Kitabı oku: «Андрій Лаговський», sayfa 6

IV

Генеральша тим часом не скучала, бо сиділа не сама. В Туапсе жила літом давня, хоч і не дуже близька, знайома Шмідтів: художниця-пейзажистка Петрова, підстаркувата панна. Зимою вона перебувала в Москві, заробляючи собі на хліб, а влітку їздила в Туапсе. Вона вже давно була здобула од правительства «участок» собі в Туапсе і повиконувала всі свої приписані повинності, без яких «участок» не міг би зостатися їй на вічну власність, себто збудувала хатку й повітку такої ціни, яку вимагає закон, і засадила одну третину даного ґрунту під волоські горіхи, овочеві дерева та під виноград. Іще вчора довідавшись, що Шмідти приїхали, вона сьогодні, йдучи на ранішнє купання до моря, заглянула до генеральші. Тая дуже їй зраділа, бо, здобувши тепер так само «участок» у Туапсе, вона од Петрової могла набрати багацько практичних порад про те, звідки взяти теслярів та мулярів, та скільки їм платити, та чи краще купувати щепи в тутешній туапсинській садово-хліборобській школі, чи, може, краще буде виписувати з Сухумі або з Одеси і т. ін., і т. ін. Вони про це й забалакали. За отакою цікавою розмовою генеральша забулася й про чай, і про те, що син її з Лаговським як повіялися, то чогось забарилися. Далі балачка перейшла на животрепетну подробицю: чи дуже придирливо чіпляється до піонерів чиновницька комісія, яка має перевести потім ревізію та видати урядове свідоцтво про те, що піонер повиконував усі поставлені законом умови й вимоги і що правительство таким способом затверджує за ним той «участок» на вічну власність. Вже далі розмова мала перейти ще на одну обов’язкову кавказьку тему: чи сильна тут малярія і чим од неї хоронитися. Аж тут увійшли молодий Шмідт і Лаговський з бубликами до чаю.

– Професор університету Лаговський, – представила його генеральша Петровій, – художниця Петрова… Ну, а сина мого ви добре знаєте…

– Як ви виросли, Володимире Ростиславичу! – сказала Петрова, не виявляючи, однак, жодної особливої прихильності до парубка. – Та, бачу, ви вже й не по-студентському вдягнені, а по-цивільному.

– Торік скінчив юридичного факультета, – гордо сказала генеральша, – і от його зоставлено при університеті. Готується до магістерського іспиту та до дисертації.

Лаговський тим часом вийшов, щоб помити руки.

– Ви сказали «професор Лаговський»? – спиталася Петрова. – Такий ще молодий!

– Мало того, що професор, та ще й грядуще світило математики. Кафедру він обійняв не більше як два роки, а дивіть – Академія наук попрохала тепер його, а не когось із старих спеціалістів, щоб написав рецензію на одну вчену працю, яку прислано до Академії наук на премію.

– Але що це за обшарпаний костюм на ньому? – розсміялася художниця. – Я вже швидше була б думала, що се хтось із моєї братії: бідний маляр або кочовий артист, а не вчений, авторитетний університетський професор.

– Ви трохи вгадали: він і поет, і белетрист, і навіть трошки музикант. А втім, щодо такого недбалого костюма, то скажіть: хіба ж німецькі гелерти не в бозна-яких убраннях ходять? – розсміялася й генеральша. – Ми вже так звикли до цього дервішеського одягу, що були б здивувалися, якби Андрій Іванович одягся був багатіш.

– То ви з ним давно знайомі? Я ніколи його в вас не зустрічала передше.

– Чоловік мій – давно знайомий з ним, хоч познайомився чисто випадково у Києві, як поїхав був туди в кінці літа, здається, 1894 року. Андрій Іванович тоді був іще студентом київського університету, на останньому курсі, і якось мало не пропадав з голоду. Чоловік знайшов йому добру репетицію на осінь під Москвою і допоміг перевестися з київського університету в московський. Далі університет послав Лаговського на два роки до Швейцарії, то Ростислав мій був про нього забув. Потім якось читаємо в газетах, що наш Лаговський встиг уже захистити в Москві публічну дисертацію, потім знов читаємо, що його закликано на кафедру. Торік Ростислав Антонович зробив йому візиту… а чоловіка мого він здавна страшенно був полюбив, наче батька… Бачить: живе Лаговський геть-геть самітником, до нікогісінько не ходить, нікого не бачить. Муж витяг його до нас, познайомив його зо мною, з дітьми, а оце як прийшли великодні святки, то Лаговський на два тижні разом із Володимиром поїхали до Криму. Дорогою вони дуже заприязнилися – ну, от ми й покликали його перебути літо разом із нами на Кавказі… Гарна з нього людина!

– Гарна людина, талановита людина і незвичайно освічена людина, – підтвердив Володимир.

Увійшов Лаговський.

– Ганна Володимирівна дивується з вашого одягу, Herr Professor¹⁶, – вдався до нього Володимир. – Каже, що ви не на професора, а на вільного художника скидаєтесь…

– Володимире Ростиславовичу! – дорікнула Петрова.

– На вільного художника? – весело перепитав Лаговський. – Ну, це ще для мене велика честь, бо іншим часом мене і за меншу пташку вважають…

– А саме за кого? – зацікавилася Петрова, щоб затушкувати свій клопіт.

– Оце як їздили ми до Криму, – оповідав професор, прихильно дивлячись на Шмідта, – то я мусив узяти із собою цілу скриню книжок задля однієї наукової роботи та й наперед послав їх транспортовою конторою. Далі, в Ялті заходжу в пароплавну агенцію, щоб довідатися, чи вже прийшли мої книжки, та й нічого не кажу, а тільки мовчки подаю свою квитанцію, де написано й мою адресу: «Професорові Лаговському, гостиниця Росія». Агент узяв із моїх рук квитанцію, поробив справку в складі в коморі, далі приходить та й каже: «Перекажіть панові професорові, що, як прийдуть книжки, то ми їх сами одішлемо йому в гостиницю». Як бачите, він мене вважав за професорового лакея.

– І це часто вам траплялися такі події? – питала здивована Петрова.

– А часто. Їхав я раз на трамваї в Москві, на версі – на імперіалі. Поруч мене сів якийсь книгоноша, що торгував усяким старим шпаргаллям; у руках у нього були дві книжки: поетична хрестоматія та прозаїчний переклад «Загубленого раю» Мільтона. «Страх, які тепер люди неосвічені! – бідкався він, удаючи з себе літературного мецената. – Віршів зовсім не люблять. Он, дивіть, ніхто не хоче покупити Мільтона». – «Бо це переклад прозаїчний, – кажу я йому. Він обміряв мене очима та й тільки плечима здвигнув. – Віршами от що зветься, – кажу я йому, розгортаю його віршовану хрестоматію та й показую на строфи. – А ваш Мільтон, – кажу, – проза». Він іще зневажливіше обвів мене поглядом та й іронічно й гордо процідив: «Ану-ну! Навчіть мене, ви – мене, що зветься віршами». Я бачив, що він себе, як на освіту, ставить значно вище, ніж мене, то мені аж душа зацибала з веселості та радощів.

– Що ж тут веселого та радісного? – зауважила й генеральша, – Один раз я бачила вас у парадному вбранні, то аж зачудувалася, який ви гарний та величний. Чому б завсіди так само не ходити?

– Гарний і величний – кажете? – спитав професор. – Себто виходить, що мені треба тільки добре вдягтися, то я вже роблюся й гарним і величним?.. Виходить, що воно од мене самого залежить – миттю зробитися, аби схотів і коли схотів, і «гарним» і «величним»?.. Чи так?.. Ну, а коли так, то маєте готову відповідь, чому я одягаюся й простенько й бідно. Правду сказати, найважніша причина – це тая, що простий, скромний одяг самому мені подобається дуже, бо він мене нічим не в’яже, та й ходити в нім вигідніш: адже в м’якій сорочці груди дихають легше, а в накрохмаленій – стісняються. Далі, загалом кажучи, я вважаю гроші, витрачені на елегантну одіж, за непродуктивну, непотрібну, ба й погану трату. Отож і є найважніші причини, задля яких я вдягаюся бідно. Ну, а що там інші можуть про мене подумати, так се мені байдуже, бо я можу вдовольнятися самісінькою потенціальною своєю силою… самі ж кажете, що аби я захотів, то мені легко зробитися аж «величним і гарним»… Без усякої образи для своєї амбіції я можу навіть любісінько сам не хотіти, щоб усі знали, хто я: краще нехай усі думають собі, що я якийсь бідний робітник і що я, може, й читати не вмію. Бо невже ж ви гадаєте, що я міг покривдитися на того бідолашного книгоношу, коли він подумав, буцімто я не вмію розібрати віршів од прози? Я ж не міг не бути свідомим того безперечного факту, що загальною своєю освітою я дорівнююся не тільки тому вбогому книгоноші, який на мене дивився з презирством, але й багато декому іншому; а вже щодо віршів…

Тут він раптом спинився.

– А вже щодо віршів, то ви самі їх пишете, – весело закінчив його речення Шмідт. – Та ще й гарні вірші пишете, можу це засвідчити.

– І невже ніколи ви не ображалися на всякі такі непорозуміння? – спитала художниця, якій професор починав дуже подобатися.

Професор задумавсь.

– Тільки один раз було, що я засоромився, та й то не образивсь, а тільки засоромивсь. Їхав я пароплавом з Керчі до Севастополя в спільній каюті, бо окремих каютних купе в тих пароплавах не буває. В чемодані віз я рукопис своєї ще не друкованої тоді дисертації – рукопис, що був unicum¹⁷, бо чорновика я знищив. Була гарна днина. Ніхто в каютах не був зоставався. Усі пасажири повисипали на чердак; тільки я – мало що не кожної години – швиденько збіжу з чердака вниз, покрутю в порожній каюті носом, подивлюся, чи цілий стоїть мій чемодан, зазирну й у сусідню каюту, щоб довідатися, чи нема там чого підозрінного – та й знов біжу на чердак. Я й не думав, не гадав, що комусь я сам можу здатися непевним. Надійшла ніч. Пасажири пороздягалися, позасинали; коло мене лежав один грек. Уранці чую, він лається: хтось уночі із його жилета вкрав три карбованці. Я полапав і свій жилет: і там звечора було скількись срібних дрібняків, а тепер не стало. Мабуть, каютний слуга вкрав. Коли дивлюся, мій сусіда-грек зачинає жваво лопотіти з другим греком по-грецьки та й поглядають на мене, а потім він сердито зачав лаятися вже російською мовою: «Трасця тому падлюці, хто вкрав тії карбованці! Бодай він був здох!» – і т. д., т. д., аж доки не вичерпав увесь лексикон російських лайок. Я лежав, слухав і червонів, бо розумів, що все те він призначує для мене.

– І ви нічого тим грекам не сказали?!

– Що ж я мав їм казати? Чи мав я підвестися з ліжка, стати в ораторську позу та й заявити: «Панове-греки! ʹAνδρες ^’ʹЕλληνες! Не думайте, що я вкрав ваші три карбованці, бо вони мені не потрібні: знайте, що я на чай своєму слузі по три карбованці даю, коли він добре виповнить якесь моє доручення…»

– Се правда, ви страшенно, чула я, розпустили свого слугу, – ввернула слівце генеральша.

Але Лаговський ніби того не чув.

– «…То хіба ж ви думаєте, що я захотів би поганити себе, крадучи чужі три карбованці?» Невже я отак мусив їм сказати?! Або, може, треба було витягти паспорт та показати: «Читайте, панове-греки: я екстраординарний професор, маю од казни добре жалування, красти не стану»?

Всі зареготалися. Художниці професор і подобався й інтересував її.

– Прощавайте, Катерино Пилипівно, – попрощалася вона з генеральшею. – Може, схочете колись із Володимиром Ростиславовичем заглянути до мене, подивитися, як я обробила свій участок?..

– Аякже, якже! Неодмінно!

– А вас, Herr Professor, я не запрохую прийти вкупі з ними, бо цим разом вам, мабуть, скучно буде слухати нашу мову про всякі господарські справи. Краще заходьте якось пізніше… Поглянете на ті кавказькі краєвиди, які я малюю. А може, схочете – намалюю з вас портрета?

– Ну, вже й портрета! – засоромився Лаговський. – Що я таке, щоб з мене портрета малювати!.. Але таки зайду якось до вас, разом з Володимиром… – Він спинився. – Ростиславовичем, – доказав він та й помітив собі, що йому вже стало важко вимовити оте церемонне ім’я «Ростиславович», бо здавалося, що він молодого Шмідта знає вже не п’ять тижнів, а трохи чи не п’ятсот літ.

V

Ледве пішла Петрова, для генеральші принесли в гостиницю телеграму з Москви. Генерал сповіщав її, що в Туапсе приїде літувати ще й їхня заміжня дочка із своєю сім’єю: двома дітьми й нянею, – то щоб вона нашукала й для них квартиру.

– В такім разі ми з татом і Зінаїдиною сім’єю займемо школу, а тобі з братами, Володимире, наймемо десь хатку поблизу, – поміркувала генеральша. – Та, певне, й ви, Андрію Йвановичу, схочете разом з ними оселитися, щоб було веселіш?

– Авжеж.

– Але де шукати? – казала генеральша далі. – Ага, хіба піти поглянути, що то за квартира, про яку казав був учора той грек?.. Як він на ймення?

– Андропуло, – неохоче підказав професор, згадуючи Грицька. Якесь прикре й зловіще передчуття черкнуло його по серцю. Йому чогось були заздалегідь антипатичні всі родичі Грицькові ба й сама тая квартира Андропулів, хоч він її ще й не бачив.

Та всі його антипатії й передчуття разом усі порозвіювалися, скоро вони втрьох напитали господу Андропулів і зайшли до неї. Вона стояла коло церкви, близько до того самого гарного місця, де так недавнечко професор з молодим своїм товаришем любувався на морську сагу, та на зелені гори, та на долину з алмазною річкою Туапсинкою.

Хазяїн, старий Андропуло, був заможний туапсинський купець, родом з Трапезунда, чи Требізонда, так само, як і вся його сім’я. Він саме тоді забіг був із крамниці додому, щоб поснідати, і генеральша, не гаючи часу, дуже швидко погодилася з ним; він одступив їм ліву половину своєї господи, де з усіх вікон і з балкона видко було й море, й гори, і гарну долинку коло устя ще другої туапсинської річки, що по-черкеськи звалася Паюк, а нові осадчі перехрестили її на Павук. Меблювання було в тих покоях не богзна-яке і без усяких окрас, от хіба що… се замість картин… висіли на стінах грецькі лубочні літографії з портретами полковника Вассоса та інших героїв останньої грецько-турецької війни або поганенькі фотографії сім’ї Андропулів та їхніх родичів; в усякім разі, жити можна було тут вигідніше, ніж у гостиниці. Генеральша заздалегідь великодушно заявила: котра з трьох оцих світлиць найкомфортніша, себто котра неперехідна, бо лежить на кутку, – тую може найняти собі професор; а сини її нехай порозміщаються не так догідно: Володимир – нехай живе у тій світлиці, що лежить направо од кутньої, од професорової, а менші сини, – Костянтин з Аполлоном, – у тій, що лежить наліво; професор могтиме виходити із своєї кімнати або через одну, або через другу з тих двох кімнат, бо з його покою єсть аж двоє дверей: і в кімнату Володимирову, і в другу кімнату, де житимуть два другі Шмідти; але його самого ніхто не має турбувати, бо його покоїк, що лежить на ріжку, адже ж нікому не буде на дорозі.

Слухаючи, як щиро ним опікуються, Лаговський забув про всякі злі передчуття. А Володимир смішив його, сіпаючи за полу кожен раз, як старий Андропуло вимовить грецьким звичаєм букву з замість ж або ц замість ч. Потім Андропуло поплескав у долоні і таким способом викликав сім’ю, щоб познайомити з новими своїми сусідами-пожильцями.

– Це моя жінка, – одрекомендував він, – зветься Ірина Василівна, трохи вміє по-руськи… Оце син мій… в мене є ще один старший – той сидить тепер у крамниці; а цей малий – тут. І він уміє говорити по-руськи, бо вчиться в Катеринодарі…

– Яраліст, – гордовито докинула мати, перекручуючи слово «реаліст», яким звуть учеників реальних шкіл.

– Ну, а ці дочки говорять тільки по-грецьки та по-турецьки, – показав Андропуло на трьох гарненьких підлітків того типу, що німці звуть Backfische¹⁸. – Бо ще недавно приїхали з Трапезунда, по-російському не навчилися. Звуться Андромахі, Елені та Пенелопі. Єсть іще в мене трохи старша од них – Кассандра – то вона балакає й по-французьки, бо вчилася в трапезундському грецькому дівочому інституті… А ще живе в мене тут далека родичка, тож само приїхала недавно з Трапезунда… молодесенька, а вже вдова… Zωή! ἔλα δό! – покликав він, заразом плещучи в долоні.

– ’ʹЕλα δό? – машинально перепитав за ним Лаговський. – Це значить «ходи-но сюди»?

– Еге ж, – сказав Андропуло

– То це, мабуть, ἔλαυνε δεῦρο?

– ’ʹEλαυνε δεῦρο – це буде по-книжному, – згодився Андропуло, хоч не був певний, чи воно справді так. – А по-хохлацьки буде ἔλα δό.

– По-хохлацьки?! – здивувався професор.

– Еге ж, себто по-простому… А от і Зоя… Ну, вона знає тільки по-грецьки та по-турецьки.

Він сказав їй скількись слів по-грецьки, і вдовиця мовчки поздоровкалася з гостями за руки. Професора незвичайно вразила її краса. Він пильно вглядався в неї, а в душі повставало щось немов дуже знайоме, ніби він давно вже її десь бачив. Нарешті він згадав, що такі обличчя, з грецьким носом, який становить одну суцільну просту лінію з лобом, він бачив на античних грецьких статуях і що в типі сучасних греків з Еллади немає вже такого профілю, бо ті греки – здебільша не чисті елліни, а погречені слов’яни. Очевидячки, античний еллінський профіль ще заховався в Малій Азії. Він по-французьки сказав своє спостереження Шмідтові і додав, що в Зої профіль, як у Артеміди.

Несподівано Зоя розсміялася: очевидячки, вона щось була зрозуміла з тої мови. Професор попавсь у клопіт.

– То ви розумієте по-французьки?! – скрикнув він засоромлений.

– Трошечки, – сказала Зоя каліченою французькою мовою, – бо дуже мало вчилася… Трошечки розбираю, але сама балакати ледве-ледве можу… Я по-грецьки та по-турецьки.

– Ну, то галантний професор могтиме вам свої античні компліменти говорити дуже зрозумілою для вас мовою, – сказав Шмідт по-французьки, – бо він добре щебече по-кримсько-татарськи, а в Криму говорять так, я чув, трохи чи не так само, як у Туреччині.

І цю фразу Зоя, може, здебільша второпала, бо знов весело розляглася сміхом. Лаговському не хотілося очей одвести од неї.

Старому Андропулові Зоїн регіт не дуже сподобавсь.

– Вона ані французької, ані навіть доброї грецької мови не знає гаразд, – невдоволений воркнув він, – бо ніколи не хотіла нічого вчитися, а тільки вміла зуби вищиряти… Амаліє! – гукнув він, заразом плескаючи знов у долоні.

Увійшла служниця.

– А це вам буде за служанку, – оголосив він. – І вона з Требізонду, та вже вміє по-руськи…

Тут його око впало на відро, що стояло зовсім не на місці.

– Λαβὲ τò βὲϑρо¹⁹! – загадав він Амалії.

– Тò βέϑρо? – перепитав Шмідт. – Цікаво б знати, чи то і в стародавній грецькій мові було слово «τò βέϑρоν»?

– Tò βέϑρоν буде по-книжному, а τò βέϑρо – по-хохлацькому, – знов авторитетно пояснив Андропуло своєю влучною термінологією та й попрощався з новими сусідами. Всі зачали розходитися. Стара Андропулова на прощання зірвала для генеральші рожу.

– А як по-вашому рожа? Рʹ όδος? – спитав по-французьки молодий Шмідт у Зої, аби ще раз зустрітися з її очима. Вона й це речення зрозуміла.

– Ні, тріандáфілло… – кинула вона на нього свій оксамитний погляд, – бо в неї листків – τριάντα … тридцятеро … або й більше! – Вона зареготалася. Ці слова долетіли до професора, що вже був вийшов із подвір’я на шлях.

«Тріандафілло»… – думав він. – По-староруському теж трандáфіль, по-українськи єсть і оця фонема «трандафіль»… це у Глібова так?.. І єсть «троянда», себто «τριάντα». – За цією філологічною думою з його голови геть безслідно вилетіла й сама Зоя.

VI

Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генеральшею ще й на «участок» і по крамницях), нові Андропулів пожильці усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.

– Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, – міркував він, – я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не дуже-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо… Ну, от хоч би ці греки, наші господарі… Хто вони? Прості люди, мужики… ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті – грубі мугирі, а ці – аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі… Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?.. А естетики скільки!..

– Дивно тільки, – перебив його професор, – що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта… бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

– Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, – згодився Володимир. – Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає… Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична… І естетика через те – вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори – якісь квіти та арабески… Тут же й фонтанчик… Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети… і аравійська фінікова пальма.

– Аби ви знали, то то не латанії, – лагідно осміхнувся Лаговський, – а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.

– Ой, який із вас педант-причепа! – гумористично посварився Шмідт. – Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом… Ну, нехай тільки хамеропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони – доказ аристократичної грецької естетичності… А в петлі у кожного – квітка «тріандáфілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача…

Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.

– Про вовка помовка… – сказав Шмідт, прислухавшись, – це ж не хто й співає, як Грицько…

– І не еллінською, а турецькою мовою, – насмішкувато додав Лаговський. – Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями… Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь – греки співають пісень турецьких… Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!

Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

 
Кьатіб терзі дюкьанинда пальто бічейор, —
Кьатібін гьойнюнден нелєр гечійор!
Кьатіб – бенім, бен – кьатібін, —
Ель не каришир?! —
 

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

– Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» – розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…

 
Бачхелерде саримсак,
Сарил-сарил-сарилсак.
Ікіміз бір дюшекте
Байил-байил-байилсак, —
 

співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

– А це що? – питав Шмідт.

– А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?

– А коли хочете, то й дуже, – весело сказав Шмідт. – Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…

 
Рушниця – набита, так треба стрельнути.
Продав би – не куплять таку дороженну…
Ох, важко самому без любки заснути
В цю темную нічку, в цю нічку довженну! —
 

виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.

– Що це ви? Одягаєтеся? – здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.

– Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…

Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.