Kitabı oku: «Проект «Україна». Галерея національних героїв», sayfa 8

Кожедуб Іван Микитович
(1920—1991)

Найрезультативніший льотчик в авіації союзників у роки Другої світової війни, тричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації

Іван Кожедуб народився 8 червня 1920 року в селі Ображієвка Чернігівської губернії (нині Сумська область) в небагатій селянській родині. Після закінчення школи в 1934 році поступив у Хіміко-технологічний технікум міста Шостки. І тут же, у Шостці, Іван зробив свої перші кроки в авіації, займаючись в місцевому аероклубі. З 1940 року він у рядах Червоної армії, наступного року закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків, у ній же почав службу на посаді інструктора.

Життя льотчика-винищувача на війні дуже коротке, і бойові частини постійно потребували поповнення. Саме тому інструктора Кожедуба після початку війни відправили не на фронт, а у тил, до Середньої Азії, куди він був евакуйований разом зі всією авіашколою. Іван проситься в діючу армію, але тільки в листопаді 1942 року він отримує призначення в 240-й винищувальний авіаційний полк 302-ї винищувальної авіаційної дивізії, що формується в Іваново. У березні 1943 року у складі дивізії І. Кожедуб вилетів на Воронезький фронт.

Перший бойовий виліт Кожедуба ледве не став для нього останнім – його Ла-5 був прошитий гарматною чергою ворожого «мессершмітта», а при поверненні літак був обстріляний радянськими зенітниками, в нього потрапили два снаряди. Ла-5 відновленню не підлягав. Івана навіть хотіли відправити на пост оповіщення, але за нього заступився командир полку, який розгледів у не дуже удачливому пілотові майбутнього аса. Тільки сороковий виліт Кожедуба закінчився результативно – 6 липня 23-річний льотчик на Курській дузі збив пікіруючий бомбардувальник Ю-87. Наступного дня він збив ще один «юнкерс», а 9 липня отримав перемогу відразу над двома «мессершміттами».

До жовтня 1943 року Іван Кожедуб, на той час вже командир ескадрильї, зробив більше 100 бойових вильотів і збив 20 літаків супротивника. 4 лютого 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. У травні льотчик отримав новий літак Ла-5ФН (бортовий № 14), побудований на кошти колгоспника-бджоляра із Сталінградської області Конєва. У серпні Кожедуб був призначений заступником командира 176-го гвардійського полку і почав воювати на новому винищувачі Ла-7. 19 серпня за 256 бойових вильотів і 48 збитих літаків ворога він був удруге представлений до звання Героя Радянського Союзу.

В кінці вересня 1944 року до Прибалтики для боротьби з винищувачами-«мисливцями» супротивника була направлена група льотчиків під командуванням Кожедуба. Їй належало діяти проти групи асів майора Хельмута Віка, за яким числилося, якщо вірити німецькій пропаганді, 130 перемог. Протягом всього лише декількох днів боїв радянські льотчики збили 12 літаків супротивника, втративши тільки два своїх. Три перемоги були на рахунку Кожедуба. Зазнавши такої нищівної поразки, німецькі аси були вимушені припинити активні польоти на даній ділянці фронту.

Останню свою перемогу у війні Іван Кожедуб отримав 17 квітня 1945 року, в п’ятому за той день вильоті збивши два «фокке-вульфа». Вже після перемоги над Німеччиною, 18 серпня 1945-го, він був нагороджений третьою «Золотою Зіркою».

За роки війни льотчик зробив 330 вильотів, в 120 боях збив 64 літаки супротивника – більше, ніж будь-хто в авіації антигітлерівської коаліції.

Серед перемог Кожедуба є дві, що стоять осібно. 17 лютого над Одером він збив винищувач Ме-262, ставши таким чином першим у світі пілотом, що збив реактивний літак. А незадовго до закінчення війни його «Ла» був атакований двома американськими «Р-51». Можливо, Іван Микитович і бачив, що перед ним союзники, проте часу роздумувати не було, і у результаті американські літаки були збиті.

У 1945 році американські пілоти просто помилилися, прийнявши «Ла» за німецький «фокке-вульф». Але вже через чотири роки вчорашні союзники стали супротивниками. Незабаром після закінчення в 1949 році Військово-повітряної академії Іван Кожедуб був направлений до Кореї, де прийняв командування 324-тою авіаційною дивізією. З квітня 1951-го по січень 1952 року підлеглі Кожедуба отримали 216 перемог, втрати ж становили всього 27 літаків.

У 1956 році І. Кожедуб закінчив Академію Генерального штабу, з 1964 по 1971 рік був заступником командувача ВПС Московського військового округу, з 1971 по 1978 рік служив в Центральному апараті ВПС, потім у групі генеральних інспекторів Міністерства оборони. У 1985 році Івану Кожедубу присвоїли звання маршала авіації. Помер знаменитий повітряний ас 8 серпня 1991 року в Москві.

Малиновський Родіон Якович
(1898—1967)

Воєначальник, державний діяч, маршал, міністр оборони СРСР

Родіон Малиновський, позашлюбний син одеської куховарки, народився 11 (23) листопада 1898 року. Коли почалася Перша світова, 15-річний хлопець умовив солдатів узяти його на фронт, де його зарахували піднощиком патронів у кулеметну команду. У вересні 1915 року він був важко поранений і отримав свою першу бойову нагороду – Георгіївський хрест IV ступеня. У 1916 році Родіон знаходився у складі Російського експедиційного корпусу. Після закінчення війни служив у Французькому іноземному легіоні, відтак повернувся на батьківщину тільки в жовтні 1919 року, де відразу вступив до лав Червоної армії.

Під час громадянської війни Малиновський воював у Сибіру, був командиром взводу 27-мої стрілецької дивізії Східного фронту. У 1920—1927 роках він начальник кулеметної команди полку, заступник командира батальйону, командир батальйону 81-ї стрілецької дивізії. У 1930 році Родіон Якович закінчив Військову академію ім. Фрунзе, після чого посідав посади начальника штабу кавалерійського полку, начальника сектора штабу округу, начальника штабу 3-го кавалерійського корпусу.

У 1938 році Р. Я. Малиновському присвоїли звання комбрига. Велику Вітчизняну війну він зустрів командиром 48-го стрілецького корпусу, розквартированого в молдавському місті Бельці. У перші дні війни Малиновському, незважаючи на плутанину і кількісну перевагу німецьких військ, вдалося зберегти боєздатність корпусу. У серпні 1941 року він був призначений командуючим армією, а вже в грудні того ж року прийняв командування Південним фронтом. Але в травні 1942 року стрімке зростання кар’єри Родіона Малиновського урвалося. Війська Південного і сусіднього Південно-Західного фронтів зазнали нищівної поразки під Харковом. Родіон Якович був знижений на посаді – його призначили командуючим 66-тою армією, що воювала під Сталінградом. З листопада 1942 року Р. Я. Малиновський командував 2-гою гвардійською армією, яка в грудні у взаємодії з 5-шою ударною і 51-шою арміями зупинила і потім розгромила війська групи армій «Дон» фельдмаршала Манштейна, направлених фашистським командуванням, щоб деблокувати оточене під Сталінградом угруповання.

Блискучі дії Малиновського дозволили йому повернути довіру Сталіна, який у лютому 1943 року знову доручив йому командувати Південним фронтом. Через місяць Родіон Якович очолив Південно-Західний фронт (пізніше перейменований у 3-й Український). Під його керівництвом була проведена Запорозька операція, в ході якої війська фронту стрімким нічним ударом оволоділи важливим вузлом оборони німців – Запорожжям.

З травня 1944 року Родіон Малиновський був призначений командуючим 2-м Українським фронтом. Через три місяці війська 2-го і 3-го Українських фронтів успішно здійснили одну з найбільших операцій Великої Вітчизняної війни – Яссько-Кишинівську. В результаті цієї операції були розгромлені основні сили групи німецьких армій «Південна Україна», була звільнена Молдавія. Радянські війська вийшли на румунсько-угорський і болгарсько-югославський кордони.

10 вересня Р. Я. Малиновському присвоїли звання маршала СРСР. У кінці війни спільно з іншими фронтами частини під командуванням Малиновського провели Віденську операцію, ліквідуючи фронт гітлерівців і з’єднавшись з військами союзників. За цю операцію Родіон Якович був нагороджений вищим радянським орденом «Перемога».

Після закінчення війни в Європі Р. Я. Малиновський був переведений на Далекий Схід, де прийняв командування Забайкальським фронтом. Під його керівництвом була проведена операція по оточенню і розгрому угруповання японських військ. На Далекому Сході воєначальник залишався протягом 11 років, керував військами Далекосхідного військового округу. У березні 1956 року Р. Я. Малиновського призначили заступником міністра оборони СРСР Г. К. Жукова. Коли наступного року Жуков був усунений від керівництва обороною країни, Малиновський змінив його на цій посаді. При Малиновському в Радянській армії був узятий курс на посилення бойової потужності, використовуючи перш за все ракетно-ядерні сили стратегічного напрямку. Помер Р. Я. Малиновський 31 березня 1967 року в Москві.

Батицький Павло Федорович
(1910—1984)

Видатний воєначальник, маршал СРСР, головнокомандуючий військами протиповітряної оборони (ППО)

Так уже трапилося, що нині ім’я маршала Батицького відоме перш за все у зв’язку із справою Берії. Такий епізод дійсно був у його біографії. Але насправді Батицький – це не тільки «людина, що розстріляла Берію». Павло Федорович стояв біля витоків організації військ ППО, його називали «кращим командувачем ППО в історії», «головнокомандуючим-інтелектуалом», йому довелося воювати не тільки на фронтах Великої Вітчизняної, але і в Китаї й Єгипті…

Павло Батицький народився в Харкові 14 (27) червня 1910 року в родині робітника. Після чотирьох класів школи потрапив у фабрично-заводське училище при заводі «Серп і молот», в 1924 році – в Харківську військово-підготовчу школу (ці школи були прообразом суворовських училищ). Далі були кавалерійська школа, служба в Білоруському військовому окрузі, навчання у Військовій академії імені Фрунзе. З вересня 1939-го по грудень 1940 року Павло Батицький знаходився у відрядженні в Китаї (як виявилось, це була не остання його поїздка в далеку країну), був начальником штабу групи радянських військових радників.

Війну Павло Федорович зустрів на посаді начальника штабу 202-ї моторизованої дивізії. З липня 1943 року П. Ф. Батицький командував 73-м стрілецьким корпусом у 52-ій армії на Воронезькому, Степовому, 2-му Українському фронтах, брав участь у битві за Дніпро, у Корсунь-Шевченківській і Умансько-Ботошанській операціях. З квітня 1944 року Батицький – командир 50-го стрілецького корпусу в 40-й армії 2-го Українського фронту, а в травні того ж року він прийняв командування 128-м стрілецьким корпусом в 28-й армії на 1-му і 3-му Білоруських фронтах.

У березні 1946 року Павло Федорович став слухачем Академії Генерального штабу, яку закінчив у 1948-му із золотою медаллю. Після цього йому довелося змінити військову спеціальність – замість сухопутних військ він був направлений у війська ППО, які були організовані зовсім недавно, – в 1945 році. У вересні 1948 року Батицький стає начальником штабу Московського району ППО, а в лютому наступного року він знову летить до Китаю. Його завданням було формування китайських військ ППО, які повинні були протистояти нальотам гомінданівської авіації.

У вересні 1950 року Павло Федорович був призначений начальником Головного штабу – першим заступником головнокомандуючого Військово-повітряними силами. На цій посаді його і застали події 1953 року, коли в боротьбі за владу після смерті Сталіна зіткнулися два угруповання – очолюване Хрущовим, якого підтримувала армія, і Берії. Батицький брав участь в арешті Берії й особисто виконав вирок суду в бункері штабу Московського військового округу. Про це йде мова у відповідному акті, підписаному 23 грудня 1953 року: «Цього числа о 19 годині 50 хвилин на підставі присуду Спеціальної Судової Присутності Верховного Суду СРСР від 23 грудня 1953 року за № 003 мною, комендантом Спеціальної Судової Присутності генерал-полковником Батицьким П. Ф., у присутності Генерального прокурора СРСР дійсного державного радника юстиції Руденка Р. А. і генерала армії Москаленка К. С. здійснено вирок Спеціальної Судової Присутності по відношенню до засудженого до вищої міри кримінального покарання – розстрілу – Берії Лаврентія Павловича».

У серпні 1954 року П. Ф. Батицький був призначений командуючим військами Московського округу ППО. З березня 1965 року – перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил СРСР, а з липня 1966 року – головнокомандуючий військами протиповітряної оборони країни – заступник міністра оборони СРСР. 7 травня 1965 року «за вміле керівництво військами і особисту мужність, виявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками», П. Ф. Батицькому присвоїли звання Героя Радянського Союзу, а в 1968 році вище військове звання – маршал Радянського Союзу. У 1970 році Павло Федорович брав участь в операції «Кавказ» – радянській допомозі Єгипту у війні з Ізраїлем.

У 1978 році, через незгоду з включенням ППО до складу прикордонних військ, П. Ф. Батицький покинув посаду головнокомандуючого ППО. Помер Павло Федорович 17 лютого 1984 року в Москві.

Єременко Андрій Іванович
(1892—1970)

Воєначальник, маршал, полководець, що зіграв значну роль у Великій Вітчизняній війні

Син українського селянина, він народився 2 (14) жовтня 1892 року в селі Марківка (нині селище міського типу Луганської області), свою долю з армією пов’язав у 1913 році. Точніше, був змушений пов’язати – прийшов час призову. Через рік почалася війна, рядовий Єременко воював спочатку в Галичині, потім на Румунському фронті. Коли Луганщина була зайнята німецькими військами, Андрій організував партизанський загін, що боровся з окупантами. Згодом цей загін влився в Червону армію.

У роки громадянської війни Андрій Єременко служив у 1-й Кінній армії С. М. Будьонного, пройшов шлях від рядового червоноармійця до начальника штабу полку. Після війни були роки навчання – у 1923 році молодий командир закінчив Вищу кавалерійську школу, в 1925-му – курси удосконалення комскладу, в 1935-му – Військову академію імені Фрунзе. З серпня 1937 року А. І. Єременко командує кавалерійською дивізією, а з 1938 року – 6-м кавалерійським корпусом, разом з яким брав участь у поході Червоної армії до Західної України і Західної Білорусії, а потім до Литви.

У січні 1941 року Андрій Єременко був призначений командуючим 1-ю Червонопрапорною армією на Далекому Сході. Тут його і застала звістка про напад фашистської Німеччини на СРСР. Через вісім днів після початку війни Єременка викликали до Москви, де він був призначений заступником командувача Західним фронтом, на який припав один з найважчих ударів німецьких військ. У ході боїв Андрій Іванович був поранений, після лікування його перевели на посаду командувача знов створеним Брянським фронтом. Під час боїв частини фронту на чолі з командувачем були оточені, при спробі прорвати оточення в жовтні 1941 року він був серйозно поранений і евакуйований до Москви спеціально присланим літаком.

У грудні того ж 1941 року Єременко прийняв командування 4-ю ударною армією. Саме ця армія добилася серйозного успіху в зимовому контрнаступі під Москвою, за місяць відкинувши ворога на 250 км і оточивши з півночі Ржевське, а з півдня Великолуцьке угруповання німців. На початку 1942 року Андрій Іванович під час бомбардування знову був поранений, але відмовився покинути передову. Тільки майже через місяць він був доставлений у госпіталь, де лікувався до серпня 1942 року.

Надалі А. І. Єременко, призначений командуючим Південно-Східним фронтом (з вересня 1942 року перейменований в Сталінградський), вніс значний внесок до організації оборони Сталінграда. У листопаді 1942 року частини під командуванням А. І. Єременка прорвали оборонні рубежі німців на південь від Сталінграда і з’єдналися з військами генерала М. Ф. Ватутіна. Це дозволило замкнути кільце оточення навколо 6-ї німецької армії генерала Паулюса. Сталінградська битва і розгром німецького угруповання стали переломним моментом у війні і дозволили СРСР змінити її хід у свою користь.

З квітня 1943 року А. І. Єременко командував Калінінським, далі – 1-м Прибалтійським фронтом. Потім він знову був переведений на південний напрямок. Під його командуванням окрема Приморська армія ударом з Керченського плацдарму з’єдналася з військами 4-го Українського фронту, звільнивши таким чином Крим від загарбників. Перейшовши на посаду командувача 2-м Прибалтійським фронтом, Єременко очолив наступальну Режицько-Двінську операцію, в ході якої радянські війська завдали могутнього удару на білоруському напрямку. За цю операцію А. І. Єременку присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Закінчував війну Андрій Іванович на посаді командуючого 4-го Прибалтійського фронту (з березня 1945 року). Під його керівництвом була проведена Моравсько-Остравська операція, в ході якої були звільнені Словаччина і східні райони Чехії.

Після війни Андрій Іванович керував Прикарпатським (1945—1946), Західно-Сибірським (1946—1953) і Північно-Кавказьким (1953—1958) військовими округами. 11 березня 1955 року А. І. Єременку присвоїли звання маршала Радянського Союзу. З 1958 року він – генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. Помер А. І. Єременко 19 листопада 1970 року в Москві.

Чорновіл В’ячеслав максимович
(1937—1999)

Лідер правозахисного руху, журналіст, політичний і державний діяч, один із засновників Народного руху України

В’ячеслав Чорновіл народився 24 січня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району Черкаської області в скромній родині вчителів української мови і літератури. Незважаючи на тяготи післявоєнного часу, голод, В’ячеслав добре вчився і в 1955 році закінчив школу із золотою медаллю. Своєю майбутньою професією він вибрав журналістику.

Вже під час навчання в Київському університеті ім. Т. Шевченка у Чорновола сформувалися «антиімперські та антикомуністичні переконання». Восени 1967 року В’ячеслав Чорновіл був уперше заарештований за звинуваченням у «розповсюдженні брехливих вигадок, які ганьблять державний і суспільний лад», і засуджений до 3 років позбавлення волі. Після звільнення В’ячеслав зразу відчув всю «красу» статусу колишнього ув’язненого. Чорновіл не боявся важкої роботи: був землекопом в археологічній експедиції, спостерігачем на метеорологічній станції в Закарпатті і навіть вагарем на Західній залізниці у Львові.

Паралельно В’ячеслав Максимович разом з Михайлом Косівом і Ярославом Кендзьором нелегально видавав журнал «Український вісник», який, як стверджують дослідники, став найпомітнішим явищем політичної боротьби в Україні того часу.

Державні органи нагляду не дрімали, і в 1972 році вже відомий у світі правозахисник був знов арештований. Тепер звинувачення звучало набагато серйозніше: «антирадянська пропаганда і агітація», що вважалося найнебезпечнішим державним злочином. І покарання за нього було відповідним: 6 років ув’язнення і 3 роки заслання. Під час заслання в Якутії Чорновіл був прийнятий в міжнародний Пен-клуб, а в 1979 році став членом Української Ґельсінкської групи.

Тільки через 15 років після засудження В’ячеславу Максимовичу вдалося повернутися в Україну. Вітер змін робив свою справу. В кінці 1980-х стало можливим створення першої опозиційної організації партійного типу – Народного руху України. Тепер у В’ячеслава Максимовича з’явився шанс проявити себе не тільки як громадський діяч, але і як політик. У 1990 році він став депутатом Верховної Ради України і головою Львівської обласної ради. Початковий етап роботи ознаменувався ухваленням декількох гучних політичних рішень. Але незабаром ейфорія перших місяців перебування на посту пройшла, і йому довелося впритул зайнятися економічними питаннями. Тут і виявилася відсутність досвіду і практичних навиків господарювання. Не чекаючи «оргвисновків», В’ячеслав Максимович вирішив піти сам.

Цей невдалий досвід «ходіння у владу» показав, що В’ячеслав Максимович був швидше теоретиком, аніж практиком. Це довели і президентські вибори 1991 року. Чорновіл був кандидатом від Руху і зайняв лише друге місце, оскільки деякі лідери Народного руху підтримали інших кандидатів.

Незважаючи на програні вибори, популярність В’ячеслава Максимовича і рейтинг національного руху не зменшувалися. У 1992 році він очолив Народний рух і був одним з ініціаторів переходу партії в опозицію до існуючої влади.

Для збереження опозиційної фракції в парламенті В’ячеславу Чорноволу доводилося домовлятися з соціалістами і партіями влади. І так трапилося, що навіть яскрава харизма лідера, якою, поза сумнівом, був наділений Чорновіл, не врятувала Народний рух від розколу. Самоусунення з політичної арени популярного національно-демократичного руху було на руку владі. Тому спроби В’ячеслава Максимовича вивести партію з кризи викликали в правлячих кругах тільки роздратування.

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл повертався зі службової поїздки до Кіровограда, де усував конфлікт у місцевому партійному осередку. Вже на під’їзді до Києва його «тойота» зіткнулася з навантаженим КАМАЗом. В’ячеслав Максимович і водій загинули на місці.

Міністр внутрішніх справ уже наступного дня після трагедії визнав те, що трапилася звичайна автокатастрофа, хоча проведені незалежні розслідування примушують засумніватися в цьому. Для самого ж В’ячеслава Максимовича було б великою нагородою знати, що і після його смерті справа останніх років його життя живе, але, на жаль, це не так. Після загибелі Чорновола Народний рух України прийшов до занепаду. Іншого такого лідера в партії не було і не буде. Адже В’ячеслав Чорновіл не просто жив, він марив Україною, умів запалювати серця і вести в бій. Він сам утілював Україну і віру в її щасливу долю.