Kitabı oku: «Роман про Трістана та Ізольду»

Переклад Максима Рильського

Від перекладача

Переказ про Трістана та Ізольду належить до найпопулярніших легенд середньовіччя. Виникла ця легенда, гадають, десь у X сторіччі, потім набула форми віршованого французького роману (XII ст.), який до наших часів не дійшов, а далі, в різних версіях, але зі збереженням основного сюжетного кістяка, пішла по всіх чи майже всіх землях Західної Європи. Докотилась ця легенда і до Росії як складова частина одного збірника рицарських повістей (XVII ст.). Леся Українка в примітці-передмові до своєї поеми «Ізольда Білорука» так надзвичайно стисло переказує сюжет «Роману про Трістана та Ізольду»:

«Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Золотокосої. Се кохання постало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку». Основа сюжету, як бачимо, зовсім фантастична: чарівний напій, який з'єднує молодих людей непереможним, довічним коханням. Але самі постаті рицаря Трістана і королеви Ізольди ввійшли в світову галерею вірно закоханих пар, недаром же Данте називає їх у тому розділі «Пекла», де мова йде про найпрославленіших коханців древності. «Сильна, як смерть, любов» – цими «соломонівськими» словами можна було б охарактеризувати оте кохання дружини короля Марка з його васалом, яке Леся Українка зве «фатальним та нещасливим».

Фатальне – так; а нещасливе – це можна прийняти з деяким обмеженням: адже в більшості переказів про Трістана й Ізольду, зокрема в тій трактовці, яка оце лежить перед читачем, показується, як раз у раз коханці, долаючи найважчі перешкоди, щасливо з'єднуються, щоб віддатися своїй непереможній пристрасті. За різних епох у різних країнах по-різному трактували сюжет повісті. Брали його іноді в жартівливому, фривольному, одверто еротичному плані. Інші наголошували на «гріховності» вчинків королеви й рицаря. Деякі передовсім підносили нездоланну силу любові, підкреслюючи, що виникла ж та любов незалежно від волі Трістана та Ізольди, навіть усупереч їй. У XIX столітті з поглиблено філософською увагою до трістанівського мотиву звернулись німецький письменник Карл Іммерман (незакінчена поема «Трістан та Ізольда») і знаменитий композитор Ріхард Вагнер (музична драма тієї ж назви). За наших часів до одного з найтрагічніших моментів «Роману про Трістана та Ізольду» звернулась, як усім відомо, Леся Українка у згаданій уже прекрасній поемі «Ізольда Білорука».

Те, що подається українському радянському читачеві нині, – це зроблене французьким ученим початку XX ст. Жозефом Бедьє зведення старовинних творів західноєвропейської літератури (переважно французьких, а почасти німецьких та інших, а також уламків із тих творів, що не дійшли до нас повністю), – зведення в стрункий композиційно «Роман про Трістана та Ізольду». Сам Бедьє в заголовку своєї праці формулював завдання своє так: «Роман про Трістана та Ізольду», поновлений (чи відтворений – гепоиуеіе) Жозефом Бедьє». Беру титул 33-го паризького видання). Для такого поновлення чи відтворення треба бути не тільки добре озброєним знаннями вченим, а й справжнім художником слова. Бедьє – такий художник. От чому його роман «відтворення»¹ читається із справжнім інтересом та захопленням. Постаті запалених єдиною пристрастю героїв та їх друзів – Горвеналя, Рогальта Вірне Слово, служниці Бранжіени, постаті ворожих Трістанові баронів, нарешті, постать великодушного короля Марка – виступають перед нами опукло та яскраво, хоча, звісно, не треба до них прикладати тої мірки реалістичності, з якою ми підходимо до творів сучасних письменників.

Зауважимо при цьому, що, згідно з середньовічною поетикою, персонажі звичайно мальовано двома тільки фарбами: чорною й білою. Це збережено і в реконструкції Жозефа Бедьє. А відзначимо, одначе, хоч би таке: Трістан – не тільки охоплений жагою коханець, але й хоробрий рицар «без страху й докору», людина великої моральної чесності: він мучиться від думки, що «обманює» короля з його дружиною, і т. ін. Ізольда, боячись, що служниця Бранжієна викаже її таємницю, віддала Бранжієну рабам, щоб ті її вбили. Потім, одначе, вона тяжко кається в цьому вчинку і щиро радіє, дізнавшись, що її наказу не виконано. Словом – людські живі риси проступають у багатьох місцях роману…

Додамо ще, що твір цей має неабияке пізнавальне значення, малюючи, іноді досить докладно, хоч і теж, звісно, з певною умовністю, звичаї при середньовічних королівських дворах, феодальні відносини, сцени полювання, двобоїв і т. ін.

Жозеф Бедьє написав реконструктивний роман сучасною французькою мовою, з деяким повівом старовини. Я, готуючи до другого видання свій переклад цієї книжки, подекуди вилучив деякі елементи надмірної архаїзації мови, а також окремі суто українські слова та звороти, які дивно бачити в перекладі французького твору. Загалом же вважаю, що певна старовинність лексики, стилю, синтаксису в працях такого типу – не тільки право, але й обов'язок перекладача.

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ.

1. Дитинство Трістана

Сеньйори, чи бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і про смерть? Це повість про Трістана та Ізольду. Слухайте ж, як у великій радості, у печалі великій вони любилися і як померли одного дня – він через неї, вона через нього.

За давніх-давен був у Корнуельсі² король Марк. Дізнавшись, що вороги встали на нього війною, Рівален, король Лооннуа, переплив море, щоб допомогти йому. Слугував він Маркові і зброєю, й порадою, ніби васал³, слугував так вірно, що той дав йому гойну нагороду – сестру свою Бланшфлер, яку кохав король Рівален нечуваним коханням.

Повінчалися вони в церкві королівського замку – Тінта-желю. Та тільки-но відбувся шлюб, як прийшла новина, що давній Ріваленів ворог, герцог Морган, напавши на Лооннуа, руйнує його замки, нищить поля, плюндрує городи. Жваво спорядив Рівален кораблі і повіз Бланшфлер, що почувала вже дитя під серцем, до далекої своєї землі. Причаливши біля замку Каноель, віддав він королеву на піклування маршалові⁴ Рогальту, отому Рогальту, якого всі, за його велику вірність, чудовим іменували іменем – Рогальт Вірне Слово, а сам зібрав своїх баронів і вирушив на війну.

Довго чекала-виглядала його Бланшфлер. Та не судилося йому вернутись. Одного дня вона почула, що герцог Морган лукаво, по-зрадницькому вбив її мужа. Вона не плакала, ні: ані сліз, ані тужіння, тільки все тіло їй зробилось якесь кволе та безсиле; душа рвалась покинути тлінну свою оборону. Рогальт намагався її розважати.

– Королево, – казав він, – ніколи не треба додавати печалі до печалі; хіба ж не має вмерти кожен, хто народився? Хай прийме господь померлих і хай боронить живих!

Та молода королева не хотіла й слухати його. Три дні чекала й марила вона, що з'єднається на тім світі з паном своїм. Четвертого ж дня породила сина і, взявши немовля на руки, мовила йому:

– Сину мій, довго я тебе ждала і ось бачу найкраще сотворіння, що від початку світу було в матері на руках. Сумна я повила тебе, сумне моє перше до тебе привітання, сумно мені тепер, маючи тебе, помирати. Отож прийшов ти на землю в сумі та в тузі і тому маєш від мене ім'я Трістан⁵.

І, сказавши так, поцілувала його та з тим поцілунком і вмерла.

Рогальт Вірне Слово прийняв сирітку. Аж от військо герцога Моргана обложило замок Каноель; чи ж сила була Рогальтові довго триматися в ньому?

Правду каже прислів'я: безумство – не хоробрість; мусив він скоритися Морганові. Але щоб той не вбив Ріваленового сина, маршал удав, ніби це його власне дитя, і виховав Трістана разом зо своїми синами.

Як увійшов же Трістан у сьомий рік і треба було забрати хлопчика з-під жіночої опіки, Рогальт доручив виховання його мудрому навчителеві, славному конюшому Горвеналю. За невеликий час навчив його Горвеналь усього, що належить знати баронам: битися мечем та списом, стріляти з лука, кидати камінний диск, найширші рови перескакувати. Він призвичаїв його ненавидіти брехню та лукавство, помагати безсилому, міцно держатися слова. І ще перейняв Трістан од вихователя мистецтво розмаїтого співу, гру на арфі та мисливські звичаї й порядки. То коли всяде, було, Трістан на коня та й виїде поміж молодих конюших, кожне сказало б, що його кінь, його зброя і сам він молодий – то одно тіло і що ніколи вони не розлучались.

Бачивши його такого шляхетного, гордого, широкого в плечах, а тонкого в стані, дужого, вірного та одважного, всі славили Рогальта, що викохав такого сина. Але Рогальт, усе маючи на мислі Рівалена та Бланшфлер, що їх молодість і врода в очах йому воскресали, милував Трістана, як рідне дитя, а потаємки мав його за свого володаря.

Та радість його урвалася того дня, коли норвезькі купці, заманивши Трістана на свій корабель, повезли його з собою як дорогу здобич. Корабель плив до чужих земель, а Трістан рвався і пручався у своїй неволі, наче молодий вовк, потрапивши в самолов. Але суща правда, і всі моряки це знають, що море не любить носити на собі людей лукавих та невірних і що не сприяє воно ні злодійству, ні зраді. Повстало воно, гнівне, великою хвилею, темрявою оповило корабель – і носило його вісім день і вісім ночей безперестанку. Дев'ятого дня моряки побачили крізь імлу берег, укритий скелями та рифами. Тут і хотіло море розбити їхнє судно. Вони покаялися, зрозумівши, що море гнівається на них за це під нещасну годину вкрадене дитя, дали обіцянку випустити його на волю і спорядили човен, щоб вивезти Трістана на берег. Зараз же вщухли хвилі й вали, небо вияснилось, і поки норвезький корабель щезав у далечі, лагідні та радісні води тихо віднесли Трістанів човник на пісок якогось узбережжя.

Багато потративши сили, виліз він на стрімку скелю – і побачив безлюдну степову рівнину, а за нею – без кінця без краю ліс. З ревним плачем згадав він тоді Горвеналя, батька свого Рогальта і землю свою Лооннуа, аж раптом далекий шум полювання та мисливські поклики звеселили йому серце. Прегарний олень вийшов на узлісся. Зграя псів примчалась йому вслід, а за ними й ловці, голосно вигукуючи та трублячи в роги. Але як пси, неначе гроно, повисли на оленевій шкурі, звір, за кілька кроків від Трістана, смертельно задиханий, упав на коліна. Хтось із мисливців ударив його списом. Зібравшись в коло, взялись ловці сурмити на радощах, і от побачив Трістан, що найстарший з-поміж них приставив звірові ножа до горла, ніби мав його перерізати.

– Що ви робите? – скрикнув Трістан. – Невже ви збираєтесь білувати цю благородну тварину, як зарізану свиню? Хіба ж такий у вашому краю звичай?

– Друже, – мисливець на те, – що ж тут тебе дивує? Справді, я перше одітну голову цьому оленеві, потім розріжу тіло його на чотири частини, і ми повеземо їх, приторочивши коло сідел, до короля Марка, нашого володаря. Так завжди чинимо ми, так чинили від найдавніших мисливців усі в Корнуельсі. Проте коли знаєш ти ліпший який звичай, покажи нам його; візьми цього от ножа, милий друже, ми залюбки повчимося в тебе.

Трістан, ставши навколішки, перше ніж розбирати оленя, зняв з нього шкуру, потім він почетвертував звіра, не займаючи, як то й годиться, крижів, далі одібрав тельбухи, писок, язик, ядра і сердечну жилу.

І ловці й доїжджачі, згуртувавшись круг нього, дивом дивувалися.

– Друже, – мовив найстарший, – звичай твій прехороший. Де, в якій землі ти це перейняв? Скажи нам, відкіля ти і як тебе звати.

– Шановний пане, звуть мене Трістан, а навчився я цього в землі моїй Лооннуа.

– Трістане, – каже мисливий, – хай господь благословить батька, що такого шляхетного сина виховав! Певне, він могутній і багатий барон?

Але Трістан, що мудро вмів говорити, а мудро й мовчати, відповів усміхаючись:

– Ні, сеньйоре, батько мій купець. Я крадькома покинув його дім та й поплив на кораблі, що вирушив торгувати з чужими землями, бо хотілось мені дізнатись, як то живуть люди по чужих краях. Та коли воля прийняти мене між ваші охотники, то я радо служитиму і покажу вам, сеньйоре, ще й інші способи та хитрощі мисливські.

– Любий Трістане, дивно мені, що є на світі край, де купецькі сини знають таке, чого по інших краях не знають і сини рицарів. Ходімо ж із нами, коли твоя на те охота, будь у нас любим та шановним гостем. Ми поведемо тебе до короля Марка, нашого пана й володаря. Тим часом Трістан кінчив білувати оленя. Він розділив між собаками писок, серце і тельбухи та показав, як годиться паювати на пси їхню частку здобичі та як і скликати їх на ріг. Потім він настромив на рогатини добре поділені частини і доручив їх мисливцям, кому що: тому голову, тому озадок і полядвицю, тим окости, тим задні ноги, іншим знову – стегна. Він вишикував їх парами, щоб їхали в доброму порядку, кожен на тому місці, яке пасувало йому задля його частини здобичі. Тоді всі рушили в путь і їхали розмовляючи, доки не опинились перед пишним замком. Замок був оточений лугами, садами, бистрими водами, рибними ставами та ланами родючими. Багато кораблів ввіходило в гавань. Замок підносився над морем, міцний та прехороший, добре захищений від різних нападів та воєнних підступів. Головна башта – її за давніх часів збудували велетні – змурована була з величезних, добре обтесаних кам'яних брил; зелені й голубі, вони були розміщені, як ото кліточки на шахівниці. Трістан запитав, як зветься замок.

– Зовуть його, любий хлопче, Тінтажель.

– Тінтажель! – скрикнув Трістан, – Хай благословить тебе господь, тебе й хазяїв твоїх!

Сеньйори, це ж тут колись батько його Рівален, радий та веселий, узяв шлюб із Бланшфлер. Але Трістан цього не знав. Коли під'їхали вони до підніжжя башти, ловці затрубили в роги, і вийшли на те барони і сам король Марк. Найстарший мисливець оповів королеві про сьогоднішню пригоду. Марк замилувався, як то гарно вишикувано мисливський поїзд, як мудро поділено оленя та які розумні звичаї полювання. Але найбільше припав йому до вподоби юний чужинець, і не міг він од нього одвести очей. Король питав у свого серця, звідкіля прийшла така ніжність до незнайомого, – і не годен був собі те вирозуміти. Сеньйори, то ж озвалася його власна кров, то любов колишня до сестриці Бланшфлер заговорила в ньому увечері, як забрано вже з королівських столів посуд, уельський жонглер⁶, великий митець до свойого діла, вийшов перед баронів та й почав співати пісень, приграючи на арфу.

Трістан сидів у короля біля ніг. Ото як заграє жонглер пригравку до нового співу, він і каже:

– Майстре, ця пісня над усі найкраща. Колись її зложили давні бретонці⁷, щоб прославити Граеленове кохання. Хороший її голос, солодкі слова. Ти добре вмієш співати, майстре, пригравай же як слід!

Уельсець проспівав, а тоді:

– Хлопче, – промовляє, – хіба ж ти знаєшся на музиці? Коли купці в землі Лооннуа навчають своїх синів також і грати на арфу, на роту⁸ та на скрипку – устань, візьми оцю арфу та й покажи нам свою вмілість. Трістан узяв та й заграв так любо, що барони зчудувались. Маркові надміру сподобався цей арф'яр, що прибув із землі Лооннуа, куди забрав колись Рівален сестру його Бланшфлер.

Спів уже давно скінчився, а король мовчав.

– Сину, – сказав він нарешті, – хай буде благословен учитель, що навчав тебе, будь ти й сам благословен господом! Бог любить добрих співців. Голос їхній сягає в людські серця, будить у них милі спомини і примушує забувати печалі та злі діла. На радість і на втіху прибув ти до нас. Зоставайся ж у мене, друже!

– З радістю служитиму вам, королю, – одвітує Трістан, – служитиму як арф'яр, як ловчий і як ваш ленник.

Так він і вчинив.

Минуло три роки, і дедалі більше любили вони один одного. Вдень ходив Трістан із королем на судну раду чи на влови, а вночі лягав він у королевій опочивальні серед вірних його слуг та ближніх людей, і, як спадав королю на душу смуток, він грав йому, щоб розважити, на арфу. Барони любили його, немов рідного, а надто, як це розкаже вам повість, сенешаль⁹ Дінас із Лідана. Проте ніжніше за баронів і за Дінаса любив юнака король. Та не міг утішитись Трістан, не міг забути батька свого Рогальта, вчителя Горвеналя і землю Лооннуа.

Сеньйори, коли оповідач хоче подобатись, він не повинен розказувати, надто розволікаючи та розтягуючи. Про багато гарних та розмаїтих речей мовиться в цій повісті – пощо ж тут зайві слова? Я розповім лише коротенько, як, довго блукавши по морях і по суходолах, Рогальт Вірне Слово прибув до Корнуельсу, найшов Трістана і, показуючи королеві дорогий карбункул¹⁰, що той колись подарував Бланшфлер на весіллі, сказав так:

– Королю Марку, це ось – Трістан із Лооннуа, ваш небіж, син сестри вашої Бланшфлер та короля Рівалена.