Kitabı oku: «Монгольськими шляхами (вибране)»

Про автора

Народився я в 1944 році на вже звільненій від тимчасово окупованої фашистами території, яка втім через 42 роки буде знову окупована – на цей раз «мирним атомом» і вже назавжди…

Моє навчання в першому класі відбувалося в Ірпінській школі – простій сільській хаті, де в одному приміщенні одна вчителька, Людмила Артурівна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класів.

– Перший ряд парт – мій перший клас, середній ряд – другий клас, третій ряд – третій клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами № 11 в фарфорові чорнильниці, безжально вкриваючи кляксами свої зошити. Середній ряд вже досить жваво і писав і читав, а третій, о-о-о, третій! – То, вже, взагалі були академіки! Вони і тримались від нас окремо.

Опалення у школі було пічне. За тепло, за наявність чорнила в чорнильницях-невиливайках і за порядок на перервах відповідав дід Степан. Кожен ранок для нас починався з вимірювання спеціальною паличкою, рівня чорнила в кожній чорнильниці і невдоволеного бурчання діда Степана:

– І куди ви те чорнило діваєте? П’єте його, чи що?

Подейкували, що те чорнило, якийсь час, він робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листі. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового німецького кухлика-поїльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.

«Вдобства» знаходились в двокамерній дощатій будівлі в дальньому кутку шкільного двору. Дорогу від школи до «вдобств», крізь снігові замети, доводилось прокладати теж дідові Степану…

Втім, ці, найяскравіші мої спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Країна швидко долала воєнне лихоліття, і для навчання в другому класі, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будівлю, де я і навчався до переїзду батьків до Києва в 1955 році.

Скільки себе пам’ятаю, завжди не вистачало мені часу на те, до чого линула душа. Лише надія гріла:

– От закінчу школу, тоді… …А тоді був інститут…

– От закінчу інститут… От одержу диплом, а тоді… А тоді була робота. Жива, цікава, захоплююча, бо став я інженером-налагоджувальником засобів автоматизації.

…16 років безперервних відряджень і по Союзу і за межі… Об’їздив я пів Союзу, побував і в Польщі, і в Єгипті, і в Монголії.

Все, здавалося б, чудово! І вітер мандрів, і неабияке відчуття власної, особистої корисності і для людей, і для країни…

А колектив! Ніде я не бачив більш дружнього, більш згуртованого колективу, ніж в наладці. То, багато років, була моя друга сім’я.

Але, але… Як виявилось, сидіти на двох стільцях одночасно – неможливо. І діти підростали без батька, і дружина, практично, мати-одиначка… Довелось переходити на «осідлу» роботу. На ній я і перетнув «омріяний рубіж» – пенсію.

Для когось, можливо, це період вільного часу і довгоочікуваної свободи, а для мене знову ремонтно-відновлювальні роботи, тепер, переважно, вже власного організму…

Втім, те, що було, нікуди не зникло. Воно назавжди зі мною. Прийшов час збирати розкидане каміння – підсумовувати минуле у вигляді мемуарів.

Вперше до Монголії

 
Для остановки нет причин —
Иду, скользя…
И в мире нет таких вершин,
Что взять нельзя!
 
 
Среди нехоженых путей
Один – пусть мой,
Среди невзятых рубежей
Один – за мной!
 

В. Высоцкий

Майже півтора десятка років прослужив я під звитяжними прапорами мого рідного «Оргхарчопрому», перехрестивши шляхами своїх відряджень значний шмат території Радянського Союзу. І, хоч вже звично стало жити «кілометрами, а не квадратними метрами», наближався час шукати умовно – «тиху гавань», але, перед тим, як кинути якір в тій «гавані», дуже хотілося прикрасити буремну частину своєї біографії «вишенькою» у вигляді закордонного відрядження.

В той час, для налагоджувальника, Захід існував лише у вигляді Польщі, Чехословаччини, Болгарії, та й то тільки для найбільш наближених до еліти осіб. Іншим, потенційним «нєвозвращєнцам», можна було розраховувати лише на Схід…

Я пройшов іспити на знання політичного і державного устрою і Бангладеш, і Кореї, а для можливого виїзду у В’єтнам, навіть, таку медкомісію подолав, порівняно з якою, медкомісія в ПДВ – дитячий садок… А потім з півроку годівля жданиками:

– «Ждітє», «ждітє», «ждітє»…

…Весна 1983 року була в розпалі. Наближалось літо, відпустка… Очікуючи тих «ждаників» і, майже, втративши надію на здійснення заповітної мрії, закінчив я курси судноводіїв маломірного флоту та придбав моторного човна.

Семиметровий красень з чотирма спальними місцями обіцяв мені незабутню відпустку на Дніпрі та Десні з сім'єю… Пройдені ходові випробовування, складені плани майбутньої подорожі… І раптом…

…І, раптом, пропозиція: – відрядження в Монголію… На збори чотири дні… Сім'я може виїхати за місяць, а ти – зараз. Не встигнеш – твої проблеми, чекай далі,бо в потилицю дихають конкуренти…

– Встигнеш?

– Встигну! Встигну! Хай, хоч що!

Хай, хоч Монголія! Краще синиця в руці, ніж оте чекання…

В роки «розвинутого соціалізму» абсолютно всі питання тим чи іншим чином міцно зав’язувались через Москву. Закордонні відрядження не були виключенням. Якщо працівник установи в місті Іркутську одержував відрядження в будь яку країну (візьмемо для прикладу Монголію), він обов’язково мусив спочатку витратити 4 доби щоб дістатися до Москви, там за 2–3 дні оббігти силу силенну кабінетів, підписати купу паперів, пройти кілька установчих співбесід, здати свій і одержати закордонний паспорт, одержати, нарешті, трохи валюти, квиток, 30 карбованців, щоб не жебракувати під час зворотного шляху, і вже тільки тоді міг їхати повз свій рідний Іркутськ в Монголію… Приємного в тім було мало, але найнеприємніше чекало ту людину через рік на зворотному шляху.

Цей працівник не мав права завітати до своєї домівки, обійняти діток, жінку, батьків, після тривалої розлуки, бо зобов’язаний був, спочатку, виконати святий обов’язок: – Все, що робив рік тому зробити знову, але в зворотному напрямі…

Знову, спершу, завітати до Москви, знову здати закордонний, та одержати внутрішній паспорт, відзвітувати за відрядження, і т. д., і т. п., і тільки тоді вже повертатися до своєї домівки. Порушення цього правила вважалося за злочин. За це вже не засилали в концтабори, не розстрілювали, але можна було стати «невиїзним» назавжди…

Нам, київським налагоджувальникам, можна сказати, географічно поталанило. Наш шлях до Монголії, що в прямому, що в зворотному напрямі, все одно пролягав через Москву.

…Пройдені всі медкомісії, зібрані всі необхідні папери, що давали надію нашому шановному керівництву сподіватися, що серед нас немає потенційних «нєвозвращєнцев», упаковані в валізи та непідйомні рюкзаки власні речі, прилади та інструменти, придбані квитки до Москви, і от, нарешті, ми, в оточенні дружин, дітей, родичів та друзів, в якомусь жвавому отупінні, ще не зовсім усвідомлюючи реальність події, що невблаганно наближалась, стоїмо на пероні, очікуючи потяг в невідоме.

Вперше в житті везу у відрядження такий вантаж і тому змушений скористатися послугами носильника. – Вже несила було дістатися до вагону самотужки.

Носильник Анатолій був справжнім фахівцем, майстром своєї справи.

– Номер потягу? Номер вагону? Швидко завантаживши візок, він бадьоро покотив його до переїзду через колії. Виїхавши на потрібний перон Анатолій на мить зупинився, примруживши око зміряв поглядом відстань і, сплюнувши недопалок на рейки, рішуче рушив вперед. За кілька десятків кроків він знову зупинився, ще раз змірив оком одному йому відомі орієнтири і остаточно впевнившись в правильності своїх дій, став знімати мої речі з візка.

– Може зачекаємо прибуття потяга, щоб я на стрибав зайчиком по перону з цими валізами?… нерішуче запропонував я. – За простій я заплачу! Анатолій скоса зиркнув на мене, в очах спалахнули веселі іскорки:

– Батько знають, що кобилі роблять… Нікуди ти не стрибатимеш, я ж бачу, що ти не Жаботинський і не Піддубний. Вагон зупиниться тут, і тамбур буде тут. Він двічі тицьнув товстелезним пальцем, вкритим рудим волоссям в рейки навпроти мого багажу.

Приємно мати справу з фахівцем: він так вдало розвантажив мої речі, наче вимірював відстань рулеткою…

Побратимам же моїм поталанило набагато менше. Їм довелось-таки перестрибувати через колії, з першої аж на дев’яту, та бігти вздовж потягу в пошуках потрібного вагону. Добре, що вони мали багато помічників і за 10 хвилин до відправлення потягу, ми вже розподілили все своє майно по полицям, не забувши при тому залишити найпотрібніше в дорозі на видноті.

Все, порядок, виходимо з вагону, розходимось, кожен в своє коло.

Я, в якомусь отупінні смалю цигарку за цигаркою, дружина все просить кинути палити, я щось відповідаю, запалюючи нову цигарку, даю якісь вказівки, вислуховую побажання. Все, як крізь вату… Якось не так уявляв я собі прощання на цілий рік.

Щось кричить провідниця… А-а-а! Ось – ось маємо рушати! Поспішні потиски рук, поспішні цілунки, біжимо в вагон, швидко відкриваємо вікна, висовуємо голови, руки. З вокзальних репродукторів лине марш «Прощання слов’янки», і тільки тут починає доходити…

Тепер все, що було, було в минулому. Валера стоїть з очима, повними сліз – з перону махає йому крихітним рученятком маленький синочок. Сашко лишає хвору маму, в очах туга, як там вона? Чи дочекається? З такої далі – сім тисяч кілометрів ні допомогти, ні, навіть, щось порадити…

Як це мені добре знайоме… Нещодавно і я, від’їжджаючи в чергове відрядження, прощався з батьком, не знаючи – чи не назавжди… Серце постійно стискувала тривога. За життя батька мені про загранку і думка не спадала. Тепер йому моя допомога вже не потрібна…

Дивлюсь на Сашка і не розумію, це з його боку героїчний вчинок, чи фатальна помилка. А з мого боку це що?

На душі гидотно, мабуть тому, що відчуваю, як душа моя, звикаючи до постійних розлук-зустрічей поволі черствіє…

 
«Душе моя убогая!
Чому ти сумуєш?
Чому марно плачеш?
Хіба ти не чуєш,
Хіба ти не бачиш?»
 

…І чує і бачить… але якось не так, як хотілося б…

Радіє майбутнім пригодам, мабуть, лише один Вітя, він щиро радіє розлуці з своєю сварливою, гонористою жінкою. Аби не люди навкруги, він, здається, замість кволих, прощальних помахів руки, радісно тицяв би дулі на згадку своїй судженій…

Щоб якось розвіяти сумні думки Сашка та Валери, починаю розповідати про свою останню ніч перед від’їздом, яку ми провели з Оленою на запрошення Діми Клименко, полюючи біля мосту ім. Патона на сомів.

О-о-о! – То була ніч, повна пригод. Я ніколи раніше не ходив на сомів, навіть не уявляв, що таку екзотичну рибу можна зловити на гак розміром майже з долонь. З допомогою досвідчених рибалок нам з Оленою вдалось витягти двох чималих сомів, десь за півтора кілограма кожен. Результат, звичайно потішив, але головне було в іншому:

– Ніч на Дніпрі, багаття, товариство, напружене чекання дзвоника…

Дзвоник… Кидаюсь до спінінга. Вигуки:

– Не чіпай! Рано, він ще не взяв!.. А спінінг вигинається дугою і нема сил втерпіти…

– Не чіпай! Рано!

– Де там рано! Хапаю, смикаю, тягну… Пусто…

– Зараз зв’яжемо і в кущі закинемо, щоб рибалити не заважав!.. Це ж знову треба заряджати гак новою порцією черв’яків, сідати в гумовий човен і в повній темряві завозити той гак метрів за сімдесят, в яму, координати якої знає тільки Діма…

Завезли, чекаємо… За якийсь час вудлище знову гнеться дугою. Дзвоник аж на тому березі чути… Всі насторожено дивляться в мій бік. Мене аж тіпає, але тримаюсь… Вудлище поволі розгинається, дзвоник замовкає… Тиша…

– Все, дочекалися, – з гіркотою вимовляю я, але Діма застережливо піднімає вказівний палець…

– От, саме тепер, будь уважний! Тільки дзенькне – зразу тягни!!! Потяглись хвилини напруженого чекання, і коли я вже, майже, втратив надію, вудлище ледь-ледь здригнулося, навіть дзвоника не чутно було.

– Тягни!!! – вирвалось одночасно з кількох горлянок. Не сподіваючись на мою реакцію, Діма першим підскочив до спінінга, підсік, і тільки потім віддав мені його:

– Тягни, тільки обережно, дай сомику трохи погуляти, як схоче….

…Ніч, повна хвилювань та рибацького азарту, схід сонця на Дніпрі…

Дякую тобі, Дімо за ту незабутню ніч, за мій останній, в 1983 році схід сонця на Дніпрі, в Україні…

…Лиш тільки почало сутеніти, потяглися хлопці за клумаками з провізією. Валера запропонував:

– Давайте з’їмо спочатку мої яйця, бо вони напіврідкі і довго не стоятимуть! Сашко засміявся:

– Ніколи не чув щоб яйця стояли…

– Під загальний сміх компанії витяг свого сидора і я.

У мене був лише окраєць хліба і велетенська качка, нафарширована яблуками і засмажена Оленою власноручно.

Коли я поклав на столик і розгорнув це диво, хлопці мовчки перезирнулись, відсунули свої припаси і взялись за качку. Проковтнувши пару шматків Вітя задумливо промовив:

– І чого б це я їхав казна куди від такої дружини… Хлопці дружно підтримали Віктора, а Валера висловив загальну думку, що підводила риску: – Дурний мабуть… На тому й порішили… Зосереджене хрумтіння знову порушив Віктор, він зненацька різко поклав недоїдену ніжку на стіл і закричав:

– Покладіть, покладіть, кому кажу! Покладіть все на стіл і не чіпайте а ні крихти! Так же не можна!

– Вітьок, в тебе десь вавка відкрилася? Обережно запитав я.

– Сам ти вавка! – вигукнув Вітя, – якщо не розумієш, що це дичина і не проста дичина, а ВО-ДО-ПЛА-ВА-Ю-ЧА! А де ж їй, бідній, плавати, коли пива нема? – Ми зітхнули з полегкістю – Вітя в нормі, це добре, але ж пива таки нема… і всім нам раптом так страшенно закортіло пива, що ми без жалю відклали свої недоїдені шматки і стали чекати першої-ліпшої зупинки.

«Першою-ліпшою» зупинкою був Конотоп, де ми простоявши близько чотирьох годин, встигли комфортно розмістити «водоплаваючу» дичину в персональних басейнах з пивом і полягали спати.

Вранці з'ясувалося, що потяг, що йшов попереду нас, десь на перегоні зіткнувся з кількома вагонами товарняка, які відчепилися…

– Знаково подорож починається, – подумав я; – поки ми купали качку в пиві, десь тут, зовсім поблизу, можливо, гинули люди…

Москва… Ну, про неї і згадувати не хочеться. – Людський мурашник. Всі кудись біжать, удаючи страшенну зайнятість. Неможливо зупинити людину, щоб про щось запитати. А, навіть, коли це, якимось чудом і вдасться, одержиш, як правило, недбало кинуту через плече, неправдиву інформацію і ще будеш жалкувати, що мав необережність запитати…

Мені вже багато раз доводилось бувати в Москві проїздом в Ярославль, де працював більше року на новобудові, і я на власному досвіді знав, що зорієнтуватись в московських лабіринтах можна лише за допомогою міліції.

Я не шуткую. Не було жодного випадку, щоб міліціонер детально не пояснив як дістатися до потрібного місця. Московські міліціонери знали своє місто не гірше за таксистів.

У кожного з нас був подвійний контракт. Монтажний і налагоджувальний. Кожен – по півроку.

Річ в тім, що посилати людину на рік без сім'ї, на думку нашої законотворчої системи, негуманно і небезпечно – (тестерон краником не прикрутиш)… Але з сім'єю – не економічно… А от, відрядити на рік, але за двома контрактами – цілком нормально! Клерки харчового міністерства, таким чином обминули закон та заощадили на утриманні наших сімей. Отже, підтримуючи гасло «дарагого Лєоніда Ільіча»

– «Економіка должна бить економной», нам довелось добряче побігати між тими двома конторами і вислухати чотири нудні, стандартні лекції про те, що ворожі буржуазні служби тільки про те і мріють, як би видурити у нас будь-який документ з ГЕРБОВОЮ печаткою, як шантажем та підкупом бажають зробити з нас антирадянських агентів… Ну, словом, майже за Висоцьким: – як має себе поводити радянський інженер за кордоном…

Москва… Носильник, таксі, приймальник камери схову в Ярославському вокзалі, сановні, високоповажні клерки державних установ… Усі зазирають в наші кишені, усі чогось хочуть, але у нас там лише міцно складені дулі… Не на курорт їдемо…

Даруйте, з вашого дозволу, ці три дні столичних митарств я випущу з оповідання не тому, що їх не було, чи вони, за давністю літ забулись, а тому, що і вам не цікаво буде проте читати, і мені не дуже приємно згадувати ту бюрократичну тяганину по десяткам кабінетів за автографами вищезгаданих сановних клерків, що були наділені владою «пущать-нє-пущать». До того ж, кожен з тих клерків вважав своїм святим обов'язком провести з нами (крім чотирьох офіційних, ще й свою, приватну) «установчу бесіду» про повальну епідемію туберкульозу і сифілісу в Монголії, про наркоманію і алкоголізм та крадіжки, які Радянська влада своїм громадянам не пробачить, а головне – про небезпеку «підлих проісків імперіалізму» що давно вже «одягнувши овечу шкуру», чекають на нас в засідках, мріючи перекупити за свої бридкі доларові срібняки честь і гідність РАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ…