Kitabı oku: «Мацюсеві пригоди», sayfa 2

Розділ другий

Похорон короля відбувся дуже пишно. Ліхтарі були загорнуті в чорний креп. Дзвонили всі дзвони. Оркестр грав похоронний марш. Їхали гармати, йшло військо. Спеціальні поїзди навезли повнісінько квітів з теплих країн. Усі були страшенно засмучені. А газети писали, що весь народ оплакує улюбленого короля.

Мацюсь сидів сумний у своїй кімнаті, бо хоч він і мав стати королем, однак утратив батька й тепер у нього не лишилося нікого в усьому світі. Він згадував свою матір; це вона кликала його Мацюсем. Хоч мама його називалася королевою, проте зовсім не була гордовитою. Вона гралася з ним, складала кубики, розповідала казки, показувала в книжках малюнки. З батьком Мацюсь бачився зрідка, бо король часто виїздив до війська чи в гості, приймав різних королів або засідав на нарадах. Проте й король, бувало, вибирав для Мацюся вільну хвилинку: пограється з ним у кеглі, вирушить на прогулянку в довгі алеї королівського саду – сам на коні, а Мацюсь верхи на поні. А тепер що буде? Завжди цей нудний іноземний вихователь, з таким виразом обличчя, наче він щойно випив склянку міцного оцту. І взагалі, чи приємно бути королем? Певно, що ні. Якби справді була війна, то можна було б принаймні битися. Але що королю робити в мирний час?

Сумно ставало Мацюсеві й тоді, коли він сидів самотній у своїй кімнаті, й тоді, коли через ґрати королівського саду дивився на веселі забави дітей королівської служби. Він бачив, як семеро хлопчаків гралися в солдатів. І завжди вів їх в атаку, муштрував і командував ними невисокий, дуже веселий хлопчисько на ім’я Фелек. Так його звали приятелі.

Багато разів Мацюсь хотів покликати Фелека і хоча б через ґрати трохи поговорити з ним, але не був певний, чи це можна й зручно робити, та й не знав, що сказати й як розпочати ту розмову.

Тим часом по всіх вулицях було розклеєно величезні об’яви про те, що Мацюсь став королем, що він вітає своїх підданих, що міністри лишаються ті ж самі й допомагатимуть молодому королю в його роботі. В усіх магазинах були виставлені фотографії Мацюся. Мацюсь верхи на поні. Мацюсь у матроському вбранні. Мацюсь у військовому мундирі. Мацюсь під час огляду військ. У кінотеатрах теж показували Мацюся. В усіх ілюстрованих журналах, вітчизняних і закордонних – скрізь був Мацюсь.

І треба сказати відверто: любили Мацюся всі. Дорослі жаліли, що такий малюк втратив батьків. Хлопці раділи, що знайшовся серед них хоч один, якого всі мусять слухатися, перед яким навіть генерали повинні стояти струнко, а солдати – брати «на караул». Дівчаткам просто подобався маленький король на зграбному коникові. Та найбільше любили Мацюся сироти.

Коли ще була жива королева, вона завжди на свято посилала в будинки сиріт цукерки. Після її смерті король наказав, щоб цукерки й надалі туди надсилали. І хоч Мацюсь про це не знав, від його імені давно вже надходили сиротам солодощі та іграшки. [То вже згодом, по роках, Мацюсь зрозумів, що коли є відповідна стаття в бюджеті, можна зробити людям чимало приємного, навіть про те не знаючи.]

Десь через півроку після того, як Мацюсь вступив на трон, стався один випадок, який приніс йому велику популярність. Тобто всі про нього говорили, але не тому, що він був королем, а тому, що зробив усім велику приємність.

Отож розкажу, як це трапилось.

Мацюсь через свого лікаря домігся дозволу прогулюватися по місту пішки. Але це ще не все. Він довго надокучав лікареві, щоб той хоч раз на тиждень одводив його до міського саду, де граються всі діти:

– Я знаю, що в королівському саду гарно, але одному навіть у найгарнішому місці нудно.

Нарешті лікар пообіцяв звернутися через дворецького до палацового управління, щоб опікун короля на нараді міністрів взяв для короля Мацюся дозвіл на три таких прогулянки.

Може здатися дивним, що королю так важко вибратись на звичайнісіньку прогулянку. Додам лише, що дворецький тільки тому погодився клопотати, що лікар нещодавно вилікував його від отруєння несвіжою рибою. А палацове управління вже давненько домагалося грошей на будівництво стайні, якою мав користуватися й королівський опікун. Міністр внутрішніх справ погодився лише на зло міністрові фінансів. Адже за кожну королівську прогулянку поліції давали три тисячі дукатів, а санітарному управлінню – діжку одеколону й тисячу дукатів золотом. Перед кожною такою прогулянкою двісті чоловіків і сто жінок дбайливо прибирали сад. Підмітали доріжки, фарбували лавки, поливали алеї одеколоном і витирали пил з дерев та листочків. Лікарі доглядали, щоб було чисто, щоб ніде не куріло, бо бруд і курява шкідливі для здоров’я. А поліція пильнувала, щоб під час прогулянок у саду не з’явилися хулігани, які штовхаються, кидаються камінням, б’ються й страшенно галасують.

Король Мацюсь розважався чудово. Одягнений він був просто, й ніхто не міг пізнати його. Нікому навіть на думку не спадало, що король може прогулюватися у звичайнісінькому саду. Мацюсь двічі обійшов сад і попросив дозволу сісти на лавку біля майданчика, де гралися діти. Та тільки він сів, як до нього підійшла дівчинка й спитала:

– Чи не бажаєте ви погратися з нами в коло?

Вона взяла Мацюся за руку – і гра почалася.

Дівчатка співали різних пісень і кружляли в колі. А потім, коли збиралися почати нову гру, перша дівчинка запитала у Мацюся:

– У вас є сестричка?

– Ні, нема.

– А хто ваш тато?

– Мій татусь помер, він був королем.

Дівчинка, мабуть, подумала, що Мацюсь жартує, бо засміялася й сказала:

– Якби мій татко був королем, він купив би мені ляльку, величезну, аж до стелі.

Король Мацюсь узнав, що батько дівчинки служить капітаном пожежної охорони, що зветься вона Іренкою і дуже любить пожежників, які часом катають її на коні.

Мацюсь охоче зостався б у саду й далі, та мав дозвіл гуляти тільки до четвертої години двадцяти хвилин сорока трьох секунд.

Нетерпляче ждав Мацюсь наступної прогулянки, але саме тоді пішов дощ, і дорослі побоювалися за його здоров’я.

А іншого разу сталося таке. Мацюсь знову грався в коло з дівчатками, аж тут до них підійшло кілька хлопчаків і один вигукнув:

– Дивіться – хлопець грається з дівчатами! – і хлопчиська почали сміятися.

Король Мацюсь помітив, що й справді лише він грається в коло.

– Ходи краще з нами гратися, – сказав перший хлопець.

Мацюсь пильно глянув на нього. О, та це ж Фелек, той Фелек, з яким Мацюсь так давно хотів познайомитись. Фелек теж пильно подивився на Мацюся й закричав на весь голос:

– Гляньте, який він схожий на короля Мацюся!

Мацюсеві стало страшенно соромно, коли всі почали дивитися на нього, і він хотів якнайшвидше втекти до ад’ютанта, який теж, щоб його не пізнали, був одягнений у звичайний костюм. Та чи то кваплячись, чи соромлячись, Мацюсь упав і здер коліно.

На засіданні ради міністрів було ухвалено заборонити королю ходити в сад. Зрозуміло, треба виконувати всі королеві забаганки, але ходити в звичайний сад йому не можна. Там граються невиховані діти, які чіплялися до Мацюся й сміялися з нього, а рада міністрів не може дозволити, щоб з короля сміялися, бо це не личить королівській честі.

Страшенно засмутився Мацюсь і довго думав про дві свої веселі прогулянки до звичайного саду, поки раптом не згадав про Іренчину мрію. «Вона хоче мати ляльку, велику, аж до стелі». Ця думка не давала йому спокою. «Я – король, отже, маю право наказувати. А тим часом я повинен чомусь усіх слухатись. Вчуся читати й писати, як і всі інші діти. Мушу мити вуха, шию й чистити зуби так само, як і вони. Таблиця множення однакова й для королів, і для інших. То навіщо ж мені бути королем?» Обурився Мацюсь і під час аудієнції зажадав дуже голосно від старшого міністра купити найбільшу ляльку, яка тільки є на світі, й надіслати Іренці.

– Ваша королівська величність, звольте зважити… – почав був старший міністр.

Мацюсь одразу догадався, як буде далі: цей нестерпний чоловік довго говоритиме щось незрозуміле, і, зрештою, з лялькою нічого не вийде. І Мацюсь пригадав, як одного разу цей же міністр так само почав щось пояснювати його батькові. Тоді батько-король тупнув ногою й сказав: «Я вимагаю цього беззаперечно!»

Отож і Мацюсь так само тупнув ногою й дуже голосно сказав:

– Пане міністр, знай, що я вимагаю цього беззаперечно!

Старший міністр здивовано глянув на Мацюся, потім записав щось у блокнот і буркнув:

– Я подам вимогу вашої величності на розгляд ради міністрів.

Що говорилося на засіданні ради міністрів, невідомо, бо нарада відбулася при замкнених дверях. Ухвалено, проте, купити ляльку, і міністр торгівлі два дні бігав по крамницях і оглядав найбільші ляльки. Але такої великої ніде не було. Тоді міністр торгівлі викликав на нараду всіх промисловців, і один фабрикант зголосився за великі гроші зробити за чотири тижні таку ляльку на своїй фабриці. А коли лялька була готова, він виставив її у вікні своєї крамниці з написом: «Постачальник двору його королівської величності виготовив цю ляльку для Іренки, дочки капітана пожежної охорони».

Газети негайно вмістили фотографію пожежної команди під час гасіння пожежі, фотографію Іренки й ляльки. Почали подейкувати, ніби король Мацюсь дуже любить дивитися на пожежу й на виїзди пожежної команди. Хтось написав до газети листа, що ладен спалити свій будинок, коли улюблений король Мацюсь так обожнює пожежі. Багато дівчаток повідомило в листах до короля Мацюся, що теж хотіли б мати такі ляльки. Однак секретар двору не читав Мацюсеві тих листів, бо йому суворо заборонив це робити розгніваний старший міністр.

Перед крамницею впродовж трьох днів юрмилися люди, оглядаючи королівський дарунок, і лише на четвертий день за розпорядженням префекта поліції ляльку зняли з вітрини, щоб натовп на вулиці не перешкоджав їздити трамваям та автомобілям.

Довго після того говорили в місті про ляльку й про Мацюся, який послав Іренці такий чудовий подарунок.

Розділ третій

Мацюсь підводився о сьомій годині ранку, сам умивався й одягався, сам чистив взуття й стелився. Такий звичай завів ще прадід Мацюся, хоробрий король Павло Переможець. Після ранкового туалету Мацюсь випивав чарочку риб’ячого жиру й починав сніданок, який міг тривати не більше шістнадцяти хвилин тридцяти п’яти секунд. Так-бо снідав великий дід Мацюся, лагідний король Юліуш Доброзичливий. По тому Мацюсь йшов до тронної зали, де було дуже холодно, і приймав міністрів. У тронній залі не було грубки, бо прабабуся короля Мацюся, мудра Анна Побожна, коли ще була маленька, мало не вчаділа, і на відзнаку її щасливого спасіння було ухвалено ввести до палацового церемоніалу положення, за яким заборонялося на п’ятсот років мати в тронній залі грубу.

Сидів Мацюсь на троні й цокотів зубами від холоду, а міністри розповідали йому про події в усій державі. Це було дуже неприємно, бо чомусь звістки надходили тільки невеселі.

Міністр іноземних справ повідомляв, хто сердиться й хто хоче дружити з їхньою державою, а Мацюсь майже нічого з цього не розумів.

Військовий міністр перелічував, скільки фортець зруйновано, скільки гармат зіпсовано так, що з них зовсім не можна стріляти, і скільки солдатів хворіє.

Міністр шляхів сполучення доводив, що треба купити нові паровози.

Міністр освіти скаржився, що діти погано вчаться, спізнюються до школи, що хлопчаки потай курять і виривають аркуші з зошитів. Дівчатка ображаються й сваряться, хлопчаки б’ються, кидаються камінням і вибивають шибки.

А міністр фінансів усе сердився й одно казав, що немає грошей, що він не хоче купляти ні нових гармат, ані машин, бо все це страшенно дорого коштує.

Потім Мацюсь ішов у парк і цілу годину міг бігати й гратися. Та одному йому було не дуже весело. Тому він досить охоче брався до уроків. Учився Мацюсь добре, він знав, що без науки важко бути королем. Швидко навчився він підписувати своє ім’я з дуже довгою карлючкою. Крім того, Мацюсь мусив учити французьку й інші мови, щоб мати можливість розмовляти з іноземними королями, коли поїде до них з візитом. Мацюсь учився б ще охочіше й краще, якби міг ставити різні питання, що спадали йому на думку.

Довгий час розмірковував Мацюсь над тим, чи можна винайти таке збільшувальне скло, яке б на великій віддалі запалювало порох. Коли б Мацюсь винайшов таке скло, то оголосив би війну всім королям і напередодні битви висадив би в повітря всі ворожі порохові склади. І виграв би війну, бо тільки в нього лишився б порох. Отоді він зразу став би великим королем, хоч зараз дуже маленький. Та вчитель, на жаль, лише знизав плечима, почувши про це, скривився й нічого йому не відповів.

Іншого разу Мацюсь запитав, чи не можна зробити так, щоб батько, вмираючи, передавав синові свій розум. Його батько Стефан Розумний був дуже мудрий. Однак Мацюсь, хоч і сидить на тому ж троні й носить ту ж саму корону, мусить від самісінького початку вчити всі науки і навіть не певен, чи коли-небудь знатиме стільки, скільки знав його батько. А так Мацюсь разом з короною й троном успадкував би й хоробрість від прадіда Павла Переможця, [побожність від бабуні, а знання від батька].

Але й це питання вчитель зустрів неприхильно.

Довго, дуже довго думав Мацюсь, чи не можна де-небудь узяти шапку-невидимку. Як би це було добре: надіне Мацюсь таку шапку, зможе скрізь ходити, й ніхто його не побачить. Він сказав би, що в нього болить голова, йому дозволили б удень лежати в ліжку, і він виспався б досхочу. А вночі надів шапку-невидимку і гайда в місто – ходи собі по столиці, оглядай вітрини, відвідуй театри…

Лише раз був Мацюсь у театрі, на парадній виставі, ще за життя тата й мами. Нічого, звісно, він не пам’ятає, бо був тоді дуже маленький, проте Мацюсь знає, що видовище його зачарувало.

Якби в Мацюся була шапка-невидимка, він вийшов би з парку на королівський двір і познайомився б з Фелеком. І в палаці зміг би всюди ходити, подивився б на кухні, як готується їжа, пішов би в стайню до коней, заглянув би в усі приміщення, куди зараз йому ходити заборонено.

Може здатися дивним, що королю так багато всього заборонено. Але маю вам сказати, що при королівських дворах дуже суворий етикет. Етикет – це означає, що так завжди поводилися королі, і новому королю не можна робити інакше. Як би він тільки захотів зробити щось інше, то втратив би честь і всі перестали б його боятися й поважати. Адже це означало б, що він не шанує свого великого батька-короля, діда чи прадіда-короля. Коли король хоче зробити щось інакше, то повинен запитати в церемоніймейстера, який стежить за етикетом двору й знає, що в таких випадках робили королі.

[Я вже згадував, що сніданок короля Мацюся тривав шістнадцять хвилин і тридцять п’ять секунд, бо так снідав його дідусь, а в тронній залі не було груби, бо так вимагала бабця. А оскільки бабця вже померла, то не було як спитати її, чи не можна тепер уже встановити опалення.]

Іноді король може дещо змінити, але тоді відбуваються тривалі наради, як це було з дозволом на Мацюсеві прогулянки. А кому приємно про щось просити й потім довго чекати на відповідь?

Король Мацюсь був у гіршому становищі, ніж інші королі. Адже етикет склали для дорослих королів, а Мацюсь ще дитина. Звісно, етикет довелося дещо змінити. Приміром, замість смачного вина Мацюсь мусив пити дві чарочки риб’ячого жиру, який йому зовсім не смакував. А замість того щоб читати газети, він переглядав лише картинки, бо читав ще не дуже добре.

Все було б інакше, якби Мацюсь мав розум батька-короля й чарівну шапку-невидимку. Тоді він справді був би королем. А так він часто думав, чи не краще йому було народитися звичайним хлопчаком, ходити до школи, виривати сторінки з зошитів і кидатися камінням.

Якось Мацюсеві спало на думку, що коли він навчиться писати, то напише листа Фелекові, і, можливо, Фелек йому відповість, – то й вийде так, буцімто вони розмовляли.

Відтоді король Мацюсь взявся до справи серйозно. Цілими днями він писав – переписував із книжок оповідання й вірші. І якби йому дозволили, він не ходив би навіть у королівський сад, а все писав би й писав, з ранку до вечора. Та не міг Мацюсь цього зробити, бо придворний етикет і церемоніал вимагали, щоб король прямо з тронної зали виходив у сад. Адже двадцятеро лакеїв уже стояли напоготові, щоб відчинити йому двері. Коли б Мацюсь не вийшов у сад, ті двадцятеро лакеїв не мали б ніякої роботи, і їм було б дуже нудно.

Можливо, хтось скаже, що це не робота – відчиняти двері. Так скаже той, хто не знає придворного етикету. Я ж маю пояснити, що в тих лакеїв було небагато вільного часу. Кожний з них щоранку приймав холодну ванну, потім перукар їх зачісував, голив їм вуса й бороди; одяг кожного мав бути чистим, щоб ніде не знайшлося й порошинки, бо коли триста років тому за короля Генріха Запального на королівський скіпетр якось перескочила з одного лакея блоха, то бідоласі кат відрубав голову, а дворецький ледве уникнув смерті. Відтоді окремий наглядач перевіряв чистоту лакеїв, які, ретельно вмиті й убрані, з одинадцятої години сім хвилин стояли в коридорі й чекали до першої години сімнадцять хвилин, щоб їх оглянув сам церемоніймейстер. А тут ґав ловити не можна, бо за незастебнутий ґудзик дають шість років ув’язнення, за погану зачіску – чотири роки каторжних робіт, за незграбний уклін – два місяці ув’язнення на хлібі й на воді.

Про все це Мацюсь уже трохи знав, тому йому навіть не спадало на думку не вийти у парк; а втім, хто знає, може, й траплявся колись в історії такий випадок, що якийсь король зовсім не виходив у сад, і можна було б дозволити й Мацюсеві чинити так само. Але тоді йому ні до чого уміння писати, бо як же без саду він передав би Фелекові свого листа?

Мацюсь був здібний, і сила волі в нього була велика. Він сказав:

– Через місяць я напишу Фелекові першого листа.

І, незважаючи ні на що, він так старанно вчився, що за місяць лист до Фелека був складений без сторонньої допомоги.

«Любий Фелеку, – писав Мацюсь. – Я вже давно дивлюся, як ви весело граєтесь у дворі. Я теж хотів би гратися з вами. Але я король і тому не можу. Ти мені дуже подобаєшся. Напиши, хто ти, бо я хочу з тобою познайомитись. Якщо твій батько військовий, то, може, тобі дозволять іноді приходити в королівський сад.

Мацюсь – король».

Серце в Мацюся калатало, коли він покликав до ґратів саду Фелека й передав йому свого листа. І ще дужче билося його серце, коли другого дня в такий же спосіб він одержав відповідь.

«Королю, – писав Фелек, – мій батько – взводний командир придворної варти, військовий, і я дуже хочу потрапити у королівський сад. Я тобі, королю, вірний і готовий піти за тебе у вогонь і воду, захищати тебе до останньої краплі крові. Коли тобі знадобиться моя допомога, тільки свисни, і я з’явлюся на перший поклик.

Фелек».

Мацюсь поклав того листа під книжки, аж на дно шухляди, і негайно почав учитися свистіти. Він був обережний, боявся зрадити себе. Якщо вимагати, щоб Фелека впустили в сад, то зразу ж почнуться наради: а нащо, а звідки Мацюсь знає, як його звуть, а де вони познайомилися? А що буде, коли міністри про все випитають і, зрештою, не дозволять? Син взводного. Хоч би поручика! Синові офіцера, може, й дозволили б, а тут, мабуть, не згодяться. «Треба ще зачекати, – вирішив Мацюсь. – А тим часом навчуся свистіти».

Не так-то вже й легко навчитися свистіти, коли нема нікого, хто б міг показати, як це робиться. Але в Мацюся була сильна воля, і він навчився. І свиснув. Свиснув тільки так, на пробу, щоб переконатися, чи вміє. Та як же він здивувався, коли за хвилину перед ним став – витягнутий, мов струна, – Фелек, власною персоною.

– Як ти сюди потрапив?

– Переліз через ґрати.

У королівському саду росли густі кущі малини. В них і заховався король Мацюсь зі своїм приятелем, щоб порадитися, як їм бути далі.

Розділ четвертий

– Слухай, Фелеку, я дуже нещасливий король. Відтоді, як навчився писати, я підписую всі папери. Вважається, що правлю цілою державою, а насправді я роблю те, що мені наказують. А наказують мені робити найнудніші речі й забороняють усе приємне.

– А хто ж вашій величності забороняє й наказує?

– Міністри, – відповів Мацюсь. – Коли був живий тато, я робив те, що наказував він.

– Звісно, тоді ти був королівською високістю, престолонаступником, а тато твій був королівською величністю – королем, але тепер…

– Тепер у стократ гірше. Цих міністрів ціла купа.

– Військові чи цивільні?

– Лише один військовий – то військовий міністр.

– А інші цивільні?

– Я не знаю, що таке цивільні.

– Цивільні – це такі, що не носять мундирів і шабель.

– Ну, так, цивільні.

Фелек кинув у рот повну пригорщу малини й глибоко замислився. Після того нерішуче й спроквола запитав:

– У королівському саду є вишні?

Мацюся здивувало таке запитання, але, відчуваючи до Фелека велике довір’я, він сказав, що є й вишні, й груші, і обіцяв крізь ґрати передавати їх Фелекові, скільки той забажає.

– Отже, часто бачитися нам не випадає, бо нас можуть вистежити. Вдаватимемо, що ми незнайомі. Будемо листуватися. Листи кластимемо на огорожі (поруч з листом можуть лежати вишні). Коли цю таємну кореспонденцію буде покладено, ваша королівська величність свисне, і я все заберу.

– А коли в тебе буде готова відповідь, ти свиснеш, – зрадів Мацюсь.

– Королю не свистять, – рішуче відказав Фелек, – я мушу подати сигнал інакше – стану віддалік і куватиму зозулею.

– Гаразд, – згодився Мацюсь. – А коли ти знову прийдеш?

Фелек довго щось обмірковував і нарешті відповів:

– Я не можу приходити сюди без дозволу. Мій батько взводний, і в нього дуже добрий зір. Батько не дозволив мені навіть підходити до огорожі королівського саду і багато разів попереджав: «Дивись, Фелеку, щоб тобі ніколи не спало на думку лізти по вишні в королівський сад. Пам’ятай це твердо, так само, як і те, що я твій рідний батько: коли тебе там спіймають, я здеру з тебе шкуру й живого з рук не випущу».

Мацюсь знітився. Це було б жахливо. З такими труднощами знайшов він друга, і от, з його, Мацюсевої, вини з цього друга можуть здерти шкуру! Ні, справді, це вже надто велика небезпека.

– Ну, а як же ти тепер повернешся додому? – спитав стурбований Мацюсь.

– Хай ваша величність залишить мене, а я вже якось дам собі раду.

Мацюсь визнав ці слова слушними й вийшов з малинника. І саме вчасно, бо іноземний вихователь, занепокоєний відсутністю короля, пильно розшукував його в королівському саду.

Мацюсь і Фелек діяли тепер спільно, хоч їх і роз’єднували ґрати. В присутності лікаря, який щотижня зважував Мацюся і вимірював, щоб знати, як росте й набирається сили маленький король, Мацюсь часто зітхав і скаржився на самотність, а одного разу навіть згадав при військовому міністрові, що дуже хотів би вчитися військовій справі.

– Може, ви, пане міністре, знаєте якогось взводного, що міг би давати мені уроки?

– Звичайно, бажання вашої величності вчитися військовій справі дуже добре, але чому вас має вчити взводний?

– Може, навіть син взводного, – зрадів Мацюсь.

Військовий міністр насупив брови й записав вимогу короля.

Мацюсь зітхнув: знав, що той відповість.

– Про вимогу вашої величності я доповім на найближчому засіданні ради міністрів.

«Нічого з цього не вийде; надішлють до нього, певно, якогось старого генерала». – подумав Мацюсь.

Проте сталося інакше. На найближчому засіданні ради міністрів обговорювали лише одне: королю Мацюсеві оголосили війну одразу три держави.

Війна!

Недарма Мацюсь був правнуком хороброго Павла Переможця – кров у нього заграла. О, коли б мати скло, що запалює ворожий порох на віддалі, і шапку-невидимку!

Мацюсь чекав до вечора, чекав другого дня до полудня. І даремно. Про війну сказав йому Фелек. На кожний попередній лист Фелек кував лише тричі, а цього разу прокував, мабуть, із сто разів. Мацюсь збагнув, що в листі буде надзвичайне повідомлення. Проте він і гадки не мав, що таке надзвичайне. Війни вже давно не було, бо Стефан Розумний умів жити в злагоді з сусідами, і хоч великої дружби між ними не відчувалося, одначе й відвертої війни ні він сам не проголошував, ні інші не наважувались йому оголосити.

Зрозуміло: вороги скористалися з того, що Мацюсь маленький і недосвідчений. Але тим дужче прагнув Мацюсь довести, що вони помилилися, що король Мацюсь, хоч і малий, зуміє оборонити свою країну. Лист Фелека повідомляв:

«Три держави оголосили вашій королівській величності війну. Батько мій завжди нахвалявся, що при першій же звістці про війну нап’ється з радощів. Я жду цього, бо нам необхідно побачитись».

Чекав і Мацюсь. Він думав, що того ж дня його запросять на надзвичайне засідання ради, і тоді він, Мацюсь, законний король, візьме до своїх рук державне кермо. Якась нарада справді-таки відбулася вночі, але Мацюся не покликали.

А наступного дня іноземний вихователь відбув з Мацюсем урок, як і звичайно. Мацюсь знав придворний етикет, розумів, що королю не можна капризувати, впиратися й сердитись, а тим паче в таку хвилину він не хотів хоч би чим принизити королівську гідність. Тільки брови його були насуплені й чоло наморщене. І коли під час уроку він глянув у дзеркало, йому спало на думку: «У мене вигляд майже такий, як у короля Генріха Запального».

Чекав Мацюсь години аудієнції. Та коли церемоніймейстер оголосив, що аудієнцію відкладено, Мацюсь, спокійний, проте дуже блідий, рішуче сказав:

– Я вимагаю, щоб негайно покликали в тронний зал військового міністра.

Слово «військового» Мацюсь вимовив з таким притиском, що церемоніймейстер одразу ж зрозумів – Мацюсь уже знає все.

– Військовий міністр на засіданні.

– Тоді й я буду на засіданні, – відповів король Мацюсь і рушив у бік сесійного залу.

– Ваша королівська величність, звольте хоч хвилинку зачекати. Ваша королівська величність, звольте зглянутись на мене. Цього робити не можна. Я відповідаю за все. – І старий голосно заплакав.

Мацюсеві стало шкода старого, який справді знав досконало, що король може робити, а чого йому робити не личить. Не раз довгими вечорами сиділи вони з старим перед каміном, і Мацюсь залюбки слухав цікаві оповіді церемоніймейстера про короля-батька й королеву-матір, про придворний етикет, іноземні бали, парадні вистави в театрах та військові маневри, в яких брав участь король.

Мацюсеве сумління було не зовсім чисте. Оте листування з сином взводного він вважав великою своєю провиною, а таємне викрадення вишень та малини для Фелека гнітило Мацюся найдужче. Звісно, сад належав йому, звісно, ягоди він рвав не для себе, а для подарунка, одначе робив це потай, і хтозна, чи не заплямував він цим лицарську честь своїх великих предків.

Зрештою, в Мацюся було добре серце: сльози старого зворушили його. І можливо, Мацюсь знов зробив би помилку, зрадивши своє хвилювання, проте він своєчасно схаменувся і, ще дужче наморщивши лоба, холодно мовив:

– Я жду десять хвилин.

Церемоніймейстер вибіг. Завирувало в королівському палаці!

– Звідки Мацюсь дізнався? – горлав роздратований міністр внутрішніх справ.

– Що цей шмаркач надумав робити?! – збуджено крикнув прем’єр-міністр.

Але міністр юстиції закликав його до порядку:

– Пане прем’єр-міністре, закон забороняє на офіційних засіданнях так брутально обзивати короля. Приватно ви можете говорити, що забажаєте, а наша нарада є офіційною. Панові прем’єр-міністру вільно лише так думати, але не говорити.

– Нарада відкладається, – спробував захиститися переляканий старший міністр.

– Слід було оголосити завчасно, що ви зробите перерву засідання. Однак ви про це не подбали.

– Я забув, прошу пробачення.

Військовий міністр глянув на годинник:

– Панове, король дав нам десять хвилин. Чотири хвилини минуло. Отже, не будемо сваритися. Я людина військова і мушу виконувати королівський наказ.

Бідолашний прем’єр-міністр мав-таки підстави боятися; на столі лежав аркуш паперу, на якому виразно було написано синім олівцем: «Гаразд, хай буде війна». Легко було вдавати сміливого тоді, та важко тепер відповідати за нерозважливо написані слова. Зрештою, що сказати, коли король запитає, чому прем’єр-міністр тоді так написав? Адже ж все почалося з того, що після смерті старого короля міністри не хотіли визнавати Мацюся.

Знали про це всі міністри й навіть трохи зловтішалися, бо недолюблювали старшого міністра за те, що той надміру командував і був страшенно пихатий. Ніхто з них не хотів нічого радити – кожен лише думав, як йому діяти, щоб на когось іншого упав гнів короля за втаєння такої важливої події.

– Залишилась хвилина, – сказав військовий міністр, застебнув ґудзики, поправив ордени, підкрутив вуса, взяв зі столу револьвер – і за хвилину вже стояв, виструнчившись, перед королем.

– Отже, війна? – тихо спитав Мацюсь.

– Так точно, ваша величність.

У Мацюся наче камінь упав з серця, бо, мушу вам сказати, і він ці десять хвилин дуже хвилювався. «А може, Фелек просто так написав? А може, це неправда? А може, він пожартував?»

Коротке «так точно» розвіяло всі сумніви. Війна, і велика війна. Хотіли обійтися без нього. Та Мацюсь тільки одному йому відомим чином розкрив таємницю.

Через годину хлопчаки на вулицях кричали на весь голос:

– Термінове повідомлення! Криза Кабінету міністрів!

Це означало, що міністри посварилися.