Kitabı oku: «Маринчина лялька», sayfa 3

5

Хіба тільки чорні дрібні черешні!

У сусідів перед ворітьми росла молоденька черешенька – рання. Але ніколи не встигали ягоди на ній доспіти. Ще тільки-тільки запалились, а вже й нема!

Зате в нас у садку стояло старезне дерево, стовбур грубий. Треба було два дядьки, щоб ту черешню обійняти. Із дуплом, гілки аж на три метри від землі – попробуй доберись! Хіба тільки ноги треба було б засовувати в кору і чіплятися руками.

А що робилося вгорі! Ягід-ягід! Бубки на дереві були гіркі, дрібненькі, зате ж якщо доспівали!..

Якось наїлися від пуза тих ягід Мирося з Антосею та й придумали забаву.

– А давай викопаємо під черешнею ямку, – каже Антося, – настелемо в ній трави, та й будемо туди стрибати!

– А давай!

Мирося побігла по копачку. По черзі дівчата трудилися, вигортали землю.

– Ох і гарна ж ямка!

– А глибока! Можна я стрибну перша? Я ж уже велика.

І Антося стрибнула…

Моя Мирося як сиділа на гілляці, то тільки й почула, як неприємно хрупнула кістка, а коли глянула донизу, побачила, що Антося лежить під деревом, одна її нога була у ямі, а інша, дуже вивернута, стриміла набік.

– А-а-а-а!!! – страшно заголосила Антося. – Мені болить! Дуже болить! Мамочко ріднесенька! А-а-а-а!

Мирося злізла з дерева і кинулася бігти до подвір’я.

– Там Антося… впала! – кричить до мене.

Антосю ми занесли до діда Степана – він був ще й костоправом. І Мирося з Антосею – його двоюрідні онуки.

– Де ж це ти так, бідолашна дитино, впала?… – журився дід. – Довго будеш лежати, аби ще правильно зрослось.

Літо розквітало далі, достигали на березі порічки, червоніли вишні, у малиннику аж гула малина, а Антося лежала в хаті – нога обкладена житньою соломою, під спиною – тверда подушка.

– Більше вже не буду з тобою гратись, – казала вона Миросі. – От до чого дострибались. А як я виросту крива на одну ногу? Хто мене за себе заміж візьме?

– Не бійся, візьмуть і криву, бо у тебе є батько! – нагадала мої слова Мирося. – А от я і з рівними ногами можу в дівках сидіти…

Мої діти росли, мов із води, і треба було їх чимось годувати. Росло наше господарство, а моїх сил не прибавлялось. Ще й у колгоспі роботи ставало більше й більше.

Я вже й робила без обіду – щоб норму трудоднів виконувати і не мати штрафу. Приходила до хати пізно. З собою, щоб не впасти з голоду, брала із дому те, що було, – печені буряки або варену картоплю, хліб, натертий жовтим салом…

У країні завели п’ятирічки, і колгосп розширив землі. Заліз аж у береги, поле сусідило із моєю садибою.

І ось, Мирося грається на дорозі попід нашим садком і разом пасе гуси, а я сапаю буряки. Коли ж дуже натомлюся, стану, розігну спину, побачу доньку, та й гукаю:

– Миросю-у-у! Принеси мені води! – І так кричу аж по три рази, бо не чує.

То вже аж Ганя не видержить, складе руки жолобком і собі гукає:

– Во-о-одии-и-и! Воо-о-одии-и-и нам принеси!!!

Мирося аж тепер почує, сестру. Мерщій біжить до хати, бере там гладущик із водою і біжить дорогою.

Я п’ю, дам ще й Гані напитися.

Миросі минало чотири роки. Вона мене чекала з поля, щоб увечері я принесла їй із поля хлібчика, від зайця!

– Який же він смачний! – радіє Мирося і теребить зубками сухий окрайчик. – Як же це, мамо, зайчик Вам дав цей хлібчик?

– А так-о: сапаю, сапаю, аж дивлюся – зайчик біжить! – кажу. – І в лапках хлібчик несе!

– Оцей шматочок?…

– Зайчик щодуху біг, але я таки його догнала, та й видерла, і маю гостинчика Миросі.

А то, бувало й таке, що усе поїм і нічого не принесу додому. То Мирося мене чекає, чекає… Від нетерплячки вибіжить аж на дорогу, стоїть там і виглядає маму із гостинцем.

