Kitabı oku: «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…»

Найдовша ніч Президента

Знаю, вам хочеться впізнаваності.

Застерігаю: все тут вигадано.

Крім факту президентських виборів та суду над колишнім головою уряду…

* * *

І замість щоб ми одноцільно стали

З насильником до бою,

Ми між собою ворога шукали,

Воювали з собою.

Покрий же нині омофором мира

Те дерево народу,

Щоби до тебе плила дяка щира

Від роду і до роду.

Із молитви українців до Покрови – Божої Матері

Знаменитий президентський камін, складений з історичних камінців Поділля, Волині, Слобожанщини, Подніпров’я, Таврії, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогодні не хотів горіти. Відригував їдким димом у очі. Зібраний старим бойком із хутора Соколи під Воловецьким перевалом, він завжди і диминки не пускав у кімнату. Не гоготів, а тихенько, м’яко облизував полум’ям історичні камінці з фортець, церков, замків, костьолів, оборонних мурів України. Є на «лобі» каміна навіть уламок цеглини з Десятинної церкви.

А нині як сказився, не хоче запалюватися, хоч погода для нього – морозяка на дворі скажений, наче простір між землею і небом заледенів, здається, взявся суцільною брилою, не розколеш і сокирою.

«Дмухає смердючим димом. Чого ти комизишся, дурню? Все у нас добре! Ми виходимо у другий тур, а далі… Далі знаємо, що робити… вже навчені. На все життя навчені…

Даремно Ксеня занервувала дітей, запитала їх: вгадайте – буде тато знову Президентом чи ні?

Залишиться! Залишиться ваш татко Президентом!

А хто ж іще, діти мої, хто іще? Покажіть.

Татусько стільки надбав для нації – ніхто стільки не зміг.

Я подав їй всі сигнали, щоб вона прокинулася, щоб ожила. Навчилася розуміти себе і своїх провідників.

Зробив усе, що міг, навіть більше як для такого затурканого і виснаженого безпам’ятством багатомільйонного натовпу.

Народ таки нарешті спромігся на патріота, кореневу особистість із національної плоті. До цього були партійні кар’єристи, політичні окупанти, загримовані яничари, які по-шулерському вигравали вибори, смітячи грошвою або беручи посполиту челядь в адміністративні обценьки.

Я, я подарував нації новітню, національну ідеологію. Змусив злізти з печі і стати в коло. «На майдані коло церкви революція іде»… З чабаном поет, звісно, перебрав. Отаман овець… Не варто. Ідеологічне перебільшення на вимогу комуністичному режиму. При моєму президентстві жодному поетові не тицяли пальцем у його рядки. Аж занадто свободи, якою вони геть не вміють користуватися і тому підленько дзьобають мене та моє національно свідоме оточення.

Мабуть, таки забагато я дав їм свободи. Розщедрився по-дурному. Багацько. Не здатні заковтнути. У наступній каденції буду обачнішим. Вчитиму свободи, щоб знали їй ціну.

Все було б у мене добре, якби не виповзала на мою дорогу Янаконда!¹ Хто вона без мене? Що сама означає? Бліде тло за моєю спиною. Кіноекран без фільму – нічого не вартий шматок матерії. Ну, скиртувала б чи силосувала грошву в бізнесі. Хитро обводила довкола пальця ласих до спідниць податківців…

Це я, довірливий, так простодушно виніс її на вершину. Підпряг до свого воза, якого легко міг тягнути сам. Мій попередник згноїв би її, і ніхто не згадав, що була така…

Лізе, лізе, мотається під ногами, зчиняючи куряву на моїй дорозі.

Ич, чого захотіла: підпорядкувати урядові, тобто – контролювати, забрати під себе і трубу, і весь газ. А я з чим залишуся? Газові прибутки – президентські прибутки, так робиться в багатьох країнах. Не лізь!

Ні, затялася, паплюжить, неславить мою посередницьку фірму, що постачає газ із Росії.

Я сказав їй на другий день після інавгурації:

– Про газ – забудь! Він – мій!

