Kitabı oku: «Шлях Богомола. Імператор повені», sayfa 3

Yazı tipi:

2.2

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває – перемучаться і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося з дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп’ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Пекич не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо кермують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Пекичеві передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в ім’я богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще відтоді, як причинна заспівала уперше, змії оминали городище й жодна дитина не померла від їхніх укусів.

В день ордалій, щойно на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Умостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки й почала наспівувати:

– Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи, Ящере, горіхове зерня, вітряне сім’я!

Що вище сонце піднімалося над обрієм, то більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру току. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дашком» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

 
Іти, зверни, зверни до гори!
Іти, зійди, зійди, запали!
Рту медову вийми, урви!
 

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла:

– Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з’явилась процесія. Пекич вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі. Ранкове сонце – а з ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім – коли побожний настрій серед воїв відновився – звернувся до старійшини Дороша:

– Кого немає?

– Горанової наймолодшої та Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски. Ці дві ходять під Горановою Доброславою.

– Добре шукали?

– У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

– А Горан зі Стоймислом?

– Сидять у теремах. Привести?

– Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців: – Чого вони тягнуть?

– Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.

Воєвода хотів ще додати, що Пекич мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені лемеші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув і плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

«Почув про облавників, – зрозумів Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадується…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоби усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. Їх лише підкоротили, щоби раптом не загорілися, коли дівчата крокуватимуть випробувальним залізом.

Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.

Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божились, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягались, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привиділися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що усім присутнім від того стало легше й веселіше.

Пекич щось шепнув доньці на вушко і підштовхнув її до грані. Людмила шарпнулась, але наступної миті рішуче ступила на розпечене залізо й трьома швидкими кроками пройшла штабою.

– Сюди підійди, – покликав її Чоломир. – Ближче. Покажи п’яти.

Дівчина підійшла до княжого столу, обернулася до нього спиною і показала володареві спочатку ліву ступню, потім праву. Дорош з Шандром перезирнулись. Воєвода ледь знизав плечима, а старійшина примружив очі на знак розуміння. Хоча насправді їм обом до розуміння було неблизько. Диво сталося. Нижня поверхня Людмилиної стопи замастилась кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.

– Чиста! – повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини: – Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

– Чиста, чиста… – витягуючи шиї в бік Людмили, загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п’яти. Дівчина мовчки й низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою, потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м’яко окреслені лінії обличчя.

Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою й перш, ніж підійти до князя, сама оглянула собі ступні. Чоломир гнівно зісупив брови.

«Неподобство», – тихо промурмотів Дорош.

– Чиста! – оголосив володар Білого племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

Ще дві красуні без жодних опіків пройшли через ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. Лише п’ятою за рахунком на залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона оперти праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, застрибала на лівій.

Її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак, і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

– Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опік. – В поруб її!

Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

– Чаклун! – кричали вони. – Клятий Пекич зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

– Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. – Зло викорінюємо по правді!

– По кривді! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули наші на валах Троянових, куниці всю нашу правду під себе забрали!

– За нечисте заступаєтесь? Богів зневажили? – підтримав володаря Дорош.

– Мовчи, підніжко! – крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Дорош ледь ухилився.

– Коромола!18 – визначив князь і дав знак воям.

Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили й винесли геть. Число глядачів зменшилось на третину.

Чоломир дав знак продовжувати. Тепер справа пішла шарко. З тих тринадцяти дівчат, котрих випробовували після вигнання туричів, шість було оголошено чистими, а сім запроторили до порубу. Лише одна туриця пройшла ордалії без опіків. Решта чистих були з роду Куни.

