Kitabı oku: «Над Кодацьким порогом», sayfa 2
– Оце прибули ми, пани брати, до Таванi-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражi турки перетяли Днiпро залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв своїх з неволi визволяти. Тiльки ви, дiти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в’яжiть та на воду пускайте!
Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смеркалося, виїхали знову у Днiпро i наблизилися до Таванi.
Дiждавши вище города Аслана пiд захистом верб поки зайшов мiсяць, козаки пустили тороки за водою i скоро почули, як забряжчали, увiрвавшись i поринаючи на дно, ланцюги.
Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города з гармат палити у тороки, гадаючи, що то козацькi чайки, а козаки сидiли собi любенько у своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.
Нарештi у Аслан-городi потишилися i понад Днiпром вже не чути було гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки зiрки веселим натовпом заглядали з неба у рiчку i грали на хвилях своїм срiбним промiнням.
– Рушаймо,тихо сказав Сулима. I нечутно, мов таємнi примари, посунулися козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.
Через два днi козаки минули Прогної i, наблизившись надвечiр до Очакова, нагледiли бiля нього шiсть турецьких галер. Всiм дуже кортiло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки мiсяць пiрнув у хвилi лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькi галери й башти Очакова.
Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.
З моря вставала й рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторiнь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало свiй промiнь пiд небо на бiлi хмарки i затопило їх рожевим кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки у блакитне море, як у люстро… i не можна було пiзнати тепер, де море, а де небо… Нарештi з морської пелени виникло й саме сонечко i заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом з сонцем прокинулося й море i заграло дрiбною хвилею. З пiвночi подихнув вiтерець i, понадимавши на чайках вiтрила, погнав їх туди, куди направляли керманичi,на схiд сонця.
Щодалi хвиля бiльшала… Проте козаки були байдужi до хвилi. Не первина їм у море ходити – вони запалили люльки та завели пiснi пре Сагайдачного та про Самiйла Кiшку.
Отаманський байдак йшов посерединi, а на ньому з прапорiв було нап’ято гасло, щоб усi чайки купи держалися, щоб переднi не одпливали далеко та не кидали заднiх, бо пiд час походiв траплялося таке лихо, що розбурхане море порозкидає козацькi чайки так, що потiм отаман i не збере всiх… От i горнулись тепер всi чайки до отаманської, мов дiти до матерi.
Пливуть козаки i день, i два, i тиждень… Тiльки небо блакитне бачать та безкрає море, що з небом на обрiї сполучилося. Геть далеко морем обминув Сулима кримськi городи Козлов та Ахтiяр, щоб бусурмани не побачили, у який бiк попливли козаки. Тiльки через тиждень, далеко на пiвночi, виявилися козакам у блакитi неба кримськi гори Бабуган та Чатир-Даг.
Ще минуло два днi, i козаки пливли вже повз Кафу, що її сiмнадцять рокiв до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.
Над вечiр того дня Сулима побачив, що з моря, назустрiч козакам, виринають вiтрила турецької галери. Щоб не виявити себе, кошовий поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися у сяйвi вечiрнього сонця.
Галера, осяяна останнiм промiнням червоного сонця, посувалася поволi, приваблюючи козакiв до себе. Нарештi сонце пiрнуло у хвилi, i над морем почала осiдати темрява.
– Ану, дiти! – гукнув Судима,рушайте тепер просто на галеру, а що робити далi, самi знаєте!
Ледве чутно дзюрчить вода поперед великої турецької галери. У три ряди сидять на галерi, на великих гребках невольники, прикутi до лавок ланцюгами, а помiж невольниками турки походжають i б’ють нещасних терниною та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжкої муки i тужать, згадуючи свою рiдну Україну… Не бути їм уже на волi i не бачити нi рiдних осель своїх, нi жiнок любих, нi дiточок дрiбненьких.
Аж ось козацькi чайки вже оточують галеру тiсним колом, а запорожцi направляють на вартових мушкети та залiзними гаками зачiпають галеру за чардак. Випалило враз кiлька сот мушкетiв, i турецькi вартовi попадали додолу.
На галерi збився галас, i переляканi турки вибiгли на чардак; проте й козаки вже були там i зчепилися з ворогами у кривавiй сiчi. Пальба, галас, брязкiт зброї й крик одчаю – все збилося в скаженому гармидерi… А невольники, почувши пальбу й вiдомий гомiн сiчi, вже догадалися, що сталося те, про що вони тiльки ввi снi мрiяли, що прийшла до них бажана воля… Прокинулися тодi їхнi замордованi душi i почали вони бити й рвати на собi кайдани.
Небагато минуло часу, а вже й немає кого козакам на галерi рубати.
– Розбивайте невольникам кайдани! – гукнув Сулима.– Роздавайте їм турецьку зброю та берiть по байдаках, а галеру пускайте на дно!
Застукотiли сокири, прорубуючи у галерi дно, i великий корабель, коливаючись, почав поринати на дно. Тiльки й зняли з нього козаки скарбничку та найбiльше коштовнi речi.
Добре, дiти! – весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня поглинула галеру. – Тепер запалимо люльки, та й далi!
Попливли козаки далi, до Таманi, аж тут трапилася їм пригода – подув великий вiтер од схiд-сонця, i два тижнi не давав байдакам ходу. Хоч козаки й громадили на всi гребки, а великi хвилi заливали чайки водою i одкидали їх назад, мов трiсочки.
Довелося запорожцям тяжко бiдувати, бо по деяких чайках не вистачало вже солодкої води, i коли б не пiшов, на щастя козакiв, великий дощ та не налив у байдаки води, то, мабуть, багато з товариства не побачили б уже своєї рiдної України.
Нарештi стомленi козаки прибули до Таманi i, заїхавши у вкритi очеретами гирла рiчки Кубанi, стали там на одпочинок. Тiльки через три днi, набравши там повнi кухви солодкої води, козаки рушили на пiвнiч, у Азовське море.
Через два тижнi, пiсля всяких пригод, прибули запорожцi до рiчки Дону. Заховавши там у гирлах рiчки всi чайки. Сулима з одним байдаком, ховаючись помiж очеретами, поїхав обдивитись, чи є бiля Азова турецькi галери, та де саме стоять; коли ж сонце сiло, i вiн обмiркував уже, як вдарити на ворожий город, то рушив з усiм вiйськом до Азову.