На тому могли б і порозумітися. Надовго. І жити мирно. Не захотіла. Єхидно огризнулася:

– Мені одягати протигаз?

Авжеж. Одягни, одягни! Він тобі до лиця! В ньому ти виглядаєш природніше.

Все, виграю вибори – і матиму спокій. Тоді президентська влада буде повною, ніхто не заважатиме провести довгоочікувані реформи, держава одразу розквітне. А тінь «Святої в Білому» зі штучним люмінесцентним німбиком, тінь «Янки ґоу хоум!»,² Янаконди, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди.

А я – буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову – буду!!! Якщо заштовхаю у небуття цю химеру в білому хітоні.

«Янка! Ґоу хоум!»

Бач, її якийсь провінційний американський журнальчик зарахував до красунь. А моя «генеральна»³ Ксеня визначила точніше: «З рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою, “а-ля сільська молодиця на чужому весіллі…”» Так сказала Ксеня…

Заметушилися чомусь мої президентські тілоохоронці на посту, в передпокої. Мабуть, закінчили партію в преферанс. Я їм якось сказав:

– Ви вже можете грати в преферанс і без карт. Спробуйте.

– Без карт можна, пане Президенте, а без грошей – ніяк, – навіть не усміхнувшись, відказав вічно серйозний Юрко.

Щось їх розсмішило. І стихли.

Цих я також підібрав на вулиці. Привів нав’язливий, липучий, як смола, Черненко, який мене зрадив, негідник, хоч я його зробив і міністром, і губернатором, і від прокуратури захистив, бо був би сів капітально. Але хлопці, приведені ним ще в минулі вибори, трапилися нормальні. Не зрадили. Слухняні і вірні, як собаки, як дворняги.

Юркові після виборів віддам Президентський полк, який треба реформувати докорінно. Міняти форму на національну. Хай муштрує пацанів.

Григорій най оберігає моє тіло. Воно мені вже не належить. Належить державі. А душа, Павле? А душа – народові. Отож хай Грицько стереже. Це – відповідально і почесно… Після перемоги дам обом по ордену «За заслуги». Першого ступеню. Дам. Заслужили».

«Нестерпно! Так я його хтіла. Мені тремтіли стегна, лоскоти шастали по животі. Палахкотіли груди. Шерхли губи. Я годинами вистоювала в шорстких заростях малини, щоб крізь паркан, крізь вжолоблену мною шпарку стежити за сусідським двором.

Вже третій день, як Павло приїхав на канікули. Довго відсипається. Тоді виходить у двір, корбою дістає води з криниці. Вмивається із великої емальованої миски. Кумедно намилює з тюбика щоки і шию. Голиться, надуваючи щоки і задираючи пальцями ніс догори…

Лиш би не примітив мого ока в шпарині паркану. Тоді мені хоч крізь землю провалися!

Вчора він підійшов під самісінький паркан, до того самого місця, де моя схованка. Я – вмерла! Не дихала, ніби пірнула під воду.

Він роззирнувся на всі боки і… справив маленьку нужду.

Заплющила очі… Нічого не бачила…

Другий рік як я доспіла. Оля, Ганя, Ліна навіть хваляться, що спробували, але не кажуть з ким. Із святим городищенським духом, хихочуть. Деякі з однокласниць не приховують, що в першу ж ніч після випускного вечора віддадуться. Не кажуть кому. Але говорять про це з тупою, безапеляційною рішучістю. Таки віддадуться.

А мені нікого не хочеться – лиш Павлуньо стоїть перед очима. У синіх джинсах в обтяжечку, з підкачаними ногавицями, в білій тенісці. Або у бузкових плавках, у вишиванці з коротким рукавом. Стрункий, гожий, як намальований на замовлення. Кращого в Городищах нема. Та й не треба мені красивішого.

Малою весь час виводилася в їхній хаті та у дворищі. Носила їм молоко, бо вони – вчителі, корови не тримали. Допомагала гусей увечері загонити до двору, колорадського жука збирати в банку. Вилізала на найтоншу гіллячку зривати спілі черешні, а Павлунько стояв на землі з козубом.

