Kitabı oku: «Свята Марійка», sayfa 2
– Ось погляньте на мене, – час від часу зітхала Мірка. – Зморшки під очима. Я мажу, мажу їх кремом, уже й посміхатися перестала… Ех!..
– Дійсно, трохи є, – погоджувалась із нею Кеті і, не звертаючи уваги на Параску, що почала відверто нудитись, називала і називала бренди та невідомі гучні імена.
– Яка мода? – зітхала Мірка. – Мені вже скоро тридцять…
– О, так, після тридцяти жінка з кожним роком все більше стає бабою! Якщо не почне за собою стежити! – і війнула віями в бік Параски.
Але вона стерпіла. Мов на голках сиділа і поглядала на годинник.
Нарешті Андрій подзвонив, що вони із сином сіли на автобус та вже їдуть додому.
– Що ж, я буду йти, – підвелася Параска і з радісним полегшенням закрила за собою двері.
А за п’ять хвилин мусила-таки повертатися: забула парасольку!
Параска пам’ятала, що залишила її, мокру, просто під порогом, тому тихесенько прочинила двері. І раптом…
– Блін, Белло, що у тебе за подруга? – говорила Кеті.
– А що?
– Та вона ж уже стара кляча, ця Параска! Що між вами спільного? Про що ти з нею можеш говорити? Сидить тут, надулась, мов індик.
– Ну чому ти так? – відмовляла Мірка. – Параска вчителька, просто вона тебе не знає…
– З таким дурним ім’ям, та до всього – ще й вчителька?! Із ким ти дружиш?!
– Вона моя гарна подруга, ми давно… – стала виправдовуватись Мірка.
– Ти дружиш із бабою Параскою, от що! – зненацька розреготалась Кеті.
І Мірра спочатку несміливо, а потім голосніше й голосніше – і собі за нею розсміялась.
– Баба Параска! Ой, не можу-у-у-у!!! Я сиджу, а тут: мене звуть Параска! Оце бренд!
– Я ще й не те тобі скажу, Кеті! – либонь, хильнувши зайвого, Мірка плутала язиком. – У цієї, як ти кажеш, баби Параски, є чоловік, учитель фізкультури, до речі! Він – як античний бог Аполлон! Такий красивий! Високий, стрункий, чорнявий! А м’язи які… Аж грають під сорочкою!
– Та ти що?! Можна вмерти!
– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!
– Воно й не дивно!
– Тільки ж ти ні-ні, нікому, гаразд? Бо Параска як дізнається, почне ще ревнувати…
– А ти часом не той? Із ним…
– Та де! Моє руде опудало такого не допустить. Хоча… деякі плани є.
– Як ти про свого Вітьку!
– Бо він рудий! А я рудих не люблю!
– То чому заміж за нього йшла?
– А за кого, Кеті? За кого було йти, га?
– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вітьку по вуха закохана була!
– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася і…
– Перебирати стала? Тепер тобі Аполлона подавай?
Жінки почали голосно та п’яно реготати.
Баба Параска…
У власній квартирі вона довго не могла знайти для себе місця. Заходила до ванної, потім – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрій не ухопив Параску в обійми:
– Ти чуєш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраїнські змагання, Парасю, моя люба!
І їй відлягло.
За два дні у Віктора мав бути день народження, зазвичай вони відзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для відвідувачів на вечір – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.
Як Параска не намагалася, але заспокоїтися їй не вдавалось – із Міркою вони не бачились, але слова подруги кожної хвилини дзвеніли у вухах.
І от у визначений час із букетом у руках – Параска й Андрій зайшли до зали. За накритим столом сиділи гості – Мірчині та Вікторові батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.
Як Параска не намагалась, але видушити із себе посмішку не змогла. Так, понуро, й сиділа біля Мірки. Нікого бачити не хотіла.
Як же вона любила раніше танцювати!
А тепер…
Гості уже стрибали під гучну музику, а вона все товкла в голові: я стара, стара, стара! І порівнювала себе із Міркою: не рівня…
– Ну що ти, Параско, ходімо? – тягнув її Андрій за руку.
– Ти йди, мені щось трохи недобре, – відмовилась Параска.
А коли чоловік танцював, рвала серце: він дійсно був надто красивий… як для неї. І увесь час увивався біля Мірки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…
Дійсно…
А потім ще й прийшла Кеті, припізнилась.
Наступного дня Параска пішла в лікарню – дуже боліла голова, тиснуло серце. Вирішила взяти лікарняний і відпочити, не до учнів їй було, не до зошитів, не до уроків. Тут би із собою розібратись…
Думала казати одне, а зайшла до кабінету, і – з ходу! – мов на сповіді, почала про своє нещастя, про важкість у тілі, про образу: у сорок два її назвали бабою!
– Я розумію, що у мене такий вік, але вона, як вона посміла!.. І чоловік мій увесь час увивався…
– Який там вік? Яка іще старість? – зупинив Параску лікар. – Мені от шістдесят, а моїй дружині – сімдесят років, і нехай їй тільки хтось натякнув би, що вона стара!
– ?! – уперше посміхнулася Параска.
– Та то у вас усе від перевтоми! Чим займаєтесь, заробляєте на життя?
– Працюю в школі вчителькою.
– Хіба ж то так аж дуже важко?
– Я на дві ставки працюю і ще – підробляю репетиторством і…
– І воно того вартує, щоб аж до такого себе довести? Коли востаннє відпочивали? Ну, їздили десь?
– Розумієте, і я, і чоловік… Ми учителі, а тепер такі часи… Скрутно…
– От що я вам на те скажу, Параско Омелянівно, що усіх грошей ви все одно ніколи не заробите, та й не в грошах щастя.
– Я відчуваю, як старію…
– Дорогенька моя, затямте: молодість від нас відвертається тоді, коли ми починаємо казати, що старіємо!
– Але моя подруга сказала…
– Та припиніть зараз же говорити мені, шістдесятирічному, про старість у ваші сорок років! Не хочу чути! Та люди від раку помирають, від каліцтв, а ви тут бозна-що мені верзете! Візьміть себе в руки, відпочиньте, почніть малювати, вишивати хрестиком або пірнати з аквалангом… Бо, зрештою, усі ваші проблеми просто в голові! Хто там наступний? – закінчив перемовини з Параскою.
І вона пригадала своє дитинство. По дорозі із лікарні зайшла до магазину, купила що там треба.
На цілий тиждень занурилась Параска в малювання. Спочатку це були чудернацькі створіння, потім пейзажі, квіти, люди, птахи… Малюнки один за одним лягали на стіл, стелилися по дивану, опускалися, мов яскраві метелики, на телевізор, по підвіконнях. Найкращі Андрій навіть заправив у рамки і почепив на стіни.
– Яка ж ти у мене талановита! – цілував Парасці руки.
А вона, мов у маренні, малювала, малювала.
– Я хочу поїхати на відпочинок, у гори, – сказала за два тижні.
– Але ж мені тепер ніяк не можна… Не відпустить директор… – почав Андрій.
– Я сама хочу поїхати!
Зібрала речі, написала заяву на відпустку за власний кошт, подала Андрієві до рук і викликала таксі.
Що там робила Параска у тих Карпатах, у яких джерелах купалася, яку воду пила, яким повітрям дихала – тільки коли за місяць повернулася – її було не впізнати.
Розрівнялася в Параски спина, хоч і ріденькими пасемцями, проте уже покрило шию м’яке волосся – ні, не штучно-чорне, а русяве, хоч і зрідка із сивиною. Брови й вії зачорнилися – то фарба, але як накладена майстерно! І рум’янець заграв на щічках, де й поділися ті глибокі синці під очима.
– А очі які зелені!!! Десь ти там, у тих горах, усі трави в себе всотала! – ляснула в долоні Мірка.
А Параска… Записалася на йогу, купила собі мольберт, полотно, фарби – і далі малювала. Закинула роботу, кухню, дружбу з Міркою.
За півроку вона мала першу виставку, і відразу ж найкращу Парасчину роботу – квіти, квіти, квіти… – купили іноземці.
– Аж у Японію поїхала твоя картина, оце удача! – радів Андрій.
На святкування з нагоди котроїсь там виставки Параска одягла коротку сукню до колін, усю в квітках, із шифону, відкинула довге волосся на плечі, на тонкі кисті одягла браслети в бохо-стилі, підмалювала губи.
І як вона ходила, як тримала голову, дивилась! Якісь такі погляди сіяла Параска довкола себе, що чоловіки, мов колись ще, у дитинстві, як була вона ще дівчинкою-підлітком, не могли спокійно дихати біля неї.
А надто Параска опікувалась Мірчиним рудим Віктором. І аби хто спитав – навіщо то їй треба? – не сказала б.
Але те сталось…
Тільки одна, мабуть, була причина: ревнивість жінки у зрілому віці страшна!
Мірка є Мірка – говірка, весела, а надто ж як хильне зайвого. То до одного вона підсяде, то іншому про щось торочить. На Віктора не має часу. А як підійде і щось спитає, то ще й підкусить його – при людях. Мовляв: он дивіться, який він у мене – на короткому повідку тримаю!
Мірка вкусить, відмахнеться, як від набридливої мухи, а Параска тут як тут. І це вже не вона! Де той погляд зацькований? Де важкі ноги й тісно стиснуті вуста?
Ні! Це – та Параска, якій колись дівчата ставили в провину зарано наквацяні вуста і вії, і гарне плаття… Тільки тепер направду наквацяні. Але ж майстерно!
Параска ходить від картини й до картини – розвішала їх тут спеціально: хіба їй шкода? Колеги, друзі, куми, донька з Польщі приїхала, син з інституту відпросився – усі в Параски на гостинах.
А вона найдужче увивається – за Віктором.
От він і келих їй уже підносить.
Ось запрошує на танець.
Проводжає, обережно тримаючи рукою за стан.
Шукає її очима.
Снить…
Спливає час…
Парасці скоро сорок п’ять – вік критичний для кожної жінки. У паспорті міняють фото.
– Знаєш, Андрійку, я, мабуть, вагітна, – тендітною ручкою із довгим яскраво-червоним манікюром Параска тримає чашку із кавою.
– Чому так думаєш?
– Ну, у нас, жінок, свої прикмети…
– Тоді я… Я дуже радий, Парасочко! – і підхоплює її на руки – розвеселену, легку. Тонесеньке шовкове плаття із японською сакурою по синьому тлі далеко розкидає поли.
Минає час…
Параска з Андрієм хрестять сина.
– І в кого він такий удався? – дивуються знайомі. – Вона – русява, чоловік – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.
– Та то у них сусід рудий, – жартують необачні.
А правда ж – недалечко!
І тільки Мірка з Віктором знають причину.
Але їх не запрошено на гостини.
Перше – живуть тепер від них далеко.
А друге – це так Параска… помстилася.
Квіти для коханки
Чоловіки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навіть коли він любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, і він аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, ніж бачити тебе. Різниці в тому немає – вийдеш ти заміж за того, кого кохаєш, чи за того, кого не любиш. В будь-якім разі коханню настає край. Тільки й різниці, що розчаровуватися в коханій людині більш гірко.
Ж. Моріц
Надежда вийшла заміж молоденькою, відразу ж після школи. Ніде вона й не вчилася і світу ще не бачила.
Зате ж чоловік у Надежди був не простий собі парубок – закінчив вище військове училище й отримав направлення на службу. Молодій сім’ї виділили службову квартиру.
Спочатку між молодим подружжям наче все було гаразд.
Чоловік із дому, Надежда готує їсти, прибирає, а як час повертатися – фарбує губи, крутить кучері і виглядає із вікна.
Хоча ніде й не ходять, та скільки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому дивані, цілуються, а після вечері – п’ють чай із цукерками, розмовляють.
Більше говорив Віталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирі, ні з ким чужим знатись не хотіла, от хіба що по телевізору щось побачить – та й усі новини.
– Зажди, – казав Віталька, – як отримаю відпустку, поїдемо відпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офіцерська сім’я, побачимо з тобою світу.
– Я б хотіла поїхати кудись за кордон, – мріяла Надежда. – Я ж народилася в Германії, татко мій шість років прослужив на прикордонні, у мене й фото є. Як там гарно! Стільки квітів, магазинів!
– А чому повернувся?
– Мама скучила за рідними, дуже просилася додому, от тато і пожалів її, попросив переведення, а потім вони увесь час згадували ті шість років, як найщасливіші у житті. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мріяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…
– Твоєму батькові ще повезло, – зітхав Віталька. – А мій усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспі; вони тільки й світу бачили, що дім і робота. Я тобі, Надю, закордону не обіцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поїдемо… із дітьми…
Кожен вечір закінчувався обіймами, а ранок починався з поцілунків.
Часом Віталька забігав додому й пообідати, приносив тоді Надежді букетик квітів. Із міста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчі й усе, що потрібно було для дому.
– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приїхали вони з Віталіком уперше додому на Різдво.
– Поталанило ж тобі…
– Тільки що від дому далеко. Але купимо машину та й будемо навідуватись частіше!
Надежді подружки заздрили – дівчата ще вчилися, а їй не треба здавати заліки, екзамени, та й роботи потім шукати; поряд законний чоловік, є своє житло.
Батьки теж раділи.
Теща гордилась зятем:
– Моя дочка така щаслива!
– От побачите, Віталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.
– Нехай Бог помагає, як буде старатися та матиме удачу, так і буде!
Але потім… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевні.
Яка там служба?
Віталька щоранку вставав, ішов до своєї частини. Як і в країні, так і тут був повний хаос. Та що поробиш, відсиджував як-небудь день. Займатися на службі не було чим, то Віталька здебільшого грав із хлопцями в карти. Або виїжджав до міста, заходив до крамниці, неначе йому було щось там треба (але нічого не купував, грошей не було), та й їхав назад до лісу. Одним словом, нудитись почав чоловік на роботі.
Надежда ж залишалась на цілий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевізор, часом спала аж до вечора. Одна їй була турбота – прибратися й чекати чоловіка. Але вона його любила, то й час спливав непомітно.
Часом Надежда подзвонить мамі та й теревенять по годині.
– Як там Віталька? – між іншим питає мати.
– Та… на роботі пропадає цілими днями.
– Він хоч тебе не ображає?
– Ні, – дивується Надежда, – за що має ображати?
– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловік у тебе показний, усяке може статись.
– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить із матір’ю, а сама тим часом розглядає себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камінці в сережках, чи личить до очей колір халатика.
– От іще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Віталька – красень? А я що хіба, потвора?
Та й посміхається своєму відображенню.
А сам із себе Віталька і справді мужчина показний – високий зростом, очі сині. Умів він правильно заговорити, між людьми повестися, як слід. Хіба мав один ґандж – був трохи клаповухий.
От народилося в молодят одно по одному двоє дівчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла відійти, аж тут на тобі – вже й друге в колисці плаче! І так бідолашну молодичку після пологів рознесло! То була струнка, тендітна, як берізка, а це стала не жінка, а гора. Ходить Надежда по квартирі туди-сюди, човгає ногами, важко дихає. А Віталька ж брав її, бо красуня!
– Де воно й начіплялося до мене тих дев’яносто п’ять кілограм… – журилася Надежда.
– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Віталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…
– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!
– Треба тобі якусь гімнастику, чи що, робити, або на дієту сісти, бігати вранці, – наче не чув роздратування й кпинів, – трішки схуднеш.
– Тоді буду худнути, як ти собі вуха вкоротиш!
А жили ж молоді у військовому містечку серед лісу, до міста далеченько, розваг – катма, а квартира їхня в гуртожитку маленька, однокімнатна; ще й Вітальці раптом перестали видавати платню.
От Надежда й збунтувалася.
Чоловік прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:
– Коли я маю час готувати? Та й із чого?! Ти гроші приніс?!
Надежда кричить, сердито вимахує руками, діти від того плачуть.
Віталька підійде, хоче її обійняти, заспокоїти, а вона – ні приступу, відпихає його від себе, а сама зла така, аж труситься.
Отак Надежда день при дні тільки й злиться, вогнем аж дише, і шукає, шукає, до чого б ще причепитися та й вимістити на чоловікові свою гірку досаду.
А далі Надежда і взагалі махнула на все рукою – не пере, не прибирає, в квартирі страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита і неприбрана.
Оце так повелося: як устала Надежда з ліжка, сорочка на ній аж сіра, в плямах – бо ж і біля плити у ній, і малих годує, – так і проходить увесь день і лягає у тій же сорочці спати.
– А хіба мені є час за дітьми? – відгризнеться, як чоловік скаже, що хоч би постіль поміняла.
Вранці Віталька сідає снідати, Надежда йому по столі сердито мисками совгає, гримить каструлями, сопе.
– Ти чайку мені запарила? – намагається піддобритися Віталька.
– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда. – Для чайку треба цукру, заварки треба, ти купив?
– Скажи, якого треба чаю, куплю…
– Мені, крім чаю, ще багато чого треба!
– Що саме?
– Дивана нового, штори, туфлі, увесь одяг треба поміняти, діти наші теж, мов старці, колготки на них геть порвані, машину пральну, щоб я рук не випарювала у порошках і відбілювачах, телевізора…
– Дякую за сніданок!!!
Віталька біжить у двері, а Надежда йому услід ридає. Він уже на вулиці, і звідти чує, як кричить Надежда.
От і почав Віталька шукати всіляких приводів, аби раніше з дому на роботу втекти та довше звідти не повертатись.
Молода жінка через це ще більше лютує.
Та й спробуй тут не лютуй: Надежді двадцять років, ще і погуляти хочеться, і світу побачити, розважитись, між людьми побути. А вона цілими днями товчеться сама й сама, із двома малими дітьми в чотирьох стінах…
А воно ж як – у тієї дитинки зуби ріжуться, а те просто хоче до мами на руки; у квартирі увесь день тільки крик і вереск стоїть, плач і голосіння – нема ні від кого ні допомоги ніякої Надежді, ні розради.
Як уже дівчатка почали самі ходити, стала Надежда вивозити їх гуляти. А там, у військовому містечку, були ж іще й інші жінки – дружини офіцерів. Помалу-помалу Надежда з ними й обзнайомилась, стало їй веселіше – мала із ким поговорити, відвести душу, уже й самій не нудно.
– Аж розвиднилося мені неначе! – дзвонила вона своїй мамі. – А то думала, що зійду з глузду. Ніч була, мамо, темна ніч!
Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хліб, взялася вишивати – зробилась спокійніша.
Аж тут почали жінки Надежді доносити то одна, то друга, що її Віталька пустився берега.
– Он як почав гоголем ходити, лисину під чуб ховає, ти не помічаєш?
– Либонь, завів собі коханку та й розважається на стороні… – казали прямо в вічі.
І раптом…
– Бачила, як із букетом троянд ішов!
– Мені він букетів уже давно не носить, – зітхала на те Надежда.
– Та комусь же несе?
А далі ще й таке…
– Бачила твого Віталіка сьогодні у місті, стояв біля парку з якоюсь красунею, напевно про зустріч домовлялися.
– Може так, знайома… – не вірить вухам Надежда.
– Та вона йому бісики пускала, а Віталік – тільки ж ти не здавай мене! – тримав її за руку, от!
– Ти, Надеждо, придивись пильніше, чим твій чоловік після роботи займається, спитай його, куди він ходить.
Надежда й придивилася, і спитала…
Якось увечері, тільки-тільки переступив поріг, а вона й накрила мокрим рядном:
– То це так?! – кричить. – Я тут сама з дітьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!
– Це хто тобі таке сказав?!
Надежда не хотіла видавати, хто, то й перемовчала. А Віталька тоді:
– То це ти не маєш доказів, а причепилась? Мабуть, тільки вишукуєш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваєшся? Розлучення хочеш?! То буде тобі розлучення!
Пожалілася тоді Надежда на чоловіка своїй матері, виплакалася їй у слухавку й поради запитала. А та:
– Я тебе заміж йти не силувала, – каже, – треба було після школи в інститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобі з батьком про те казали. Але… Як ти нас тоді не слухалася, вчинила по-своєму, вийшла заміж – то тепер терпи! Кому, як не мені, знати… – щось недоказала.
– У Віталіка є інша жінка, я його покину! – кричить Надежда, думає, що матір тим розжалобить. – Можна, мамо, я до вас повернуся?
– Коли б ти ще була сама, то й мови немає, приїхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще є двоє малесеньких дітей, хто їх одягатиме й годуватиме? На нас із батьком не надійся, нам аби пенсії на ліки вистачило, де ще троє людей на собі тягнути?
– Я піду працювати, – хапається Надежда за соломинку.
– А моє хворе серце? – каже мати. – Мені потрібен спокій, тиша в домі, діти ж будуть бігати, галасувати. Та й не закінчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.
От Надежда і притихла. Бо куди їй було діватися? За що б вона жила? Куди в чужому місті пішла б на роботу? Хіба прибиральницею, та й то які часи! – нехай би знайшла ще де роботи! А коли б і знайшла, то як поділити на себе й на дітей ту дрібну зарплату; квартиру знайти, дівчаток на когось залишити?
Обдумалась Надежда…
І відтоді й голову схилила, ходить, мов вівця, покірна й тиха.
А Віталька з того радий! Як побачив, що вона з усім змирилася, то й зовсім сором втратив, уже й не крився, що має полюбовницю.
Вже й друзям похвалився. А ті вдома – своїм жінкам. Жінки Надежді й донесли:
– Твій чоловік…
– А що я можу зробити?!! – кричить Надежда. – Ви мене до себе, може, заберете?
– Та ні… Тільки ж так геть неподобно, на що це схоже!
– Наші чоловіки ще з твого приклад братимуть, треба припинити!
– Ти йому пригрози розлученням.
– Уже грозила, – журиться Надежда.
– То не допускай до ліжка.
– Давно вже разом не спимо…
– Викинь його речі на вулицю! Ось так, усі, як є, збери у велику сумку й викинь, і скажи, що пожалієшся начальству!
– Ні, це ж буде страшний сором! Та й… а що як Віталька забере речі і насправді піде? Може, та полюбовниця тільки цього й чекає.
– І що ж твій чоловік думає, де його совість?
– А ще та жінка? Хто вона така, як їй не гріх розбивати сім’ю, забирати батька у малесеньких дітей?!
– Ти ж узнай, Надеждо, та піди до тієї безсоромної та хоч патли їй потріпай або – плюнь у вічі!
– Звідки ж я дізнаюся, хто вона, – прислухається до порад Надежда.
– Шила у мішку не втаїш, – кажуть їй подруги. – Рано чи пізно, але про все дізнаємось.
– Бідна ти, бідна, така ще молодесенька, а вже безталанна.
Так усім гуртом Надежду пожаліють, вона поплаче, побідкається, та й тягне дітей додому.
Віталька ж прийде, було, після роботи додому, ні на дітей, ні на жінку геть не гляне; вимиється, причепуриться, дорогим одеколоном обіллється увесь та й іде кудись, ще й насвистує – чисто тобі парубок!
Пробувала Надежда чоловіка всовістити – тільки посміхнувся. А як підняла голос… То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.
Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.
І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчки – але «не так» дивилась.
Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.
То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.
А далі й по три дні на квартирі не з’являвся.
Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.
– Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей… – просить.
А він:
– Нема грошей і у мене, – каже, – ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.
Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.
От Надежда знов – до матері.
– Мамо, – просить, – порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.
А та порадила:
– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.
Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надежда – ще й не сама, а з дітьми! – до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.
От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.
Аж тут – іде Надеждин чоловік… Як побачив свою сім’ю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.
А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти…
Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частині почали глузувати.
Ох і відливалося Надежді за ті насмішки!
Віталька прийде сердитий, Надежда сипле їсти, а він:
– Ти знаєш, що мені було?! Сьогодні той і той мене підкушував! Я своє життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись мені звання підвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього мені ніколи не забудуть!
– Ти сам у тому винен…
– То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!
– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двоє дітей тобі народила, якби я знала…
– Що?! Як ти смієш дітьми дорікати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за двері в шию, коли б не діти. Тільки заради дітей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й діти не допоможуть! Геть з очей!
Такі розмови були між Надеждою і її чоловіком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.
А жила в частині Соня Львівна, офіцерська вдова, вже немолода й одинока. Дітей у неї не було, от і горнулася до чужих. Жінки із військової частини дуже шанували Соню Львівну, і хоч їй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».
Часто ввечері зберуться мамці на лавочках, діти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львівна тим часом винесе пиріжки та й пригощає геть усіх.
Але ж ніяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у місті, – куму Наталку. А у тієї була доросла донька Світлана, похресниця Соні Львівни, – і красуня, і розумниця, тільки ж – нещасливо одружена. Чоловік Світлани давно сидів у тюрмі, листів їй не писав. Соня Львівна кожного разу вислуховувала бідкання Наталки про долю своєї дитини, а потім ішла в частину і ділилася почутим із офіцерськими жінками. Усі разом вони журилися за Світлану.
– Як воно у світі, – казала Соня Львівна, – у кожного своя біда. От у моєї куми, наприклад, усе у неї є. Хоч Наталка і вдова, але багата: чоловік її був дуже розумний, очолював усіх комуністів у районі. Гроші після розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжці не пропали, кум їх уклав у бізнес, директором поставив рідного брата, а сам тільки й їздив по закордонах, возив дочку і жінку. І де вони тільки не побували! От хтось із вас точно знає, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зі Світланою фотографувалися біля пірамід! Купили трикімнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – інфаркт. Кум помер, Світланка невдало вийшла заміж. Хоч Наталка з дочкою тепер і живуть, мов вареники у маслі купаються, гроші у них є і будуть, нічого ніколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а інша, не знаю, як і сказати, – солом’яна?
І от «бабуся» дізналася, що її похресниця розлучилась.
– Нарешті, – казала Соня Львівна. – Бо що ж це за заміжжя? Поки він там серед усіляких злодюг і волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старіти? А потім той бандит повернеться, гроші собі до рук прибере, та й скаже Світланці: ти вже мені така не треба. Бо хіба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода і гарна, та й то… І взагалі, дівчатка, навіщо хорошій жінці чоловік-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива і багата, знайде йому заміну!
Вже й швидко після того знайома похвалилася Соні Львівні новою радістю.
– Я тобі не хотіла всієї правди відразу казати: не просто так Світланка розлучилася, вона буде у парі.
– Он як!
– Тепер моїй донечці посміхнулося справжнє щастя! Ходить до неї гарний хлопець, іноді залишається й на ніч. А що такого? Світланка – вже не дівчина, ти, Соню, знаєш, яка у неї важка доля. А я своїй дитині хочу добра.
– Може, не треба було б спішити залишати хлопця на ніч до весілля, ще хто його знає, як складеться.
– Я Світланці повністю довіряю, та й нема ніякої причини сумніватися у парубкові: він і гарний, і забезпечений, стриманий, делікатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловічу нам у квартирі переробив; настане весна, то візьмемося й до дачі; матиму собі нормального зятя!
– Ну й добре! – радіє хрещена мама. – Я дуже за Світланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звідки?
– Родом з-під Одещини, у батьків – один син, тепер служить в армії, офіцер.
– Де ж він саме служить?
– У нашій військовій частині!
– А який із себе?
– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очі блакитні, трохи, правда, лисуватий, але то нічого, кажуть, що лисі дуже розумні.
– Так і є, мій покійний чоловік теж зарання полисів, – згадувала своє «бабуся».
– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Світланці квіти, а онучці купує дорогі цукерки, дарує іграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловіка, а я нарешті спокій. І ще: я йому кажу, щоб переїздив уже до нас, та й житимемо всі разом, квартира в мене простора, трикімнатна, місця на всіх стане. А він: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сідати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потім ми переїдемо туди із Світланкою, а до вас, Наталю Павлівно, каже, будемо приходити в гості». От яка людина! Справжній чоловік! Де тепер такі ще є?
– Що правда, то правда, кумо, таких немає…
– Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.
– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львівна, – а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?
– Чому боюся? Звуть його Віталій!
– А він, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.
– Ти що, знаєш його?…
«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сім’я – жінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершим – при тому ж для обох сторін – ворогом.
