«The Great Gatsby» adlı sesli kitaptan alıntılar, sayfa 11
А я так считаю — зачем жить с человеком, которого ненавидишь? Добились бы каждый развода и потом поженились бы. Я бы, по крайней мере, так поступила на их месте.
Почти всегда показное поведение служит прикрытием чему-то, хотя вначале это не так заметно.
Это не игра слов и даже не парадокс — ведь в конечном итоге на жизнь лучше всего смотреть из одного-единственного окошка. Так она видится шире и полнее.
А в голове одна мысль: «Живешь ведь только раз, только раз».
Такую улыбку, полную неиссякаемой ободряющей силы, удается встретить четыре, ну — пять раз в жизни. Какое-то мгновение она, кажется, вбирает в себя всю полноту внешнего мира, потом, словно повинуясь неотвратимому выбору, сосредоточивается на вас. И вы чувствуете, что вас понимают ровно настолько, насколько вам угодно быть понятым, верят в вас в той мере, в какой вы в себя верите сами, и безусловно видят вас именно таким, каким вы больше всего хотели бы казаться.
Гетсбі вірив у зелений вогник, у здійснення всіх бажань, у майбутнє щастя, що з року в рік не дається нам у руки. Нехай воно вислизнуло сьогодні, дарма — завтра ми побіжимо ще шввдше, простягнемо руки далі... I одного чудового ранку...
— Мені тридцять років, — відповів я. — Вже п'ять років, як я вийшов із того віку, коли можна брехати собі й називати це чесністю.
—Ти сказав тоді, що поганому водієві щастить доти, доки назустріч йому не трапиться інший поганий водій.
— Людині потрібна дружба за життя, а не по смерті, — зауважив він. — Я особисто вважаю, що мертвому все це вже ні до чого.
У тридцять — що обіцяє тобі доля? Десять років самотності, дедалі менше неодружених приятелів, дедалі менше сил і снаги, дедалі менше волосся на голові.
