Kitabı oku: «Айвенго», sayfa 2
В «Айвенго» виняткова масштабність i багатогранність у відтворенні цілої історичної епохи поєднуються з глибиною та переконливістю її художнього витлумачення. Дія роману відбувається в останній чверті XII століття, десь у 1191–1192 роках, але, за небезпідставним твердженням автора, він створив картину англійської історії того її періоду, що настав після завоювання країни норманами (в середині XI століття), «змішав звичаї двох чи трьох століть i приписав правлінню Річарда I явища, які мали місце або значно раніше, або значно пізніше зображуваного часу». Історичний контекст у необхідному письменникові освітленні Скотт прояснює сам: через авторські коментарі на початку першого розділу і далі у тексті. Він писав ще в ті часи, коли письменник не вважав за потрібне самоусуватися з твору й удавати, ніби художня реальність сама розгортається перед читачем. Тут маємо традиційний тип нарації, де високоактивна роль належить авторові. Він веде оповідь, перериваючи хід подій своїми коментарями, пояснює, ставить необхідні наголоси тощо. До цього треба додати, що Скотт підкреслює часову відстань між зображуваними подіями i сучасністю; його голос – це відсторонений коментар людини, яка перебуває на історичній відстані, така позиція має забезпечити їй об’єктивність. Водночас він акцентував увагу читачів на тих рисах поведінки чи побуту людей минулого, які різняться від сучасних, адже він завжди мав на меті показати своєрідність кожної епохи, її власний колорит.
Не заглиблюючись в історію Англії, слід нагадати, що під час Великого переселення народів (у III–VII століттях) на Британських островах розселилися германські племена англів i саксів, які згодом утворили свої королівства. В 1066 році Англія зазнала останньої навали – на острів вдерлося військо норманського герцога Вільгельма Завойовника, який у битві при Гастінгсі розгромив англосаксів i захопив країну. I хоча з часу завоювання минуло вже майже півтораста років, його наслідки даються взнаки на кожному кроці. Країну роздирають гострі суперечності – етнічні, соціальні, політичні, мовні, культурні. Нормани, що завоювали Англію, прийшли не зі Скандинавії, а з герцогства Нормандія на півночі Франції. Вони принесли з собою французьку мову й вищу за рівнем французьку лицарську культуру. Звідси їхнє зверхнє ставлення до саксів. Це протистояння норманів i саксів В. Скотт слушно розкриває не лише як національне, а й як соціальне. Завойовники знищили більшість саксонської знаті, заволоділи її землями й замками, й хоча деякі давні роди (як Седрік Сакс та Етельстан Конінгсбурзький) i вціліли, автор все ж небезпідставно твердить, що «сакси збереглися саме як простолюд». їхня спадкова знать із її патріархальною культурою близька до народу, i вони спільно протистоять норманському лицарству й норманові королю. Саме це засвідчують i перші сцени роману, де діють віддані Седріку слуги – свинопас Гурт та блазень Вамба – i вперше з’являється норманський лицар-храмівник Буа-Жільбер.
Чотири покоління людей змінилися з часу норманського завоювання, пише Вальтер Скотт, проте нормани все ще почувають себе чужинцями на цій землі й поводяться як загарбники. Вони все ще дивляться на неї як на воєнну здобич, і в цьому – причина жорстоких злочинів i моральної деградації норманської верхівки. Безпечно вони почуваються лише за міцними мурами замків, які нагадують розбійницькі кубла, як, наприклад, замок барона Фрон де Бефа. їхній зарозумілості й poзбeщeнocтi автор протиставляє простоту й чистоту звичаїв саксів. Але слід зауважити, що за всієї симпатії до саксів В. Скотт їх не ідеалізує: вони – неосвічені, схильні до обжерливості (останнє письменник вважав також рисою сучасних англійців), пасивні.
