Kitabı oku: «Судний день»

Yazı tipi:

* * *

Пролог

Мліїв. 1766 рік

Десятки коней голосно тупотіли, піднімаючи хмару куряви. Дощику не було уже кілька тижнів, тож пилюка на дорозі стояла мало не по кістки. На небі – ні хмаринки. Сонечко пригрівало добряче, так що з-під шапок виступив рясний піт. Коні смерділи по5том, а від них той запах передавався і на людей. Понад усе хотілося скинути із себе кавалерійські лати, розігріті сонцем, і шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович їхав попереду, поруч із ним тримався той самий біскуп, що його не допустила до церкви мліївська громада, а позаду – озброєні жовніри. Із мліївцями потрібно було розібратися, до того ж так, аби іншим наука була.

Будучи на королівській службі, Воронович не поділяв таких методів. Він був ротмістром однієї з корогов так званої української партії, тобто військових підрозділів, що були дислоковані на українських землях. Пан ротмістр розумів, що військові не повинні втручатися до справ релігійних, але тут закрутилося трохи по-іншому. Політика. А де політика – там і гроші…

Жовнірська кавалькада минула перші дерева, що росли край дороги при в’їзді до міста. Тут пан ротмістр зауважив кількох дітлахів, що бавилися в пилюці, призупинив коня, але хлопчаки, вгледівши чужинців, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навіть якби пан ротмістр захотів їх спіймати, це було неможливо. Воронович не став поспішати, а уважно слідкував своїм поглядом за дітьми, котрі тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бік церковної дзвіниці.

«Що ж вони замислили?» – якось не відразу збагнув ротмістр, як раптом закалатав дзвін. Бив тривожно і дуже дзвінко, розливаючись від дзвіниці по цілому місту.

«От малі бестії», – про себе вилаявся Воронович і приострожив коня.

Коні мчали клусом, піднімаючи куряву і ризикуючи потоптати старих і малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне відчуття пробудив у панові ротмістру цей тривожний дзвін…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зі своїх хат, однак тут же ховалися на свої обійстя, побачивши кавалькаду ворожих вершників. Дорога робила чималий гак, так що доки жовніри доїхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кілька людей крутилися біля церкви, але з приїздом вершників усі кудись позникали.

Приїхавши на місце, Воронович легко зіскочив з коня, піднявся східцями і спробував відчинити двері церкви. Марно – були зачинені. Тут же наказав жовнірам:

– Ламайте двері. Решта – зганяйте сюди хлопів. Зараз превелебний біскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидіти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдіть мені попа і пономаря та швидко сюди.

Жовніри розбіглися виконувати наказ ротмістра. Кілька з них почали виламувати молотом двері. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до біскупа:

– Святий отче, ідіть готуйтеся до служби, а мої люди назганяють хлопів. Клянуся небесами: ще сьогодні до вечора ця церква буде наша – і всі мужики приймуть унію..

Біскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг він як слід розставити своїх людей, як раптом біскуп вибіг з церкви, прорік обурено:

– Єзус-Марія, та це святотацтво нечуване! Як мені проводити службу, коли тут немає ні Євангелія, ні Божих дарів, ні церковного начиння! Навіть підсвічники поховали!

– А каса церковна?

– Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала. Це просто нечувано!

Воронович оглянувся на своїх людей.

– Знайти! – коротко наказав.

Ротмістр раптом зрозумів: їх тут чекали, готувалися. Він вже усвідомив, що привести цих людей до унії буде важко, але навіть не думав здаватися: вже надто часто за останній час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край…

Жовнірство розійшлося по дворах – і тут містечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовніри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили їх гуртами на майдан. Нарешті притягли титаря місцевого. Воронович подивився на нього: чомусь відразу згадав собі Мельхіседека… А ще сотника Харка, котрий добровільно віддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхіседека. Ні, цей титар не був подібним на героя – простий міщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срібною памороззю сивини.

– У тебе ключ від церкви?

– У мене. Тільки ж навіщо він зараз – і так двері рознесли? – запитав, ніби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмішка, навіть не страх, а жаль.

Їхні з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнір.

– Ну що ж, Даниле, скажи мені, будь ласкав, де ти заховав те, що виніс із церкви?

– Не скажу.

Пан ротмістр чекав чогось другого. Він думав, що цей чоловік зараз почне крутити, мовляв, не я і хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче відгородити це лайдацьке бидло, яке поволі зганяють жовніри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героєм – ми тобі влаштуємо.

– Ведіть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмістр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цієї церкви. Скажи, де Святі Дари?

Панотець відповів спокійно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усій громаді. Люди бачать, який час тривожний, от і заховали. А я не знаю.

Воронович підійшов, спитав, щоб чули всі:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це він навчив, що робити?

– Данило чоловік тихий та богобоязливий. Усі його знають і шанують, та кожен свою голову має, – відповів панотець.

Воронович запитав ще тихіше:

– І ти маєш?

– Аякже, – священик не зрозумів питання.

– То покажи свою мудрість, прояви терпіння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися і католик більше не лаявся з православним? Прийми унію. А за тобою і люди. Кому потрібна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очі, похитав головою:

– Ні, пане, вибач.

– А чому?

– Бо мої батько, і дід, і прадіди – всі були православними. А коли хочете миру в краї – дайте нам спокій.

Ротмістр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твій був дурнем, і дід, і прадіди. Заберіть та посадіть до буцигарні цього бунтаря. Я з ним іще потім побалакаю. А поки що оточіть містечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звідси Святих Дарів. А я піду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зі шляхтичів запитав, показуючи на юрбу мліївців, що вже зібралася.

– Нехай стоять. Мша відбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бідна. Він сидів за столом. Був блідий, а щока червона – хтось із шляхтичів «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кілька. Жовніри перевертали все в хаті догори дриґом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсім не панькалися із речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовніри пройшли, там по долівці валялося побите череп’я, яке толочили чобітьми в перемішку з одягом, розсипаними крупами та пір’ям із подушок. Інші нишпорили по подвір’ю.

– І що? – своїм звичаєм коротко запитав ротмістр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тільки син.

– Де він?

Шляхтичі переглянулися між собою, знизали плечима.

– То знайдіть, кретини! – прошипів Воронович і тут же двоє побігли з хати.

Воронович сів навпроти Данила. Він критично оглянувся по хаті.

– Справжній хлів. Тут навіть допит та обшук гидко робити. Посидів би тут довше, то певно, блював би далі, ніж бачив. Як ти тільки міг кобіту привести до такої стайні? До речі, де вона? Син є, жінки нема. Втекла від тебе, чи що? Не диво: я б і сам звідси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тільки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

– Померла моя Настя, років десять уже. Тяжка недуга її забрала – довго мучилася.

Воронович похитав головою.

– Ай-ай-ай. Мати померла, батька повішають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дітей зараз багато швендяється.

– Нічого, – відповів Данило, дивлячись в очі своєму кату. – Світ не без добрих людей.

– Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тоді твоє батьківське серце зм’якне, і ти все розповіси.

– А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Він стиснув кулаки, опустив очі, готуючись зустріти свою тяжку долю.

Воронович проковтнув. Він звівся, кивнув – і тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, ніби підкошений, зсунувся з лави на землю.

– Затятий, шельма. Скрутіть йому руки налигачем, та всипте.

Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долівці під тяжкими ударами жовнірських чобіт. Нарешті застогнав. Воронович зупинив побиття.

– Щось хочеш сказати?

Той не відповів нічого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцію ударів. Воронович наступив чоботом на посивілу голову, притиснув до долівки.

– Ти в мене землю гризти будеш, а все мені, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.

Жовніри почали ще більше бити, на той раз трійчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран і розлилася по глиняній долівці, утворюючи болото.

– Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани.

– Він не скаже, знаємо таких, – мовив хтось.

– Обшукати все село, городи, клуні, привести його родичів, – наказав ротмістр.

Жовніри розбіглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай відпочинуть. Шляхтичі закурили сапаючи.

– Де його зловили? – нараз запитав Воронович.

– На городі власному.

– Тікав?

– Ні, навпаки.

Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тоді пан регіментар кинув оком у бік цвинтаря, що стояв позаду церкви і примикав до людських городів.

– Гайда туди.

