Kitabı oku: «Зруйноване гніздо», sayfa 2

III

В обiдню пору подорожнi почали з’їздити з великої гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв.

Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до неї. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети.

Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип’явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба.

Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордiєнка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату.

Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно.

Працюючи у своєму куточку, Глоба нiкуди не їздив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все своє хатнє господарство до рук його жiнки.

Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з’являтися всякi заїдки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.

За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подiї останнiх часiв — пригадали, що немає вже їхньої неньки Сiчi Запорозької.

— Все минулося!.. — сказав наприкiнцi обiду Глоба. Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом’яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок.

Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.

Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєї працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:

— Ось де мої укоханi дiти! Ось де мої нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi.

Далi Глоба показав Бадановi все своє господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив’язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.

— Забагатiв я! — сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.— Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад єсть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенiє душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Миколаївський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати.

Увесь вечiр приятелi згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з їхнiм возом i волами на той бiк Днiпра.

Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широкої рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба.

Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки їм не пощастило: дужа рука крем’язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк великої рiчки.

За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, поїхали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.

Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в’їхали у стародавнє запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi, не схотiв ставати у Самарi на нiч.

— Цур їм, тим москалям! — говорив вiн.— Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться!

Найбiльше вiн боявся за Галю,— i справдi, поки вони переїхали мiсто, москалi дуже зачiпали її, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв’я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев’ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.

Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олiї, що її кухар чимало всипав у таганок.

Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..

За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проїхав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря.

Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього.

Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi.

Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньої вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев’язуючи їхнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста.

Смутний ходив по шпиталю Балан.

— За що ж i за кого проливали ви свою кров? — встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.

I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.

Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келiї скарбника колишнього кошового Запорозької Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Нової Сiчi Запорозької. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордiєнка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Старої Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч своїм вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з’явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Україну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвської Сiчi на їхнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана.

Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиляється до знищення стародавнiх запорозьких звичаїв i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Миколаївську пустинь.

Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келiї сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.

Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак.

— Сiдайте, друзi мої й товаришi... — промовив чернець, показуючи на лаву — i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.

— От свiдок всього, що було... — одповiв Балан, показавши на Рогозу.— Нехай вiн сам тобi розкаже.

Молодий козак розказав про всi подiї, що сталися пiд час скасування Запорозької Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви святої Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата.

Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi:

— Нехай почую все! Може, скорiше моє серце розiрветься у грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли?

Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:

— Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр-Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацької слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долi, бо доля їхня в руках Господнiх.

Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип’ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на своєму мiсцi.

Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати його, вийшли потихеньку з келiї i зачинили за собою дверi.

Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив їх на нове життя власною рукою.

Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя пiсля зруйнування Сiчi Запорозької, заплакав.

— Не сумуй, товаришу! — неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.— На все бо є воля Божа i без його святої волi не було б зруйновано Сiчi Запорозької. Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя.

За ту нiч, що минула пiсля першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльної волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.

IV

Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з Ївгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали їм щасливу долю.

Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був їй любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево i навiть квiтка в садочку були їй знайомi як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи їх i манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на свiтi,— свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь її привiтало своїм промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до неї озивалося спiвуче птаство та поглядали на неї своїми рум’яними боками ряснi яблука.

Так, перебiгаючи з одної стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману.

— Любий мiй! — скрикнула Галя.— Чи є на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю?

— Тiльки ти, моє серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш садок i за сей лиман безкраїй i навiть за свiт сонця! — одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в працi коло городу й баштану i хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi рибальськi знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що її не було куди дiвати. Галя роздавала її сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так їх Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, їм дуже захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, таємному Дунаї. Як на лихо нi з Пiдпiльної, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав.

Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче поїхати верхи, подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп’ялася в нього:

— Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi.

Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр’ю, Демко не хотiв турбувати її i рiшив почекати ще деякий час.

Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка — маленький син Миколка.

Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати — почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.

Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку.

Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли дитину до попа.

Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортецi будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського курiня — Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi.

— Гнате! — гукнув Рогоза.

Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним.

— Ти що тут робиш у Кодацi? — спитав Демко.— Чи не оселився тут?

— Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

— А хто не приписався?

— Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв.

У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i має з тестем власний зимовник i все господарство.

— А що ж то в долинi за нова слобода будується?

— То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам’янкою прозвали.

— Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки?

Гнат зразу злякано оглянувся.

— Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а їх тут до бiса вештається, то буде й тобi й менi лихо.

Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись:

— Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi їм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

— Що за людина? — гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якiй справi приїхав.

— А що ж се за вбрання на тобi? — показав унтер на кармазиновий жупан козака.

— Запорозьке...

— Щоб зараз менi не було! — почав гримати на Демка унтер, вип’явши на нього свої великi баньки.— Немає запорожцiв, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш!

Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця.

— Цур їм i пек, сим москалям,— говорив вiн до Галi стиха.— Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею.

Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспокоїлися, коли знову в’їхали в степ.

Звiстки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.

— Недобрi звiстки, дiти... — сказав вiн. — Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.

— Треба, тату, поїхати нам до Сiчi, — сказав Демко. Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю.

До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi — глянути на неї хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя.

Порадившись, козаки рiшили їхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв.

Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком i се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком троє козакiв сiли у невеликий човен i виїхали у лиман.

Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел.

Смужка зеленої плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, виїхали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати.

З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело свої веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було їм давно вiдоме. Очi їхнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч.

По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.

Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув:

— Хрест!

Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчової церкви святої Покрови.

Козаки поскидали шапки й почали хреститись.

— Слава Господовi! — сказав старий Балан.

— Церква стоїть нерухомо!

— А коли церква стоїть,— скрикнув Демко,— так живе у Сiчi й товариство!

В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчової церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами.

Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша — вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни.

— Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро.— Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй!

Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Нової Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце.

Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини!

Всi обернулися до церкви, що подала їм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв.

Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битої цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi їли в останнiй день життя Сiчi.

Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчової брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували її ломами.

Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неї, то гупання ломiв дужчим болем било їм у серце.

— Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв.

— На князiвський палац каменю треба! — весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському.

Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчової стiни.

— Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання.

Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне.

— Невже се ти, Дударю? — спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких лiт.

— Та я ж, братiку, я! — одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем.

— Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав вiн далi Балана.

— Приїхав подивитись на матiр-Сiч... — з сльозами на очах одповiв Балан. — Бодай би лiпше не бачити!

— Немає, братiку, Запорозької Сiчi! — одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози.

— Iдiть сюди! — сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну.

З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки.

— Бачите? — спитав Дудар, показуючи на тi будинки своїм цiпком. — То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б’ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!..

Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як їх досi не скарав Той, що на небi.

— Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своїх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.

— А куренi ж де? — спитав Рогоза.

— Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi...

Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат.

— Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться...

— Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало...

— Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю!

Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.

— Що ж, пани-брати... — пiсля довгої мовчанки, обiзвався Дудар, — сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєї землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.

— Пробач, товаришу, — одповiв Дмитро Балан, — не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! — звернувся вiн до Демка й Iвана. — Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом!

Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна.