Kitabı oku: «Зруйноване гніздо», sayfa 3

V

— Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.— А ходiмо, ще раз подивимось, чи не їде батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!

Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на її запитання.

Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що їй не пощастило сповити йому рученята.

Ставши матiр’ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь.

Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку.

— Ага!.. Дивись, синашу! — радiючи зверталася Галя до Миколки.— Он-он чорнiє човник... То нашi їдуть. Там і батько наш любий!

Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом.

— Ох, ти ж, горличко моя люба! — скрикнув вiн, обнявши свою дружину. — Та яка ж ти красуня стала!

Вiн взяв вiд неї сина i, бавлячись, пiдкидав його догори.

— От де моє щастя,— мiркував вiн, — люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога.

— Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! — говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини.

— Мов той бузiвок!

— Годi тобi вигадувати! — злякано одповiла Галя. — Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький!

Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан.

Через який час, пополуднувавши, вся сiм’я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши її, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєї краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу i квiток.

— А дивiться, дiтки... — обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози. — Неначе вози їдуть.

Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан.

— Справдi, неначе чумаки їдуть! — згодом сказав Рогоза.

— Чого ж тут чумакам iти, — одповiв старий запорожець уже стурбовано, — коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди!

Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти.

— Щось чужостороннє... — сказав старий Балан,— бо кiньми, а не волами їдуть.

Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей.

Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх їхав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець.

Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив їх, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб’яного, сам з третьою в’їхав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у своїй господi, гукаючи до своїх людей по-росiйському:

— Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу!

— Гей ти, старий! — гукнув вiн далi до Балана.— Чого баньки вип’яв? Ходи сюди!

Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйнує в їх дворi, не спитавшись господарiв.

Всi тi московськi люди, що заїхали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик.

Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч їх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п’ятдесят родин крiпакiв зi своїх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiї. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв.

— Скiльки у тебе єсть печеного хлiба? — звернувся прикажчик до Балана.

— А що, у вас не вистачило хлiба? — спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi. — Здається, хлiбiв три єсть!

— Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоїть бiля хати, — показав вiн на Галю, — за сю нiч напече хлiба пудiв з десять!

— Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан. — Де ж їй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поїдете? — додав вiн з неспокоєм у голосi.

Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останнє питання.

— Куди ще їхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповiв прикажчик i почав знову гукати до своїх людей:

— Випрягай! Випрягай, не гайся!

— Та чого ж ви сюди приїхали? — перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро.

— Хати будемо будувати, дiду! — весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця. — Село тут буде, та ще й чимале!

У всiх з тiєї одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв:

— Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?!

— Та ви ж самi чиї? — здивовано спитав прикажчик. Хiба не князiвськi?

— Ми вiльнi люди! — з обуренням скрикнули козаки. — Ми запорожцi!

Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно i з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав що й батько й дiд його були крiпаками i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люди, опрiч панiв.

— Дурницi говорите! — сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози:

— Вiзьми коня... Поводи його та постанови до стайнi!

Кров вдарила Демковi з обурення в голову.

— Вам, добродiю, годилося б вклонитися нам, господарям, — сказав вiн, — та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi наказуєте, так я нiчого вам не зроблю.

З тим Демко одвернувся i, взявши Галю за руку, пiшов з нею до хати.

— Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик. — Ну, як я надiшлю тебе до економiї, то ти забудеш свою пиху!

Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми i, покладаючись на те, що дiтей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей в хату.

— Несiть, — владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв.

Жiнки заметушилися i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями увiйшли в Баланову хату i почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало мiсця, то й долi.

Балан почував своє право стати на дверях своєї хати i не пустити до неї нiкого, та тiльки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо їй нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти, а проте, побачивши, якi у матерей змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала їм з своєї скринi сповивачi, рушники, хустки i всяке шмаття.

Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм’ю Балана на дворi, випханою з своєї власної хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:

— Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?

— Не як iнакше, — одповiв прикажчик, — як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб.

— Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: моє, Луб’яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю?

— А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економiї.

У старого цiле пекло заклекотiло в серцi:

— Ну, сього вже не дiждете! — скрикнув вiн.

— А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею.

Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєї пасiки i впав пiд куренем на солому.

Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого.

— Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такої недолi? Чому не прибрав мене ранiше?

Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолi, що нагнiтила їх, або прийняв його до себе.

Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волi принесли їм недолю i стали їм ворогами.

VI

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу.

— Ти, старий, — сказав вiн Дмитровi, — своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки.

Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика:

— Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi єсть.

— А я вам прямо кажу, — скрикнув Рогоза, — що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що!

Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно:

— Ну, гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi!

— Не буде того! — рiшуче скрикнули козаки.

— Запорожцi од вiку не будуть крiпаками!

— Побачимо! — глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла.

Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:

— Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней i волiв! Круторогi ж мої... укоханi мої дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали!

Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням.

Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко її не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку.

Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знову у степ.

Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула:

— Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув:

— Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!

Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком.

— Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую!

Через кiлька хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Луб’яного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо у степах у тi часи такi знаряддя були дорожчi за золото.

— В’яжiть їх! — гукнув до своїх людей розлютований прикажчик. — Всiх в’яжiть отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! — додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Iвана.

Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самi бiгли до двору i, побачивши, що їхнього батька вже зв’язано, кинулися його визволяти.

— Пустiть тестя, бо вб’ю! — грiзно гукнув Демко.

Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люди пустили старого Балана i розтупилися в усi боки, але, як тiлько Демко та Iван почали його розв’язувати, прикажчик моргнув кiльком своїм крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду i, зваливши, почав в’язати їм руки й ноги.

Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але їх надавили цiлою купою i врештi пов’язали. Прикажчик же пiсля того, як зв’язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду.

Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але нiхто на неї не звертав уваги i тiльки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотiла розв’язати Демка.

Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тiєї самої економiї, що будувалася бiля руїн Запорозької Сiчi.

Почувши, що запорожцi не хотять коритись волi прикажчика i навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика i люто покарати запорожцiв.

Коли вiн побачив бiля ганку зв’язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров своєї добичi, i вiн зразу почав гримати.

— Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби i навiть б’єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб’ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих!

— Пане управителю! — обiзвався старий Балан. — Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд Коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати свої покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею?

— Вашого немає тепер нiчого! — сказав управитель. — По указу царицi всi сi землi i все, що на їх єсть, себто й ваше добро i, навiть, вашi душi, тепер є власнiсть князя... Ви його крiпаки!

З боку козакiв почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокiйно:

— Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звелiла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi свої занапастимо, анiж скоримося такiй неправдi.

Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбi, оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в’язня дивилися на нього не з благанням, як вiн звик бачити у крiпакiв, а смiло i спогорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити сю гордовитiсть i вiльний дух, щоб всi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тiєю владою, вiн глузливо сказав:

— Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв?

— Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините.

— А ну, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок, — сказав управитель до челядi,— може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiшає!

— Мене рiзками? — вжахнувся Балан. — Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися.

I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив’язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв’язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб’яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братiв.

Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними.

Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх.

Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такої образи... Дiди Луб’яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.

Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав:

— У курiнь... на пасiку...

Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив її:

— Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя...

— Тату... таточку!.. — припала до батька Галя. — Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля!

— Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашої Сiчi Запорозької i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете...

Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт.

VII

Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з своїми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько їй вклонився, кажучи:

— Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi.

— Що ти... що ти Iвасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча.

Демко й собi пiдiйшов до нього.

— Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне!

— Не подарую я прикажчиковi,— говорив Iван, хвилюючись,— того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!

— Схаменися! — скрикнула Галя.— Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш!

— Тихше гомонiть, — сказав Iван пошепки. — Сьогоднi я вб’ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу!

— Та ти ж загинеш у плавнi! — з плачем говорила Галя. — Як же ти там житимеш?

— Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приїздитиму у темнi ночi й забиратиму їх, аж поки не помандрую звiдсiля.

— Братiку мiй рiднесенький! — заголосила Галя. Зросли ми з тобою вкупi, як голуб’ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися.

— Помандрував би й я з тобою, Iване... — сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi!

Галi сi слова чоловiка запекли у серцi.

— Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся:

— Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дунаї товариство вiльно гуляє, а ми тут загибаємо, от i вихопилося в мене таке слово.

Вiн заспокоїв Галю i не вiдмовляв Iвана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували сю нiч на очах у людей, в хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика.

Як порадилися, так все й сталося, i коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворi люди вже галасували, що у коморi Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем.

Через кiлька годин пiсля того до зимовника прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Iван заколов прикажчика, помщаючись за батька.

Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому як найскорiше будувати переселенцям хати.

Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Баланової хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Її скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши їй нi празникової одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйної матерi.

Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, їй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.

Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.

Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою шиєю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова.

Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на її прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з її української мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:

— Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку?

Прикажчик розсердився й насупив брови:

— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб.

Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував її чоловiка до панщини.

— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона. — Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував.

— Не вмiє? — скрикнув прикажчик. — То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись!

Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя до своєї хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути.

Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо її доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати.

— Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити?

— Куди не виходжу? — здивувався козак.

— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили!

Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближається кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв:

— На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу!

— Он як! А через що ж то так?

— А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували.

— Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!

Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв’язаного везли до економiї. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель.

— Ти чому не хочеш робити? — спитав вiн Рогозу неначе спокiйно.

— Я радий би працювати коло свого господарства, одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза, — та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєї дочки.

— Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.

— А через те, що я не крiпак!

— А хто ж ти?

— Вiльний я! Я запорожець!

— Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець.

— Держiть його... та добре держiть! — гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.— Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще двоє за голову!

Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.

— Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! — мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля самої голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру.

— Так буде краще! — сказав вiн, празникуючи свою перемогу. — Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю!

Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свiжого м’яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своєї укоханої дитини.

Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума:

— Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров’ю!