Проте й на цвинтарі жовніри нічого не знайшли. Один з них заглянув у дзвіницю, де щойно били у дзвони мліївські діти, даючи знати про наїзд шляхти. Жовнір обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

А наверху сиділо хлоп’я років десяти. Це був синок титаря. Він міцно притискав церковні скарби, загорнені у білу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зі страху, кусаючи до крові губи. На очах були сльози – йому звідси було добре видно, як пани повели батька. Хотілося кричати, але хлопчик ще сильніше затиснув зуби.

Крізь дзвони проривалося сонячне проміння і сліпило жовніру очі. Йому нічого не було видно, він вирішив вилізти по драбині і перевірити, що там робиться.

Та жовнір передумав: було надто високо, а драбина надто старенька…

А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.

– От шельма, – процідив крізь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика.

Титар мав кілька хвилин, щоб перепочити. Страшно гуділа голова, кров підходила до рота з побитих губ, він сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стіні висів образ Спасителя.

– Поможи, – тихо вирвалося в мученика.

– Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Ні? Тоді готуйся. Взуваймо його, панове.

Вони насипали розпеченого на вогні вугілля в чоботи. Титаря припідняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запік ноги. Титар закричав дико. Він не був таким, як Харко, котрий терпів так, що навіть не застогнав на допиті. Цей блаженний чоловік кричав і качався по підлозі.

– Господи, Матінко Божа, поможіть, збавте!!!

– Заткни пащеку, терпи, як чоловік! – гукала шляхта.

– Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобі і смерть.

– Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тільки дивіться, щоб не сконав передчасно.

Так і мучили шляхтичі нещасного титаря. Вороновичу все більше уривався терпець. Він все частіше поглядав через віконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замість церковної служби вони сьогодні побачать страту.

– Усе дарма. Тягніть його на майдан – стратимо іншим на острах.

– Паля чи шнурок? – уточнив один зі шляхтичів.

– Панове, цей чоловік брав своїми нечестивими руками Святі Дари, виніс їх із храму Божого, чим осквернив його навіки. Що належиться такому святотатнику?

Шляхтичі розуміючи закивали.

Його не привели – притягли на майдан: попечені ноги не могли рухатися.

– Господи, людоньки, чоловіка вбивають! – залементувала якась жінка.

– Ми не вбиваємо нікого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Він вже знав, що мав казати. Чоловіка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святі Дари, він богохульник. Адже ви знаєте, що ніхто, крім отця, не має права до них торкатися! А він, хам, горілку із священної чаші у корчмі пив, потім, як каса закінчилася, жиду Святі Дари на горілку поміняв. Це правда: він зізнався на допиті. А ще нахвалявся п’яний, що він вище за попа! Цей чоловік навіки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.

Натовп затих. Раптом почулося з одного кінця:

– Неправда це!

– Брехня! – почулося з іншого. Натовп зашумів. Воронович пальнув з пістоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмістр:

– Я не збираюся терпіти бунту й непокори. Цей чоловік богохульник і бунтар – він прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядіть і думайте: щоби ще гірше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть ваші стоги, хліви та хати!

Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів – мліївців:

– Прощавайте. Простіть.

Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника – і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали. Натовп завмер…

Раптом руки Данилові опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом і ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загриміло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив із дощових хмар, що зібралися невідомо звідки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небесні позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопів, до того бидла, лотрів, лайдаків, котрі лише у землі потрафлять порпатися? Певно, випадковість…

Воронович хмикнув, сплюнув собі під ноги.

– Забираймося.

Один хвацький шляхтич під’їхав на коні до страченого титаря й відсік йому одним махом голову. Тоді насадив на спис і запнув у землю.

– Нехай так стоїть.

Від’їжджаючи зі своїми людьми, Воронович покликав одного зі шляхтичів та наказав:

– Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена…

Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.

Розділ 1

Умань. Весна 1767 року

Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.

Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.

Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив – у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.

Зачіска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок виріс не дуже високим, проте доволі кремезним, жилавим. Мав він широкі плечі, грубі руки і доволі гнучкий стан, що свідчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кінця його козацький образ доповнювали чорні, як смола, вуса.

Біля Південної брами зібралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рідними, заспокоювали матерів, дівчат, дружин, сестер, обіцяли скоро повернутися. Літні чоловіки стояли поруч. Усі прийшли прощатися, адже сотня виступала в похід. У повітрі пахло дощем і розлукою.