Коли божий суд добіг до кінця, сонце вступило у свою полуденну силу. Цього дня воно палило нещадно, немов випікало темряву, затаєну в людському і звірячому. Хорс Небодержець через прозору, наповнену світлом, спеку являв людям свою сувору, але справедливу міць. Уважні з глядачів помітили, що Тітіра кудись поділась. Причинна непомітно залишила тік й почвалала до дольної частини городища, яку називали Луговим кінцем. Тут селилися туричі, а в останні роки й зайди зі східних племен. Над Луговим підносився тихий плач. Дев’ять найвродливіших дівчат, призначених народити богатирів для Тура, прирекли на смерть. Для туричів це була болюча й принизлива втрата. А ще серед них запанував страх. Адже уперше за довгі століття рід Куни задіяв супроти співплемінників пряме насилля.

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальньої ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, в руці вона тримала ступку, у котрій перетирала собі їжу. Кам’яна ступка – важка, кутаста – у вправній руці могла наробити лиха.

– У дурний день дурні гості, – прошамкотіла Ковиха. – Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

– Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, – проспівала Тітіра.

– Геть, чорнорота! – Обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. – Сама здохни, здохни!

– Здохла матка, здохли бджілки, – вела своє причинна. – Здохли лісові кобилки.

– Згинь! – сичала крізь зів’ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоби вдарити найгострішим з її кутів.

– Скажи їм: не плачте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

– Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте. – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з’явилась у ній.

2.3

– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що і їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх знайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дібров, що відокремлювала населені Білим племенем пагорби від передгірних Карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів укривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Окрім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та засадними вміннями. Тому на початку вирішили: конче треба зловити дів до того, як ті добіжать до скель.

У перші ранкові години ловичам біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи – сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу схопили слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло три, а не чотири. Але за цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше що серед трьох мчала до скель найважливіша – як сказав їм уночі Дорош – втікачка. Молодша онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух собаки залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже під полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, придавлені підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту.

Куничі звузили облавну лінію, розділилися на два загони. Один розпочав обходити збіглих дів зліва, інший – справа. І лише пси трималися центральної позиції. Мисливські звичаї загінників з берегів Танаїсу Біле плем’я не полишало і в західних лісах. Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловичів очолював найстарший із Дорошевих синів – Нірад. Він добре знав тутешні діброви. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву дів, дозволив убити Спірку і Риску. Для доньок старійшин, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні й сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з утікачками, або ж випередити їх на кілька хвилин.

Облавники вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, хто стояв на березі, не очікували їхньої появи. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з чорненими лезами. Для того щоби зняти зі спин й зарядити луки, в них не було часу. Тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні безрукавки, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, з його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників і врятували втікачок. Дівчата припинили бігти, приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка побачила, як мертвих куничів – після ретельного обшуку, одного за одним – скинули у річку. Розвідниця була навчена розрізняти ворогів за найдрібнішими деталями вбрання. Але нічого ні в одязі, ні в озброєнні плащоносців не промовляло до Спірки вивченими ознаками. Їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали дівчині лиця кочовиків, яких її родовичі називали Чорними клобуками. Проте вона мусила визнати, що за кроєм одягу, озброєнням та панцирними нашивками вбивці її родовичів не були схожими ані на клобуків, ані на інших військових з племен – уламків колись грізної держави Ашинів.19 Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв’язуватись.

Із цим корисним розумінням вона повернулась до своїх товаришок. До темряви Доброслава, Спірка і Риска пересиділи на верхівках дубів, намагаючись нічим не видати свого існування. Руда собака знайшла сховок неподалік. Коли у глибоких присмерках Риска обстежила побережжя, плащоносців там уже не було. Вони не залишили жодного сліду. Ані клаптику одягу, ані зношеної підошви, ані якоїсь загубленої дрібнички, за якими можна було б визначити їхнє походження. Лише заплямлена кров’ю рінь нагадувала про Нірадову помилку та військову майстерність чорнобородих бійців.

Одне лише втішало: на шляху між втікачками й рятівними чагарниками тепер не залишилося жодної перешкоди.

2.4

Якби не княжий наказ, Жаринка ніколи б не пішла до північних боліт. Дурна слава мочарного краю давно вже населила не одні лише мисливські історії Білого племені. Навіть найменші дітлахи знали, що на безкраїх гнилих болотах стоять чорні вежі на курячих ногах, а в тих вежах живуть гачконосі Ягині, котрі лише й мріють що про солодке людське м’ясо. Неслухняних дітей лякали тими болотами, а про все незрозуміле і страшне казали, що воно з півночі причвалало.

Торгові гості їздили північним трактом лише взимку, коли драговина вкривалася льодовою кірочкою, а мочарна нечисть засипала або відступала у глиб боліт, на порослі вербами і вічно вкриті туманом острови, де мисливці натрапляли й на зловісні вежі, й на вкриті потрощеними кістками лігва.

Але Чоломир наказав Жаринці йти саме на північ. Вона ані на мить не піддала сумніву доброго княжого наміру. Волостелин племені, розуміла Стоймислова донька, хотів урятувати від ордалій і Хорсового вівтаря свою кохану. Свою найніжнішу й скажену в любові синьооку косулю. Найвродливішу та найстрункішу дівчину племені.

Про те, що вона володіє чарами небуденної вроди, Жаринка знала від того часу, коли її мати повідомила батькові, що донька досягла дітородного віку. Мати сказала тоді:

– Всі говорять: серед рівних собі віком наша перша за вродою. Буде князівною.

– Не зуроч, жінко, – нахмарився на її слова воєвода Стоймисл. – Ми куничі. Всім відомо, що задля єдності племені за Томирада видадуть знатну турицю. Одну з Горанових онучок. До того ж, ми не знатні.

– Ти – воєвода. – Мати подивилась Стоймислові просто в очі. Мало яка із жінок Білого племені, одружених з воїнами, наважувалась схрещувати свій погляд з поглядом свого чоловіка.

– Мій батько був ратаєм, сином ратая, – відповів той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Її предки ще на старій батьківщині приймали пожертви на капище Матері Куни.

– Тоді от що я тобі скажу, муже мій, – мовила мати після довгої мовчанки. – Томирад не один на цьому світі княжич.

– Думай, що при дітях кажеш, – промурмотів тоді Стоймисл, обриваючи бесіду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останнє слово у тій розмові залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що ділитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й імператором. Тому не відмовила Чоломирові. Тим більше що знала: таємні коханки волостелинів причетні до таємниць влади не гірше за дружин і наложниць. А таємниці влади, в свою чергу, здатні відчиняти найцікавіші та найпотрібніші брами і хвіртки світу сього.

«Наприклад, – міркувала Жаринка, – якби я не була княжою любкою, мене б віддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальні наші саме вроди злякались, не чогось іншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залізо (крий від лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би її захищати. Втікаючи з городища, вона прощалась лише з матір’ю. Старий воєвода за непослух жерцям міг і до порубу доньку кинути. Вона уявляла, як біситься Стоймисл тепер, коли на неї впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собі біситься. Син ратая. Пхе.

Її шлях вищий за його розуміння.

От лише ті кляті болота. Мутні місця, непевні. Й тамтешні люди пасують своєму глевкому краю.

«Але Чоломир таки має рацію, – втішала вона себе. – Північні князі та жупани, якими б вони не були, також цінують цвіт юності та вроду, а їхні могитичі не такі впливові і зарозумілі, як той відьмак Пекич».

Про північних князів Жаринка відала небагато. Чоломир, про всяк випадок, передав з нею своє усне послання до князя Молотші, що вже зо три седмиці літ правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав їй колись, що Молотша був данником варязьких воєвод Гайдріка і Хельга й тримав свої землі під важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотші було аж п’ять дорослих синів, але слава про них йшла несвітла. Казали, що князенки вдалися миршавими й до військових справ непридатними. Старший з них багато років жив заручником у варягів, а решта, наче випханці, заступали жупанів на кордонах мочарного краю.

«Може, й добре, що не маю ані пергаменту, ані берести до того Молотші, – врешті-решт вирішила Жаринка. – Хто зна, як поведуть себе оті болотні виповзні, коли побачать начерк до силувальника, батька хирлявців і варязької підніжки».

З такими думками Стоймислова донька вийшла на край широкої галявини, порослої травою і чемеркою. Хоча Жаринка добре знала тутешні ліси, це місце видалось їй незнайомим. Неприємне відчуття насторожило дівчину.

«Тут могили», – розкодувала вона присутність гнітючої, в’яжучої думки і рухи сили. Та виходила з центру галявини, де буйно стромило сіро-зелене, всіяне колючками бадилля. Жаринка навіть не наважилась уявити, скільки народу мали зарити під тою паростю, щоби подих могильної сили був настільки гострим. Там могло знайти свій спочинок вигибле від мечів плем’я або ж впійманий у пастку великий військовий загін. Такі місця притягували нічних духів, а в час повного місяця могли завести до смертного блуду й задухи необережного мандрівника.

Відтак дівчина відчула, що з колючок хтось на неї дивиться. Відчувати погляд і визначати напрям, звідки його спрямовано, вона, як і решта родовичів, навчилась з дитинства. Майже на півгодини Жаринка завмерла, лежачі у траві, приготувавши стріли і дослухаючись до кожного звуку. Вітерець мирно шурхотів у могильному травостані, сороки несполохано стрибали гілками дубів і модрин, десь здалеку долинав дріб дятлової праці.

Годилося перевірити, чи не зачаївся у колючках невидимий ворог. Проте Стоймислова донька вирішила не робити цього. Дивитись могли не лише людські очі. Могильна нежить також володіла здатністю спрямовувати увагу на живе і тепле.

Дівчина приклала до губ оберег Матері Куни з чорного заліза й не відчула тривожної гіркоти. Берегиня роду не слала їй попередження про небезпеку.

Жаринка залишила своє укриття й обійшла галявину, ховаючись у затінку старих дубів. На деревах вона побачила свіжі зарубки. Хтось мітив свої володіння трьома горизонтальними рисками.

«Бортники!» – припустила дівчина.

Зустрічатись зі збирачами дикого меду їй зовсім не хотілось. Долю бортників-лісовиків зазвичай обирали злочинці, ізгої, випханці з родів. Життя в лісах було голодним і диким. Час від часу ізгої крали жінок під городищами, нападали на торгові валки. Особливо лютували лісовики наприкінці зими та в проліть, коли запаси закінчувались. У таке бадильне межичасся навіть за ровами і стінами городищ ратаї Білого племені не відчували себе у безпеці.

Проти минулої Паликопи20 куничі впіймали самотнього бортника – здоровенного чолов’ягу, зарослого рудим волоссям, вкритого коростою й неймовірно смердючого. Він гасав деревами, наче велетенська білка, й мисливці ледь не півдня втратили, аж поки волохатий стрибун не опинився на землі, зв’язаний та скривавлений стрілами-зрізнями. Вполонений бортник гарчав, наче звірище, і щирив гнилі ікла. Розпечене залізо перетворило гарчання спочатку на крики, а відтак на слова. Й примусило лісовика вказати дорогу до свого лігва. Серед сміття і краденого мотлоху там знайшли дитячі кістки. Людожера вбили.

Якщо вона потрапила до мисливських угідь такого страховиська, думала Жаринка, то не буде зайвим поберегтись. Бортники ховались на деревах, вміли маскувати свої засідки і нападали зверху. Отримати довбнею по голові у володіннях лісових ізгоїв було легше легкого. Дівчина прискорила біг, раз у раз позираючи на високе гілляччя. Проте потрійні зарубки на деревах їй більше не траплялись.

Дівчина пробігла лісом ще кілька верст, коли відчула запахи диму і смаженини. Хтось зовсім поряд зібрався до лісової вечері. Жаринка обережно, намагаючись не видати себе ані найменшим шерехом, дійшла до місця, де сходились сухі яруги. Укрита їхніми берегами і сплетеними коренями дерев, у долішньому місці жевріла червоним грань. Двоє мисливців смажили на ній шматки дрібної звірини. За вишивкою на комірах Стоймислова донька впізнала туричів з малого Лівсунового городища. Біля них, під руками, лежали луки, оковані залізом палиці і ловчі петлі.

– Бач, Мріян, яка доля облудна, – почула вона голос одного з мисливців. – Ти все бідкався, що дочка в тебе страшна, немов коза обскубана. А тепер воно за щастя. А от ті з наших, в кого доньки-сестри вродливі, плачуть нині. Плачуть, брате, і скаженіють.

– Твоя правда, Серединний світ перевертається, – відізвався той, кого назвали Мріяном. Він палицею розворушив грань, і в пурпурових відблисках стало видно його немолоде, пошрамоване, заросле сивою щетиною лице. – Але куниці й тут собі долю виправили. Своїх дітей, кажуть, відіслали на дальні засіки. Ізнов за весь народ потерпатимуть наші, бо ж і князь тепер їхній, і правда їхня. Нашу правду Пек собі за пічку кинув.

– Отож-бо… Князь із Пекичем-бісичем усе це вигадали. Не хотів Чоломир одружити князенка на нашій Доброславі, тому й придумав відправити її на Хорсів суд.

– Хоче синові за жону куницю, – погодився Мріян. – Усі куниці – відьми. Їх і на засіках ховати не треба. От побачиш, що жодна куничка не обпечеться, а туричок наших засмажать, аж сюди запахне. «Хорсів суд» кажеш? То не Хорсів, Рогозвію, то Пеків суд. Хорса Пекич за обманну личину тримає, а Блудню правдиво служить і людське йому жертвує. Хай йому цур, ворогові.

– Горана шкода.

– А мені не шкода, – буркнув сивий турич. – Зовсім. Старий куницям послужив вірно, а от своїх ніколи не захищав. Тепер має за все це дяку.

– Око Боже все бачить.

– Якби ж то Боже, брате. Блудневе.

– Лад порушено, все на брехнях стоїть, – принюхуючись до смаженини, підсумував Рогозвій.

М’ясо якраз підсмажилось. Мисливці сотворили вдячні знаки богам й приступили до трапези.

«Мати Куно! Вони ж коромольники. Проти чинного волостелина мутять», – зрозуміла Жаринка. Дівчина ледь стрималась, щоби не витягти стріли із сагайдака. Вона завжди знала, що туричі ненавидять князя і Волха. Але чути зрадницькі обмови їй було нестерпно. Вона вирішила запам’ятати імена балакучих братів-туричів і принагідно розповісти про їхню коромолу Чоломирові.

Стоймислова донька позадкувала й несподівано сполохала зграйку сойок. Лісовий анклав наповнився пташиними криками і тріпотінням крил.

Туричі схопились на ноги. Менш ніж за мить вони натягнули тятиви, хоча простір зусібіч заступали дерева і стрілецька позиція виглядала незавидно. Якби на місці Жаринки опинився досвідчений і добре споряджений воїн, Мріянові з Рогозвієм залишилось би кілька секунд для прощання із Серединним світом.

Але досвіду дівчині бракувало. Замість того, щоби негайно атакувати, вона побігла. Довгі міцні ноги неодноразово виручали Жаринку. Але не цього разу. Вистрибнувши з хащі, вона потрапила на порослий кривими ялинками старий вітровал, де нагромадження зогнилих колод звело нанівець перевагу у швидкості. Рідкий ялинник тягнувся навсібіч, скільки сягало око. Жаринка аж завила від безвиході, коли, перескочивши через чергову колоду, провалилась до закиданої лапатим гілляччям ями. Гострий сучок розідрав їй коліно. За кілька хвилин коромольники наздогнали дівчину, повалили на прілу хвою, зірвали з ременів ніж, сагайдак і сокиру. Лук вона загубила ще в хащі.

– Куниця! – прогарчав Мріян, стягуючи з дівчини одяг.

– Забери руки, смерде, я дочка воєводи! – Жаринка вкусила Рогозвія, що притиснув її до землі, й миттєво дістала по голові палицею.

Свідомість повернулась до дівчини неприємної миті. Мріян якраз заходився її ґвалтувати. Жаринка аж захлинулась ненавистю, напружила м’язи, відчайдушно рвонулась. Проте її міцно тримали. Сильний удар в живіт став відповіддю на нову спробу вкусити ґвалтівника. В голові запаморочилось, дихання перехопило, нутрощі охопило болісне полум’я. Сильні пальці охопили її шию і притиснули до чогось твердого і шерехатого. Обличчя дівчини вперлось в замоховілий бік впалого дерева, скручені мотуззям руки втратили чутливість. Жаринка спробувала крикнути, але замість сильного звуку з рота вискочило щось заячо-пискляве. Хтось – їй здалось, що це був сивий коромольник Мріян – бридко засміявся. Гаряча й тверда чужа плоть, яку Стоймислова донька відчувала у собі, запрацювала швидше. Живіт відізвався на це новими хвилями болю, які добігали аж до голови. Хвиля за хвилею. Довго-довго. А потім щось змінилось. Мріян перестав рухатись в її тілі, навалився їй на спину, завмер, дивно – немов ображене дитисько – схлипнув. Відтак повільно й важко сповз кудись убік. Рука, що тримала її за шию, також послабила захват.

Жаринка зачекала кілька хвилин. Опісля різко сіпнулась, скинула з шиї охлялу руку, перевернулась на спину. Мертвий Мріян лежав горілиць і дивився в небо скляними очима. Рогозвій стояв на колінах поряд, оперши голову на корінь товстезного вивертня. М’яке розчесане волосся турича звисало, закриваючи обличчя. Можна було б подумати, що він задрімав від непереборного нападу втоми, якби не оперена дрохвиним пір’ям стріла, що стирчала з його передпліччя.

Жаринка завважила, що це була не важка бойова стріла, а стрижель – знаряддя малого лука, призначеного для пташиного полювання, жіночих рук і дитячих вправ. Така стрілка не входила глибоко в тіло й не могла миттєво вбити людину.

«Стрижелі змастили павучою отрутою», – зрозуміла дівчина. Вона також згадала, що пір’ям дрохви споряджали свої стріли печеніги й угри. Кілька хвилин вона не рухалась, очікуючи або нових стрижелів, або ж появи самого стрільця. Відтак оперлась на колоду, обережно підвелась, оглянула вітровал. Нікого не побачила. Лише комашня наповнювала дзижчанням прогрітий сонцем ялинник та десь далеко-далеко на півночі ячала дрімлюга.

18.Коромола (давньослов’янське) – крамола, заколот, змова.
19.Чорні клобуки – тюркське плем’я, що мешкало у степах на схід від Дністра. Держава Ашинів – імперія кочовиків, яка виникла у 552 році, розпросторилась на весь Великий Степ й остаточно розпалась у VIII столітті.
20.Паликопа – слов’янське язичницьке свято, присвячене громовій аватарі Стрибога, пізніше ототожнене з днем Святого Пантелеймона (27 липня/9 серпня).
Yaş sınırı:
16+
Litres'teki yayın tarihi:
27 ağustos 2015
Yazıldığı tarih:
2014
Hacim:
418 s. 15 illüstrasyon
Telif hakkı:
OMIKO
İndirme biçimi:

Bu kitabı okuyanlar şunları da okudu