Я не соромилася, що він розглядає мене знизу. Вже парубок, вже з городищенськими дівчатами цілується, а не стидалася. Стрибала йому на руки з дерева. Одного разу, коли моя мама поїхала на похорон родички, ми навіть спали з ним на теплій печі… І хоч би й що, гадки не мала про таке.

А зараз, Божечку, що ти зі мною робиш?! Вже друге літо. Минулого – він просто подобався мені, я за ним пантрувала. То було солодке заняття, що приносило мені безмір радості. Одначе він поїхав на навчання, я трішки побанувала за ним і заспокоїлася. А зараз…

Якби він мене захотів – я б відала йому все-все. Відразу. Навіть не комизилася б і й хвилини. На вісім років старший. Відслужив армію. Вчиться у Києві, в сільгоспакадемії. Мабуть, мав уже студенток, живучи в гуртожитку. То й що. Я все йому прощаю. Як у Прощену неділю мені все пробачає моя мама, а я їй – своїй ріднусі. Хоча які там у неї гріхи? Те, що народила мене і вигодувала, і виховала без батька. Дякую, мамуню, дякую.

Якщо він мене навчить, я буду кращою за його студенток у Києві. Буду!

Чого ти, мучишся, Насточко? Візьми глечик молока. Віднеси. Напій його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твої тугі литочки. Губи як стручки червоного перцю…

Ні-ні, подумає, що набиваюся.

Чи таки піти?

Ні в кого спитати.

Стидко.

Чи таки піти?»

«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живій моїй бабусі Христі нашепотіла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати під опікою Божої Матері. Два ангели-охоронці постійно сидять у мене на плечах. І не просять ні їсти, ні пити.

У дитинстві я впав з берега і топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричі спливає перед смертю. Після третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.

Горбата баба Геля, що згрібала сіно неподалік, встигла добігти. Подала граблі, і я судомно вхопився за дерев’яний зубець. Витягла. Вилила з мене воду, оживила, земля їй пухом! Весь час думаю, що треба поставити красивого пам’ятника на її могилі в Городищах. Та все ніколи, ніколи, а таки треба… Хай після перемоги…

Було й інше. Коли після академії працював на Одещині. Водій Федьо віз мене прогнилою колгоспною «нивою» до Котовська на семінар. Падала затяжна осіння мряка. Стерті «двірники» не встигали згортати зі шкла брудну юшку з-під зустрічних машин.

І зненацька як із під землі виповзає з кювету на асфальт заболочений КРАЗ, навантажений буряками. Поперек перекриває нам дорогу.

Завайкотіли стерті гальмівні колодки нашої «ниви», але ми все одно летіли на КРАЗа. Я заплющив очі.

Все! Пожив, Павле! Не пожив!

Федьо ще встиг кидонути «ниву» праворуч, у бік кювету та бурякового поля, щоб уникнути катастрофи, а може, щоб врятувати мене. Але колеса «ниви», хапонули болотяного узбіччя і лівий, Федьків бік влетів під черево КРАЗа. Заскреготало залізо.

Свідомість покинула.

Водій грузовика ломом виламав двері сплющеної «ниви», витягнув звідти мене непритомного.

Федьові повністю знесло голову, а в мене лише струс мозку, переламана ліва рука та заюшене обличчя, з якого кров текла за комір. То була не моя, а Федькова кров.

Йому, покійному Федорові (царство небесне!), який встиг вивернути машину і тим врятував мене, теж треба поставити пам’ятничок на сільському кладовищі в селі під Котовськом… Треба…

Дружина покійного якось просила мене влаштувати Федину дочку до Одеського університету, не пам’ятаю на який факультет. А як я допоможу, коли там конкурс. Це тепер мені, Президентові, варто дати вказівку міністрові освіти – і буде вирішено. А тоді… Я не міг, хоч згадував про це не раз. І знову ж – нема, нема часу…

Після виборів дам вказівку губернаторам, щоб поставили хрести чи пам’ятники мужньому Федорові і щиросердній бабі Гелі. І одеський губернатор відвідає Федьову дочку, дізнається, чим можна допомогти їй.

Покійна мама теж казала, що мною опікується українська свята Оранта. Покрова. Згоден. Мені треба жити, щоб служити своєму простолюду, моїм прихильникам і виборцям. Нарешті мають свого Президента. Я повернув їм пам’ять. Пам’ять про них таки, про них самих. Яка це каторга, якби хто тільки знав! Нести важенний хрест обов’язку перед своїм народом. Тільки при мені про Україну заговорив світ.

Покровонько, Пречистая Діво! Ти не раз покривала своїм омофором – вишиваним рушником – Україну і люд її православний. Зроби це й сьогодні. Сотвори своє чудо для мого народу. Не дай йому помилитися! Він же в мене такий наївний, такий марновірний. Одні купують його грішми. Інші – солодкими обіцянками-цяцянками. А врешті-решт він залишається одуреним і злиденним. Скільки це може тривати? Годі!

Благаю тебе, Оранто! Допоможи цієї ночі мені і бідній твоїй (так-так – твоїй) Україні! Робила це багато разів. Вчини й сьогодні. Ти – наша оборона і наш захист. Молю тебе… Зійди до мене сьогодні. Прихилися. Он скільки твоїх, намолених за кілька століть, образів у моєму іконостасі… Зійди до мене…»

Дерев’яна стіна президентського кабінету на державній дачі завішана старовинними іконами, з яких поглядають на Президента з ікон очі багатьох українських Божих Матерів, Ісусів. А ще святі Георгій Побідоносець, Володимир, Миколай, Пантелеймон, архістратиг Михайло…

Любив, коли дивилися на нього лише при світлі каміна, тоді завше здавалося, що вони прихильні, заохочують вірити в особливу його роль та надзвичайну місію. Але сьогодні не хотів горіти камін. Світло сочилося тільки з великого телевізійного екрану, освітлюючи далеку від іконостаса стіну. Не було звичного і бажаного ефекту. Не було тієї приємної ворожби, солодкої містики, яку дарував вогонь із каміна і яку Президент любив над усе. Не було.

Він перехрестився до своєї найулюбленішої ікони. До геніальної копії, в якій використано образ Богородиці з давньої козацької ікони «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі».

Під час першого візиту Президента України до Туреччини Вселенський патріарх Варфоломій запросив його до своєї резиденції в Стамбулі. За розмовою про можливість помісної Церкви в Україні патріарх розповів Павлові історію появи першої ікони «Покрова Божої Матері».

Саме видиво, з’ява Богоматері-Заступниці врятувала столицю Візантії Константинополь від захоплення його сарацинами у дев’ятсот першому році. Місто вже було оточене і приречене на поразку.

Під час молитви у Влахернському храмі, де зібралися віруючі, два юродиві – русич Андрій та його учень Єпіфаній – розгледіли під куполом Царицю Небесну, яка молилася, покриваючи людей своїм омофором.

Після цього православні греки таки здолали мусульман.

А у Влахернському храмі появилася перша ікона Покрови – Божої Матері, яка стоїть у сонмі святих та покриває людей своїм омофором, серед яких зображено патріарха й імператора Візантії. Богомаз не забув і про двох юродивих – Андрія та Єпіфанія.

Оскільки Андрій був русичем, ніби то він привіз константинопольську ікону до Києва, і свято Покрови швидко прижилося на руських землях. Від середини дванадцятого століття Божу Матір-Покрову стали вважати заступницею Київської Русі.

Та найбільше закріпився культ Пречистої Матері-Заступниці українців у козацьку добу. Безліч версій, копій «Покрови Божої Матері» прикрашали українські храми. Ці ікони вважалися найріднішими серцю українця. Приносили захист і благодать.

