Kitabı oku: «Крос у небуття», sayfa 4
Розділ 8
29 квітня 1996 року 19.00.
МВ УМВС України Кам’янця-Подільського
Андрій зацікавлено розглядав Підгірного. Затриманий сидів, похнюпившись, на стільці посередині кабінету. Мовчав. Соколовський відчув, що його дивує вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смерті та несподівано врятувалася із них. Врятувалась у той час, коли жодної надії на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати від долі? Потрібно радіти життю і молодості, дихати на повні груди. Але Артем Підгірний не виглядав щасливою людиною. Він мав вигляд загнаної у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихідь і прихований гнів.
Андрій клацнув запальничкою і припалив.
– Ну, Артеме, розповідай, – нарешті розпочав бесіду, кинувши на стіл документи затриманого, які досі недбало розглядав.
– Про що розповідати? – запитав затриманий.
– Про все розповідай. На кого вчився, ким зробився… Все.
– Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Підгірний.
Андрій видихнув хмаринку сизого диму і поглянув поверх голови співрозмовника на потріскану штукатурку стіни.
– Добре. Ну, хоча б розкажи, який інститут закінчив?
– Чернівецький університет.
– Який факультет?
– Біологія і географія.
– Чудові дисципліни. Ти вчитель?
– За освітою…
– Так ось, за освітою. Тебе держава вивчила в університеті, аби ти ніс дітям розумне, добре й вічне.
– Якось так.
– А як ти можеш донести до них розумне, добре й вічне, коли ти став бандитом? – звів брови Андрій.
– Я не бандит.
– Хто ж ти?
Підгірний знизав плечима і промовчав.
– Мовчиш? Тоді я тобі дещо розповім. Про «Форд», який втопили у Смотричі кілька днів тому. Про три холодні трупи у його салоні, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповісти й про спроби вище названих товаришів зайнятись рекетом і підім’яти під себе кількох комерсантів. Ти про це нічого не знаєш?
– Нічого.
Андрій хмикнув. Таких наївних хлопчаків він колов десятками. Усі вони спочатку вдають з себе розумників, потім намагаються відмовчуватися, а врешті кажуть і пишуть все, що від них потрібно. За умови, що досі не встигли побувати на зоні. З тими важче. Ті втратили страх і якусь частку людської душі. Її відібрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як він, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного українського суспільства, забажав гарного життя, їх тисячі. І не завжди вони погані люди. Можливо, в певний момент їм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозі дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя і не звертати уваги на мораль. Якщо подібних до Артема Підгірного не зупинити на початку, доля неодмінно приведе їх на лаву підсудних, і вони теж втратять частину людської душі. Адже колишніх зеків не буває. Це тавро на все життя. У паспорті й за стандартами мислення. А можливий інший варіант. І про нього Артему Підгірному було відомо краще за інших.
– Навіщо ти мені брешеш? – сумним голосом запитав Андрій
– У вас нічого на мене немає, – дивлячись у підлогу, відповів затриманий.
– А мені нічого на тебе не потрібно, Артем.
Підгірний здійняв голову.
– Тоді навіщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не більше аніж три доби. Далі або арештуєте, або відпустите. Прокуратура не дасть санкції на мій арешт – немає підстав. Тоді навіщо тримаєте?
Соколовський повільно загасив недопалок у попільничці.
– А ти як думаєш?
– Не знаю.
– Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоїх друзів нещодавно.
– Вони мені не друзі.
– Правильно. Подільники.
– Вам видніше.
Андрій витримав довгу паузу.
– Розповідай, хто їх убив, – мовив нарешті.
– Я не знаю.
– Справді?
– Так.
Андрій відчув непоборну нудьгу. Хотілось у затінок на беріг моря. І помовчати.
– Ну от що, розумнику. Ти вільний, – він затулив теку зі справою і пожбурив її у ящик столу.
Підгірний стріпнувся.
– Тобто…
– Тобто йди геть.
Затриманий нерішуче встав і подивився спочатку на двері, після чого обвів поглядом присутніх у кабінеті Соколовського, Забузького і Кондратишина.
– Тоді я йду.
– Звичайно.
Не примушуючи на себе чекати, Підгірний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького:
– І матір йому не жаль, паскуднику…
Він повернувся.
– Чому я мушу її жаліти?
– А ти не здогадуєшся? – похитав головою Андрій. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу містом чутки, що ти здав нам Потапа. А далі гуляй як хочеш і де хочеш. Він тебе знайде. Втім, я думаю, він і так жадає тебе побачити, адже ти свідок потрійного убивства. Потапу не потрібні свідки.
Як тільки Підгірний почув ім’я Потапа, він змінився на обличчі і опустив плечі. Повернувся й сів на стілець, з якого щойно встав. І хоча Андрій навмання згадав одного з найбільших авторитетів бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Підгірний затулив обличчя руками і деякий час сидів непорушно.
– Я так розумію, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж відбудеться.
– Що ви хочете знати? – глухо мовив Підгірний.
– Все. Хто, за що і коли. І не лише знати. Ти все напишеш на папері і я підшию до справи, – додав металу у голос Андрій. – У такому випадку зможу захистити тебе від Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати.
Артем поглянув на нього зацькованим поглядом.
– Ви зможете захистити від Потапа?
– А ти не віриш?
Підгірний натягнуто посміхнувся. У посмішці не було веселощів, лише неприязнь.
– Та ні хрена ви не зможете! Підставити, здати, це без проблем, траву підкинути, нирки опустити… А захистити – ніколи!
Андрій підійшов до хлопця впритул і схопив його за комір сорочки. Підняв і добряче струснув.
– Припини істерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул.
– Відпустіть.
– Обіцяй не голосити, у мене нерви! – Андрій все ще стискав комір сорочки Підгірного.
– Обіцяю.
Соколовський відпустив затриманого і повернувся за стіл.
– Досить полеміки, Артем, – сказав спокійно. – Ти або свідчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я після цього буду чудовиськом. Мені байдуже, я мент. Врешті, загинули твої друзі, а ти, боячись за власну шкіру, не хочеш свідчити проти убивць. Хіба ти кращий?
– Сука… – емоції безвиході. Зазвичай за ними з’являлось бажання співпрацювати. Андрій подумки посміхнувся.
– Будеш писати?!
– Буду.
– Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрій на Кондратишина. – Видай молодому чоловікові папір і перо.
Він припалив чергову цигарку і відійшов до вікна. За склом вітер тріпав віттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому році. Тротуаром вздовж облізлого чавунного паркану міського скверу поспішали, намагаючись уникнути зливи, перехожі. Андрій зітхнув. У пам’яті спливли рядки Ліни Костенко.
Гроза проходила десь поруч,
Було то блискавка, то грім,
Дорога йшла кудись на Овруч
В лісах і травах до колін.
Дивна річ поезія, подумалось. Усього кілька скупих слів, а у свідомості травневе небо, вагітна зливою хмара, пахощі трав і грандіозність просторів. Просторів, серед яких не могли убити за кількадесят доларів. Про них розповідав і Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й ні. Нинішніх бандитів породила поразка національно-визвольних змагань і роки комуністичної влади. Ті роки, які викоренили українську інтелігенцію і замінили її інтернаціональним пролетаріатом. Безграмотним, безпринципним і жорстоким. Здатним лізти по трупам задля гамування своїх потреб.
Андрій повернувся спиною до вікна. Артем Підгірний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи.
– Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за підвіску до «Жигулів» припадає.
Розділ 9
30 квітня 1996 року. 9.00.
м. Кам’янець-Подільський. Міський ринок
Софрон йшов на чолі групи небезпечного вигляду молодиків, приглянувшись до яких, можливо було впізнати Біляша, Буню, Балабона і Морду. Натовп розступався перед ними і лише позаду чувся стривожений шепіт. Софрон був на сьомому небі від щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогі, що тікали тепер із його шляху. Софрона боялися навіть ті, хто йшов позаду нього. І зовсім не тому, що Потап учора на східняку офіційно оголосив його своєю правою рукою. Вони боялися від хвилини, коли Софрон постріляв тих бовдурів у «Форді». Софрон знав це і відчував гордість. За поясом холодило бік руків’я «ТТ», і це додавало ще більше впевненості у собі. І нехай перша справа, на яку Потап відрядив його самостійно, не надто складна, він продемонструє, що вибір бригадира був вдалим.
За хвилину підійшли до пофарбованого у коричневий колір кіоску, з якого повновида молодиця у болоньєвому спортивному костюмі торгувала турецькими шкіряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитів вишикувалися в ряд у нього за спиною.
– Ну? – нахабним голосом звернувся до молодиці Софрон.
Та зблідла і не знала, що відповісти. Руки її почали тремтіти так сильно, що вона впустила вішалку з чорною чоловічою курткою, яку саме тримала у руках.
– Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий сміливий? Хто хобот догори здіймає?
– Ми платили, – промимрила крамарка.
– Платили вони… Чоловік де?!
Невідомо звідки взявся кругленький чоловічок у шкіряному картузі і такому ж, як на молодиці, спортивному костюмі.
– Хлопці, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав він. – Ми завжди нормально платили. Усі хочуть жити, і ви, і ми… давайте по-людськи!
– З тобою по-людськи, барига? А ти вважаєш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скільки ти тут маєш? Он яке рило нажер, чепушило!
Чоловічок почав тремтіти, як і його дружина, але все ще намагався боронитися.
– Хлопці, не можу я платити вісім доларів щодня. П’ять! Будьте людьми!
Софрон з посмішкою вхопив його за петельки.
– Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай місця. Хай торгує той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помічаючи, Софрон почав наслідувати поведінку Потапа. І от це «згоден» було саме з тієї опери.
Чоловічок зітхнув.
– Добре, хай буде вісім. Але без ножа ріжете…
Софрон відпустив його, дбайливо розправив зім’яту одежину і підтягнув змійку «блискавки» на грудях співрозмовника.
– Ще не ріжемо, не гони біса.
Несподівано він розмахнувся і щосили зацідив чоловічку в обличчя кулаком. Той з криком полетів шкереберть. За собою потяг кількадесят вивішених на вітрині курток, піджаків і пальт.
Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щільно їх оточив і мовчки спостерігав за екзекуцією непокірного. Що ж, глядачів зібрано. Пора розпочинати виставу. Він їм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закриє. Адже усім відомо, що найкращий спосіб залякування – це публічна кара. Він дістав з-за пояса пістолет і став коліном на груди продавцеві.
– А от зараз будемо різати. То це ти, дракон, хайло розчиняв і патякав по базару, мовляв досить терпіти бандитів?
– Я такого не казав! – очі у чоловічка стали схожими на рачачі.
– Хочеш мене прогрузити, Вася?!!
– Ні!
– Мовчи, вівця! Я точно знаю не лише що, а де і кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою!
– Я не… каз… казав… – чоловічок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у ліву руку Софрона, але Біляш швидко схопив її за плечі і пожбурив у натовп.
– Будеш платити! Інакше я прийду і вб’ю тебе. А заразом і твою суку. А на перший раз отримуй! – Софрон швидко приставив ствол пістолета до ноги продавця і вистрілив, намагаючись не зачепити кістку.
Натовпом пройшов стогін і люди подалися назад. Хтось впав, втративши свідомість. Чоловічок виряченими очима поглядав на свою ногу. Зелена тканина китайських спортивних штанів швидко темніла від крові. Софрон піднявся і стромив пістолет за пояс.
– Мусорам ляпнеш – вб’ю, – він повернувся і пішов геть. Слідом за ним, шоковані тим, що сталося, подалися решта бандитів. Такого ніколи не дозволяв собі навіть Потап. Вчинити стрілянину на очах у десятків свідків… Ні, цей Софрон явно «не дружив» з головою. Така думка одночасно промайнула в головах у всіх чотирьох Софронових супутників. Але жоден з них не подав вигляду. Нехай спочатку дасть оцінку подіям Потап, потім вони вирішать чи вихваляти Софрона, фамільярно поплескуючи по плечу, чи осуджувати його.
Втім, у той час, коли Софрон доступними його розумінню методами поновлював дисципліну на підвладній території, Потапу було зовсім не до того, щоб оцінювати ступінь жорстокості підлеглого. Він сидів у окремому кабінеті ресторану «Карфаген» і пив з великого кришталевого кухля пиво, закусуючи його м’ясом великих червоних раків, які парували поруч на блюді, наповнюючи кімнату запахом кропу. Навпроти нього, з кухлем у руці, сидів чоловік у формі майора міліції.
Немало був би здивований капітан Соколовський, побачивши у компанії злочинного авторитета свого колегу, начальника кам’янець-подільського УДСБЕЗ1, Сергія Сергійовича Трояна. І багато б дав за можливість почути розмову. Але він не міг її почути. Щось змінилося. І не лише у країні, котра, відокремившись від радянської імперії п’ять років тому, стрімко летіла у невідомість і ніяк не могла зупинитись. Зміни відбулися у головах людей. В першу чергу тих, котрі повинні були слідкувати за дотриманням законності й справедливості. Риба, як відомо, гниє з голови. І якщо з кабінетів київської влади вже не пахло – смерділо продажністю, корупцією і неприхованим злодійством, великі й дрібні представники влади на місцях були позбавлені вибору. Вони повинні були або грати у корпоративну гру, або система викидала їх, скалічивши, інколи, на все життя. На цьому благодатному ґрунті, немов гриби після дощу, зростали подібні до Сергія Трояна. Непевний час не лише пригнічує тих, кому не поталанило. Він легко зносить на вершину інших, кому дістало розуму грати за нав’язаними правилами. Саме тому Сергій Сергійович не вважав себе зрадником. Навіть коли передавав бандитам інформацію, від витоку якої міг загинути хтось із його колег. А отримані зелені купюри вважав чесно заробленими. У нього сім’я. Її потрібно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будує котедж неподалік від міста. Тепер на черзі одруження доньки, а там онуки… Те, що сім’ї мають його колеги, які змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного своє життя, свій сенс.
Сьогодні Сергій Сергійович розраховував на щедру винагороду. Адже він мав інформацію не про якісь там дрібниці, на кшталт візиту обласного ДАІ для наведення ладу в реєстрації транспортних засобів і у власних глибоких кишенях. Сьогодні він може повідомити Віталію Потапчику про небезпеку, яка загрожує безпосередньо йому.
Потап, з хрускотом відірвавши клешню від чергового рака, поглянув на майора.
– У мундирі якого біса приперся?
– Служба, – хмикнув Троян. – Інколи немає часу забігти додому і переодягнутися.
– Служба, – протягнув Потап. – Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоїх інтересах, аніж у моїх. На чорта ти людям очі зриваєш? Наженуть з посади, ти мені не потрібен.
Сергій Сергійович звик до фамільярного, навіть глумливого тону Потапчика. Він і не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «кукані». Так тримав, що у разі, коли б вирішив «злити», справа звільненням з органів навряд чи обмежилась би. Скоріше прийшлось би зняти погони і вирушити туди, куди він так справно спроваджував усякого роду розтратників та хабарників, тобто у ВТК2.
– Не сварись, Віталіку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, і сарказму у твоєму голосі поменшає.
Масивне, з важким підборіддям, боксерським носом і вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посаджені очі пронизливо поглянули на майора.
– Ну, що там?
– «Форд» з трьома баранами у Смотричі твоя робота?
Потап не очікував такого запитання. Сказати точніше, воно пролунало для нього наче грім серед ясного неба. Потап зміг швидко взяти себе до рук. Провів лишень рукою по коротко стриженому волоссю і відкинувся на спинку крісла. Неквапом зробив кілька великих ковтків з кухля.
– Що про це відомо?
– Багато, Віталік. Практично все.
Потап деякий час мовчав. Де він недопрацював? Звичайно, страта конкурентів була запланована таким чином, щоб у місті знали хто її провів. Але лише на рівні чуток. І не менше аніж за кілька місяців після скоєного. Коли ж усього через декілька днів менти володіють розкладом, справа набуває значно серйозніших обрисів. Якщо не сказати більше. Обставини стають вкрай загрозливим.
– Розповідай, – зітхнув Потап за хвилину. – Все розповідай, ти знаєш: я у боргу не залишусь.
І Сергій Сергійович почав свою розповідь. Про неспокійного опера Соколовського, котрий йому самому «у печінках сидить», про Артема Підгірного, якому пощастило вижити після падіння з висоти у сім десятків метрів. А головне про категоричний тон обласного начальства, котре цього разу поставило питання руба: або голови бандитів, або службові посвідчення районного прокурора і начальника міськвідділу внутрішніх справ. А Потап слухав свого «стукача» і відчував, як всередині у нього холодіє. Він досить довго перебував у своєму бізнесі, щоб зрозуміти: всьому кінець. Раніше його терпіли. Декому він платив, дехто мирився з ним тому, що Потап підтримував відносний порядок у кримінальному житті Кам’янця-Подільського. А дехто у владних кабінетах просто не мав на нього часу за скоєнням власних злочинів, як то перекачування коштів з державної казни до власної кишені. Але тепер за нього візьмуться. Тож потрібно намагатися зберегти те, що можливо зберегти. І врятуватися самому. Лише тоді, відсидівшись десь далеко, він зможе повернутися і розпочати все заново. Інакше кінець.
Потап рішуче відставив кухля і запустив руку до внутрішньої кишені свого малинового піджака. Не рахуючи, кинув на стіл перед майором жменю зелених банкнот.
– Іди, майоре. Мені потрібно подумати.
Троян знизав плечима. Він допив пиво, неквапом зібрав зі столу гроші й встав з-за столу, застібаючи мундир на всі ґудзики. Його очі, коли він дивився на Потапа, сміялися. Вони немов промовляли: «Ти труп! І не я тобі, ти мені більше не потрібен!»
– Я сказав: іди геть, майоре! – повним ненависті голосом видихнув Потап.
Коли за Трояном зачинилися двері, він дістав слухавку мобільного телефону. І хоча зовсім не хотів телефонувати на номер, який мав зараз набрати, почав натискати кнопки. Це був телефон Цигана, а Цигана Потап не любив. І не лише тому, що Циган був його головним конкурентом, займаючи, все ж, значно нижчу ступінь в кримінальній ієрархії колишнього обласного центру західного Поділля. А ще й тому, що знав – Циган спить і бачить, як би позбутися його, Потапа, домінування. І якщо не зробив цього досі, то лише з причини повної переваги угруповання Потапа у збройній силі і зв’язках серед владних кіл. Тому й задовольнявся збиранням данини з придорожніх кафе й сільських комерсантів району. Але тепер усе мінялося. І єдине, що Потап міг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все під контролем.
Циган підняв слухавку майже одразу.
– Слухаю тебе, Потапе.
– Вітаю, Циган. Як живеш?
– Я? Дякую, що запитав. Твоїми молитвами, дорогий. А у тебе як справи?
– Нормально.
– Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда?
– Для кого цікавишся?
– Заради цікавості, – Циган на тому кінці реготнув. – Ну й взагалі, ми ж не чужі люди.
Потап відчув роздратування. Чортів Циган взнав про все раніше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався.
– Нехай мої проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди свої проблеми вирішую сам, згоден?
– Навіть так? – у голосі Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тоді завдячувати твоєму дзвінку?
– Просто хотів привітати старого знайомого.
– Дякую, було приємно чути твої вітання.
– І ще хотів повідомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у відрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрі друзі. Тобто не пхати носа у мої справи.
– У відрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твоє відрядження?
– Воно мине досить швидко, повір. І я не хочу війни. Ти її хочеш?
– Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, відпрацював назад. – Війна нікому не потрібна. Розумні люди не ведуть війни. Розумні люди заробляють лаве. А я розумна людина. Мені вистачає свого, твоє мені ні до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смерті були у мене і прохали захисту. Я відмовив. Мені нічого ділити з Потапом, сказав я їм. Ти можеш вирушати у відрядження, я твій щирий друг.
– Дякую за розуміння, Цигане, – сказав Потап і добавив, зробивши наголос на другій половині фрази: – Бережи себе, дорогий!
– Спасибі, і ти бережи себе, – хмикнув Циган і відімкнувся.
Потап кілька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумі дивився вдалечінь. Тепер він не мав сумніву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробує підібрати під себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потім він зуміє примусити Цигана віддати належне. Можливо, навіть з відсотками. А тепер потрібно збиратися у «відрядження». Потап витер руки білосніжною серветкою, кинув її на шматки хітину, що залишилися від раків, і покрокував до виходу, за яким на нього очікував автомобіль.
