Kitabı oku: «Легіон Хронос», sayfa 4

Розділ 6

Йому снились батьки. Вони були такими, якими запам’ятав їх Дмитро перед від’їздом у аеропорт. Мама у чорному лайковому плащі й крислатій фетровій шляпі з візерунком у вигляді лілії, а батько в діловому костюмі, поверх якого було одягнуто кашемірове пальто нарозхрист. Навіть уві сні Дмитро здивувався. Батьки жодного разу не снилися йому після катастрофи. Та чи сон це? Дмитро, відчуваючи млявість і дивну апатію, не міг сказати напевне, чим є картина, яку йому довелось спостерігати. Тим часом мама присіла на канапу біля нього, а батько розташувався у кріслі навпроти.

– Тобі не зимно? – запитала мати. Просто, ніби нічого й не відбулось.

– Ні, – відповів Дмитро.

– Жаль, немає ковдри, – спохмурніла мати.

– Ну що ти, – задумливо сказав батько. – Він уже дорослий і сам зміг би про себе потурбуватись.

– Так, зовсім дорослий, – мати посміхнулась сумною посмішкою.

У Дмитра пересохло в горлі. Він хотів щось відповісти, але відчув, що не в змозі вимовити жодного слова. Лише дивився на батьків великими, здивованими очима.

– Як тобі жилось цей час, Дмитрику? – запитала мама, ніжно погладивши його по голові. – З тобою так жорстоко вчинили…

– Припини, – сказав батько. – Ти знаєш, це було необхідним.

– Так. Але це не применшує жорстокість. Він був лише дитиною.

– Врешті, все вийде на краще.

– Так.

Батько перевів погляд на Дмитра.

– Не думай, я теж шкодую. Просто ми, чоловіки, повинні інколи приховувати свої емоції. І я хочу, щоб ти знав: ти поводив себе гідно.

– Я завжди вірила у мого хлопчика, – зітхнула мама. – Він перетворився на гарного юнака, у якого так швидко закохуються дівчата…

– У нас мало часу, – батько встав з крісла і відійшов до вікна. – Поспішай.

– Так, – мати знітилась. – Як мало часу…

– Це сон, мамо? – нарешті зміг витиснути з себе Дмитро.

– Звичайно, сон, – сумно посміхнулась вона.

– І ви неживі?!

Мати востаннє погладила його по голові і встала.

– Можливо, ми скоро зустрінемось, мій хлопчику. Можливо… Він не надто розумна людина.

– Хто?

– Острівецький. Відрядив нас, щоб ми допомогли тебе упіймати.

– Він просто бовдур, – хмикнув батько. – Скоріше я дам відтяти собі руку.

– Не бійся нічого, синку, – сказала мати. – Тобі допоможуть. Неодмінно допоможуть.

Вона повільно відступила у темряву й зникла. Поступово почав розчинятись у непевному світлі ліхтарів за вікном і силует батька.

– Вона кохає тебе, – сказав він. – І я теж. Але усім нам потрібно набратись терпіння. Тепер уже ближче, аніж будь-коли. Зараз він може контролювати нас, але так буде не завжди.

– Що? Про що ти? – Дмитро вже не бачив батька і говорив у порожнечу.

– Острівецький, це його робота. Знайди можливість евакуюватись в локацію Легіону, і ми осилимо усе поправити! – відповіла порожнеча, і за мить марення зникло.

Дмитро прокинувся так, як прокидаються у окопах солдати – швидко, без залишків сну, готовий діяти. Поряд нікого не було, а торгову залу поглинав морок, що його розріджували вогні ліхтарів з вулиці. Так, це був лише сон. Але який дивний! Здається, він ще й досі відчував тепло материнської руки у себе на чолі. Остаточно привів до тями холодний метал автомата, що його Дмитро відшукав поряд з канапою. Він поглянув на годинник. Двадцять третя двадцять, отже нічого не змінилось. Час стоїть на місці. Він прислухався – у велетенському, заставленому рядами меблів залі жодного звуку.

І раптом Дмитро пригадав записку легіонера з бістро. Так, вулиця Квіткова! Ось куди йому потрібно! Чорт забирай, що ж там ще було написано?… Здається, вулиця Квіткова, 15, квартира, 34. І щось про картину у великій кімнаті. Скоріш за все, там знаходиться загадковий комунікатор. Не маючи жодного уявлення про значення комунікатора у подіях, які з ним відбулися, Дмитро зрозумів – першочерговим з його завдань є здобути цю річ і спробувати розібратись, для чого вона створена. Він пригадав вузьку, вкриту вибоїнами вулицю на околиці й кілька триповерхових цегляних будинків у оточенні неохайних кущів. Це і є вулиця Квіткова. Як же він міг одразу забути про сказане незнайомцем? Втім, чи варто дивуватись? Після того, що з ним відбулося, можливо забути як тебе звуть, не лише кілька кривих рядків на зім’ятому шматку паперу, що їх бачив протягом двох секунд.

Першим, на що звернув увагу Дмитро після того, як вийшов з меблевого салону, був той факт, що багряна стрічка на обрії значно розрослась і тепер нагадувала криваво-червону хмару. Та хмара, готуючись розродитись вогняним дощем, займала більшу частину неба. Нічний морок втратив свої темні кольори, налившись зловісним сяйвом. Дмитро прислухався – ніде жодного звуку. Очевидно, переслідувачі, що їх востаннє бачив напередодні, втратили слід. Намагаючись не гаяти часу, Дмитро пішов вздовж ряду залишених автомобілів, вибираючи щось швидке, важке і надійне. Найкращим варіантом, звичайно, був би танк. Але на стоянках танків не було, як і навиків водіння бойової техніки. Довелось зупинити свій вибір на позашляховику «хаммер». Дмитро заплигнув у салон, намацав ключ запалювання у замку і, ревонувши двигуном, зірвався з місця.

Заповнені покинутим транспортом вулиці міста вже не пригнічували, як це було на початку. Тепер він ставився до них як до чогось, що було само собою зрозумілим. Вправно крутив кермом, кидаючи джип у вузькі проміжки між автомобілями у заторах, вдавлював педаль акселератора у підлогу на більш вільних дільницях шляху і швидко просувався до виїзду з міста. Фари, як і напередодні, вихоплювали з темряви чорні дерева, сиві стіни будинків і пусті тротуари мертвого міста, але Дмитро не відчував себе покинутим. У нього була мета, а розмова з батьками доводила – про нього пам’ятають і йому допоможуть. Тому, що це був не сон. Дмитро навіть не намагався осмислити, чим була та розмова, але у її реальності сумнівів не мав. Залишилось розібратись у ситуації, і саме це допоможе зробити візит на вулицю Квіткову.

Варварів Дмитро помітив, коли до кільця на виїзді з міста залишалось не більше кілометра. Їхній низький спортивний кабріолет вискочив з бічної вулички і швидко помчав напереріз автомобілю Дмитра. Переслідувачі махали руками, наказуючи зупинитись. Помітивши їх, Дмитро навіть не здивувався. Перемкнув передачу на вищу і додав газу, кинувши машину на протилежний переслідувачам тротуар. Швидко об’їхав кілька схожих на пусті акваріуми тролейбусів, відпихнув бампером переповнений сміттям контейнер і переїхав велосипед, який лежав просто на тротуарі. На мить втратив з поля зору переслідувачів. Побачив світло їхніх фар, коли, залишивши позаду кільце, мчав широкою стрічкою автостради у долину. Здивовано відзначив: не дивлячись на те, що спідометр його машини показував півтори сотні кілометрів на годину, кабріолет переслідувачів швидко до нього наближався. Вилаявшись, Дмитро спробував додати швидкості і вже за хвилину входив у небезпечний поворот на швидкості майже у двісті кілометрів на годину. На переслідувачів це не справило враження – невеличкий присадкуватий автомобіль продовжував рости у дзеркалах заднього огляду.

Коли стрілка спідометра вказала на швидкість у двісті десять кілометрів за годину, Дмитро зрозумів, що відірватись від переслідувачів він не зможе. Потрібно було вдаватись до інших заходів. Інакше неповороткий «хаммер» легко вилетить з дороги, перетворившись для Дмитра на оригінальну тюнинговану домовину. Крім того, максимальна швидкість автомобіля переслідувачів, очевидно, була значно вищою від тієї, на яку спроможний позашляховик. Дмитро підняв ногу з педалі акселератора і, обмислюючи свій наступний крок, заходився спостерігати, як кабріолет порівнявся з ним, зайнявши ліву смугу руху. Один з чоловіків у кабріолеті вказав на автомобіль Дмитра стволом автомата.

– Зупинись! – почув Дмитро крізь шипіння вітру за вікном. – Я наказую тобі зупинитись!

Дмитро посміхнувся крижаною посмішкою і продемонстрував у вікно середній палець руки:

– Де твій нагрудний знак і патрульний автомобіль, бовдуре? – сказав він, намагаючись виглядати безтурботним.

Кабріолет трішки додав швидкості і почав підрізати автомобіль Дмитра, примушуючи його притиснутись до обочини. У відповідь Дмитро натиснув на клаксон і нахабно вдарив кабріолет бампером, залишаючи у нього на крилі велику вм’ятину. Спортивний автомобіль завихляв задом, відвернув ліворуч і відстав на добру сотню метрів.

– Спіймали облизня! – Дмитро відчув радість переможця автоперегонів. Однак не надовго.

Впоравшись з керуванням, водій кабріолету додав газу і вдруге зрівнявся з машиною Дмитра. Пасажир, на обличчі якого не читалось жодних емоцій, звівся на повний зріст. Відчуваючи, як волосся у нього на голові стає дибки, Дмитро помітив у нього на плечі гранатомет. Все, що встиг зробити, – щосили натиснути на гальма.

Удар, за ним ще один. Тріск десь внизу і гуркіт полум’я. За мить понівечений позашляховик вилетів з вогню, продовживши свою мандрівку. Дмитро зрозумів: щойно він проїхав воронку, яка залишилась після пострілу реактивної гранати.

І ще він зрозумів: наступної воронки його автомобіль не переживе.

І ще він зрозумів: потрібно діяти негайно.

Скоріше інтуїтивно, аніж усвідомлюючи, що діє, Дмитро вивернув кермо ліворуч і щосили натиснув на акселератор. Свист гуми по асфальтовому покриттю був схожим на виття пораненого звіра. За мить джип несильно гойднуло. Він, немов розлючений африканський носоріг на гієну, налетів на кабріолет, скидаючи його з дороги. І на цей раз переміг. До біса дорогий спортивний автомобіль перелетів зелений килим газону і зник, залишивши по собі хмари пилу, у кущах, що росли вздовж обочини. Навіть крізь підняте скло було чути викликаний катастрофою оглушливий гуркіт.

– Все, – Дмитро відчув, що у нього пересохло у роті, а ноги почали зрадливо тремтіти. Він намагався не дивитись на те місце, де зник серед кущів автомобіль переслідувачів.

А ще через десять секунд все залишилось далеко позаду. Набираючи швидкість, пошарпаний «хаммер» ніс Дмитра до рідного Дніпра серед фантастичних червоних сутінок, у які перетворилась нічна темрява.

Розділ 7

Квіткова вулиця Квіткова зовсім не змінилась від того часу, коли Дмитро востаннє бував у цьому Богом забутому мікрорайоні. Ті ж калюжі на дорозі, брудний тротуар, неохайні кущі вздовж шеренги старих триповерхових будинків. Вулицю не сильно змінила навіть відсутність людей – їх і раніше тут можна було помітити нечасто.

Ліхтарів на вулицях не було, мабуть, від створення світу, тож нещасний джип, втративши фари під час нападу, не пропустив жодної вибоїни пошматованого шляху. Дмитро, лаючись у душі, відшукав будинок № 15, проїхав ще квартал і залишив автомобіль у невеличкому дворі з шеренгою кособоких комірчин і кущами висохлого бузку. Він пішки повернувся до потрібного будинку. Піднявся дерев’яними запиленими сходами нагору, освітлюючи собі дорогу за допомогою крихітного ліхтарика, що його відшукав у рюкзаку. У заваленому мотлохом під’їзді стояв сморід плісняви. Квартира № 34 знаходилась на останньому, третьому поверсі. Наблизившись, Дмитро потягнув за ручку, і двері відчинились. Він опинився у темній вітальні. Освітивши її непевним світлом ліхтарика, помітив на стіні цинковану балію і старий велосипед.

– І що далі? – зітхнув він, намагаючись зберегти рештки мужності. Ця квартира, темна і моторошна, лякала його самим своїм виглядом.

Не отримавши, як і очікувалось, відповіді на своє риторичне запитання, Дмитро пройшов темним коридором, в кінці котрого помітив кухню і двоє дверей до кімнат. Біля них, на побіленій крейдою і замацаній чиїмись руками стіні, знайшов вимикач. Уже простягнув до нього руку, коли зрозумів, що вигляд освітленого вікна приверне до себе зайву увагу – у жодному з сусідніх будинків світло не горіло. Він швидко оглянув меншу з кімнат, усім умеблюванням якої були старенький диван і письмовий стіл у кутку, після чого зайшов до великої кімнати. Тут, освітлені червонуватим світлом з вікна, стояли два плюшеві крісла з потертими лакованими ручками, сервант з фарфоровим посудом і круглий дубовий стіл, на якому розташувалась клітка для папуг. Клітка теж була порожня. Дмитро підійшов до картини, що висіла на одній зі стін. Звичайний собі натюрморт – ваза з червоними тюльпанами, накритий білосніжним рушником глечик і надрізаний пшеничний коровай. Взявшись за раму двома руками, зняв картину.

За натюрмортом було влаштовано схованку – невеличка ніша, прикрита фанерними дверцятами. Дмитро заглянув у схованку і взяв до рук єдину річ, яка там знаходилась. Нею виявився блискучий браслет. Точнісінько такий, який був на руці у загиблого незнайомця. Під час більш прискіпливого розглядання Дмитро помітив на його сріблястих пластинках кілька десятків кнопок з цифрами і незрозумілими символами, а також плескатий монітор завбільшки з коробку сірників.

Ліхтарик блимнув і згас. Втім, необхідності у ньому, здається, не було – очам, що вже звикли до темряви, вистачало червонястого світла ззовні.

– І що ж мені з тобою робити? – задумливо прошепотів Дмитро.

Він надягнув браслет на руку, мимоволі помилувався ним і, нарешті, вирішив натиснути кілька кнопок. Результату жодного. Схоже на іграшку, з якої витягли батарейки. Кілька хвилин Дмитро дивився на пустий монітор. Він нагадував рубін, який приховував у своїх глибинах іскри вишневого сяйва. Зацікавившись, Дмитро обережно торкнувся поверхні приладу пальцем і відчув тепло, яке плинуло від нього. Цього разу щось відбулось – над головою почулось виразне клацання, після якого монітор засвітився і по ньому побігли яскраві різнокольорові сполохи. Це сталось так несподівано, що першим бажанням Дмитра було скинути браслет з руки і пожбурити геть. Натомість він швидко опанував себе і продовжив ознайомлення з невідомим приладом, використовуючи старий перевірений метод «наукового тику».

Кілька секунд нічого не відбувалось. А потім…

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – раптом почув Дмитро над головою невідомий голос. – Слухаю вас, легіонере.

Дмитро здригнувся усім тілом. Не розуміючи, звідки лунає голос, він покрутив головою. Ніде жодних ознак чиєїсь присутності.

– Вас слухають, говоріть! – повторив голос.

– Хто це? – зміг промимрити Дмитро не менше аніж за півхвилини.

– Диспетчер Бета Чотириста Тридцять Сім. Резервний канал зв’язку. Ідентифікуйте себе і повідомте просторово-часові координати.

– Але я їх не знаю…

– Ідентифікуйте себе, легіонере. Чи вам не знайомі правила?

– Тобто… Назватись?

– Так.

– Міщенко. Дмитро Міщенко.

– Ваше звання?

Дмитро зітхнув.

– Послухайте, шановний, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

Позбавлений забарвлення голос відкашлявся:

– Хвилинку.

Над головою ще раз клацнуло і запанувала тиша. Нічого не розуміючи, Дмитро стояв посередині кімнати і намагався осягнути, чи насправді чув щойно голос, чи все це йому примарилось. Червонясте сяйво ставало все більш яскравим. Тепер воно нагадувало за потужністю червоний ліхтар у фотолабораторії. Дмитро підійшов до вікна, заглянув у нього і відсахнувся. Вулицею проїздив кабріолет з недавніми переслідувачами. Вони мали такий вигляд, ніби не здійснили годину тому прогулянку у лісосмугу, рухаючись на швидкості майже двісті кілометрів на годину. Кабріолет зупинився неподалік, і люди зайшли до під’їзду сусіднього будинку. Дмитро відчув, як у горлі у нього пересохло.

– Алло! – прошепотів він, підносячи браслет до губ. – Де ви там? У мене тут невеличка проблемка…

– Слухаю, Бета Чотириста Тридцять Сім.

– Мене переслідують.

– Я попрохав хвилинку зачекати.

Дмитро відчув, як його опановує лють. Емоції, які володіли ним протягом багатьох годин, потребували виходу і знайшли його:

– Але у мене, чорт забирай, немає цієї хвилинки! Послухайте, ви, досить блазнювати! Інакше я за себе не відповідаю!

– Не варто так хвилюватись, легіонере.

– Йди ти до біса, бовдуре, скажи краще, що маю робити?!

– Запитання незрозуміле.

Дмитро спересердя вилаявся і смикнув затвор автомата. Він абсолютно нічого не зрозумів, окрім одного – на тому кінці лінії зв’язку знаходиться бюрократ. І ще він зрозумів, що спасіння потопаючого – справа рук самого потопаючого. А дії варварів під час майбутньої зустрічі передбачити було неважко.

Вони просто відкриють вогонь.

Пройшло кілька хвилин. Варвари вийшли з під’їзду і попрямували до будинку, у якому знаходився Дмитро. Він відсунув від стіни крісло і присів за ним, поклавши автомат на плюшеву спинку. Одразу ж відчув полегшення. Так принаймні зрозуміло, що потрібно робити. На зміну люті прийшла якась дивна веселість. Веселість приреченого.

– Якщо це твій останній бій, Дмитре, – філософськи зауважив у порожнечу, – нікому буде написати героїчну оду присвячену твоїй пам’яті.

Внизу загупали сходами ноги переслідувачів. Двічі клацнули затвори. Дмитро поглянув на монітор браслету. Ним, як і раніше, пробігали різнокольорові сполохи.

– Бета, чи як там тебе, ти бюрократ!

Кілька секунд мовчанки, потім голос над головою промовив:

– Приготуйтесь до переміщення в локацію Легіону Хронос, громадянине.

– Та я вже до всього готовий! – в серцях вигукнув Дмитро і навів ствол автомата на двері, за якими чувся шурхіт.

Двері злетіли з петель, і перший з переслідувачів звів руку зі зброєю.

– Так-так-так! – виплюнув чергу його куций пістолет-кулемет.

– Дзень-дзень-дзень! – засвистіло у вухах від потужного голосу «калашникова», на гашетку якого натиснув Дмитро.

Варвар на мить зупинився, хитнувся, але продовжив наближатись, посипаючи кулями крісло, за яким принишк Дмитро. Його заросле щетиною обличчя, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя немов пливли у порожнечі, наближаючись…

Він був уже на середині шляху, коли світло погасло, разом з собою забравши розмаїття звуків. Виразно запахло озоном, і Дмитро, кудись провалившись, упав і боляче ударився потилицею об невідомий, але до біса твердий предмет. Свідомість, нарешті змилувавшись над ним, полинула у чорну порожнечу.

