Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 18

Але всі обвинувачення Сірка у зраді царю треба вважати цілком безпідставними, бо через два місяці після того він уже сповістив Самойловича й царя про те, що турки й татари лаштують новий похід на Україну, а на початку літа, коли турки й татари вже йшли на Чигирин, Сірко виплив з товариством байдаками у лиман і біля устя річки Корабельної атакував і потопив кілька турецьких галер, що везли припас турецькому війську, а після того поплив у річку Буг і спалив там зроблений турками міст, зруйнував заставу і, погромивши бусурманів, визволив чимало невольників, а декілька татарських загонів примусив повернутись у Крим.

Остання руїна Правобережної України

Все-таки шкода, що наробив туркам Сірко, не спинила їх — серед літа вони обложили Чигирин і почали добувати його штурмом. Самойлович та Ромодановський, хоч і перейшли через Дніпр і навіть пробилися до Чигирина, та не посміли вдарити на турків всією силою, і бусурмани після кривавого бою з колишнім Серденяцьким полком Дорошенка опанували нижнє місто. Після того Ромодановський звелів підпалити Чигирин з усіх боків, зірвати верхній город і замок порохом і 12 серпня пішов разом з Самойловичем од Чигирина за Дніпр. Після того турки докінчили руїну столиці гетьманів Богдана Хмельницького та Дорошенка і вирізали всю людність Чигирина до ноги. Скінчивши з Чигирином, турки кинулися на Канів та інші городи Чигиринщини. Жахнувшись з долі Чигирина, вся людність України кинулася тікати за Дніпро, покидаючи своє добро й господарство. Самойлович сприяв тому, щоб Правобережна Україна стала пустинею, і хто не тікав за Дніпр своєю волею, тих він зганяв силою з осель і переганяв на східний бік Дніпра в свою Гетьманщину.

Ту нещасливу годину, той згін, коли батьки погубили дітей, а діти — батьків, довго пам'ятали українські люди, згадуючи навіть у піснях:

 
Віють вітри все буйнії.
Ідуть дощі все тучнії,
Землю зворушають,
Травою устилають,
А квітками украшають.
Та йдуть люди-поселяни,
Все з дочками та з синами,
Покидають грунти свої,
Преславнії вжитки
І превтішнії пасіки.
Та чогось луги потемніли,
Наші поселяни посмутніли,
Засмутилася птиця,
Що назад воротиться
На свої прежні вжитки.
Уже весна — Дніпр широкий,
Перевози скрізь глибокі,
А зелені діброви ключі попускали.
 

Звістка про руїни Чигирина, Канева й інших правобережних міст тяжко вразила Військо Запорозьке, а найдужче за всіх старого кошового отамана Сірка. Іван Дмитрович Сірко був щирий син своєї неньки України. Він любив Україну дужче за власне життя: за неї увесь вік воював, за неї не знав ні спочивку, ні спокою, за неї легковажив життям. Він мріяв бачити вільними і ні від кого незалежними не тільки Запорожжя, а й усю Україну, і завжди ставав ворогом того, хто хотів накласти руку на волю України або поступався її правами, як поступалися Брюховецький та Самойлович. З усіх державців, що були сусідами України, він давав перевагу російському царю, як одновірному, і справді, служив йому вірно, а проте не хотів поступитися найменшою крихтою прав Запорожжя й України, добутих мечем за часів Богдана Хмельницького, через те всякому московському посланцю він у вічі, при всьому Військові говорив дуже неприємні слова за свавільства на Україні московських воєвод. Він любив Дорошенка, бо Дорошенко теж не хотів поступатися правами України, а якщо Сірко коли й ставився до нього неприхильно, то тільки в ті часи, коли Дорошенко дозволяв уступати на Україну війську одвічних ворогів України — бусурманів. Він умовив Дорошенка відцуратися протекції султана і скластись на оборону російського царя, і от тепер, коли російське військо так легко, майже без бою, віддало Правобережну Україну на поталу туркам, Сірко почув себе винним у цій події — винним і перед Дорошенком, що пішов у неволю, і перед сплюндрованою Україною. Це почування надавило його важким тягарем і за рік звело у домовину.

Вересня 25 року 1678 Сірко послав Самойловичу від усього Війська Запорозького довгого листа, дорікаючи йому за те, що, ворогуючи з Дорошенком, він забув про долю козацької неньки України і спустошив її, а коли прийшли турки, то не зумів її обстоювати од ворогів. Між іншим, він писав такі слова: «Скажи ж тепер, пане Самойловичу, яку послугу ти зробив батьківщині, що Дорошенка у неволю вічну загнав, Чигирин з усією Україною сьогобочною стеряв, річкам крові християнської пролитись допустив і після того став зватись гетьманом обох сторін Дніпра?»

Помстившись на Україні за її прихильність до Росії, турецький султан хотів помститись і на запорожцях за всі їхні повсякчасні шкоди. З тією метою він наказав поновити свої кріпості Аслам та Кизикермен та збудувати на острові Тавані ще й третю кріпость і між тими кріпостями перетяти Дніпр ланцюгами з дзвониками, щоб запорожцям уже ніяк було випливати у лиман та Чорне море. Та на щастя запорожців, ними ще керував Сірко. Він зразу збагнув небезпеку і, скликавши на початку 1679 року 15 000 козаків, напав на ті городи, поки вони не були ще до ладу риштовані. Розігнавши татар, що заступали турецькі городи з боку Січі, Сірко упень погромив шість полків турецьких яничарів, що обороняли городи, побрав у бранці велику силу робітників і самого Мустафу-агу, що керував усією справою будування турецьких городів.

Щоб помститись за той напад, султан весною 1679 року послав Дніпром нове військо, щоб зруйнувати Січ. Коли турки Дніпром і берегом наближалися вже до Базавлуку, Сірко, не маючи надії оборонити Січ, перенісся з Кошем і церквою на острів Лебедиху, а сам з Військом вийшов назустріч туркам до Базавлуку. Побачивши чимале Запорозьке Військо, турки не наважилися переходити річку і повернули назад на південь.

Коли звістка про те, що Січ була у небезпеці, дійшла до Самойловича, він послав Сіркові листа, сповіщаючи, що як треба, то він охоче допоможе запорожцям, та Сірко з Військом Запорозьким 6 квітня одписав йому так: «Якщо ваша вельможність маєте турбувати вашу особу так, як турбували для Ладижина, Умані, Чигирина й Канева, то ліпше вам зоставатись у власній хаті і не дивитись на нашу загибель зблизька, як дивились ви на загибель Чигирина, ми ж доручаємо себе заступництву Всемогутнього і самі будемо дбати про себе, коли прийдуть вороги».

Смерть кошового Сірка

Через невеликий час після того, 1 серпня 1680 року, Іван Сірко, пробуваючи недалеко Січі на своїй пасіці (де тепер село Гола Грушівка), помер, а 2 серпня товариство перевезло його на байдаці у Січ і там на січовому кладовищі урочисто з гарматною пальбою поховало та, насипавши над домовиною його могилу, поставило на ній надгробок з написом, що стоїть і до наших часів.

За своє життя Сірко зажив собі поміж козаками такої великої слави, що останні вісім років козацтво щороку наново обирало його кошовим отаманом, чого споконвіку на Запорожжі не бувало. Всього ж за життя Сірка обирали кошовим отаманом аж 15 разів. Наприкінці свого життя Сірко мав такий вплив на запорожців, що під час всяких на Січі суперечок та заколотів, що часом зчиняла молодь, досить було Сіркові вийти на майдан і сказати до натовпу: «Слухайте, діти, мене старого і робіть так, як я кажу…» і запорожці зараз заспокоювалися і корилися старому кошовому. На татар Сірко нагнав такого страху, що навіть одна чутка про вихід його з Січі примушувала їх тікати у Крим.

Поховавши свого великого отамана, Запорозьке Військо щиро його оплакало і довго зберігало про події з його часів перекази. Почасти ті перекази збереглися й до наших часів, причому Сірко згадується як великий характерник, що вмів замовляти ворожі кулі, одводити ворогам очі і таке інше. З пісень народних, опріч наведеної нами вище, збереглася ще пісня про його жінку Сірчиху й синів:

 
У городі Мерефі жила вдова,
Старенька жона
Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.
Тільки собі двох синів мала:
Першого сина — Сірченка Петра,
Другого сина — Сірченка Романа,
Вона їх до зросту держала,
І ще од них слави-пам'яті сподівала,
Як став Сірченко Петро виростати,
Став своєї неньки старенької питати:
«Мати моя, старая жоно,
Скільки я у тебе пробуваю,
Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю:
Нехай би я міг знати,
Де свого отця, Сірка Івана, шукати».
 

Далі дума розповідає, що Петро Сірченко поїхав шукати батька і, не знаючи козацьких звичаїв, ліг безпечно біля лісу спочивати і був порубаний турками.

Після смерті Сірка кошовим отаманом на Січі був обраний Стягайло, і він, сповіщаючи гетьмана про смерть Сірка, писав разом з тим, що запорожці гуляли чайками на Азовське море і 8 серпня добули там турецького корабля, а бусурманів з того корабля побили і в неволю побрали. Виходить так, що той похід на Азовське море був споряджений ще Сірком і це було останньою його працею.

Коли посланці Стягайла прибули у Москву, то на допиті так сказали про Сірка московським боярам: «Сірко не бажав добра великому царю найперше за те, що був засланий у Сибір, вдруге — за гетьмана Самойловича, од котрого й Сірку, й його жінці та дітям великі утиски й кривди були, та й Війську Запорозькому образи й кривди, бо Самойлович одібрав у Війська маєтності й промисли і не пропускав на Запорожжя припасу». Далі ті посланці ще розказали, що за якийсь час до смерті Сірко звелів зробити собі труну і щоночі лягав у неї, кажучи, що здоров'я собі вже не сподівається.

ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ (РОКИ 1681-1709). БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Наступник Сірка

З смертю кошового отамана Івана Сірка, можна сказати, закінчилася героїчна доба життя Війська Запорозького. Самонадія та гонор покидає Військо. Запорожці майже зовсім перестають втручатися в справи городової України і дбають тільки про те, як би обстояти й захистити права й вольності самого свого Війська, на котре з півночі все дужче й дужче нагнітала Москва. На лихо Запорожжя, майже двадцять років воно не мало освіченого й рухливого керманича. У всіх заводах Війська за цю добу помітна млявість. Іноді на Січі хоч траплялися події, що нагадували давні часи, та то вже були окремі й до того малі вибухи, взагалі ж у Війську непомітно було ні одностайності, ні рішучості.

Так протяглося на Запорожжі до року 1702, поки не став кошовим отаманом Кость Гордієнко. Він збудив Військо і запалив серця запорожців, та було вже запізно: серед запорозьких земель вже стояли кріпості з російським військом, і до того запорожці щодо зброї й військового строю опинилися далеко позаду військ усіх своїх сусідів.

Перший після Івана Сірка кошовий отаман Іван Стягайло був людиною зовсім нікчемною і ні у чому не подбав про те, щоб при замиренні між Росією та Туреччиною захистити інтереси Війська Запорозького, а тим часом на початку року 1681 між тими державами була підписана Бахчисарайська згода про замирення на 20 літ. По тій згоді Правобережна Україна між Бугом та Дніпром мала зоставатися пустинею, Запорожжя ж мало лишитися під рукою царя. Підписуючи умови згоди, російський уряд не спитав запорожців про їхні потреби, а кошовий Стягайло та гетьман Самойлович самі не подбали про задоволення військових потреб, і за запорожцями не було забезпечено право вільно плавати Дніпром у Прогної по сіль і у лимани по рибу, а позаяк Військо Запорозьке не могло без того жити, то через те право зараз же виникли між запорожцями й татарами непорозуміння.

Дізнавшись, що російський уряд не подбав про Військо Запорозьке, кошовий отаман Стягайло звернувся з проханням безпосередньо до хана, щоб дозволив запорожцям брати вільно у Прогноях сіль, та той одповів, що він не перешкоджає запорожцям брати сіль, скільки їм потрібно, та тільки за гроші, як беруть інші покупці. Яка після Бахчисарайської згоди почалася на Запорожжі скрута, видно з листа новообраного кошового отамана Трохима Волошина до гетьмана Самойловича од 21 липня 1681 року.

У тому листі він скаржився, що турки поновлюють Кизикерменський та інші городки на Дніпрі і жодного козака не пускають на лимани по сіль та по рибу. «Через те, — писав він, — нам далеко вільніше було, коли ми ворогували з ворогами святого хреста, бо тоді ми оружно ходили на низ Дніпра, тепер же, після замирення, Військо Запорозьке опинилося неначе у неволі, одрізане од моря».

Скрутним становищем Запорожжя скористався польський король Ян Собеський і почав засилати на Кіш посланців, підмовляючи запорожців до себе служити і заселяти спустошену Правобережну Україну. Ті заклики мали поспіх, і з Запорожжя вийшло кількасот козаків, а між ними й Семен Гурко, прозваний у курені Палієм, що згодом став фастівським полковником і видатним оборонцем посполитого люду.

Наслідки Бахчисарайської умови

30 квітня року 1682 на Січ було прислано з Москви грамоту з повідомленням про те, що на царський престол уступив цар Петро Олексійович. Військо Запорозьке склало йому присягу, і літом того ж року новообраний кошовий Василь Олексієнко, сповіщаючи російський уряд через посланців про присягу Війська Запорозького, разом з тим скаржився на те, що татари не пускають запорожців на Низ, а без того запорожцям нема з чого жити. Проте російський уряд, не подбавши про запорожців вчасно, тепер уже не міг нічого зробити і раз у раз наказував запорожцям не зачіпатися з татарами.

Таке становище скоро призвело до того, що року 1683 козаки почали грабувати всіх купців, що проїздили через запорозькі землі, незважаючи на те, чи були вони татари, вірмени, поляки, росіяни і навіть українці, а на початку року 1684 пограбували і втопили татарського гінця. Разом з тим запорожці почали набігати на татарські кочовища, одбивали у них коней, худобу і чинили всякі шкоди.

У таких грабунках та дрібній війні з татарами минули роки 1684 та 1685. Року 1686 кошовий отаман Грицько Сагайдачний надумав було зробити напад на татар і послав, як робилося і в давні часи, просити донських козаків, щоб з свого боку вдарили на татар, та виявилося, що й на Доні тепер були вже інші порядки: донці одіслали листа кошового у Москву, а звідтіля був висланий Сагайдачному наказ, щоб ні в якому разі не смів нападати на татар.

Під час кошевства Грицька Сагайдачного між Польщею і Росією була підписана згода довіку. По тій згоді Польща назавжди зреклася Києва. Росія ж обіцяла допомагати Польщі в її боротьбі з татарами і турками, що саме в ті часи з Польщею ворогували. Користуючись згодою з Росією, польський король Ян Собеський, виганяючи турків з Галичини, листом до Сагайдачного просив Військо Запорозьке подати йому помочі. Обміркувавши королівського листа на раді, запорожці кількістю 2.700 душ ходили за Буг, пробилися через землі, вкриті татарськими загонами, аж у Молдаву і сполучилися з польським військом у Яссах. Після того походу, над зиму 1686 року, король пустив запорожців на Січ, подарувавши всякому з них за службу по десять битих талярів.

Похід Голицина через Запорожжя

Виконуючи умову з Польщею, російський уряд по весні 1687 року послав на Крим 100.000 російського війська під проводом князя Голицина і 50.000 українських козаків під проводом гетьмана Самойловича. Па початку червня обидва ті великі війська надійшли до річки Самари і, зробивши 12 мостів, перевезлися разом з обозами на південний її берег. Через кілька днів до сполученого війська прилучилися запорожці під проводом кошового отамана Хвилона Лихопоя, і всі разом посунулися до річки Конки.

Запорожці вели перед війська і, вибігши за Конку, сповістили Голицина, що всі степи на південь од тієї річки випалені татарами і що йти далі неможливо, бо скрізь замість трави попіл. Голицин не послухав поради запорожців і пішов разом з Самойловичем далі. Тяжко було йти військові, бо курява од попелу виїдала очі й забивала дух, а ще тяжче доводилося коням, бо дуже мало було паші. Поки військо, просунувшись за Янчокрак, пішло до річки Карачаровки, коні вже так захляли й потомилися, що не мали сили тягти вози й гармати і почали здихати.

Довелося спільникам повертати назад, а щоб татарам все-таки був острах, Голицин послав 20.000 стрільців, а гетьман 20.000 козаків на західний бік Дніпра воювати разом з запорожцями Кизикермен.

Головне російське й українське військо, простуючи після того понад східним берегом Дніпра, на початку липня прибуло до Самари й почало переходити по мостах на північний берег річки. Тут сталася несподівана й дивна пригода. Козацьке військо переходило першим, і коли перейшло, то з дванадцяти мостів десять зайнялися вогнем і згоріли, так що Голицину довелося будувати нові мости.

З того випадку скористалася козацька старшина, що ненавиділа Самойловича, і подала Голицину писаного доноса, ніби підпал мостів стався через зраду гетьмана. Голицин послав того доноса у Москву, і через два тижні Самойловича було одставлено од гетьманського уряду і одвезено у Москву. Згодом Самойловича заслали у Сибір, де він і помер у Тобольську, величезні ж його маєтності й скарби були поділені між казною російської держави та казною нового гетьмана.

Скинувши Самойловича, князь Голицин тут же на поході біля річки Коломаку, скликав 25 липня 1687 року військову козацьку раду, котра обрала гетьманом генерального осавула Івана Мазепу. Не можна сказати, щоб це обрання було зроблене вільними голосами. Мазепа не уславився між козаками ні як вояка, ні як добрий товариш, він тільки був дуже заможний та лукавий і, як згодом він сам хвалився царю Петру, дав за обрання на гетьманський уряд князю Голицину 11.000 карбованців та добрі подарунки, і той умовив козацьку старшину обрати Мазепу.

Зрада Мазепою Війська Запорозького

Зі свого боку Мазепа, щоб догодити Голицину і царю Петру, у перший же день свого гетьманування згодився на порушення вольностей запорозьких, а саме на те, щоб на запорозьких землях, по річках Орелі й Самарі та на устях Орчика й Берестової були побудовані кріпості, до котрих Військо Запорозьке не сміло б доторкатись, та ще щоб до кінця війни Росії з Кримом запорожці не сміли торгувати з татарами й замирятись з ними.

Сповіщаючи 12 вересня кошовому отаманові Війська Запорозького Грицьку Сагайдачному про затвердження на гетьманському уряді Мазепи, царі Іоан та Петро подарували Запорозькому Війську прибутки з Переволочанського перевозу.

Запорожці раділи, що Самойловича не стало, і, бажаючи жити з Мазепою у згоді, послали йому привітання з обранням і висловили йому бажання «багато літ гетьманувати на користь неньці Україні і не херхелювати на згубу Війська Запорозького, як почав було херхелювати зрадник Попович».

Тільки даремні були надії запорожців: Мазепа, хоч і був родом з української шляхти, та освіту й виховання дістав чисто польське, бо ще хлопцем був висланий на королівський двір, і хоч потім був близьким до Дорошенка, та проте радий був служити всякому, на чиєму боці була сила, і коли побачив, що Самойлович сидить на гетьманстві міцніше за Дорошенка, він перейшов на його бік. Вихований далеко од простого люду, Мазепа не вмів дбати про його права і потреби, а разом з тим був байдужий і до вольностей Війська Запорозького.

Ще при Самойловичеві почалося розтягання українських земель військовою старшиною й російськими воєводами, за Мазепи ж це розтягання досягло найбільшої сили. Спочатку Мазепа роздавав вільні землі, далі одібрані від польських магнатів, коли ж не стало вже порожніх земель, він почав роздавати старшині й ті землі, по яких уже сиділи селяни, причому ті селяни ставали підданцями української військової старшини, до якої, таким чином, переходила роль польських панів.

Російський уряд охоче затверджував таке роздавання земель і поневолення українського селянства, бо це наближало устрій Гетьманщини до устрою Великоросії і до того ж сіяло розбрат між українською старшиною і простим людом і тим робило старшину безсилою.

Згодом, коли вже й селянські землі були поділені поміж старшиною, дійшла черга й до земель козачих. Для того, щоб оддати комусь козачі землі, козаків, що жили по них, повертали у поспільство, доводячи всякими кривдами, що вони були не прирожденні козаки, а видралися у козацтво сваволею. Таким чином, гетьман разом з старшиною сам собі копав яму, бо поспільство, а почасти й козаки, почали мати і його й старшину за своїх ворогів і шукали заступництва од своєї старшини у московських урядовців, котрим це було дуже бажано, бо зменшувало вплив української старшини на людність.

Скориставшись пригнобленим становищем народу на Гетьманщині, король Ян Собеський почав закликати селян і козаків з Лівобережної України на Правобережну, поновив там козаччину і надав права козацьких полковників в Корсуні — Іскрі, в Богуславі — Самусю, на Побужжю — Абазіну і у Фастові — Палію. Колишні виселенці з Київщини й Чигиринщини тисячами посунули тепер з Лівобережної України, а найбільше з полків Гадяцького, Лубенського й Миргородського назад на Правобережну Україну і разом з переселенцями з Волині й Поділля хутко залюднювали ситі й веселі грунти Київщини. До року 1688 Правобережна Україна вже добре залюднилася, а козацтво набувало у ній чималої сили. Польща втішалася з того, та тільки недовго, бо разом з тим, як козацтво набувало сили, зростала й неохота його бути під владою Польщі.

На Запорожжі після смерті славного Івана Сірка, як я вже згадував, почався занепад. Мляві кошові отамани, скоряючись російському урядові та Бахчисарайській умові, попустили туркам збудувати на низу Дніпра дуже міцні кріпості, і тепер, одрізані од моря, запорожці зовсім забули про свої колись славні морські походи. Військо Запорозьке не наважувалося виступати самостійно, як виступав Сірко, а ходило у походи тільки за наказом з Москви, неначе б другорядне російське військо; коли ж у році 1687 запорожцям дозволено було воювати татар, як вони хочуть, і кошовий отаман Грицько Сагайдачний над осінь того ж року пішов на Кизикермен і Аслам-город, то той похід мало дав запорожцям слави, користі ж не дав ніякої; на початку ж січня 1688 року татари самі підступили до Січі і три дні добували її, хоч так само, як і запорожці, одійшли до городів ні з чим.

Маючи на мислі гнати за татарами і віддячити їм за напад. Сагайдачний звернувся до Мазепи, щоб прислав на потугу хоч 1.000 козаків, та той, хоч і обіцяв прислати, та не зробив того, і новий похід Сагайдачного не відбувся.

Незадоволені на Мазепу за пригнічування посполитого люду, запорожці почали підбурювати до повстання проти нього та старшини селян у Лубенському та Миргородському полках. Мазепа зараз же послав про це доноса у Москву і дістав од російського уряду наказ приборкати запорожців зброєю. Врешті до цього не дійшло, бо напровесні запорожці самі вийшли з Гетьманщини.