Трохи осторонь тримався сотник. Він сидів на коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тоді гайда! – була коротка відповідь.

Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.

– Виступаємо!

Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.

– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.

Засвистали козаченьки в похід сполуночі,
Заплакала Марусенька свої ясні очі…

Богуслав. Кілька місяців пізніше

На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.

Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.

– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.

– Не можна.

– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.

– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.

Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.

– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?

Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рідного. Навіть пані сотникова, котра народила Гонті прекрасних донечок, часто дорікала чоловікові, що він чужого хлопця пильнує часом краще за рідних дітей.

– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.

– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.

– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.

– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо далі. Найпевніше, вони по ярмарку швендяють.

Козацька служба полягала у тому, щоби відловлювати й нищити всілякий розбійницький люд, котрого у ті часи розвелося дуже багато. Іван розділив для себе розбійників на три частини: панів, харцизів та гайдамаків. Із першими Левченко воював із найбільшим задоволенням, адже це були покидьки, котрі часто заради власної розваги робили іншим людям багато шкоди. Між панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирішували їх за допомогою сили: чинили наїзди на сусідські володіння, грабували, палили села і били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамаків, намагаючись відвести вину від себе і свого пана.

А от зі справжніми гайдамаками Іванові, як і іншим козакам з надвірної міліції, зустрічатися не дуже хотілося. Перше, що це були досить небезпечні воїни, а ще – їх дуже підтримував місцевий люд, адже гайдамаки відбирали майно в кровопивців-панів і віддавали простим людям. Іванові доводилося чути багато розповідей про гайдамацькі подвиги, однак парубок зовсім не захоплювався тими людьми: вони порушували спокій у краї, отже їх треба було гнати звідси поганою мітлою.

– А може, по чарчині встигнемо гахнути? – з надією в голосі запитав Гаранджа.

– Полапаємо гайдамаків – тоді й гахнемо, – коротко відповів Іван.

Козаки повернули до шинку і тут наткнулися на купу людей, що зібралися на подвір’ї корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й інші повинності. Тут були й селяни з округи, і міські ремісники, і навіть служителі православної церкви. Усі вони щось були винні орендареві: або жили на його землі, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самі душею і тілом належали йому.

Сам орендар, єврей на ім’я Аврамко, сидів під накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.

– Тут ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.

– Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?

Орендар подивився на нього:

– Чим будеш лан обробляти?

– Чорт його знає.

– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.

Хлоп хмикнув:

– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.

Аврамко ще пильніше поглянув на нього.

– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.

Хлоп вирячився.

– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!

– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.

Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.

– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.

– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.

– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.

– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.

– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.

Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.

– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.

– Прибутку не даєш.

– Що? – не второпав чоловік.

– Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!

– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.

Аврамко аж спаленів:

– Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.

– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!

Орендар почервонів.

– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!

На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.

– Ти?

Чоловік вирішив стояти на своєму.

– У мене все сплачено, все відроблено…

– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.

– Я не лайдак, у мене все сплачено…

Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли нові удари – чобітьми. Дехто із чоловіків та жінок спробували заступитися, підняли ґвалт, однак проти озброєних списами, шаблями та мушкетами жовнірів виступати було годі. Так, люди гукали і погрожували карою Божою, однак розпашілих жовнірів це стримувало не надто сильно.

– Гайдамаків на вас нема! – раптом крикнула із серцем якась молодиця.

– Є гайдамаки!

Цей вигук почувся десь позаду – і жовніри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапці та подертій свиті, котрий щойно носив дрова.

– Відпустіть чоловіка!

Один із жовнірів пішов на нього.

– А як же ти, пся крев, посмів рот свій від…

У відповідь пішов удар. Отримавши по писку, жовнір відлетів і гепнув на землю просто під ноги своїх. Жовніри оторопіли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрімав: спочатку скинув шапку, показуючи свій запорозький оселедець, а тоді й свита полетіла додолу. Під тією драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пістолі, ніж та шабля.

– Бачу, хлопці, не хочете по-доброму.

Козак вихопив шаблю і почав нею рубати. Жовніри і не спам’яталися, як запорожець покалічив їх і вивів з бою. Тримаючись за свої рани, жовніри рачкували подалі від козака, остерігаючись, аби не порубав їх на капусту. Люди заніміли, коли ж запорожець пішов до орендаря, всі раптом відскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблід.

– Погано чиниш, іродів сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся і все бачу. Що ті люди тобі завинили?

– Нічого! Зовсім нічого, – не маю до них жодного нічого! – лопотів язиком переляканий орендар.

Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очі.

– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось із цих людей скаже мені, що ти непомірно їх обдираєш, на панщину гониш несправедливо чи іншу наругу твориш над ними, – прийду. І тоді начувайся, лихварю, бо від гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!

Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.

Кілька днів пізніше

Коні пішли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонілі за цілий час дороги козаки скинули шапки з голів, повитирали піт. Надворі було досить тепло, хоч і прийшла уже осінь. Сонечко пригрівало, повсюди літало павутиння. Пахло свіжою землею – десь недалеко звідси орали селяни. Вітерець бігав по полі, прохолоджаючи козаків.

– Де ж подівся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федір із досадою у голосі.

– Він не харциз – запорожець. Це, брате, різне, – поправив Гаранджа.

– Правду кажуть, що ці запорожці з чортом знаються – немов у воду канув.

– І жовнірів покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?

– Бондаренко, – відповів Іван, пильно оглядаючи степ.

– Отож-бо.

Чота уманських козаків, що складалася із дванадцяти чоловіків, пішла навздогін за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславі на жовнірів і потнув їх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизає з їхніх рук – і це Левченкові починає не подобатися. Осавул зупинився серед степу і почав оглядатися: дорога пішла поміж лісом і хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзів.

– До лісу йти годі, – тут же озвався Борщик. – Темніє.

– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаємо, що і як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федір.

Чогось у Левченка крутилася у голові думка, що Бондаренко також не подався в ліси…

Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зітхнули – нарешті людська оселя замість темного лісу та безлюдного степу. Втома з далекої дороги написана на їхніх обличчях; одяг – у дорожній куряві, навіть коні форкали раз у раз і крутили головами – знак неабиякої втоми.

Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалині виднівся гурток плугатарів, що доорювали ниву. Трава в полі пожовкла; зілля зсохло і не пахло уже так, як навесні. Не було чути співів степового птаства, ні свисту бабаків. З неба чулися крики запізнілої зграї диких гусей, що летіли на південь.

Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обід. Треба квапитися – дні тепер короткі. Ось уже і степ до зими приготувався, і люди урожай з поля позвозили та закінчують сіяти озимину.

А з села долинали звуки музики.

– Десь весілля або танці. Приїдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федір Моторний.

– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз іще з Бондаренком погуляємо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у відповідь посміхнувся:

– Так не я ж танцював – моя шабля!

Чим ближче козаки доїжджали до села, тим виразніше чулася музика.

– Ніби в отому кутку грають.

– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось він засидівся… – спробував підколоти Федір.

– Тут оженишся, як по півроку дівчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козаків уже неквапом в’їхала у село, минула церкву і рушила до того кутка, звідки чулася музика.

– А я, хлопці, ще женитися не хочу. Не по мені це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобі говорити: у тебе дівка у кожному селі. Та не смійся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федір.

Стемніло. Козаки зупинилися перед одним подвір’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися сміхом цимбали, а бубен бив так, що аж в голові все підстрибувало, а ноги самі кидалися в танок. Тин і хвіртка були прикрашені, з хати било яскраве світло. Петро під’їхав упритул до брами, товариші відстали трохи. Кінь ворушив ніздрями, задирав голову – почув інших коней, однак музика, співи, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився і таки вгледів: осідланий карий кінь стояв перед стодолою, хрупаючи сіно. Зазвичай, гості на весілля або йдуть пішки, або їдуть на возах – верхи рідко хто прибуває.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поїдеш? – запитав Левченко сам себе, а тоді спішився. – Оточити подвір’я! Мушкети – напоготові! Гаранджа і Моторний – за мною.

Людей був повен двір: так і розсілися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати і пиячили вже разом зі всіма. Гості говорили голосно: парубки реготали, а дівчата співали пісню про дівчину-сироту, яка віддавалася такому ж сироті, і їм вже з наступного дня після весілля разом прийдеться боротися зі злиднями й недолею. Старі баби мовчки слухали, згадуючи свою молодість.