Скільки він «відпочивав», Дмитро не знав. Відчуття повертались поступово, і першим з них був пульсуючий біль у голові. Дмитро голосно застогнав і почав обмацувати все навколо у пошуках автомата. І цієї миті темрява почала рідшати. Враження було таким, що у темну кімнату завітав світанок. Дуже швидкий світанок. Дмитро вражено піднявся, протер очі й почав роздивлятись кругом.

Кімната зникла, а він сидів посеред великої, порослої травою галявини. Предметом, об який він так боляче ударився, був великий, порослий зеленкуватим мохом камінь. Навколо росли кілька розложистих дерев, а не далі як за п’ять кроків проходила стежка. Вона збігала пологим схилом у долину. Там, серед кущів верболозу, дзюркотів ручай. Через ручай було перекинуто підвісний місток, а за містком височів справжній старовинний палац. З високим черепичним дахом, оточений мурами, що густо поросли плющем. І все це жодним чином не нагадувало холодний листопад, який саме стояв на дворі. Скоріше вже травень. З його веселим буянням природи і пахощами квітучих дерев.

Автомата поряд не було. Оглядаючи землю у пошуках зброї, Дмитро наштовхнувся поглядом на дві пари ніг. Взуті ноги були у чорні блискучі чоботи, далі йшли вузькі чорні бриджі з металевими наколінниками, чорні бронежилети і чорні військові шоломи з прозорими забралами. В руках незнайомці мали солідного вигляду карабіни, і коли погляд падав на їхні стволи, у голову мимоволі приходило порівняння з гарматою невеликого калібру. На плечі одного з незнайомців висів «калашников», що його не міг відшукати Дмитро.

– Не роби різких рухів, друже, – сказав незнайомець до Дмитра.

– Бета Чотириста Тридцять Сім, – мовив другий, підносячи до вуст браслет, що його мав на руці. – Це він?

– Так, – мовив невидимець над головою. – Запит на переміщення номер двісті тисяч триста двадцять один. Ідентифікація легіонера – негативна. Комунікатор номер…

Після того як невідомий Бета закінчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомців поглянув на Дмитра.

– Дмитро Міщенко?

– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.

– Просторово-часові координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48˚27́58˝ північної широти, 35˚01́31˝ східної довготи?

Дмитро повільно розігнувся і витріщився на незнайомця.

– Дмитро Міщенко це я. Стосовно решти – вам видніше. Хтось пояснить, що відбувається?

– Де Тревор і Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.

– Я не знаю, хто такі Тревор і Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомців.

І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабінів.

– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.

– Стою, – Дмитро завмер на місці, маючи на меті очікувати подальшого розвитку подій. Принаймні ці люди спочатку попереджували, а не стріляли.

– Ти повинен прибути у супроводі легіонерів, де вони?

Дмитро пригадав розмову, бій поблизу бістро, фігурку легіонера, який вів вогонь, стоячи на коліні, короткий замах і голову, що покотилась мокрим асфальтом.

– Вони загинули.

Один з незнайомців вилаявся. Інший підніс до вуст браслет і близько хвилини спілкувався з людиною, яку іменував «друже Трибун». Дмитрові вдалось розібрати лише своє прізвище, а також слова «прибув» і «загинули».

– Слухаю, друже Трибун. Виконуємо! – закінчив розмову незнайомець і звернувся до Дмитра: – Ходімо, на тебе очікують.

Не залишилось нічого, окрім як підкоритись.

Йшли не надто довго. Дмитро навіть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподівано, як вони досягли мети подорожі. Ворота фортеці, над якими височіла броньована вежа з вузькими бійницями, розчинились лише після того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив за допомогою браслета. За ворітьми знаходилось досить просторе подвір’я. Вони пройшли вузькою алеєю під яворами, що сплелися вітами, і попрямували до будівель в глибині саду.

На дворищі маєтку, який разюче нагадував своєю архітектурою велике старовинне місто, було досить людно. Солдати, екіпіровані точнісінько так, як і його конвоїри, займались своїми буденними справами. Дмитро зацікавлено роздивлявся цих людей, розглядав блискучі, немов зроблені з хромованої сталі, вежі з чудернацькими куцими гарматами, що охороняли підступи до палацу. Не менш екзотично виглядали зловісні силуети бронемашин і літаків, які застигли на асфальтованих майданчиках вздовж муру. Вони були стрімкими, хижими і досконалими, як може бути досконалою позбавлена усього зайвого, окрім бойової доцільності, військова техніка. Водночас жодна з машин не була схожою ні на що бачене Дмитром раніше. Тут не було фарбованих у хакі сталевих монстрів на гусеницях або літаків зі стріловидною геометрією крила. Якби Дмитра хтось попрохав, у цей момент він навіть не зміг би з точністю описати те, що бачить, настільки незвично виглядали машини, біля яких порались люди у дивних військових одностроях. В одному сумніву не було – його ведуть територією військової бази. І не просто бази – навіть не надто гарно розбираючись у бойових машинах, Дмитро міг заприсягтися: жоден з побачених зразків зброї не належить до початку XXI сторіччя. І, якщо припустити, що це не знімальний майданчик дорогого фантастичного екшену десь у Голлівуді, висновок надходив сам собою.

Він у майбутньому.

І це майбутнє зовсім не схоже на безхмарні райські картини, намальовані у дитинстві творами Кіра Буличова.

І тут війна є реальністю.

А коли так, що пророкує статус полоненого, ймовірно наданий йому від моменту прибуття у це неймовірне місце?

Тим часом Дмитрові проводжаті підійшли до збудованого у стилі бароко палацу, що гордовито височів у центрі споруд фортечного комплексу, піднялись гранітними сходами, обабіч яких були розташовані строкаті квітники, і зупинились біля двох вартових з карабінами, що охороняли вхід. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підійшов ще один військовий – кремезний чоловік у білосніжному комбінезоні. Він оглянув Дмитра недовірливим поглядом, після чого запитливо позирнув на одного з конвоїрів. Той щось упівголоса йому доповів, конвоїри віддали честь, приклавши стиснуті у кулак правиці до грудей, і пішли геть. Чоловік у комбінезоні холодно подивився на Дмитра.

– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.

Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.

«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».

Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.

– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.

Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Ні, – коротко відповів він.

– А що?

Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.

– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.

Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS».³ Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку⁴ постаті легіонера і відкашлявся.

– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.

– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?

– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.

Марк Светоній співчутливо посміхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.

Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.

– Не бажаєте водички?

– Ні, дякую.

Дмитро зробив кілька ковтків, після чого заховав пляшку назад у рюкзак.

– Не хочете розповісти про все з самого початку?

– З радістю. Отже, як ви вже могли здогадатися, світ, до якого звикли ви, не є унікальним і єдиним з точки зору теорії просторово-часового континууму. Все значно складніше і, я б сказав, заплутаніше.

– Це я помітив у першу чергу.

Марк Светоній блиснув поглядом крізь окуляри.

– Ви не могли б спочатку вислухати?

– Так, звичайно.

– Дякую за увагу, – сказав Марк Светоній повним сарказму голосом і за мить продовжив розповідь: – Уявіть собі, що час не є незворотною величиною. Тобто він може рухатись вперед і назад з різною швидкістю, а може й зупинятись. Все, що для цього потрібно, уміти ним керувати. Ми це вміємо. Ми – Легіон Хронос. Коротко кажучи, ми можемо зазирнути в минуле або у майбутнє на необмежений проміжок часу. Звісно, не втручаючись у хід подій.

Так і є, подорожі у часі. Поклавши руку на серце, Дмитро повинен був визнати, що саме про них він очікував почути відтоді, коли така здогадка вперше прийшла йому на розум. Попри всю неймовірність, саме про це твердили усі факти. Не знаючи, як має себе повести після такого фантастичного відкриття, Дмитро вирішив продовжити плавання за течією, з’ясовуючи усі подробиці. До найменших дрібниць. Можливо, саме така лінія поведінки дозволить згодом осягнути картину в цілому. Він продемонстрував господарю кабінету блискучу посмішку і знизав плечима: