Kitabı oku: «Проект «Україна». Галерея національних героїв», sayfa 7

Трощинський Дмитро Прокопович
(1749—1829)

Державний діяч, президент Поштового департаменту, міністр юстиції, меценат

Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Син військового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глухові (нині Сумська область), вчився грамоті у парафіяльного дячка. Такий початок «кар’єри», здавалося, мало що обіцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний і кмітливий не за віком. Після закінчення духовної семінарії Дмитро потрапив в Малоросійську колегію, потім став полковим писарем. Завдяки своїм якостям Трощинський припав до душі генерал-аншефові князеві М. В. Рєпніну, який узяв його секретарем, а потім зробив управителем своєї канцелярії.

Не втрачаючи зв’язку з Рєпніним, на початку 1780-х років Дмитро працює разом з іншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своїм земляком О. А. Безбородьком. У відсутність свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто імператриці, чим і заслужив її прихильність. У 1793 році Катерина призначила Трощинського своїм статс-секретарем і одночасно членом Поштового департаменту.

Як і багато його сучасників, при Павлові I Трощинський спочатку ще більше піднісся – він став сенатором і президентом Поштового департаменту, але потім потрапив в опалу і був звільнений зі всіх посад. Проте його кар’єра на цьому не закінчилася…

У ніч на 12 березня 1801 року відставний чиновник був викликаний в імператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий маніфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар відмовлявся від політики Павла I і урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах і по серцю в бозі спочилої найяснішої бабці нашої государині імператриці Катерини Великої». Трощинському було повернене звання сенатора і відділи поштового відомства. Незабаром він став членом Державної ради і головою міністерства уділів, яке управляло землями і майном імператорського двору.

Незважаючи на благовоління Олександра, Дмитро Прокопович не підтримував реформ молодого царя і в 1806 році вийшов у відставку, поселившись в полтавському маєтку в с. Кибенцях. У 1812 році Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки він зустрічав імператора, що повертався з-за кордону. Досвідчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його міністром юстиції. На цій посаді він пробув три роки, після чого знову і на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.

Крім свого внеску в справи державні, Д. П. Трощинський був відомий своєю добродійною і просвітницькою діяльністю. Зокрема, він був другом і покровителем багатьох українських письменників і художників – В. Капніста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеїди» Котляревського, мав домашній театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Ніжинську гімназію.

Завадовський Петро Васильович
(1739—1812)

Видатний державний діяч, перший міністр освіти Російської імперії

Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не підлягає сумніву і те, що він умів користуватися благоволінням долі і сильних світу сього. Причому не тільки заради свого блага, але і на користь іншим.

Родина Завадовських була хоч і знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 січня 1739 року на Чернігівщині, був спочатку відправлений до діда по материнській лінії, а потім на навчання в єзуїтське училище до Орші (яка тоді знаходилася у складі Речі Посполитої). Закінчив своє навчання Петро Завадовський в Київській духовній семінарії, звідки був направлений на службу в Малоросійську колегію. Здібний і працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 році був призначений генерал-губернатором Малоросії. Незабаром Петро став управителем секретної канцелярії Рум’янцева, разом зі своїм покровителем брав участь в Російсько-турецькій війні, відзначився в декількох битвах.

У 1775 році Рум’янцев представив Петра Завадовського імператриці. Привабливий і красивий юнак справив враження на Катерину і став її фаворитом. Це явно не входило в плани іншого повіреного цариці – Григорія Потьомкіна, і він зумів добитися віддалення Завадовського від двору. Втім, віддалення це пройшло тихо і мирно – Петрові, ще недавно синові бідного офіцера, були подаровані обширні маєтки в Чернігівській і Могильовській губерніях. При Катерині Завадовський займав різні відповідальні пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським і Міським позиковим банками, голови комісії законів, керівника спорудження Ісаакіївського собору в Санкт-Петербурзі й ін.

В день воцаріння Павла I – 5 квітня 1797 року – Петро Васильович отримав звання графа, але так само швидко потрапив у немилість і був відправлений у відставку. Здавалося б, доля вже далеко немолодого сановника – доживати свій вік у маєтку, але через чотири роки Петра Завадовського знов було покликано на державну службу – цього разу Олександром I. 8 вересня 1802 року імператор підписав указ про права і обов’язки Сенату і маніфест про утворення міністерств. Того ж дня П. В. Завадовський зайняв пост міністра народної освіти – першого в історії імперії. Під керівництвом Петра Васильовича були утворені учбові округи (1803), відкриті університети в Харкові, Казані, Дерпті (нині Тарту), Вільно (Вільнюсі) і затверджені їх статути (1802—1804), інші вищі учбові заклади, гімназії і школи. Граф вважав, що освіта повинна зближувати різні соціальні верстви і бути безкоштовною, і, по можливості, керувався цими принципами в довіреному йому міністерстві.

В останні роки життя Петро Васильович працював у Державній раді Російської імперії, очолював Комісію зі складання законів. Людина, що побачила за своє життя п’ять царювань, померла рівно через 73 роки після свого народження – 10 січня 1812 року. Похований Петро Завадовський в Санкт-Петербурзі, на Лазарівському кладовищі Олександро-Невської лаври.

Розумовський Олексій Кирилович
(1748—1822)

Державний діяч, сенатор, міністр народної освіти Російської імперії

Від шлюбу з Катериною Іванівною Наришкіною останній гетьман України Кирило Розумовський мав шість синів і п’ять дочок. Первісток, Олексій, народився 12 вересня 1748 року в Санкт-Петербурзі. Разом з молодшими братами він вчився в спеціально створеному для них «інституті», де їм викладали ад’юнкти Санкт-Петербурзької академії наук. Потім, в середині 1760-х років, продовжив навчання в Німеччині, Англії, Італії. Після чотирьох років навчання Олексій повернувся до Росії, як камер-юнкер служив при дворі Петра III, потім Катерини II.

З дитинства звиклий до привілейованого стану родини, Олексій Розумовський пишався своїм походженням, проте не поспішав просуватися по кар’єрних сходах. У 1775 році він був підвищений в дійсні камергери, але вже в 1778 році вийшов у відставку і поселився разом з дружиною і дітьми в своєму підмосковному маєтку Горенки. Проживши вісім років як не дуже обтяжений турботами поміщик (як згадували сучасники, його головним захопленням були оранжереї, в яких росли екзотичні рослини, зібрані зі всього світу), Олексій Кирилович повернувся на державну службу, в 1786 році став сенатором і таємним радником і знову переїхав до Санкт-Петербурга.

У 1795 році граф Розумовський знову подав прохання про відставку. Що послужило причиною такого кроку, достовірно невідомо: за однією з версій, Олексій Кирилович відмовився підтримати один із запропонованих імператрицею Катериною законів і його «попросили» піти, за другою – він розраховував зайняти пост міністра комерції, проте цей пост віддали іншому, і відставка стала формою протесту і образи, згідно з третьою ж версією Розумовському довелося піти через сімейні нелади.

Хоч би там як, Олексій Кирилович знову поселився в Горенках, де перечекав останній рік Катерини II і неспокійне царювання Павла I. Важко сказати, чи розраховував він в черговий раз повернутися на службу, тим більше, що Олександр I спочатку не звертав на нього своєї високої уваги. Але в 1807 році Олексій Розумовський призначений на посаду опікуна Московського університету (ця посада мала на увазі і опікування над Московським учбовим округом). З помітних нововведень, упроваджених О. К. Розумовським на цій посаді, можна відзначити указ про обрання ректора не на рік, а на три (як було раніше), а також організацію товариства дослідників природи і експедицій по вивченню природи Московської губернії.

Вершиною кар’єри Олексія Кириловича Розумовського стала посада міністра освіти, на якій він в 1810 році змінив ще одного вихідця з України П. В. Завадовського. У перші два роки діяльності О. К. Розумовського на посту міністра в країні були відкриті 72 парафіяльні школи, 24 повітових училища, декілька гімназій та інших учбових закладів, вжиті заходи щодо поліпшення якості викладання, відкрито декілька наукових товариств; при Московському університеті установлено першу кафедру слов’янської словесності. При особистому сприянні графа Розумовського був розроблений статут Царськосельського ліцею і відбулося його відкриття. Цікаво, що Розумовський, в молодості вольтер’янець і вільнодумець, будучи міністром, радикальним чином поміняв свої погляди і виступав за обмеження впливу іноземців на процес навчання і введення богослов’я як основної дисципліни. У 1816 році О. К. Розумовський подав у відставку, цього разу остаточно, і до самої смерті жив у своєму маєтку в селі Почеп Чернігівської губернії, де і помер 5 квітня 1822 року.

Каденюк Леонід Костянтинович
(народився у 1951 р.)

Перший космонавт незалежної України

Треба сказати, що питання: «Хто перший український космонавт?» – є предметом суперечок. Ще 28 квітня 1960 року харків’янин Валентин Бондаренко був зарахований до першого загону космонавтів. З 31 травня він проходив підготовку до космічного польоту на кораблі «Восток». У кінці лютого 1961 року Валентин проходив десятидобове випробування в сурдо-барокамері. В кінці експерименту в камері сталася пожежа, Бондаренко був ще живий, коли його витягнули, але врятувати його життя лікарям не вдалося.

Першим українцем, що побував у космосі, і четвертим серед усіх радянських космонавтів, став Павло Попович, уродженець міста Узин Київської області. З 12 по 15 серпня 1962 року він зробив на кораблі «Восток-4» перший в історії груповий космічний політ спільно з А. Ніколаєвим, який пілотував «Восток-3». Іншим разом у космосі П. Попович побував з 3 по 19 липня 1974 року як командир космічного корабля «Союз-14» (разом з бортінженером Ю. Артюхіним).

Всього з 1961 по 1991 рік космічні польоти здійснили близько тридцяти українців. Не виключено, що при певних обставинах серед них міг опинитися і Леонід Каденюк. Але доля розпорядилася інакше. Саме він (якщо вже дотримуватися точних формулювань) став першим космонавтом – громадянином незалежної України.

Народився Леонід Каденюк 28 січня 1951 року на Україні в селі Клишковці Хотинського району Чернівецької області. У 1967 році Леонід поступив в Чернігівське вище військове авіаційне училище, закінчив його в 1971-му, після чого працював у ньому ж льотчиком-інструктором.

У 1976 році Леоніду Каденюку повезло – його зарахували в «дев’ятку», четвертий після знаменитого «гагарінського» набору загін радянських космонавтів. У 1977 році, не перериваючи тренувань в центрі підготовки космонавтів, Леонід закінчив школу льотчиків-випробувачів при Науково-випробувальному інституті імені В. П. Чкалова ВПС СРСР, отримав спеціальність «військовий льотчик-випробувач».

У кінці 1970-х років Радянський Союз почав розробку нового напрямку своєї космічної програми – польоти на кораблях багаторазового використання «Буран». У 1978 році Леоніда Каденюка відібрали в число тих, хто повинен був стати командиром радянських космічних «човників». У 1978—1983 роках він проходив інтенсивну підготовку до польотів на кораблях типу «Буран». Свій перший і єдиний політ «Буран» в автоматичному режимі (у цьому, до речі, була його істотна відмінність від американських «човників», які могли сідати тільки в ручному режимі) зробив 15 листопада 1988 року. Проте незабаром, в 1990 році, програма була згорнута. Після цього Каденюка як командира космічного корабля «Союз-ТМ» «перекинули» на підготовку до польотів на станцію «Мир».

Про те, що між Україною і США підписана угода про розвиток космічної співпраці, Леонід Каденюк дізнався по телевізору. Він написав листа в Національне космічне агентство України, і його включили в число 30 претендентів на одне місце, «заброньоване» за українським космонавтом в космічному кораблі «Коламбія». Виявилось, що американці шукали «суперпілота», людину з великим льотним досвідом, більше того, Каденюк проходив підготовку саме як пілот корабля багаторазового використання. У 1996 році НАСА і Українське космічне агентство зробили свій вибір – у космос від України полетить Леонід Каденюк.

У липні 1996 року Леонід прибув у США для проходження підготовки. 19 листопада 1997 року космічний корабель «Коламбія», на борту якого, окрім Леоніда Каденюка, було шість американських астронавтів, стартував з мису Канаверал. Однією з головних цілей польоту і експериментів, що проводились українським космонавтом на борту «Коламбії», було дослідження впливу невагомості на розвиток рослин у космосі.

5 грудня 1997 року «Коламбія» благополучно приземлилася. Так закінчився політ першого космонавта незалежної України, першого і, хочеться сподіватися, далеко не останнього.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович
(1879—1940)

Діяч міжнародного робітничого і комуністичного руху, державний, військовий і політичний діяч, теоретик марксизму, письменник

Троцький – одна з найбільш суперечливих постатей не тільки вітчизняної, але і світової історії. Для когось він – герой, створена ним ідеологія – троцькізм – досі має масу прихильників у всіх куточках світу. Для інших же – кривавий кат, на совісті якого дуже багато життів. У будь-якому випадку, і ті, й інші визнають: Троцький – це особистість величезного масштабу, і він завжди, що б не сталося на цьому світі, буде особою історичною і легендарною…

Лейба Бронштейн народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 року в селі Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині село Береславка Кіровоградської області). П’ята дитина в заможній єврейській родині землевласників, Лейба з семи років відвідував хедер – релігійну школу, проте навчання так і не закінчив. У 1888 році батьки відправили хлопчика до Одеси, в реальне училище, потім він переїхав до Миколаєва.

Опинившись поза родиною, хлопець швидко проникся революційними ідеями, зблизився з «народниками», брав участь у створенні в Миколаєві Південноросійського робітничого союзу. У 1898 році Лейба був арештований і за вироком суду на чотири роки засланий до Сибіру. У 1902 році, залишивши дружину (з революціонеркою Олександрою Соколовською він познайомився під час слідства у своїй справі), утік за кордон. У підроблений паспорт він вписав прізвище старшого наглядача Одеської в’язниці Троцького, яке і стало його псевдонімом на все життя.

Троцький влаштувався в Лондоні, в тому ж, 1902 році, він познайомився з В. Ульяновим (Леніним), працював у революційній газеті «Іскра». У 1903 році Лев одружився з Наталією Сєдовою. У 1905 році, коли в Росії спалахнула революція, Троцький нелегально повернувся на батьківщину, був обраний заступником голови, а потім головою Петербурзької ради робітничих депутатів. В кінці року був арештований і засуджений до довічного поселення в Сибіру, але знову зумів утекти з етапу і виїхати за кордон.

У 1908—1912 роках Троцький видавав у Відні газету «Правда», потім переселився до Франції, звідки в 1916 році був висланий до Іспанії, а вже іспанськими властями – до США. У травні 1917 року Лев Давидович повернувся до Росії, де вже відбулася Лютнева революція. Але в липні 1917-го, тепер уже за наказом Тимчасового уряду, Троцький знову зазнає арешту, правда, не довгого – у вересні того ж року він вийшов на свободу.

Коли Ленін запропонував захопити владу силою, Троцький, який до того моменту був вибраний головою Петроградської ради робітничих і селянських депутатів, гаряче його підтримав. Після Жовтневої революції Лев Давидович увійшов до першого більшовицького уряду, зайнявши пост наркома закордонних справ. Незабаром виявилися його розбіжності з Леніним. На мирних переговорах у Брест-Литовську з державами Четверного союзу, очолюваного Німеччиною, Троцький відхилив ультиматум німецького командування, оголосив про вихід Росії з війни і демобілізацію на всіх фронтах. Це розпорядження було скасоване Леніним, і незабаром Троцький покинув пост наркома закордонних справ.

Невдовзі, втім, послідувало нове призначення, не менш значне, – у вересні 1918 року Лев Давидович зайняв пост голови Реввійськради й очолив роботу з формування Червоної армії. У березні наступного року Троцький увійшов до першого складу Політбюро ЦК РКП(б) (партії більшовиків). Він брав участь у створенні Комуністичного Інтернаціоналу, був автором його «Маніфесту».

З 1920 року, коли Ленін через хворобу вже не міг повністю контролювати хід подій, в РКП(б) загострилася внутріпартійна боротьба. Троцькому протистояв тріумвірат Й. В. Сталіна, Г. О. Зінов’єва і Л. Б. Каменєва. Після смерті Леніна 21 січня 1924 року Троцький опинився практично в ізоляції і в січні 1925-го був усунений від керівництва Реввійськрадою. Вже через рік Лев Давидович вступив у союз зі вчорашніми супротивниками – Зінов’євим і Каменєвим, але боротьбу за владу знову програв. 7 листопада 1927 року він був виключений із партії, а на початку 1929-го висланий за межі СРСР. Родина Троцьких жила в Туреччині, Франції, Норвегії, з 1936 року влаштувалася в Мексиці. У той самий час в СРСР його заочно засудили до страти. У травні 1940 року за наказом Сталіна була організована перша спроба замаху на Троцького, але вона провалилася. Проте вже 20 серпня Троцький був смертельно поранений іспанським комуністом і агентом Москви Рамоном Меркадером і наступного дня помер у лікарні міста Койокана.

Котовський Григорій Іванович
(1881—1925)

Воєначальник і політичний діяч

Котовський – особа неоднозначна і незвичайна. Це була людина, яка «зробила себе самого». Певна річ, хтось може заперечити: мовляв, Котовського зробила революція, і коли б не вона, то був би він відомий хіба що завсідникам одеської «малини» і поліцейським приставам, у кращому разі – читачам бульварної преси. Так-то воно так, та не зовсім так. Непересічність Котовського визнавали навіть ті, хто, здавалося б, повинні були ненавидіти його лютою ненавистю.

Народився Григорій Котовський 12 (24) червня 1881 року в Бессарабії, в селі Ганчешти (нині місто Хінчешти, Молдова) у родині заводського механіка. Його батько – обрусілий православний поляк, походив із старовинного польського аристократичного роду, який колись володів маєтком недалеко від Кам’янець-Подільського.

Приблизно з початку 1904 року ім’я Григорія Котовського все частіше починає мелькати в поліцейських зведеннях і розмовах обивателів, що приписують йому уявні і дійсні «розбійницькі подвиги». В кінці 1905 – на початку 1906 року Котовський та його поплічники особливо «старалися»: десятки нападів і нальотів викликали жах і одночасно навіть якесь захоплення обивателів. Так тривало до 18 лютого 1906 року, коли Котовського заарештували на одній із конспіративних квартир у Кишиневі. 31 серпня він утік з Кишинівського тюремного замку, що добре охоронявся, проте пробув на волі менше місяця. 24 вересня його ловлять і знов поміщають у камеру.

13 квітня 1907 року почався суд над Котовським і його спільниками. Незабаром був оголошений вирок – десять років каторги. У лютому 1908 року Котовського відправляють у Миколаївську каторжну в’язницю. Після «екскурсії» по каторжних в’язницях імперії він опинився в Забайкаллі на золотих копальнях, а пізніше його перевели на будівництво Амурської залізниці, звідки 27 лютого 1913 року він утік.

25 червня 1916 року хутір Кайнари, де ховався Котовський, оточили півсотні жандармів. Григорій намагався втекти, але, отримавши дві кулі в груди, був схоплений.

Цього разу з Котовським не церемонилися, і за свої діяння він отримав, як кажуть, по «повній». Вирок суду був короткий і ясний. «Підсудного Григорія Котовського, 35 років, як уже позбавленого всіх прав засудити до страти через повішення». У Котовського залишався один мізерний шанс на порятунок, і він його використав. Котовський написав лист Надії Брусиловій, дружині командувача Південно-Західним фронтом Олексія Брусилова (того самого, чиїм ім’ям був названий знаменитий прорив, що увійшов до всіх підручників військової науки). Чому саме до неї? Річ у тому, що чоловік Надії Брусилової у той час, крім іншого, утверджував смертні вироки. Якимись неймовірними шляхами лист Котовського дійшов до адресата. І серце генеральші тьохнуло! Жінка була вразлива і, як багато хто, вірила у безкорисливість вчинків Котовського, тому вона умовила чоловіка відмінити смертний вирок.

«Котовський з’явився, буржуй сполохався!» – цією репризою молодий Леонід Утьосов вітав звільненого з в’язниці в травні 1917 року Котовського.

У квітні 1919 року, після того, як в Одесі й околицях встановилася Радянська влада, Котовський отримав посаду воєнкома Овідіопольського військового комісаріату. Не така вже значна посада, проте це був тільки початок. Уже в червні Григорій Іванович стає командиром 2-ї піхотної бригади 45-ї стрілецької дивізії. А ось це вже серйозно: під керівництвом Котовського, що не має, до речі, ніякої військової освіти, знаходяться три полки. Повоювати Котовському довелося немало – і проти білих, і проти махновців з петлюрівцями, і проти поляків, у бою з якими він був важко поранений і дивом вижив.

Громадянську війну Григорій Котовський закінчив командиром 2-го кавалерійського корпусу – пост дуже високий. І отримав його Котовський завдяки своєму другу, другій людині в керівництві Радянської України Михайлу Фрунзе. Також за допомогою Фрунзе в 1924 році Котовський добився утворення Молдавської автономної республіки у складі УРСР і став членом відразу трьох ЦВК – Союзного, Українського і Молдавського. Григорій Іванович був сповнений планів, адже разом із Фрунзе, який на той час став наркомом оборони, вони представляли серйозну силу. І раптом…

«У ніч на 6 серпня в радгоспі Цупвійськпромгоспу «Чебанка», в тридцяти верстах від Одеси, передчасно загинув член Союзного, Українського і Молдавського ЦВК, командир кавалерійського корпусу товариш Котовський». Це коротке повідомлення «Правди» від 7 серпня 1925 року потрясло всю країну.

Це вбивство було і залишається однією із загадок радянської епохи. Вбивця, якийсь Мейєр Зайдер, з яким Котовський був знайомий ще до війни, не ховався від слідства. Паралельно із справою Зайдера суд розглядав справу якогось нальотчика, що убив зубного техніка. У цій справі вирок був однозначним – вища міра покарання – розстріл. Зайдеру ж, що убив «героя революції товариша Котовського», дали всього 10 років. Більше того, вже в 1928 році, не відсидівши і третини терміну, він вийшов на волю. Втім, уже в 1930 році Зайдер був убитий, за офіційною версією – трьома ветеранами дивізії Котовського.

Все це дає підстави припускати, що смерть Григорія Котовського не була звичайним побутовим вбивством. Очевидно, в Кремлі почали припускати, що Котовський, набираючи силу з дня на день і дуже популярний у народі, та ще в тандемі з Михайлом Фрунзе, не менш популярним в армії, може скласти «небажану конкуренцію». Утім, чи був наказ прибрати Котовського, ми, очевидно, так ніколи і не дізнаємося…