскі. Він міцно тримав його, тим часом як Бреннер стогнав і цідив прокляття. Опасистому комісарові кров бігла і з носа, і з рота.
– У своїх дружків гангстерів навчився? – проскавучав він люто.
Тільки зараз Рат усвідомив, скільки людей дивиться на нього: на танцполі деякі пари зупинилися – серед решти, індіанець із ковбоєм.
Шарлі з жахом дивилася на нього, і він відвернувся. Сподіваймось, вона не впізнала його!
– Усе гаразд, – сказав Рат Червінські, пручаючись у його напрочуд чіпких лапах. – Усе гаразд, відпусти мене, Поле, я більше його не займатиму.
Той попустив хватку і ґереон вивільнився. Не озираючись, він вийшов із зали.
13
Він усе підготував, встановив світло, заправив плівку в камеру, розклав по місцях інструменти, наповнив шприц, усе напохваті. Коли він бачить в подробицях оці свої точні приготування, його знову вражає млосне відчуття цілковитої знемоги, це відчуття, від якого підламуються коліна, а в шлунку неприємним холодком озивається порожнеча – як у мить вільного падіння: він знає це тривожне відчуття порожнечі лише зі снів; це почуття, яке дозволяє відчути власне нутро, і – що найгірше – відчути, що твоє нутро порожнє.
Це мало відбутися тут.
Це мало відбути зараз.
Була б вона зараз жива.
Відчуття знемоги не відпускає. Воно триває і витягує з глибин пам’яті картину, яку, здавалося, він давно забув, яку затопив у морі забуття багато років тому, щоб вона ніколи більше не виринала на поверхню. А тепер, щойно він заплющує очі, вона випливає і повільно обертається навколо власної осі, щоб він міг оглянути її з усіх боків. І ось, навіть із заплющеними очима, він бачить…
Навіть із заплющеними очима він бачить Анну.
Обличчя Анни, тендітні контури, чарівний профіль, що чітко вимальовується проти яскравого світла вікна.
Її вуста ворушаться м’яко і тихо.
Це непогано, – чує він, вимовляють її вуста.
Її рука тягнеться, щоб пестити його, і він сахається. Сідає в ліжку. Відвертається.
Я люблю тебе, чує він її слова. – Ми подолаємо недугу.
Нічого ми не подолаємо.
Його перша фраза після неспромоги.
Нічого ми не подолаємо.
Йому слід було знати наперед. Він сподівався на диво, на кохання, на Анну, яку він так нестямно жадає. Він недооцінив хворобу. Вона сильніша за все інше. Він не переміг її, як він міг собі таке уявити? Він ніколи її не переможе, він може тільки на деякий час її забути.
Хвороба знищила його, зробила його середнім родом, нічим, неспокійним духом, що блукає світом, безстатевим духом, що якого ніхто не здатний звільнити.
Ми все подолаємо, каже Анна, ми маємо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу ділити з тобою життя.
Неможливо, каже він, я не нормальний. Я ніколи не зможу бути нормальним.
А хто є нормальним? Ніхто. Ми, медики, знаємо це ліпше за будь-кого.
Немає жодного сенсу. Я ніколи не буду тобі справжнім чоловіком. Ніколи.
Ти найбільш жаданий мій чоловік. Ти навіть не знаєш, як мені заздрять однокурсниці! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою?
Вона сміється. Чому вона сміється?
Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловік.
Вона хоче взяти його в обійми, і він її відштовхує.
Її зойк, коли вона стукається головою об край нічного столика.
Її рука, кров на її руці і її здивований погляд. Сльози, що збігають їй з очей.
Цього він не хотів, він не хотів ранити її, він ніколи цього не хотів; однак він не в змозі кинутись до неї, розрадити її, вибачитися – він сидить у ліжку заціпенілий і просто дивиться на неї, і нарешті він зводить з неї погляд.
Він уже не бачить, як вона одягається – тільки чує, як грюкнули двері, коли вона вийшла з кімнати.
Її нажахане обличчя, погляд, спрямований на закривавлену руку, якою вона витерла чоло… Це було останнє, що він побачив від неї.
Він більше не повернеться в університет.
Він більше ніколи не матиме побачення з жінкою.
За кілька днів він купує свій перший кінотеатр.
Тепер він знає, де його місце – хвороба ясно показала йому.
Рай: зала кіно, у якій демонструється нескінченний фільм з όбразами його мрій, з голосами, які він чує в картинах, і співами. Озвучені картини, що заспокоюють його домову прикрість, що насправді є пристрастю до мандрів, тугою, що не знає напрямку і не має мети.
Неділя. 2 березня 1930 року
14
Демони повернулися.
Вони повернулися, хоча попервах він їх не впізнав.
Серце йому несамовито калатало. Лежачи в своєму ліжку, він не відразу зрозумів, де він – знайомі обриси спальні поволі вимальовувалися в півтемряві. Важкі штори пропускають замало світла.
Демони повернулися, проте не такі, як зазвичай. Усе було інакше, але не менш жахно. Тепер, сидячи в ліжку і важко дихаючи, з чолом, зрошеним холодним потом, і звівши очі на стелю, він бачив там картини сну виразно, як на полотні.
Ліс: дерева стоять незвично рівно, як свічки, їхніх верхів не видно, чорні, вкриті мохом стовбури що вище, що щільніше оповиває густий білий серпанок, лісовий ґрунт теж вистелений килимом туману – таке враження, ніби дерева виростають з туману і вгорі знову в нього вростають.
Він блукав цим лісом і щось шукав, але не міг пригадати, що саме. Потім, у монотонному чергуванні чорних стовбурів у білому тумані, він раптом виявив яскраву пляму. Червону. Там був хтось. Жінка в червоному пальті.
Він рушив до неї, ніби керований якоюсь магнетичною силою. Жінка повернулася до нього спиною, але він знав, що це має бути Каті – це її пальто.
– Каті, – озвався він до неї, – добре, що я нарешті знайшов тебе, мені треба поговорити з тобою.
Жінка обернулася – повільно, ніби рухаючись у якійсь липкій прозорій масі. Він побачив її обличчя, але не міг упізнати – риси були нечіткими, ніби на них конденсувалася ота глевка маса, що замінила повітря. Він бачив її обличчя ніби крізь товстий шар клейстеру, бачив, що в ньому відкрилося щось темне – певне рот. Вона заговорила, і він почув голос Каті.
– Баумґарте, – мовила жінка, – що ти тут робиш?
Це мала бути Каті, бо то був її голос, її постать вимальовувалася під пальто, її груди, її дещо заширокі стегна.
Рат хотів заперечити, хотів назвати власне ім’я, але не зміг, з горла не линув жоден звук, навіть хрипіння чи харчання, геть нічого. Натомість права рука його, ніби мимоволі, рушила вперед. Жінка (Каті?) широко розплющила очі, з жахом дивлячись на його руку. Він подивився вбік і побачив довгий ніж у правій руці, він намагався зупинити рух або принаймні скерувати його інакше, але не спромігся, хоча рука рухалася так повільно, як у відтворенні з кіноплівки, на яку знімали з більшою швидкістю.
– Не займайте мене! – кричала Каті, бо то справді була Каті, і він дедалі чіткіше бачив її риси під клейстером, що поступово розчинявся і ставав прозорішим. – Пробі! Порятунку!
Ніж рухався своєю траєкторією безжально, повільно, але нестримно. Так само повільно й потужно, з огидним чвяканням, він увійшов у груди Каті. Негайно, ніби все повітря враз вийшло з легень, крики Каті припинилися, але на цьому все не скінчилося – ніж колов знову і знову, нестерпно повільно і невблаганно. Нарешті він зупинився. Рат побачив зламане лезо в своїй руці, потім закривавлене тіло Каті, яке повільно сповзало по стовбуру дерева, темно-волого забарвлюючи його кору.
Рат блукав, заглиблюючись в ліс, і раптом, десь над хмарою туману, один по одному, з електричним гудінням, стали спалахувати прожектори, яскраво освітлюючи весь ліс. Тільки тепер він зрозумів, що вбраний в уніформу гауптмана – королівського прусського капітана. Його шинель була заляпана кров’ю, але принаймні ножа не було, і він відчув величезне полегшення.
– Ти мене шукаєш? – почув він жіночий голос, який ніби кружляв навколо нього.
Перед ним стояла Вівіан Франк, якою Рат запам’ятав її з «Пивнички Венери». Вона посміхнулася, посміхнулася саме так, як тоді, коли намагалася його спокусити.
– У нас іще є курка, яку ми обскубемо вдвох. Тож почнімо, бо в нас не так багато часу!
З цими словами Вівіан оголила торс і показала йому красиві груди. Вона поманила Рата вказівним пальцем, показуючи, щоб ішов за нею, і повернулася спиною.
Коли вона повернулася, Рат побачив ніж у неї спині, вся її розкішна танцювальна сукня ззаду була просочена кров’ю.
Рат упізнав ножа за колодкою – той самий, що він мав у руці. Він хотів піти за актрисою і витягнути ножа з її спини, але не спромігся зрушитися з місця. ґереон безпорадно спостерігав, як Вівіан Франк спершу хитнулася – раз, двічі, – утрималась на ногах, а тоді, зробивши ще кілька кроків, нарешті впала на землю і залишилася лежати.
Чорні фігури сновигали лісом, заледве впізнавані крізь густий туман, вони схилялися над тілом і роздирали його, тягнучи в різні боки. Рат намагався втрутитися, але ноги йому неначе приросли до землі.
– Не бійтеся! Ви лише подбайте про неї! Все буде гаразд.
Ще до того, як він обернувся, Рат уже знав, хто до нього говорить, бо відчув її запах.
Вона повернулася.
Шарлі стояла, притулившись до дерева, і всміхалася йому, біла як сніг, червона як кров, чорна як чорне дерево. Шарлі. Вона схилила голову набік, ніби трохи соромилася сама себе.
Всі негаразди раптово забулися: всі турботи про мертвих Вівіан і Каті, про його провину, а також страх.
– Все буде гаразд, – сказала вона, і це було правдою.
Шарлі була з ним, а отже все було добре.
– Ти повернулася, – сказав він, повільно наближаючи своє обличчя до її обличчя. Вона просто кивнула. Як приємно вона пахне!
– Ти досі кохаєш мене? – запитала вона, глянувши йому просто у вічі.
Рат хотів відповісти, але побачивши, яка спотворена пика дивиться на нього, сахнувся від неї. Її до цього прихована половина обличчя становила одну жахливу, обпалену рану, волосся вилізло, риси обличчя були не до впізнання.
Саме цієї миті він прокинувся: серце гупало молотом, із грудей виривалося хрипіння, а ніс іще відчував той запах. Проте Ґереон швидко отямився, упізнавши обриси своєї спальні. А картини сну вже танули, наче дим на вітру.
Задзвонив телефон.
Рат подивився на нічний столик. Будильник перекинувся, тож визначити час не було як. Телефон знай дзвонив.
Ні, йому зараз не треба ні до чого терміново братися.
Телефон задзеленчав іще двічі, а тоді замовк. Ґереон сів. У голові трохи загуло, нили кісточки на правій кисті. На стільці лежала уніформа гауптмана, складена не така акуратно, як було заведено в прусських казармах. Він сперся на праву руку й відчув у ній різкий біль. Нехай тобі! Поволі пригадались останні події вчорашнього вечора. Кулак в обличчя Бреннеру. Він віддухопелив гівнюка.
Нажахане обличчя Шарлі на танцполі. Як вона дивилася на нього.
І ковбой поруч із нею.
Ратові в серце знову вп’ялося те жало, яке він ледве витримав того вечора.
Прокляття!
Уперше він побачив її з іншим чоловіком. Він не думав, що таке станеться з ним.
Їхній короткий роман почався і скінчився кілька місяців тому. Чому він усе перепаскудив? Він зрадив їй, брехав їй і експлуатував її – насправді він не хотів нічого з цього робити, але вийшло саме так. І вона не змогла йому це пробачити. Так само, як він ніколи не міг цього пробачити собі.
Що, звісно, нітрохи не тішило. Навпаки.
Влітку він зробив спробу повернути її і зазнав жахливої невдачі. Вона розмовляла з ним, поводилась дружньо, можливо, навіть була доброзичлива, але це не змінило того, що вона з ним порвала. Без жодних «якщо» чи «але».
Уникати на роботі її було не так просто, оскільки Шарлі, поза своїми юридичними студіями, працювала стенографісткою в Замку. І саме у відділі розслідування вбивств. Попри те, Рат доволі успішно впорався з неминучими зустрічами. Холодні ділові стосунки. А якщо в них траплялися суперечки, то винятково через Вільгельма Бьома, якого Шарлі обожнювала і який хотів би запроторити Рата в пекло.
Він бачив її в Замку з різними чоловіками, завжди в професійних відносинах, і це його не турбувало; проте вчора ввечері було інакше.
Вперше він побачив, щоб вона дивилася на чоловіка так, як колись дивилася на нього. Так, як, хотів би, щоб вона знову дивилася на нього.
Він мусив викинути її з голови!
Він пішов до ванної, босими ногами відчуваючи холод дощаної підлоги. Він подзюрив і увімкнув водонагрівач, потім зайшов у вітальню і поставив платівку з джазом. На столі досі стояв коньячний келих. Рат відніс його на кухню і поставив у мийку. Кухонний годинник показав пів на дев’яту. Доки Рат варив каву, йому до рук трапила нотатка на бланку спілки берлінських перевізників – адреса таксиста, яку він учора лишив на кухонному столі, перш ніж перевдягтися в однострій. Так, уніформа! Він має сьогодні її повернути. Ось уже щонайменше дві причини вийти сьогодні з дому!
Після кави Рат повернувся до ванної, почистив зуби і увімкнув душ. Вода насправді не дуже нагрілася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями.
Таксист мав на ім’я Фрідгельм Зільке, і мешкав десь під Шенеберзьким газометром18. Коли Рат дістався туди, був уже полудень – поїздка в Бабельсберґ забрала більше часу, ніж очікувалося, бо маса охочих виїхати в неділю за місто заповнили вулиці, утворюючи затори. А він же хотів лише повернути на студію дурну уніформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щільним. Вулиця перед будинком Зільке взагалі виглядала безлюдною. На сходах відгонило капустою. Рат піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері. За якусь мить йому відчинила, жуючи дорогою, жінка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу – смаженою цибулею і печінкою. Рат терпіти не міг печінку.
– Що вам треба? – невдоволено глипнула на нього жінка. – Ми саме обідаємо!
Рат показав своє посвідчення.
Жінці мало очі з орбіт не вискочили, коли вона побачила значок кримінальної поліції.
– От падлючий шмаркач, – прошипіла вона. – А казав же, в кіно з подружкою!
Вона повернула голову в квартиру.
– Еріху! – гукнула роздратовано. – Тут поліція. Що ти знову наколобродив?
Рат заспокійливо підняв руки:
– Облиште, не треба. Мені треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловіком. Він удома?
– Хто, мій чоловік?
Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.
– Я в кіно й був! Якого біса?!
– Еге, гаразд, – сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана поліціянта розмова до батька.
У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.
Еріх зник у глибині квартири.
– Нічого поганого, – квапливо запевнив Рат його матір. – Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?
Вираз її обличчя погіднішав.
– Авжеж, – підтвердила вона. – Заходьте!
Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні – поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.
– Фрідгельме, – сказала його дружина, – пан із поліції, тож…
Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.
– Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? – запитав він.
– Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я пі- ду геть.
– Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?
– Ми можемо десь поговорити наодинці…
Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких – перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.
Ücretsiz ön izlemeyi tamamladınız.