Kitabı oku: «Оповідання про славне військо запорозьке низове», sayfa 34

Останній кошовий отаман Йосип Бондар (Гладкий)

Треба гадати, що охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, і козацтво довго сперечалося, кого настановити кошовим. Почувши про такий нелад на Січі, підняли голос селяни і почали галасувати, що хочуть мати кошовим Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному Гладкий, був родом з козаків Золотоноського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820 він, покинувши свою сім'ю, пішов у Одесу на заробітки і там вчинив щось таке, що примусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі у Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків з греками, а 1827 року був отаманом Платнирівського куреня. Які зв'язки мав Гладкий з задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати кошовим отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам, — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти ласки на Коші і по селах.

Козаки не сперечались з селянами, і Гладкого було проголошено кошовим. Зараз же після обрання, а можливо, що й раніше того, Гладкий почав зносини з генералом Тучковим, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добру платню, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, він згодився передатись на бік Росії. Проте, коли він почав потроху підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче відкидатись од підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися з своїми замірами од усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом з райєю (селянами), у Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше почала ставитися до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828 великий візир прислав на Січ наказ наготовити козаків до війни, на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 10 000 запорожців було вислано у Силістрію. Почувши, що треба йти «бити брат на брата», багато запорожців розбіглося по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це дуже сприяло заходам Гладкого. Він рішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому передатись на російський бік, хоч і міг передбачити, що гнів султанський за його зраду впаде на тих козаків, що будуть в турецьких руках у Силістрії.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків. Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, примусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків. Гладкий пішов разом з ними, та, прибувши у Силістрію, упевнив візира, що йому треба вернутися на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, щоб підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візиру, і він пустив Гладкого з Силістрії на Січ.

Зрада Гладким запорожців

Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами і, побоюючись, щоб старі діди, між котрими ще був живий і грізний Рогозяний Дід, бувший кошовий, не подали звістки про його зраду у недалеку Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та дещо з військового добра і з своїми прихильниками кількістю біля 200 душ сів на байдаки і поїхав Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилково.

Гладкому було байдуже до того, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому було лише двісті козаків, зате він віз з собою військові клейноди і, значить, стане перед царські очі не як втікач з Туреччини Осип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам, для чого бере їх з собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі був уже й цар Микола, і після недовгого карантину Гладкий з запорожцями став перед очі царя і доручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана" та німецького цісаря. При тому, як одноголосне показують всі джерела, сам Гладкий і козаки були у смушевих шапках з кольоровими верхами, у жупанах з «чотирма рукавами», себто з вильотами, широких кольорових штанах та шкурятяних чоботах, себто у такій саме одежі, у якій запорожці ходили в урочистий час і два віки до того.

На прохання запорожців прийняти їх у свою ласку цар одповів: «Бог вас простить, батьківщина прощає, і я прощаю!»

Саме під той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтися через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ Дунаю, похвалився цареві показати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована деревами й очеретами. Турки не знали про неї і лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За переднім почало переправлятись і головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому і себе перевезти на той бік. Гладкий сів на стерно байдака, а на гребки посідали курінні отамани та військові старшини і перевезли царя на запорозькому байдаці через Дунай до війська; згодом же так само перевезли його й назад, в Ізмаїл. Задоволений цар дав Гладкому чин полковника і нагородив як його, так і всю старшину, Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав з своїми запорожцями дальшу участь у війні з турками і дістав за те генеральського чина.

Коли війна скінчилася, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному боці річки Кубані, та Гладкому це не подобалося, він боявся, щоб його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо од нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя Миколи, щоб з Задунайських запорожців було уряджено окреме козацьке військо, похвалюючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання і, призначивши для виходців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів звати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом того війська. Поки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами взяв з Катирлезу та Вилкова, побачивши одміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати у Азовське військо всяких забіглих людей і навіть молдаван та циган.

Нарешті року 1832 Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Нальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам по 400 десятин, а іншій старшині по 200 десятин. На останніх землях були засновані станиці: Микольська, або Нальчик, Стародубівка. Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Нальчику закладено не було, з запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, перевернулися: Йосип Гладкий — у генерала й заможного поміщика, старшина — у підпанки, козаки ж — у селян.

Року 1865 Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили за Кубань і розселили між Анапою та Новоросійськом, останніх же повернули у поселенців і почали брати на службу у російське військо, як про те навіть згадує пісня:

«А наш Гладкий-отаман поголив ще й поголить.

А вже ж нам козацькую славу зробить!»

Під час переходу на Чорномор'я Азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не схотіли виходити з своїх осель на переселення, поки не понесли разом з ними військові клейноди, коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо однією купою з своїм осередком, а мішають з донцями, терцями і азіатами, то підняли справжній бунт і тільки зброєю примушено було їх розселитись, як наказувало начальство.

Генерал Гладкий помер року 1866 од холери у городі Олександрівську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, упорядковану онуками. На надгробку такий напис: «Генерал-Майор Осип Михайлович Гладкий. Козак Платниривського куреня. ПослЪдний Кошевой Атаман Запорожской СЪчи. Скончался 10 іюля 1866 года». Нижче на надгробку вибито вірш Т. Шевченка «Бють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло корисне російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім повинно бути ясним, що своїм вчинком Гладкий зробив лихо не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм од помсти турків, румун та мокан, а й усій російській державі, бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм українську колонію, Росія має Добруджу, залюднену румунами, між котрими винародовлюються нащадки задунайських запорожців.

Кінець запорожців

Коли звістка про зраду запорозького кошового Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, увесь люд український охопив розпач, бо боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, покинувши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, на запорозькі оселі кинулися молдавани та мокани і почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж з села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусідні українські села, щоб забрати добро побитих собі, та молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, що раніше чимало терпіли од запорожців, тепер почали по всіх плавнях полювати на них. На той час по Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилось турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: бувшого кошового отамана Рогозяного Діда, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі і всі загинули од турецьких ятаганів. Управившись з тими дідами, турки підпалили церкву й інші січові будинки, лишивши од Січі самі руїни. У Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь.

Одібрання од козаків у Силістрії зброї і скасування самого Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — ворогами його і зовсім не мали на мислі покидати турецькі землі. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх тих запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до скінчення війни у в'язниці, посилаючи з них щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом при тих запорожцях був старий запорожець Іван Балан, і з ними ж у тюрмі була й похідна церква з священиком о. Устином.

Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли війна скінчилася, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим тільки, щоб жило воно далі од російської границі, і одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом з священиком пішли, було, уперед оглянути нову землю, і хоч вона дуже їм подобалася, бо, як вони розказували, була з доброю водою й рибними плесами і недалеко од Святої Гори (Афону), та, розміркувавши добре, запорожці не наважилися осісти там через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, і за кілька років всі запорожці мусили там перевестись. Просили вони султана, щоб дав їм землі хоч у Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та невідомо з яких причин прохання їхнє не було задоволене, і випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку як звичайні рибалки. Сюди ж один по одному поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як співає народна пісня, даремно:

 
А вже років більше сотні, що козак в неволі!
Понад Дніпром ходе, викликає долю:
«Гей, ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»
— Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,
Гей, у неволі, в ярмі,
Під московським караулом у тюрмі.
 

Додаток до оповідань про славне Військо Запорозьке Низове

Хоч з часів зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі минає скоро 150 років, а з часів зруйнування останньої — Задунайської Січі скоро мине 100 років, а згадки про запорожців ще живуть навіть між простим неписьменним народом України та Добруджі. Згадки ті підтримуються трьома засобами: 1) народними думами та піснями, з котрих деякі ще й у наші часи можна почути од небагатьох уже по своїй кількості українських сліпців-кобзарів; 2) малюнками народного малярства; 3) оповіданнями старих людей.

Щодо першого засобу — народних дум та пісень, то з тої частини скарбу їх, що збереглася до наших часів, я вмістив у свої оповідання досить численні зразки і дум, і пісень, з котрих досить добре можна уявити собі, як дивився неписьменний люд на козацтво і на ті події, котрі мали зв'язок з козацтвом; через це спинятись на цьому засобі підтримування народної пам'яті про запорожців я вже не буду.

Народні українські художники, треба гадати, придбали для нащадків великий скарб картин на історичні події, та, на жаль, татарські наскоки на Україну та Велика Руїна її і «Згін» 1768 року майже нічого не лишили нам з того скарбу. Малюнки на теми козацького та гайдамацького життя ми маємо лише пізніших часів XVIII та XIX віків, коли через обставини життя образ козака-лицаря вже перетворювався на образ гайдамаки. Запорозький козак на таких малюнках, на всіх майже без винятку варіантах, малюється з бандурою у руках, а коли на картині декілька козаків, то хоч один з них буде з бандурою. Здається, що, за народною памяттю, вільне козацьке життя в степах та дібровах навіки сполучене з піснею під жалісні згуки бандури.

Під усякою картиною народного маляра обов'язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований, коли ж на картині було декілька козаків, то під всяким з них на самій картині писалося, що він робить. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою у руках і з люлькою у роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене й розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка; підписано так:

 
Їхав козак полем та й отакувався,
Сів під зеленим дубом та й розперезався:
«Гей, як мені душно!
Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!
Гей, шкода ж мені великая молодому,
Що як доведеться в степу помирати,
То нікому буде козацькі кості мої поховати:
Татарин боїться, а лях не приступе,
Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.
А я того не боюся — горілки напюся,
В бандуру заграю, з товаришем погуляю.
Гей, я, козак, був змолоду добряка,
Що не лишав у Польщі ні жида, ні ляха,
Там-то ми гуляли — ляхів оббирали.
Під другою, майже такою самою картиною, напис інший, а саме:
Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш,
Звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш.
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати:
В мене ймення не одно, а єсть їх до ката, —
Так звуть, як набіжиш на якого свата:
Жид-псяюха мене з ляку за брата приймає,
Милостивим добродієм ляхва величає.
А ти, як хоч, називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю,
А якого роду я, то всяк про те знає.
Хто по світу ходе-блука та долі шукає.
Я — козак запорожець, ні об чім не тужу.
Як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже!
 

Друга, теж дуже поширена картина, малює трохи підстаркуватого запорожця, що сидить під деревом у лісі так само з бандурою у руках:

 
Гай, гай, як був же я молодим, яку мав я силу,
А тепер од лиха-горя і вош одоліла.
Здається, плечі вже не ті, а ноги чужії.
Кругом мене одоліли вороги тяжкії,
Як бачу я, недобра є козацька година.
Цвіте, вяне, наче в степу молода билина,
Хоча мені і не страшно в степу помирати,
А жаль тільки, що нікому в степу поховати.
Жид цурається, а лях не приступе,
Хіба яка зла звірюка у байрак поцупе,
А може, я в городах умирати мушу?
Може, хоч там одпомянуть попи мою душу,
Бо на степу попи, ченці ізвертали з шляху,
Протопоп, филозопи набирались жаху,
Але ж мені не годиться на лаві вмирати,
Бо ще в мене є охота і ляхів шарпати,
Бо ще в мене є що-небудь прокинуть до смерті.
Жидам, ляхам ще мушу й носа утерти.
Хоч я трохи зледащів, однак чують плечі —
Здається, я поборовся з ляхами на герці.
Траплялося, ще й не раз, варити те пиво,
Що пив турок і татарин, що пив лях на диво.
Багато десь і тепер лежить із похмілля,
Мертвих голов по степу із того весілля.
Надія в мене на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, — на шаблю на сваху,
Бо хоч вона і не раз мазкою умилась,
А все ж таки і тепер якби розізлилась,
То не одна б голова на дві розвалилась.
Надія в мене і на спис, на гостре ратище,
Коли хочеш утікать, скач на нього вище.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від нього і хан кримський мусить утікати
Та із скрині усе добре, червінці хапати.
Гей, ну ж, братці, запалимо у степу пожари,
Щоб кожухи поміняти на лядські жупани!
Як ярмарок добрий буде, удачу покаже,
То не один і жид і лях від списів поляже.
А послі, братці, повертати до Січі не стану.
Кожухи нумо скидати та геть їх до ката,
Аби добігти до корчми, до першого свата,
 
 
Та могоричу більш у Січі та грошей достати.
Часто запорожці змальовані цілими ватагами.
 

Дуже схожа до цієї картини картина у Катеринославському музеї Поля, одшукана і подарована музею автором цих оповідань. На тій картині — четверо запорожців, кінь і двоє повішених ворогів невідомої нації. Головна фігура являє молодого запорожця з бандурою у руках і під ним напис:

 
Гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе дівчина молодая —
Скакала б і плясала б до лиха,
Що не один козак одцурався б солі міха,
Бо як заграю, то всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче…
Козак душа правдивая, сорочки не має.
Коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє…
Хоч дивись — не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я і як звали, нічичирк не знаєш.
 

Біля козака стоїть сулійка з горілкою й чарка, тут же долі лежить шапка, а під шапкою окремий напис:

 
«Шапка моя сибірка, по тобі по всій дірка:
Коли б мені ляха обідрати, щоб цю шапку полатати»
 

Другий козак на тій же картині варить на тагані куліш, а під ним напис:

 
«Хоч я в степу веселюся —
Одним кулешем похмелюся»
 

Третій козак на картині сидить осторонь під деревом і, одвернувши комір сорочки, робить те, що зазначено у головному напису.

Четвертий козак на задньому фоні картини стріляє з рушниці, мабуть, полює на птахів.

Цікава ще картина, наведена в «Історії України» М. Грушевського.

Це вже малюнок не з похідного, а з січового життя запорожців, бо всі козаки не мають ні на собі, ні біля себе зброї. Треба гадати, що запорожці гуляють на вільному повітрі десь біля Січі: один грає на бандурі, один танцює, двоє частуються з «михайлика» горілкою, а двоє заходились битись…

Що ж до останнього й найпростішого засобу підтримання у народі згадок про запорожців — народних переказів та оповідань, то їх збереглося й до наших часів дуже багато, але скористуватися з тих оповідань майже нічим. Ще в сімдесяті роки XIX віку автору сих оповідань доводилося чути од лоцманів, що проводять через пороги на Дніпрі плоти й барки, досить правдиві й серйозні відомості про життя й звичаї запорожців, але до наших часів і тих небагатьох оповідань не збереглося. Провідна ідея життя запорожців — боротьба за волю й за поневолених вже зникла з народної пам'яті. Великого духу вчинки запорожців, що робилися під натхненням високої ідеї, сучасний неосвічений і несвідомий селянин не може пояснити собі нічим іншим, як характерством, себто чарами. Від всякого селянина на бувшому Запорожжі можна почути, що запорожці се були такі характерники, що вміли наводити на ворогів «ману», тобто робити так, щоб ворогам ввижалося зовсім не те, що справді робилося; вміли замовляти себе од ворожої зброї, навіть могли руками ловити ворожі кулі. Запорожця, за їх переказами, ніяк неможливо було вловити, бо він міг, пірнувши у шаплик з водою, виринути аж на березі Чорного моря.

Наш художник Корнієнко намалював картину «Характерник», яким у наші часи темний люд уявляє собі запорожця: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та грає на бандурі, та так гарно грає, що зачарував навіть птиць і рослини.

Багато ще всяких нісенітниць можна почути тепер про запорожців, а правдивого дуже мало, і через те, на нашу думку, народні перекази про них у наші часи вже втратили свою вагу. Не бачимо ми правдивого розуміння провідної ідеї життя запорожців і на тих народних малюнках, які збереглися до наших часів, бо ті картини малювались, очевидно, не раніше XVIII віку, в часи вже занепаду Запорожжя. Вимирають та переводяться й кобзарі, заносячи на той світ свої стародавні думи, у котрих тільки й відбивається ще провідна ідея життя запорожців. Та, незважаючи на все те, пам'ять про козаччину й Військо Запорозьке, пам'ять про запорозьке лицарство, що вже оджило свій вік, не вмирає, тепер разом з освітою народних мас з'явилися нові, найбільше певні засоби до визнання свого минулого: правдиві книжки і музеї, до котрих зібрано дещо з того, що лишили по собі запорожці. Одним з таких музеїв є обласний музей імені Поля в Катеринославі, до котрого працею шановного історика Запорожжя Д. І. Яворницького зібрано досить багато скарбу, що торкається запорозького життя й побуту.