«Маленький принц» adlı sesli kitaptan alıntılar, sayfa 50

плакать. – Прощайте, – сказал он. Красавица не ответила. – Прощайте, – повторил Маленький принц. Она кашлянула. Но не от простуды. – Я была глупая, – сказала она наконец. – Прости меня. И постарайся быть счастливым. И ни слова упрека. Маленький

Люди забыли эту истину, – сказал Лис, – но ты не забывай: ты навсегда в ответе за всех, кого приручил. Ты в ответе за твою розу

Себя судить куда трудней, чем других. Если ты сумеешь правильно судить себя, значит, ты поистине мудр.

Вот мой секрет, он очень прост: зорко одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь.

Но ведь нет таких магазинов, где торговали бы друзьями, и потому люди больше не имеют друзей.

І ще пригадую що йшов, дивлячись на землю, бо мені остогидли міражі.

Тільки сьогодні я зрозумів, навіщо засудженому до страти — остання цигарка і склянка рому. Раніше я не міг збагнути, як приречений приймає цю милостиню. А вона дає йому стільки втіхи. І коли він усміхається, всі думають, що то дуже мужня людина. А він усміхається від того, що п'є ром. Ніхто не знає, що в нього інша міра перспективи і що в цій останній годині для нього — ціле людське життя.

Я дуже добре знаю, що це міраж. Мене не обдуриш! А якщо я хочу гнатися за міражем? Якщо я хочу сподіватися? Якщо я хочу любити це місто, обведене зубчастими мурами, прикрашене сонцем? Якщо я хочу йти до нього прямо й прямо, легкими кроками, бо я вже не відчуваю втоми, бо я щасливий!..

Будь-яка ситуація в житті — це особливий світ, закони якого можна пізнати лише зсередини того світу.

Перед лицем цієї зміненої пустелі я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на невеликому — з квадратний кілометр — клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, — повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який — ти розумієш — уже немає вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.