Тому стали з’являтися ікони Покрови із зображенням видатних козацьких ватажків у гурті рядових козаків. Зображалися й духовні українські провідники. Були ікони з Яремою Вишневецьким, Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Петром Калнишевським, Київським митрополитом Барановичем… На іконі «Покрова Божої Матері на Запорозькій Січі» (із Калнишевським) є напис: «Молимося, покрий нас чесним Твоїм покровом і визволи від усякого зла».

Почувши цю історію, Павло загорівся ідеєю: продовжити древню традицію у двадцять першому столітті. Вселенський Варфоломій охоче виказав адресу й телефон афінського богомаза, найкращого у православному світі. Павло дав завдання послові України в Греції, згодом сам злітав із дружнім візитом до Афін.

Дипломатична пошта привезла Президентові України свіжу, сонячну ікону «Покрова Божої Матері». У верхній її частині в золотаво-голубому сяєві зіходила з небес із вишитим рушником у розведених руках Божа Матір Марія. Її покірно схилену в лівий бік голову обмаював такий теплий сонячний німб, що здавалося – він здатен зігріти та освітити Всесвіт. Обіч неї добродушно вдивлялися у цей світ, у цю грішну людську суєту Бог-Отець і Бог-Син.

Унизу, на землі, по обидва боки від золотого тризуба, стояли Президент Павло, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Орлик. Поети Тарас, Леся, Стус. Чорновіл, патріархи Мстислав та Володимир Романюк. І Слава Стецько. Позаду них виднівся безіменний народ. Звісно, український.

Потім тривав період освячення ікони в усіх православних храмах Єрусалима, в храмі Різдва Христового у Віфлеємі, у Києво-Печерській лаврі, у соборі Святого Володимира, в соборі Святого Юра, Андріївській церкві…

І «Покрова Божої Матері із Президентом Павлом» постала в іконостасі серед багатьох подарованих Президентові ікон.

Павло перехрестився і засвітив перед нею – він вважав її вже явленою себто – чудодійною – освячену єрусалимську свічку, надпалену святим вогнем із храму Гробу Господнього.

Любив Президент і дорогоцінну, давню ікону «Козацької Покрови-Заступниці», яку Павлові на його ювілей подарував львівський губернатор. Кажуть, саме до неї молився гетьман Іван Виговський під Конотопом.

Виговському привезли її ввечері, перед вирішальним боєм за Конотоп, оточений москалями. Історики пишуть, що Іван довго молився, вклякав на коліна, цілував лик Божої Матері. Просив у неї для козацького війська допомоги та захисту.

Так само ревно просив помочі в іншої Діви Марії – Покрови – в оточеному ворогом Конотопі ніжинський полковник Григорій Гуляницький, який понад місяць обороняв місто від московитів.

Іван Виговський таки переміг військо князя Трубецького.

Павло поштиво перехрестився і перед цією іконою, поцілував лик Небесної Цариці. Витягнувся на дивані, заклавши долоні під голову. Накрив обличчя краєм державного прапора, що звисав над ним. На душу зійшов, хоч і сторожкий, лякливий, але – спокій. У теплій сутіні повільно зімкнулися його повіки.

«Господь змилувався наді мною.

Я ішла до магазину по хліб і запитала моєї вчительки, його матері, чи не купити і їм? Оксана Василівна замовила ще й олії. Я несла їм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двір, коли Він зливав собі на голову відро криничної води і форкав, як лошачок. Я стояла з хлібом та олією перед ґанком на цементовому п’ятачку. Він мотнув головою, широко розплющив очі і подивився на мене так, ніби вперше побачив усю – від пальців ніг до литок… стегон… грудей… шиї… губів… до кінчиків волосся. Я не встигла, не захотіла заховати свої очі, і він схопив їх поглядом.

– Ходімо ввечері до ставка купатися у теплій воді та місячному сяйві, Настуню. Чекатиму з першої зорі.

Більше я нічого не пам’ятаю. Опритомніла дома на сіннику. Прокинулася одурілою від духу весняного сіна з лугу. Щось болісно різонуло під лопатками, ніби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Відчула, що у тих місцях солодко засвербіло, залоскотало. Випросталися маненькі чи то перкалеві, чи штапельні (з мого коротенького платтячка, з якого я вже виросла) – різко випрямилися за моєю спиною крильця.

Добре, що дома не було матері. (Тата в мене нема; ні, він десь є, але до мене не признається.) Вона б мені дала духу за прорване на спині штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, і я мушу стежити, щоб низько не нагинатися…

Добре, що мамці дома нема, розносить пошту по Городищах та по хуторах, пізно повернеться хмільненькою, бо нині пенсійний день».

«Таку маємо історію. Якби Сагайдачний, вже фактично завоювавши Московію і її столицю, не пожалів московитів, а ввійшов до Кремля як переможець – Україна була б іншою.

Якби Іван Виговський у запеклому бою за Конотоп переміг військо окупантів… Переміг не інакше як з твоєю допомогою, свята Покрово. Тільки не скористався перемогою. Дурень! Перемогти і – програти. Перемогти, здобути можливість будувати суверенну Україну – і капітулювати. Переможений переможець! Слабодухий. Безвольний. Не готовий до більшої, масштабнішої ролі! Бачиш, Іван Сірко йому заважав скористатися блискучою перемогою…

Якби Богдан думав про вирішальну битву і перемогу над поляками під Берестечком, а не про свою гульливу польку Єлену – Україна була б іншою.

Якби Мазепу не зрадив перевертень Ніс у Батурині, полковник Галаган – на Січі, якби не продажність більшості козацької старшини, якби у Карла та Івана був спільний план вирішального бою з Петром, а не суцільна імпровізація – Україна сьогодні була б зовсім іншою.

Якби Петлюра…»

– Зупинися, рабе Божий, сине людський Павле! Я – Покрова козацька, українська Оранта з-під купола Святої Софії, з десятків тисяч українських церков, палених, нищених чужими і своїми. За велінням Сина мого Ісуса із Назарета я тисячу і одне століття оберігаю Україну.

Дай же і мені відповідь: а якою була б Україна?

Як би склалася її доля у двадцять першому столітті?

Якби ти, котрого я за білу рученьку привела на український Престол.

Вклала в тебе всю свою віру і надію.

Мерзла за тебе тижнями на лютім морозі.

Спала стоячи між людьми або в засніжених наметах.

Невтомно просила за тебе свого Сина.

Тримала над головами повсталих українців свій омофор.

Оберігала тебе від бруду і скверни…

Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобіцяв своїм співвітчизникам під час повстання, – якою була б Україна, Павле?

Якою?

Себе запитай.

Він, стрепенувшись від напівсну, не міг збагнути, яка саме Покрова, з якої ікони, заговорила до нього? Камін у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузкові відблиски на лики святих. Лежачи на дивані, Павло знизу подивився на них, і йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повільно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.

«Мара якась!» – зіскочив зі слизького, ніби змащеного олією, шкіряного дивану. Всівся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сідали, якось полегшено зітхав, як кінь після довгої дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.

Перевтома.

Нерви.

Безсоння.

Відчував, як якось ніби змалів і тілом, і душею, інстинктивно підтягнув коліна до грудей. Хотілося закурити, хоч давно покинув і з тих пір не кортіло. Та й сигарет у кабінеті не було.

– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобіцяне довірливим людям вашої землі?

Що?

Ви, українці, хочете, щоб ми із Сином все зробили для вас і готове подарували?

І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?

Не знаю…

Він зобов’язав мене охороняти Україну в час вашого постання. І тому не пролилося ні крапелиночки вашої крові.

Ми із Сином вивели на майдани і вулиці міст віруючих і невіруючих, всадовили тебе на престол, повіривши у щирість твоєю любові до України.

Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лінивий і заздрий до чужої слави та успішності. Що ти безвольний і занадто помисливий.

Знали, що ти покинув у рідному селі жінку з твоєю дочкою.

Знали, чому ти одружився саме на Ксені – дочці генерала.

Знали, що ти себелюб і лицедій.

Знали, що ти не лише нерішучий, а й боязливий.

Але тоді таке робилося з Україною, так гордо вився до неба, до Бога її вільнолюбний дух, її бажання вискочити з довготривалого рабства, що навіть ми з Сином повірили в тебе. Мабуть, і у твоїй душі тоді зав’язувалася віра, що будеш здатен повести український люд до свободи, справедливості та благополуччя.

Ми з Сином дали тобі шанс! Ми вчинили все, що від нас залежало. Решта – за тобою.

Як ти скористався цим, Павле?

Що, ну скажи – що ти зробив із того, що обіцяв?

Мовчиш.

І чекаєш ще однієї незаслуженої перемоги?

Ти ще не розумієш, що накоїв!

І що чекає Україну після тебе…

Ми одвертаємось від тебе.

«Що за мана? Циганський туман! Марево. Зміщення реальностей від втоми і безсоння! Одур. Чортівня якась!

Покрова відчитує мене, як школяра за кепську поведінку!

Не моя! Моя цього не робитиме. Вона ж – явленая. Не розпікатиме мене докорами. Вона була зі мною три останні роки. Я молився до неї.

Більшого зробити не зміг би ніхто. Янаконда? Не смішіться, Покрово. Не беріть гріха на душу. На вашу Пречисту Душу. Не беріть.

Дурниці! Причулося це все – нерви напружені, аж дзвенять. Галюцинації. Видиво.

Пройтися б засніженою територією дачі із промерзлими до коріння соснами. Хоч трішки пожити звичайним, простим людським буттям. Замерзнути в ноги і вуха. Мати зашпори. Вбігти до хати і випити келишок зігрітого в долонях коньяку.

Не можна! Ця ніч не для прогулянок!

Що від мене хоче Покрова?

Покаяння?

Мабуть, її переманила на свій бік Янка? Невже покровителька України, Пресвята Богоматір Марія могла так вчинити? У той день, коли вирішується доля України на кілька десятиліть вперед?»

Пронизливо задзеленчав внутрішній. Охорона. Що там скоїлося?

– Приїхала, пане Президенте, Людмила Карпівна. Просить, пане Президенте, щоб терміново прийняли. Що накажете, пане Президенте? Ви є? Чи відсутні? Вашу машину в гаражі вона, пане Президенте, бачила.

– Впустіть! – Він зиркнув у велике, з різьбленою оправою дзеркало, стріпнув чубом, на який ніби сипонуло борошном. Красивий, тільки занадто блідий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Після перемоги відпочину – і все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.

Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Підкинув дров до каміна, хоч той знову ледве тлів, одкашлюючись димом.

Ще раз зазирнув у дзеркало. Усміхнувся до себе, дзеркального. Різким рухом скинув ніжно-помаранчеву сорочку. Підійшов до шафи, з якої визирнуло кілька десятків вишиванок. Довго шукав у глибині гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею із далекого присілка Космача і освячену в найстарішій космацькій церкві. Одягнув, не заправляючи в штани, відчув від сорочки тонкий запах парфумів «Фаренгейт», які любить Ксеня…

Людмила Карпівна (єхидні журналюги приліпили їй прізвисько, схрестивши ім’я та по батькові – «Люд-Кар»)⁴ замуркотіла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкіряна спідниця, зморщена під животом.

«Скільки ж вона угідь довкола столиці загребла, – шуганула думка в Павловій голові. – Правда, і собі хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам із сестрою та всій нашій родині буде наділено на обох берегах Дніпра. І жадібна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усім вистачить… Землі у нас – неміряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона ніщо. Все не так, як у нашому національному анекдоті:

Піймав вуйко золоту рибку.

– Кажіть, чого хочете, дядю?

– Та земельки хочу.

– А скільки треба?

Подумав трішки і сказав:

– Тисячу гектарів!

– І все? – перепитала рибка.

– Ні.

Він став на межі вже наділеної йому землі і щосили кинув вперед кашкета:

– І ще он стільки. Поки долетів картуз…

…Людка не капелюшка кинула, а вистрілила з балістичної ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…

– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле⁵… Тобто все добре… Але може закінчитися по-всякому, і треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторів вже не беруть слухавку. А ті, що беруть, сопуть, зарані виправдовуються, корчать дурня… Вони на місцях мають інформацію…

– Ти, Людко, панікерша! Дезертирів ми копанем під гузицю наступного дня після перемоги! В другому турі, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночі, видавати укази…

«У сіннику було вже темно, а на вулиці – лишень сутінно. Хотіла притьмом збігти по драбині. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.

І – полетіла. Крила змахували самі, без моєї допомоги, їх лоскотав і збуджував вітерець із левади.

Я легко, купаючись у мареві призахідного сонечка, облетіла всі наші Городища.

…Потовчений іржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадіон… колгоспний гараж, захаращений залізяччям… ферми із порожніми силосними ямами і запахом скислого жому… клуб із заваленою вітром антеною на даху…

О! Наш ставок у кінці городів! Левада з копицями сіна! А он і Він! Уже плаває, пірнає, широкими вимахами рук міряє теплу воду. Нікого на ставку. Тільки – Він.

Я поволеньки згортаю крильця і опускаюся на берег, де біліють його майка і шорти. На землі крила мої ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вітру, і я краєчком гарячкової свідомості розумію, що вже не належу собі, а тільки Йому.

Я швиденько роздягаюся. Стоптані сандалі. Платтячко…

З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег і в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких раків.

Він мовчки плив до мене, і вода з його наближенням ставала гарячішаю. Я це відчувала і тремтіла від хвилювання. Він пірнув і під водою гарячковито обійняв мої стегна…

Ставок наш неглибокий, Павлик виніс мене на берег. Положив на настелене загодя сіно зі свіжої копиці.

Я не знала інших поцілунків, крім літньо-теплих маминих. А тут – опік, вулканічне провалля, медовий дурман, від якого пішла обертом голова. Небо опинилося під нами, а Городище – зверху, за зорями.

Його руки ліпили з мого тіла іншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покірну і лагідно-тривожну, як вечірній запах матіоли у нас під вікнами…»

– Я не про це, – сказала Людмила Карпівна, поклавши долоню на коліно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловікові своєї близької подруги. – Їду від Ксені. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всіх трьох майже рівні. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсії нашкребла для всіх без винятку. Платню бюджетникам дала. Військовим і міліції дарує квартири. Породіллям – великі гроші. Автомобілі «швидкої допомоги» – сільським лікарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всі знають. Багато хто базікає, що вона перевела Україну через мінне поле і не підірвалася. Пенсіонери і бюджетники в неї в кулаці. Мотається на мітлі по всій Україні. Навмисне у туфельках вистоює по дві години на лютому морозі. Жаліють, втирають сльозу, моляться за її здоров’я: бідненька, за нас, за простий народ, страждає. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамі! Ламає все на своєму шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новісіньких п’ятисотенних євро, висунула шухляду в робочому столі Президента і вкинула їх туди. М’яким рухом сідниці закрила шухляду.

Павло зробив вигляд, що не бачив.

– Треба було посилати її у відставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом і пройшлася кабінетом, порипуючи лівим чоботом.

– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозиції вона б вискакувала в президенти вже в першому турі. З великим відривом. Я навмисне тримав її в уряді. Хай спалює себе і свої дуті рейтинги.

– А, бачиш, не спалилася до кінця, – Людмила підійшла до президентського бару, налила собі улюбленого лікеру «Sheridan’s». – Алігатор⁶ готівку вагонами вивалив на люмпена в центрі й на заході. Схід ніде не дінеться від загонів його опричників. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – підуть з торбами на жебри. Для них це останній бій. Або-або! Треба тобі про всяк випадок, порозумітися з Артуром. Ясна річ, що газ він забере під себе. Газ і енергетику. Але і нам дещо зостанеться. Я подбала. Тільки так, Павле, ми вирвемо жало змії! І залишимося при владі. Хай лише фінансовій.