– Де хлібчик? – як дочекається, заглядає мені до рук, не вірить, що порожні.

– Сьогодні зайчика не було, – кажу. Або: – Сьогодні не спіймала!

У селі без чоловічих рук – погибель. А в моїх дітей немає батька. Мушу я принижуватися, просити…

Якось поїхали ми з Яковом – моїм двоюрідним братом – кіньми по осоку, аж у Дубину – це за десять кілометрів від села. Виїжджали ще поночі, рано-рано, щоб до роботи встигнути вернутись.

Дітей я не будила.

Але Мирося у цей час уже не спала, вона була рання птаха – вставала разом із сонцем. А ще й комарі дуже допікали.

Мирося розчумалась, зіскочила з постелі, роззирнулася – аж немає її мами в хаті! Де ж поділась?

Мирося заглянула у вікно… Як раптом побачила, що мама йдуть кудись із двору, сідають на підводу!

– Тпр-р-р-ру!!! – дядько Яків стримує коней, а потім вони котять по дорозі.

Допоки Мирося зібралася на дусі, вибігла й собі за нами, за ворота – аж віз уже коло Лисої гори росу збиває!

Ми із Яковом уже далеко, де там наздогнати! Інша б дитина повернулася до хати, але не моя Мирося. Вона теж хотіла їхати, а ще й на возі!

От коні зникли за горою… Мирося біжить щодуху, не спинилась.

Біжить Мирося боса, в одній сорочці, вітер її ледь-ледь наздоганяє. Вже заїхали аж за другий горбок, а далі – тільки чисте поле. Мирося залишилася на леваді. Було видко, що не здогнати їй воза, і нізащо! Але вона не повернулась.

Вже й поле…

Біжить Мирося швидше, швидше! З одного боку до неї хилять великі голови соняшники, з іншого – тремтять листям молоді осики, виїдає очі збита з високої трави роса.

Ось, нарешті! Мирося бачить, як двоє лошат поспішають за підводою, гарненько вже відстали, та поспішають, бо там упряжена їхня мати! Мирося рівняється із кінськими дітьми. Біжить з лошатами навипередки і плаче.

– Чуєш? Неначе хтось кричить? – дивуюся я. Але з-за дерев мені нічого не видно, бо дорога вкотре повернула за гору.

– Та то лошата граються, – каже Яків. – Хто це може там кричати? Ще ж дуже рано.

Проїхали ми ще добрих півдороги.

– Та ні, наче хтось кричить, ану хай станемо? – таки щось тривожно мені на серці.

– Тпр-р-р-у! – спиняє коней Яків.

І тут я озираюся, аж дорогою біжить моя Мирося! Вже й голосу її не чути, дитина тільки сопе від натуги, мов міх, і червона-червона, уся в росі.

Я мерщій зістрибнула з воза, вхопила безтямну Миросю собі на руки!..

– А нещастя якесь! Та ти ж уся мокра! – мотаю дочку в стару рядюжку і аж плачу.

А соняшники стоять… Вони такі високі, вищі від голови!

Так мовчки ми і приїхали в Дубину, загрузили повну підводу осоки.

А назад – сидить Мирося на возі зверху, поряд із дядьком Яковом і з мамою.

– А я на возі їду-у-у-у-у!!! – гукає вона в поле.

Тією осокою ми палили в хаті піч, застеляли нею долівку, клали у кутку – замість постелі, а ще – корові давали їсти і підстеляли вівцям.

Для корови я жала у березі лепеху – і теж сушила її на зиму. Це таки була важка чоловіча робота. Але де мені було взяти чоловіка…

І от, обідня пора, спека-спека! А ми удвох із Ганьою (це вже як підросла), за гарної погоди – косимо берег. Лепеха на сонечку жовтіє, тільки ходи й перевертай, щоб сохла. А під ногами багно, бо ж це левада! Як йдеш, усе під тобою ходором ходить, земля вгинається й ворушиться, аж чвакає вода. Це місце дуже небезпечне і всі знають, що на дні – невідомі й бездонні вири. І щоб не провалитися й не потонути, Ганя ще й ріже молодесенькі вільхи, щільно укладає їх рядочками по купинках та й ступає по тій стежці. А ноги все одно трусяться: мені дуже страшно. Бо не одна людина на цьому місці втопилася, як пішла на дно – то й немає сліду.

І от скошена лепеха сохне. Як вже готова, ми з Ганею складаємо її в копиці.

У інших копиці ті додому батьки привозять, чоловіки. Але у нас немає чоловіка й батька. То ми нав’язуємо лепеху у в’язки, кидаємо собі на плечі й так і несемо на собі аж до самого двору. Часом я нездужаю – була худа, маленька, та й вік уже такий… То через раз сяду під вербою і чекаю Ганю. А вона все носить.

Як проти сонця, то я долоню прикладу дашком – Ганя йде, а із далеку здається, що то величезний сніп сам собою суне – берегом, по дорозі, з гори й під гору.

То мені, бува, так стане шкода своєї дочки!.. І йду я тоді когось просити. Ходжу попід хатами і канючу, благаю чужих чоловіків – але ніхто не хоче ті копиці везти. А як який господар і зглянеться наді мною, бідною вдовою, та й привезе, то скаже відробляти. І я відробляю: жну людям очерет або роблю сніпки – вшивати хату. А ще просять окремо за підвіз пляшку горілки…

А як в селі без горілки?

Ніхто й не схоче слухати.

А купити – нема грошей.

То я, на свій страх, жену те прокляте пійло сама.

Як жену? Спочатку накладаю повен баняк білих цукрових буряків – і ставлю в піч – тушити. Аж як буряки пустять юшку, кидаю туди трохи дріжджів. Їх продають у сусідньому селі на базарі спекулянти, ходять по базарі і зазирають кожному в очі:

– Дріжджі! Дріжджі! Кому треба дріжджі?! – аж шарпають за рукави.

Але тільки де з’явиться міліціонер – спекулянти вмить щезали, бо боялися: якщо продавець дріжджами не встигав втікати, його хапали за руки і забирали із собою. Якщо спекулянт не відкуповувався горілкою, то все одно йому давали штрафу – здирали гроші. І покупець теж міг за те постраждати! І я боялась… Але де ще можна було тоді в селі купити дріжджі, як не на базарі в спекулянтів?

Як я йшла на базар, Мирося просилася й собі. Та куди мені її було ще брати? Шлях же довгий – десять кілометрів!

От я тільки вийду за ворота, а Мирося – в плач. То Іван її й надурить:

– А ти вилазь на припічок, – каже, – і гукай голосно до мами в комин.

– Хіба вона почує?

– Почує! Правда!

І Мирося йому вірить. Я вже далеко, а вона вилазить на ослінчик, згинається, засовує голову у ще не вичахлий жаркий комин і кричить:

– Мамо-о-о-о! Ма-а-а-мо-о-о-о! – І думає, що я почую.

6

У п’ять років наша Мирося вже рахувалася за дорослу!

Вони удвох із Антосею доглядали телят.

Кожна гляділа своє. Поки корови в череді, треба було шукати телятам їсти. А що їли коров’ячі діти? Траву…

Як Отче наш, щоранку брали дівчата по мішку і йшли кожна на свій город, вишукували там поміж гарбузами бур’яни – щирицю, берізку і мишівку. Бур’янів наривали і складали на купки, порізну, а сходилися все рівно на межі.

– Завдай мені на плечі, – показує Антося на свій мішок, повний-повний бур’яну.

– Згинайся! – Мирося тужиться, вона ставала червона, як буряк, а таки підсаджувала клумак поверх Антосі.

І от Антося, поволі й з натугою переставляючи ноги, вже чвалає межею вгору.

– А в мене все рівно більше! – кричить у спину їй Мирося і лягає на межу. Вона сама собі не здужає мішок завдати, а хоче ж першою прибігти від Антосі. То, лежачи, підсовується усім тілом під мішок, тоді, звиваючись, немов мала гадючка, викочує його собі на вутлі плечі. Мирося аж крекче, а таки спинається під вагою, впирається маленькими рученятами об сухий чорнозем, рачки встає, і так, зігнула удвоє, пробує бігти вгору.

Біжить… Миросю носить збоку вбік. «Хоч би не впасти!» – думає Мирося і таки обганяє Антосю, уже аж на самім вершечку горбка.

– А я все рівно буду перша! – кричить Антося й вганяється у своє подвір’я. Мирося, мокра від поту, падає коло жолоба. Теля, прив’язане посеред подвір’я, радісно мукає і тягнеться губами до трави.

Мирося плаче…

До череди вона ще не дорослá, але влітку вже пасе вівці. Один день пасуть Іван із Василем, а на другий день – Мирося із Антосею.

Зимою вівці живуть із нами в хаті.

Здається, в тому році у Різдві окотилися аж три овечки – і ягнятка, немов маленькі діти, стрибають по кімнаті. І мої діти теж між ними!

– Як же весело і гарно у нашій хаті!!! – кричить Мирося.

Та тільки весна зазеленіє першим рястом – і діти, і ягнятка уже й у глинищі, по берегах!

– А смачне ж яке молоко овече! – п’є і нахвалює Мирося. – Таке солодке й тепле!

Вона коли вкрадеться та й видоїть сама, і нап’ється свіжого – відбирає у ягняток.

Вівці йдуть увечері додому чередою. Мирося сидить на горбочку і чекає. А вони бігають, граються – як діти.

У мене і корова була, бо як же без корови? Тільки ж вона одна, а дітей багато.

Я, як видою Квасолю, наллю молока у велику миску, поставлю на столі, та й роздаю кожній дитині по кусню хліба. А сама стаю поряд.

– Он, вмочайте! – даю команду їсти.

І вони вмочають, наввипередки. Діти мої їдять, а я тільки мовчки дивлюсь, як вони, немов ті голодні цуценята, зібралися у коло і хлепчуть тепле молоко.

Ця миска у мене залишилася одна після війни, на все – і на борщ, і на кашу, й на лемішку. Зате ж на кожного було по дерев’яній ложці! Мені, бува, аж серце стискувалося, як діти посідають за порожній стіл та й стукотять ложками, ждуть вечері.

Хіба як у неділю варила я вареники – отоді й наставало у нашій хаті свято!

Ще не кидаю в окріп варити – а Іван вже порахує.

– Кожному по три вареники! – прикаже. І сидить, слідкує.

А вареники я робила великі, коли поваряться, виходили сірі, череваті. Як поспливають у окропі, викину їх у миску, вони неначе поросята, там лежать, парують. А до тих вареників уже очі горять, руки тягнуться, із губів капле слина.

– Ану мені хай спробує візьме хто зайвий!!! – кричить Іван.

Та де йому встигати! Не встигне й оком змигнути – а ложки тільки тарабанять, руки миготять туди й сюди, спробуй, заприміть.

Але й Іван не зіває – це його парафія, вареники.

Мирося швидко й третього ум’яла, скільки було на її душу, а по мисці ще аж два качаються. «А як встигну взяти?…» – думає вона, а рука вже давно у мисці.

І тут – ложкою по коліні трісь! – це Іван дістав.

– А! Попалась! Крадійка! Це був мій вареник і Марусин! – кричить Іван. – Бач, хотіла з’їсти! А не вийде! На тобі за це! – і б’є по другому коліні, щосили, ложкою.

– Ой, йой, йой!!! – плаче Мирося, тримаючись за коліно. Чи то від болю, чи від розпуки – що не встигла витягти і з’їсти того злощасного вареника. І жаліється: – Мамо, Іван мене б’є!

– Та не бий її, вона ж іще маленька, – прошу я в Івана. Та воно таке закляте!

– Маленька?! А це до яких пір вона буде маленька? Добра маленька, як їсть за двох великих!

Що йому казати? Хлопчик, хоче їсти. Я й мовчу…

Я своїх дітей ніколи й не била. Хіба що раз.

Якось Іван подер штани – довго ходив, аж нитки розлізлися, бо полотно зотліло. Сів на березі коло копанки і дере собі ті штани потроху, а дірка більша й більша. Дере і приказує:

– Тюмодир! Тюмодир-р-р-р! – і роздер від матні аж донизу. А тоді пішов межею по городі. Зайшов у подвір’я, як у спідниці.

Я саме мила руки до корови – як тут побачила таку прояву!

– Це хто тобі таке зробив?! – не зрозуміла зразу, злякалася, рушник мені у руках аж затрясся.

– Та я сам, оце… розпустив, бо вони подерлись…

– Ах ти ж недобра така дитино! – зірвалася я на крик. – Та я за роботою дня не бачу, за вами ночей не досипаю, а ти так рвеш?! Та ось тобі! – так мокрим рушником і вдарила хлопця по лиці, по спині, по грудях. – Оце тобі за те, що ти так цінуєш мою працю! Оце за те, що я… Оце… – і плачучи пішла до хати.

Моя хата була крайня у селі, а далі тільки поле. За ним – Лиса гора, левада, дорога на другі села. Город від хати збігав горою в берег. Як у колгоспі обсіються, під вербами в кінці мого городу ставили сівалки. І сільські діти мають тоді де гратись; стрибають по тих сівалках, бігають довкруги, доганяють одне одного. Або посідають рядочком, чисто як горобці, та й про щось своє щебечуть, про дитяче.

Якось мій старший хлопець, Грішка, стрибав по тих сівалках та й дострибався – не туди засунув ногу, підвернув.

– Ой болить же мені, а! – кричить.

І хто його там почує, хто прийде на поміч? Білий же день! Усі люди на роботі.

Немає ради… Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.

А той:

– А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!

Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки – смик!

Грішка від діда вже йде додому рівно.

А боком тільки позирає на баштан…

Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.

От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків – всього, що є.

Бо Мирося – дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.

Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка – насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.

– Де це той злодій?! – якось увігнався Петро в моє подвір’я, біжить слідком за Грішкою. – От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!

А я тоді місила діжку.

– Що сталося, куме? – розігнула спину. – За ким це ти женешся?

– Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! – трясе Петро батогом. – Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!

– Що?! – я обтерла об спідницю руки. – То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?

– Він кавуни краде!

– А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?

– Але я сторож! А він мішками носить!

– Бо й мої діти хочуть їсти, – кажу на те. – А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?

– Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?

– Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько… Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить… Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвір’я, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.

– А як же?!

– За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси…

Дід Степан був їздовим у колгоспі – він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.

Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик – чи підсох.

Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона – тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.

Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.

Уже й під гору виїхали, минули зо три хати…

– Тпр-у-у-у! – дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.

– На, бери та йди собі додому.

І Мирося бере того кавуна до рук – ні дякую тобі, ні спасибі – розвертається і мовчки човгає назад.

Як приходила пора – мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.

Мені ж – хоч в тім полегкість…

Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?

Дозрівав горох…

Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.

– Глядись краще, аби тебе не зловив об’їждчик! – прошу я сина.

– Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче…

– То, може, вже не йди? Страшно…

– Страшно? А їсти більше хочеться!

І йде…

Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!

– На тобі ключку! – подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.

Миросі – щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт – і мерщій до рота!

– А солодке яке! – сміється Мирося до Василя.

– Їж, там його ще багато є!

А далі як цвітуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугі, зелені, соковиті! Мирося їх їсть, аж прицмокує:

– Ой добре ж! Ой смачне!

А потім по людських городах дозрівали огірки.

Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.

– Діточки, – просила я щовечора. – Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.

То діти – через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина – іще одна Ількова сестра, моя зовиця.

Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.

Аж далі потроху й розговорилася – як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла мені – чого це наша Василина мовчить.

– Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще… А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе там дитина вмерла, і в Василини теж…

– Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! – я й не знала.

– Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке… – і Олександра кінцем хустки закрила рота. – Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там… Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.

– А італієць що?…

– Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить…

– А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела – до Германії. А як співала!

– Тепер уже не буде. Хіба, може, якщо відійде. Але, знаєш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить – того італійця. І ще… Мені Василина казала, що бачити чужих дітей тепер не може, вона відразу ж пригадує свою замучену дівчинку.

– Бідна вона…

У Василини самотня хата і довжелезний город-городище, одним кінцем він збігає прямо в берег. І в тому березі – рядки листатих огірків, повзуть гадючками аж на стежку і цвітуть по кукурудзинні жовтими зірочками. А під ними, моя Мирося знала, ховаються колючі й смачнючі пуп’янки. Тихесенько скрадається вона між вербами, повзе в кропиві – до тітки Василини у город! А там – навибирає зелепух повні руки, жадібно через одну кидає в рот і хрумає, аж до знемоги, аж відригується зелена піна. А Мирося не спиняється, та все товче, не може наїстися. І такі ж вони дуже добрі, огірки! А як уже дитина чує, що таки ні жоден у рот більше не залізе, накидає собі в пелену і втікає мерщій із городу, озираючись на білу хату.

А там її тітка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.