А проте в цьому світі взаємної ненависті й боротьби починають торувати coбí шлях об’єднавчі процеси й тенденції, яким автор приділяє особливу увагу. Серед молодих саксів з’являється потяг до звичаїв i культури норманів; i головний герой твору Айвенго, син Седріка Сакса, стає лицарем короля Річарда. Сам того не підозрюючи, він «пробиває стіну» відчуженості між саксами й норманами i сприяє примиренню між ними. Але особлива роль у доланні взаємовідчуження та ворожнечі належить королю Річарду Лев’яче Серце, якого письменник відверто ідеалізує. У Скотта цей історичний персонаж вважає себе королем уже не лише норманів i саксів, а є символом того поєднання, з якого формується англійський народ та його державність. Тим самим політика Річарда в інтерпретації Скотта стає зламом в історії Англії i уможливлює формування англійської нації.
Тут доречно згадати про тлумачення Вальтером Скоттом історичних процесів i закономірностей, про його концепцію історичного розвитку. Скотт розумів історію як поступальний рух людства від варварських форм життя до форм цивілізованіших, від грубих i жорстоких звичаїв до гуманніших i витонченіших. На цьому шляху можливі зупинки й навіть відступи, поступ відбувається за умов протистояння старого й нового, яке, загострюючись, переростає у конфлікти – соціальні, релігійні, політичні тощо. Це – зламні моменти історії, i саме на них, як правило, зосереджує увагу письменник. Однак, зображуючи їх, він не пристає на бік жодної зі сторін i ставиться до них з однаковою толерантністю, адже історична й моральна правда, на його думку, не буває на боці лише когось одного. Поступ, у розумінні Скотта, – це ніби рівнодіюча різноспрямованих сил, він можливий лише за умови компромісу між супротивниками. Підтвердження цього Скотт убачав у пєрє6ігу англійської революції XVII століття, що завершилася славною революцією 1688 року, компромісом конфліктуючих сторін. Сто років по тому, вже за життя письменника, історія майже повторилась у Франції.
Автор віддає належне мужності й самовідданості, з якими його герої обстоюють свої ідеї, але якщо їхні нетерпимість i фанатизм ведуть до кровопролиття, він їх засуджує. Об’єктивність Скотта в цьому можна порівняти з гомерівською, але вона зовсім не свідчить про відсутність авторської позиції. Один з основних критеріїв, за якими Скотт судить cвоїх героїв, – це їхня відповідність загальнолюдським моральним нормам i цінностям, які чинні однаковою мірою i в Середні віки, i в XIX столітті. Це – чесність, вірність слову й переконанням, шляхетність, гуманність, здоровий глузд. Форми їхнього прояву в різні епохи можуть бути різними, але їхня сутність залишається незмінною.
Другий з основних критеріїв автора полягає в тому, наскільки дії i прагнення героїв відповідають поступові історії. Ці два критерії у нього взаємопов’язані. Так, високими моральними якостями Скотт нерідко наділяє прибічників історично приречених сил та ідей, але їхня висока моральність не рятує їх від поразки. Хоч би яку повагу викликали у нас чесноти Седріка Сакса – його сміливість, принциповість, мужність, – але повернути хід історії назад вони не можуть, як не можуть відновити на англійському престолі саксонську династію королів. I останній представник цієї династії Етельстан, призначений леді Ровені Седріком Саксом у чоловіки, попри певні прояви мужності й благородства, зображений у романі скоріше в комічних, аніж у героїчних, тонах. Та й сам Етельстан не прагне королівського трону – ця династія вже виродилася, показує В. Скотт, i Седріку це теж час зрозуміти.
«Айвенго», перший роман про англійську історію, був написаний шотландцем. Відгуки в англійській пресі на цей твір містили цікаву думку: Скотт досяг успіху в тому, що не під силу було іншим його співвітчизникам: взяти реванш у англійців. Відомі конфліктні історичні стосунки двох країн, невдалі спроби якобітів (прихильників шотландської королівської династії) відвоювати корону, остання з яких мала місце у 1745 році, лише за півстоліття до появи перших творів Скотта; відоме також негативне ставлення англійців до емігрантів з економічно слабшої Шотландії (про це можна прочитати в романах іншого видатного шотландця Тобайаса Смоллетта, який сам зазнав цієї долі). Проте романи Скотта і про Шотландію, і про саму Англію англійці сприйняли із захопленням. Та головне, зазначають британські критики, саме шотландець Скотт дав англійцям уявлення про їхні національні витоки, про їхніх предків, витворив образ «старої доброї Англії» – передусім у романі «Айвенго». Цей образ міцно закріпився у їхній свідомості, так само як і у свідомості людей за межами Великої Британії.
При створенні «Айвенго» Скотт задіяв різного роду і походження літературні джерела: і лицарські романи, привезені до Англії норманами, і англосаксонський епос, який розвивався до їхнього завоювання, і згадки про міфологію давнішого, кельтського періоду. Тим самим він доносить до читачів, що історія Англії – це цілий ланцюг завоювань, що тут проживали і проживають різні народи і етноси, які робили свій внесок у формування англійської культури, мови і загалом нації, що це є процесом, який триває здавна і не зупиняється досі.
Скотт створює образ Англії на певному зрізі історії, уведеного до невпинного плину часу, проте існує певний стрижень, якого час не торкається. Цей стрижень намічений цитаціями та алюзіями із Біблії, а персоніфіковане втілення позачасова моральна ідея отримує в образі Ребекки, яка стає в романі також уособленням милосердя і вірності, про які більшість персонажів забули у змальований кризовий час. Вона ж озвучує її словами, зверненими наприкінці роману до Буа-жільбера. «твою волю збуджує мінлива течія людської думки, – говорить вона, – а моя воля спирається на скелю вічності». Час, коли відбувається дія роману, сповнений жорстокості, жорстокість існувала й в інші епохи, нагадуванням про що стає доля гнаних євреїв. «Єврейський» мотив загалом відіграє важливу роль у романі: він ілюструє те, що навіть позбавлена власної землі нація зберігає свою духовну й культурну ідентичність. Водночас він звучить і засудженням будь-яких форм національно-етнічної чи релігійної нетерпимості.
Порівняно з романами «уеверлійського циклу» композиція «Айвенго» має суттєві відмінності. Тут немає розгорнутої експозиції з картиною мирного приватного життя. Історія, її процеси й колізії присутні в романі вже з перших сторінок. Центральний герой, ім’ям якого названо твір, з’являється не в родинно-побутовому оточенні, а як загадковий незнайомець i виконавець місії короля Річарда. Дія з перших же розділів набуває динаміки й драматизму. Розгалужений сюжет витворюється з переплетіння кількох сюжетних ліній, які формуються на основі мотивів різного походження i характеру, що дозволяє авторові широко представити епоху, зобразити її життєвий устрій i звичаї, суперечності й конфлікти.
Перший мотив можна визначити як «відвоювання головним героєм нареченої»; цей мотив втілюється в сюжетній лінії Айвенго й леді Ровени, навколо якої й розгортається фабула твору. Подібний мотив присутній майже в ycix романах Скотта; в ньому поєднані елементи, характерні для сюжетобудови любовного й авантюрно-пригодницького романів, найдавніших різновидів романного жанру. Головна функція цього мотиву – переважно «технічна»: надавати твору сюжетної цілісності й тримати в напрузі увагу читача.
Другий мотив – відвоювання влади королем – це лінія боротьби за трон короля Річарда Лев’яче Серце з принцом Джоном i феодалами, які скористалися тривалою відсутністю короля в країні (він брав участь у Третьому хрестовому поході й, повертаючись, потрапив до австрійського полону). Його правління започатковує нову добу в історії країни. Функція цього мотиву – висловити історичну концепцію твору, домінанту його ідейного змісту.
Третій – історія красуні-єврейки Ребекки, яка стала жертвою насильства лицаря-храмівника Буа-Жільбера. Ця лінія передусім характеризує епоху Середньовіччя з його забобонами й жорстокими звичаями, засуджує релігійну й національну нетерпимість.
І нарешті, четвертий – мотив фольклорного походження, запозичений Вальтером Скоттом з англійських народних балад про Робіна Гуда, який виступає в романі під ім’ям Локслі.
Усі ці мотиви існують у романі не осібно – вони переплітаються, підсилюють та увиразнюють один одного. Усі разом вони з можливою повнотою i конкретністю підкреслюють основну ідею твору – ідею подолання протистоянь i необхідності згоди основних суспільних сил. Уособленням цієї ідеї в романі виступає король Річард – реальна історична особа. Проте тут слід сказати, що цей образ – ідеалізований i має великі розбіжності зі своїм історичним прототипом. Реальний Річард Лев’яче Серце відзначався винятковою навіть для свого часу войовничістю i все життя провів у війнах, які призвели королівство до розорення. А у Скотта – це мудрий правитель, який перший усвідомлює себе не королем норманів, а норманів i саксів, тобто всього англійського народу. Він заявляє Седріку: «Hi, благородний Седріку, я – Річард, король Англії. І від щирого серця бажаю, щоб усі сини Англії жили в мирі та злагоді…»
У такому тлумаченні образу короля Скотт наслідував традицію. Письменник не прагнув ламати стереотипи, що склалися у людей про ту чи іншу епоху, про тих чи інших історичних осі6, a волів спиратися на вже існуючі в їхній свідомості уявлення, часто зафіксовані у фольклорі. Аналіз романів Скотта, зокрема й «Айвенго», свідчить, що письменник часто не тільки оперував існуючими уявленнями про події та героїв, а й використовував сюжетні блоки літературного чи фольклорного походження, дещо видозмінюючи їх i наповнюючи потрібною йому інформацією – історичною, моральною, соціальною тощо. Так, уже зазначалося, що в тканину роману Скотт вшив легенду про Робіна Гуда. А щодо сюжетної лінії про прекрасну єврейку Ребекку та її батька, жорстокого, але чадолюбного лихваря Ісаака, то вона здавна існує в англійській літературі, зокрема в п’єсах К. Марло «Мальтійський єврей» та В. Шекспіра «Венеціанський купець».
Та наскрізна провідна ідея роману – це ідея формування із середньовічного хаосу племен та етносів, різних суспільних прошарків i станів англійської нації, єдиної англійської народності й англійської державності.
Читачі й дослідники доробку Скотта давно помітили, що в багатьох його творах центральні персонажі з художнього погляду поступаються персонажам другого плану; не є винятком i роман «Айвенго». Головний герой переважної більшості романів Скотта – юнак привабливої зовнішності, наділений багатьма чеснотами, що викликають повагу в yci часи. Він – порядний, хоробрий, чесний, добрий, розсудливий, шляхетний, що незмінно забезпечує йому читацьку симпатію. Як правило, він не має твердих політичних, національних чи релігійних переконань, а родинні, дружні стосунки чи моральні зобов’язання пов’язують його з представниками ворогуючих таборів. Перебуваючи в епіцентрі історичного конфлікту, він зберігає безсторонність та об’єктивність, i в його судженнях ми часом чуємо голос самого автора.
Образи головних героїнь – теж неглибокі й малоіндивіду-алізовані. Як i чоловіки, вони наділені високими моральними чеснотами, добре виховані, цнотливі й гарні. Простежується певна відповідність між зовнішністю героїнь та їхніми характерами й поведінкою. Це два поширені в романтичній літературі жіночі типи: чарівні синьоокі білявки з лагідним характером, що не здатні до рішучих дій, але можуть чинити пасивний опір волі батьків, коли йдеться про їхнє особисте щастя; i чорноокі й темнокосі красуні, наділені бурхливим темпераментом та незалежним характером; дещо ексцентричні у своїй поведінці, вони здатні до активних дій. Втім, ніхто з них ніколи не переходить межі благопристойності, як її розуміли сучасники Скотта. Часом ці два типи героїнь співіснують в одному романі, створюючи одна для одної виграшний контраст, як це ми бачимо в образах Ровени i Ребекки. Проте Ребекка виглядає яскравішою, вона чи не найпримітніший образ у романі. Тому не дивно, що саме їй були віддані симпатії читачів, а переробки роману для сцени, популярні у ХІХ столітті, закінчувалися шлюбом Вілфреда Айвенго не з Ровеною, а з Ребеккою. Та треба сказати, що художня структура образу Ребекки не особливо складна. Виграшності йому додає ситуативний контекст: вона жертва релігійних і расових забобонів і виступає в ролі носія позачасової ідеї гуманності.
Давно помічено, що більш яскраві у Скотта образи другого плану, вписані в історичне тло й побут доби. Підраховано, що романи Скотта населяють близько 2800 персонажів, створених його творчою уявою. I практично кожен із них індивідуалізований, незалежно від того, яке місце в сюжеті посідає. Вміння Скотта створювати колоритні образи було поціноване ще його сучасниками, які навіть називали його «Шекспіром роману», що за часів романтизму було чи не найвищою похвалою. Створюючи їх, Скотт, як правило, спирався на соціо-психологічні типи, які здавна існують у мистецтві, – скажімо, наділений чеснотами батько родини, благородний розбійник, жорстокий лихвар, скривджена дівчина, спритний слуга тощо. Водночас письменник моделює їхні типи у відповідності до епохи, яку вони представляють, наділяє їх становою атрибутикою, відповідною суспільному укладу зображуваної епохи. Інваріантами цих архетипів можна вважати в «Айвенго» і Седріка Сакса, й Ісаака, й Робіна Гуда, і Ровену з Ребеккою, й Вамбу. Це – основний механізм «закладання» у певний образ історичного змісту, «колориту часу», який практикує Скотт.
Про співвідношення в людині непідвладного часу й історично змінного Скотт писав ще в романі «Уеверлі» і потім неодноразово повертався до цього. Стрижень людської природи він вбачав у пристрастях, які не змінюються: любов завжди залишається любов’ю, а ненависть – ненавистю. Але прояви цих пристрастей суттєво відрізняються залежно від суспільних умовностей того чи іншого моменту історії. Тому Скоттів метод нанесення «прикмет часу» на існуючі літературні типи не лише полегшував йому роботу, а й сприяв унаочненню відмінностей між людьми різних епох.
У багатьох поколінь читачів виникало питання: наскільки намальована Вальтером Скоттом у романі «Айвенго» картина Середньовіччя відповідає дійсності? Сучасники не сумнівалися в її вірогідності, вони були переконані, що для автора «Айвенго» таємниць в історії не існує. Але з часом ставало все очевидніше, що i його обізнаність з історією неповна, що в його романах чимало неточностей, похибок, домислів, що нерідко він досить вільно поводився з історичними фактами й постатями. Наскільки картина англійського ХІІ століття умовна, можна судити вже з того, що витворювалася вона Скоттом переважно на основі джерел пізнішого періоду, і скоріше відповідає ХІV – ХV століттям. Та в найсуттєвішому – у відтворенні духу й колориту епохи, в осягненні історичних процесів – Скотт виявив глибоке розуміння історії, причому не як учений-історик, а як митець, що створив у романі панорамний художній образ англійського Середньовіччя, по-своєму переконливий i правдивий.
Наталія Білик
Передмова
Досі автор «Уеверлі»1 мав незмінний успіх у читачів і його можна було справедливо вважати улюбленцем долі в обраній ним галузі літератури. Проте зрозуміло, що прихильність читацької публіки, яка надміру часто бачить його ім’я на сторінках книг, рано чи пізно могла згаснути. Раніше автор звертався до шотландських звичаїв, шотландського діалекту і шотландських характерів, щоб надати своїм творам якоїсь новизни; проте така однобічність, безперечно, врешті-решт мала призвести до одноманітності та повторень і змусити читача заговорити мовою Едвіна2 з «Повісті» Парнелла:
На цьому баєчці кінець!
Хоч ти завзятий брехунець,
Та язика припни!
Ніщо не може бути більш небезпечним для репутації професора образотворчих мистецтв і музики (звичайно, якщо він здатний цього уникнути), аніж надане йому довічне звання митця-маньєриста3 або думка, що він може бути митцем лише в одній і дуже вузькій галузі. Публіка взагалі схильна вважати, що митець, який здобув її похвалу за одну оригінальну композицію, саме завдяки своєму таланту не здатний звернутися до інших тем. Публіка несхвально ставиться до тих, хто її розважає, коли вони намагаються урізноманітнити у свої засоби творчості; це видно з нищівних суджень, що лунають на адресу акторів або художників, коли вони наважуються спробувати себе в новій галузі, аби розсунути обрії своєї мистецької царини.
У такому погляді є частка правди, як і в усіх загальноприйнятих поглядах. У театрі нерідко буває, що актор, наділений відповідною зовнішністю для виконання комедійних ролей, саме через це позбавлений надії на успіх у трагедії. Так само і в живописі або в літературі художник чи поет нерідко володіє лише обмеженим набором зображувальних засобів і способів передачі настрою, що, відповідно, обмежує і вибір предметів, які змальовуються. Проте набагато частіше ті обдарування, що привели людину до успіху в одній галузі, дарують їй успіх і в інших. Це значно більшою мірою стосується театру, ніж літератури, оскільки тут автор не обмежений у своїх пошуках ні рисами свого обличчя, ні статурою, ні таким способом тримати пензель, що відповідає лише певному набору сюжетів.
Можливо, ці роздуми неправильні; проте, у всякому разі, автор відчував, що коли б він обмежився шотландськими темами, то повинен був би не лише набриднути читачам, але й зменшити ті можливості, якими він володіє для розважання публіки. В країні, де панує освіта, де люди щомісяця мають змогу насолоджуватися плодами творчості багатьох талантів, – нова тема, яку автору пощастило здибати, подібна до джерела в пустелі:
Проте коли люди, коні, верблюди та рогата худоба скаламутять це джерело, його вода не смакуватиме тим, хто щойно пив її з насолодою; а той, хто відкрив це джерело, повинен знайти нові і таким чином підтвердити свій талант, якщо він хоче зажити шани у своїх співгромадян.
Якщо письменник, творчість якого обмежується певним набором тем, прагне зберегти свою репутацію, по-новому описуючи сюжети, які вже принесли йому славу, – його, безперечно, спіткає невдача. Якщо вся руда ще не вичерпана, то сам рудокоп, без сумніву, вже підупав на силі. Якщо він намагається наслідувати ті прозаїчні твори, що колись привели його до успіху, то йому доведеться «дивуватися з того, що успіху вони більше не мають»5. Якщо ж він спробує по-новому зобразити старі теми, то невдовзі зрозуміє, що вже не може писати просто, природно і красиво, і буде змушений вдатися до карикатур, щоб досягти бажаної новизни. Отже, прагнучи уникнути повторів, він втрачає природність. Певно, немає потреби перераховувати всі причини, з яких автор шотландських романів, як його інколи називають, спробував написати роман на англійську тему. Водночас він намагався зробити свою спробу якомога успішнішою, представивши читачам задуманий ним твір як своє нове дітище, яке вони мають полюбити; він хотів, щоб упереджене ставлення, чи то на користь автора, чи проти нього, жодною мірою не вплинуло на справедливу оцінку нової книги автора «Уеверлі». Але згодом він відмовився від цього задуму з причин, про які піде мова пізніше.
Автор вибрав для зображення епоху Річарда І6: це час, щедрий на героїв, чиї імена зацікавлять широке коло читачів, і до того ж позначений різкими суперечностями між саксами-землеробами і норманами-землевласниками, що не бажали ані родичатися з переможеними, ні визнавати їх рівними собі людьми. Думка про цю суперечність була запозичена з трагедії талановитого і нещасливого Логана «Рунемед»7, що присвячена цьому історичному періоду; у драмі автор побачив зображення ворожнечі між саксонськими і норманськими баронами. Проте, наскільки відомо, в цій трагедії немає протиставлення почуттів і звичаїв цих племен; до того ж зображення саксів, як пихатих і войовничих вельмож, вочевидь є грубим насильством над історичною правдою.
Адже сакси вижили саме як простолюдини; щоправда, деякі древні саксонські родини зберегли багатство і владу, але їхнє становище було винятковим порівняно з пригнобленим станом усього народу. На думку автора, якщо він виконає своє завдання, читача має зацікавити це зображення одночасного існування на одній землі двох племен: переможених, з їхніми простими, вільними і грубими звичаями, і переможців, відомих своєю пристрастю до воєнних подвигів, до бойової слави – тобто до всього, що могло зробити їх взірцем лицарства. І ця картина, доповнена описом інших характерів, що були природними для того часу і тієї країни, могла б привабити читача своїм розмаїттям, якби автор, зі свого боку, змалював її досить виразно.
Однак останнім часом саме Шотландія була, здебільшого, місцем подій так званого історичного роману; і тому передмова містера Лоренса Темплтона8 є тут вельми доцільною.
Щодо цієї передмови, то читач повинен дивитися на неї як на висловлення поглядів і задумів автора, який вдався до цієї літературної спроби, не сподіваючись на те, що йому пощастить повною мірою досягти поставленої мети. Навряд чи потрібно зазначати, що він не має наміру видавати містера Темплтона за особу, яка реально існує. Втім нещодавно якийсь анонімний автор зробив спробу написати продовження «Оповідей шинкаря»9. У зв’язку з цим можна припустити, що ця посвята вважатиметься такою самою містифікацією і звабить дослідників іти хибним шляхом, змушуючи їх думати, що перед ними – витвір нового шукача успіху.
Після того як більша частина цього роману була завершена і опублікована, видавці, які вважали, що книжка матиме успіх, не погоджувалися з тим, щоб роман вийшов як анонімний твір. Вони переконували, що книжку не можна позбавляти тієї переваги, якої надає їй авторство творця «Уеверлі». Автор не дуже наполегливо опирався їхнім умовлянням, позаяк він почав думати (разом з доктором Вілером з чудової повісті міс Еджворт «Спритність»10), що «хитрощі, додані до хитрощів», можуть покласти край терпінню поблажливої публіки, яка може запідозрити, що автор нехтує її прихильністю. Тому книжка з’явилася просто як один з романів «Уеверлі», і було б невдячно з боку автора не зазначити, що її прийняли так само прихильно, як і попередні його твори.
Примітки, що можуть допомогти читачеві краще зрозуміти характер єврея, тамплієра, капітана найманців – або, як їх називали, вільних товаришів – та ін., подані у стислій формі, адже будь-які відомості з цієї теми можна знайти у книгах із загальної історії.
Той епізод роману, що мав успіх у багатьох читачів, автор узяв зі скарбниці старовинних балад. Я маю на увазі зустріч короля з ченцем Туком у домівці цього веселого відлюдника. Сюжет цієї оповіді як такий можна зустріти у всі часи та в усіх народів, що намагаються перевершити одне одного, описуючи подорожі перевдягненого монарха, який, з цікавості або заради втіхи спускаючись у найнижчі прошарки суспільства, переживає пригоди, цікаві для читачів або слухачів через суперечність між саном короля та його зовнішнім виглядом. Східний оповідач розказує про мандрівки перевдягненого Гаруна ар-Рашида11 і його вірних слуг, Месрура і Джафара, нічними вулицями Багдада; у шотландській легенді розповідається про подібні пригоди Якова V, який під час таких подорожей прибирав ім’я пана Баленгейха, побідно до того як володар правовірних, коли бажав зберегти інкогніто, був відомий під іменем Іль Бон-докані. Французькі менестрелі також не обійшли увагою цю знамениту тему. Повинні існувати норманські витоки шотландського віршованого оповідання «Rauf Colziar», у якому Карл зображується як убогий гість вугляра. Інші подібні твори немовби наслідують згадану повість.
У старій добрій Англії існує безліч таких народних балад. Вірш «Староста Джон», згаданий єпископом Персі12 у книзі «Пам’ятки старої англійської поезії», присвячений подібному випадку; окрім цього, існують «Король і Бам-вортський кушнір», «Король і Менсфілдський мірошник» ті інші твори на цю саму тему. Але той твір, якому автор «Айвенго» завдячує в першу чергу, є на два століття старшим за перелічені вище.
Вперше він був опублікований у цікавій збірці давньої літератури, складеній завдяки спільним зусиллям сера Егертона Бріджа і містера Хейлзвуда. Ця збірка виходила у вигляді періодичного часопису під назвою «Британський бібліограф». Звідти її передрукував вельмишановний Чарлз Генрі Хартшорн, видавець дуже цікавої книги «Старовинні оповіді у віршах, надрукованих головним чином за першоджерелами, 1829 р.». Містер Хартшорн не зазначає для уривка, що нас цікавить, жодного іншого джерела, окрім публікації в «Бібліографі» під назвою «Король і відлюдник». Стислий переказ цього уривка покаже його подібність до сцени зустрічі короля Річарда з ченцем Туком.
Король Едуард (невідомо, який саме з королів, що мали це ім’я, але за характером і поведінкою можна визначити, що це Едуард IV13) вирушив зі своїм почтом на бучні лови у Шервудський ліс14, де, як то нерідко буває з королями в баладах, натрапив на слід дуже великого і прудкого оленя; король гнався за ним доти, поки не загубив свій почет і не загнав до смерті хортів і коня. Надвечір король опинився сам-один у темній діброві. Відчувши неспокій, природний за такої ситуації, король згадав розповіді про те, що подорожні, які бояться залишитися вночі без даху над головою, моляться святому Юліанові, який у католицькому календарі вважається головним домовласником і надає притулок усім заблуканим мандрівникам – за умови, що вони викажуть йому належну пошану. Едуард помолився і, певно, завдяки прихильності цього святого надибав вузьку стежину, яка привела його до келії ченця, що стояла біля лісової каплички. Король почув, як побожний чоловік разом з товаришем, що поділяв його самотність, перебирає у келії чотки, й уклінно попросив надати йому притулок на ніч.
– Моя оселя не годиться для такого шляхетного пана, – мовив відлюдник. – Я тут живу у спокої, харчуюся корінням та корою і не можу прийняти в себе навіть убогого жебрака, хіба що рятуючи його від смерті.
Король поцікавився, як йому потрапити до найближчого міста. Зрозумівши, що шлях туди знайти важко навіть ясного дня, він мовив: чернець хай там собі як хоче, а він, король, буде його гостем на цю ніч. Відлюдник погодився, проте натякнув, що, якби він не носив чернечого одягу, то не зважив би на погрози, і що погоджується він не з остраху, а просто щоб показати смиренність.
Короля впустили до келії і дали йому два оберемки соломи, щоб він влаштувався з усією можливою зручністю. Він заспокоював себе тим, що тепер принаймні має дах над головою, і що
Розвидниться невдовзі.
Проте скоро в гостя з’явилися інші забаганки. Він вимагає вечері, кажучи:
