Kitabı oku: «Справа мертвого авіатора», sayfa 2
Тарас Адамович скосив погляд у бік давнього друга та промовив:
– Не думав, що ти настільки заглибився в авіаконструювання.
Рудий не відповів.
– Отже, чотирьох комарів для «Гранда» виявилося знайти важче, ніж отруту?
– Це тобі й доведеться з’ясувати.
Теку колишній слідчий розшукової частини Київської міської поліції розгорнув уже вдома. У кімнаті, де на столі стояла стара друкарська машинка, яку він звав Естер, та чашка чаю із м’ятою, скупого світла зимового сонця ледь вистачало, щоб розбирати не надто каліграфічні почерки слідчих. Тарас Адамович гортав сторінки, зрідка підводив голову, вирівнював спину, розминав плечі. Протоколи, записки свідчення. Те, що він думав, більше ніколи не побачать стіни цього будинку.
Стіл біля вікна вкрито зеленим сукном, на столі – Естер. Її клавіші будить Міра легкими доторками своїх тонких музичних пальців. Її сестра, Віра, теж говорила:
– Пальці піаністки. – І усміхалась, виводячи з другої лінії коня. Дивилася не на суперника – на чорно-білі клітинки шахівниці.
Тарас Адамович тримав слово – навчав сестру секретарки грати в шахи. Віра завжди починала з коней. Колишній слідчий жартував, мовляв, її дебюти – бальзам на душу кавалериста на війні.
– Ви говорили, кавалерію використовують щоразу менше?
– Я вас дезінформував. Просто кавалерія стала іншою. Солдати пересіли на залізних коней з крилами. Але я не радив би вам, Віро, застрибувати конем у кільце моїх фігур. Боюся, з цієї мертвої петлі йому не вдасться вийти живим.
– У мене є ще один.
Тарас Адамович здивовано звів ліву брову.
– Хіба ж не ви звинувачували мене у жорстокості, коли я розмінював коня?
– «Жертв на війні не уникнути» – так ви сказали тоді?
Він хитнув головою та пробурмотів:
– Деякі жертви можуть обійтися надто дорого.
І, перегортаючи сторінку із сірої теки Георгія Рудого, колишній слідчий вів слона до розгубленого короля балерини та гонив думки про абсурдність смерті авіаконструктора в небі над Києвом.
III. Белерофонт і монгольф’єри
Куренівський аеродром простягся вздовж і вшир, здіймаючи край поля три поверхи ангарів, що в них конструювали літаки Київського повітроплавального товариства. Куренівські луки на правому березі ріки Почайни привабили місцевих мрійників, які починали будувати літальні апарати, хто де міг – Ігор Сікорський, наприклад, перші моделі збирав у сараї у дворі батьківського дому по вулиці Великій Підвальній, 15. Його одногрупник із політехнічного інституту теж намагався не пасти задніх і сконструював кілька власних моделей. Мотори використовували закордонні, літаки ж робили з вітчизняного матеріалу – спеціально висушених високоякісних порід деревини. Коли постало питання, де випробовувати сконструйовані моделі, товариш Сікорського лише усміхнувся.
– Нам потрібен аеродром, – упевнено заявив він.
– Уточкін літав над іподромом, – зауважив Сікорський.
– Так. І тільки гожого дня. Аби створити щось, що допоможе нам перекреслити оцю рабську залежність від кількох хмаринок у небі, нам потрібен аеродром.
У вересні 1911 року новий аеродром на Куренівських луках було офіційно відкрито. Окрім ангарів на ньому розмістилися трибуни для глядачів, буфет, погріб для пального та сигнальна щогла Київського повітроплавального товариства. Одногрупником Ігоря Сікорського був Федір Терещенко, на кошти якого і було відкрито новий аеродром.
Міра здригнулася, коли візник проминав білі стіни старовинної церкви. Одна з найдавніших у місті – Кирилівська, що розташована на території однойменної психіатричної лікарні. Звідси кількасот метрів до аеродрому. Чому вона напросилася поїхати з Тарасом Адамовичем?
Колишній слідчий сидів навпроти, інколи позирав на неї, однак розмову не починав. Візник підганяв коня. Знайомий маршрут – дівчина відмахнулась від спогадів, що холодними пальцями торкнули шию. А могла б лишитися в затишному будиночку посеред яблуневого саду та, попиваючи чай, друкувати свідчення очевидців із розповідей Тараса Адамовича. Однак щось на споді його очей, схоже на тривогу чи серпанок смутку, змусило її безапеляційно сказати колишньому слідчому:
– Я поїду з вами!
– Не варто. Ми можемо зустрітися пополудні, я все розповім.
– Дарма згаємо час. Я поїду, занотую свідчення, вам не потрібно буде потім переповідати мені все почуте.
– Міро, ми поїдемо…
– Знаю, на Куренівку. Туди, де він тримав мою сестру. Все гаразд.
Тарас Адамович уважно подивився на неї і несподівано для себе погодився. Хтозна, що саме переконало його у непохитності її рішення. Тонкі стиснуті губи, металевий відблиск блакитних очей? Аеродром пустував – Рудий попередив, що там вони знайдуть хіба кілька апаратів, які навряд чи літають, і, можливо, аероплани, що тимчасово зупинилися у Києві, аби екіпаж відпочив перед відльотом на фронт у напрямку ризького аеродрому. Ескадра повітряних кораблів розмістилася під Вінницею – туди летіли чотиримоторні «Муромці» Ігоря Сікорського, сам конструктор теж перебував на вінницькому аеродромі. Кого ж їм опитувати тут, на Куренівці?
– А де ми знайдемо пілотів, які керували «Грандом»? – запитала Міра.
– Маємо їхні свідчення, хоч і доволі скупі, – він постукав рукою по чорній валізці.
Міра вже звикла до його злегка згорбленої постаті у капелюсі з валізкою у руці. З цією чорною валізкою колишній слідчий не розлучався, коли вирушав із дому у справах розслідування. Вона могла б упізнати його, певно, й серед юрми на Софійській площі, що зустрічала Імператора кілька тижнів тому.
– То вони не на аеродромі?
– Навряд чи.
Він уважно подивився на неї.
– Міро, вам доводилося раніше бачити авіаторів?
Дівчина усміхнулася, кинула задумливий погляд на узбіччя. Дрожки неслися вперед, змішуючи з багнюкою сніг, і від того ставало сумно.
– Так. У Варшаві, ще на початку війни. Загін авіаторів розмістився тоді у готелі «Бристоль», а галасу від них було на все місто. Загін жартома так і називали – «бристольським».
Тарас Адамович звів брову.
– Не німці, – відповіла вона, – союзники. А чому ви спитали про авіаторів?
– Розумієте, Міро, останнім часом я помічаю, що беруся за вкрай дивні для моєї професії справи. Слідчий так чи інакше зустрічається з досить різними людьми. Але я не міг згадати, коли я так глибоко занурювався в балет і спілкувався з балеринами, окрім того часу, коли ми з вами розшукували вашу сестру. А тепер…
– Ви ніколи не спілкувалися з пілотами?
Тарас Адамович лише розвів руками, а його секретарка сховала усмішку в кутиках вуст. Колишній слідчий мовив далі:
– Що відчувають люди, які злітають в небо? Якими мотивами керуються? Чого бояться? – він насупив брови. – Я прочитав свідчення, які мені передав Георгій Михайлович Рудий. Усі вони – поверхові, скупі, майже формальні. А проте слідчі спілкувалися з людьми, які щодня дивляться в обличчя смерті, сідаючи у кабіну.
– Не всі пілоти здійснюють вильоти щодня, тим паче бойові.
Він зацікавлено поглянув на неї. Дівчина бадьоро мовила далі:
– Так, ми спілкувалися час від часу з пілотами – врешті, тітка живе неподалік «Бристоля», а у будинку її знайомої нерідко організовували «музичні вечори». Віру кликали грати на фортепіано. «Бристольський загін» був на тих вечорах ледь не в повному складі.
– Що ж, тоді я тим паче вдячний вам за згоду продовжити наш контракт, – усміхнувся Тарас Адамович, – вказуватимете на мої помилки!
– Ваша інтуїція допоможе їх оминути, – ледь помітно схилила вона голову.
– Тобто?
– Пам’ятаєте, ви говорили Вірі, що кавалеристи просто пересіли на інших коней – залізних, із крилами? Так, один із пілотів розповідав нам, що сам – колишній кавалерист, драгун. Говорив, що кавалеристам, які перейшли в авіацію, простіше за інших, мовляв, схожі принципи керування вуздечкою та шенкелями.
– Гм, – Тарас Адамович погладив довгий вус. – І справді, пересіли, – пробурмотів він кудись убік, обмірковуючи почуте.
Міра кивнула та додала:
– Віра тоді сміялася і говорила, що польська кавалерія завжди була крилатою.
Візник зупинив коня біля брами на аеродром. Тарас Адамович подав Мірі руку, окинув поглядом рівні ряди ангарів. Незайманий сніг вкривав дахи споруд і лавки трибун. Колишній слідчий і дівчина рушили в бік будівель, які видавалися покинутими.
– А якщо ми тут нікого не знайдемо?
– Про одну зустріч я домовився, – заспокоїв свою секретарку Тарас Адамович, – товариш нашого підозрюваного погодився поспілкуватися. І що найвагоміше – він був на борту літака, коли сталося вбивство.
Дивно, що з мосьє Лефевром вони досить недовго говорили про літаки – француз завжди із захопленням відгукувався на будь-яку згадку про авіацію. Чи то він не хотів писати, чи то його нормандський шаховий партнер відчував холод від листів, коли торкався історій про підкорювачів неба. Мосьє Лефевр міг писати про Адольфа Селестена Пегу, який був родом із містечка Монферра, що на півдні Франції. Пегу воював у африканському полку легкої кавалерії, потім, після хвороби й одужання, потрапив до 12-го гусарського полку. Мосьє Лефевр старанно оповідав усі подробиці з життя Пегу, радше – переповідав те, що читав у газетах. Адже відтоді, як авіатор почав крутити в небі над Парижем мертві петлі, газети не стомлювалися писати про нього, порівнюючи з Белерофонтом – першим вершником на крилатому коні. Мосьє Лефевр писав, що жаданий brevet de pilote Пегу отримав особливого дня – 13 лютого 1913 року. Хтозна, можливо, дві тринадцятки стали фатальними для француза? Дивний пілот із хворобливим кольором обличчя з дикої та, як вважали французи, – нелітаючої країни випередив його, виконавши мертву петлю над Куренівським аеродромом.
Землі, що лежали на схід від Царства Польського, недарма вважали територією, вільною від польотів. Ще за часів Катерини ІІ на будь-які спроби подолати земне тяжіння тут дивилися в кращому разі як на розвагу чи дешевий ярмарковий балаган. У той час, як над Парижем літали монгольф’єри – перші аеростати, – з-під пера Катерини виходили укази про заборону будь-яких повітряних об’єктів, які могли спричинити занепокоєння або пожежі у містах. Так чи інакше, прогрес докотився і сюди: врешті, аеростати було вирішено використовувати у військових цілях – спочатку як пункти для спостереження за силами супротивника. Однак поки так чи інакше налагодилося виробництво аеростатів та почалася підготовка кадрів, Імперія встигла програти Кримську, а потім – і війну на Далекому Сході. У 1910 році Перший східносибірський повітроплавальний батальйон було розформовано. На його базі майже відразу створили 7-му повітроплавальну роту, яку розмістили у Києві. І хоч аеростати і закріплялися за артилерійськими полками, морально застаріти вони встигли у короткі міжвоєнні канікули – чи то відразу після Кримської війни, чи то незабаром після Російсько-японської. На аеростатах тепер каталися хіба що рожевощокі міські панянки, які, однак, могли повихвалятися неабиякими успіхами у здійсненні розвідки і збиранні інформації, що її потім поширювали у вигляді пліток. Київські ж авантюристи з повітроплавального товариства в ті часи мріяли про керовані літальні апарати – і вже починали їх будувати.
Ігор Сікорський здійняв у повітря літак власної конструкції навесні 1910 року. І це також була історія про те, як один фантазер випередив іншого: нині покійний Олександр Курдашов злетів на власному аероплані за шість днів до Сікорського.
– Можливо, якби він почав із конструювання літаків, його навряд чи хтось випередив би, – зауважив Рудий, коли оповідав йому, Тарасу Адамовичу, подробиці справи, – однак Сікорський спочатку взявся за конструювання машин із гвинтами – вони мали б злітати вертикально, без розгону, але здійняти їх у повітря з пілотом йому не вдалося. Тільки після двох невдач він почав конструювати літаки.
Міра невпевнено роззиралася увсібіч. На тлі височенного ангара вона здавалася вразливою, схожою на тендітного метелика, що загубився серед зимового поля. Тарас Адамович підійшов до неї, однак не встиг нічого сказати – двері ангара рипнули…
– Ви, певно, Тарас Адамович Галушко? – пролунало з прочинених дверей. Міра подалася на крок уперед, колишній слідчий залишився на місці. З вузького проходу визирнула голова і за мить сховалася. Міра здивовано озирнулася на Тараса Адамовича.
– Прошу! – знову пролунало з ангара.
Тарас Адамович натиснув на двері, збільшуючи прохід, ступив усередину та жестом запросив дівчину слідувати за ним.
«Ти не захочеш відмовитися від справи, коли дізнаєшся подробиці» – пригадав він нещодавні слова Георгія Рудого.
Скільки років Тарас Адамович відмовлявся слухати новини про успіхи в небі? Холодно відповідав на листи мосьє Лефевра, відмовчувався, коли той запитував про київських авіаторів? Ігнорував приїзди відомих пілотів до Києва? Щонайменше – п’ятнадцять. Відтоді, як побував на фестивалі повітряних куль на Сирецькому іподромі. Болючі спогади. Не варто думати про це зараз.
– Ви й справді ніколи не бачили авіаторів? – майже пошепки промовила Міра.
– Живих – ніколи, – відповів їй Тарас Адамович, якого службовий обов’язок змусив бути на похороні Петра Нестерова. То оця голова зі скуйовдженим волоссям, що визирала з ангара, незграбна постать і різкі помахи рук, що були вимащені у щось чорне, – належать першому авіатору, якого він побачив у своєму житті?
Чоловік озирнувся на гостей.
– Добридень! – сказав він низьким хриплуватим голосом.
На вигляд пілоту не більше ніж двадцять сім років. Він був у формі та шинелі, недбало накинутій на плечі. Смагляве обличчя, грубі риси, важке підборіддя. Міра мимохідь ковзнула поглядом уздовж стіни ангара, питально подивилася на пілота. За його спиною височів літак. Перш ніж Тарас Адамович подумки встиг оцінити габарити і відповісти на вітання, авіатор відрекомендувався:
– Поручик Рахлін.
– Тарас Адамович Галушко, слідчий у відставці. Моя секретарка – панна Томашевич.
Офіційну частину завершено. Міра замислилася. Про що запитуватиме колишній слідчий у поручика? Наскільки відвертим буде авіатор? Коли їй діставати нотатник – зараз чи потім, коли Тарас Адамович розпочне допит свідка? А якщо допит уже розпочато? Вона перевела погляд із поручика на слідчого.
– Це і є той літак, що здійснив переліт із Петрограда до Києва?
– Якщо маєте на увазі переліт другого грудня – так.
– Чи були до того на ньому ще якісь перельоти?
– Час від часу траплялися. Власне, на рахунку літака, який вас зацікавить, щонайменше шість таких перельотів, один із них – рекордний, з Києва до тоді ще Петербурга за тринадцять годин.
– О, справді?
– Так, я був мотористом на цьому літаку, коли він ставив рекорд. Але ж вас цікавить інше…
– Ми залюбки послухали б історію про рекорд, якщо, звісно, ви маєте настрій розповісти.
Як виявилося за кілька хвилин, настрій розповідати історії поручик Рахлін мав завжди. Він запросив їх у каюту-кабіну літака і навіть почастував кавою. Міра здивовано роззиралася навсібіч, Тарас Адамович уважно вивчав співрозмовника.
Схожий сніданок – гарячу каву і бутерброди четвірка авіаторів організувала собі точнісінько у цій каюті два роки тому, у червні 1914-го. Снідали вони, пролітаючи над Вітебськом, та насмішкувато поглядали на юрбу, що зібралася внизу. Тоді екіпаж літака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неї довгим шматком тканини. У трубці – телеграми з борту літака та кошти на їхню відправку. Як потім з’ясувалося, телеграми з Вітебська таки відправили до Києва…
– Вилетіли з Петрограда близько першої ночі – завдяки білим ночам. Погода була безвітряною, лише, спускаючись в Орші, літак потрапив у смугу повітряних течій, була вже дев’ята ранку, очікувався спекотний і задушний день. Літак кидало навсібіч, але посадка в Орші виявилася вдалою, – розпочав їхній перший свідок та мовив далі:
– Усі розпитували, куди ми летимо і як змогли здійняти у повітря такий велетень. Купа людей, квіти… Ми мусили поспішати – накачати у баки шістдесят п’ять пудів бензину – це не жарт. Сікорський оглядав поле, з якого мали злітати, і воно його не тішило. Вузька смуга – п’ятдесят кроків у ширину і чотириста – в довжину, а далі – урвище і хвилі річки! А проте, він вирішив, що ми зможемо злетіти, і лихий поплутав нас усіх погодитися. Далі маршрут пролягав над лісами й озерами, а отже, слід очікувати на потужні повітряні течії. Розігнали літак і відірвалися від землі над самим урвищем – досі пам’ятаю, – він усміхнувся, ковтнув кави.
– Мали б прилетіти до Києва до опівночі, – мовив далі він, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.
– І що далі? – збентежено запитала Міра, перш ніж Тарас Адамович встиг утрутитися.
– Подалися з вогнегасниками на крило, – відповів пілот.
– Але як?
– Є вихід із кабіни на крило – якраз для таких випадків. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публіку – в Києві ми літали над аеродромом, стоячи на крилі.
– Як щодо екскурсії на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки літак на землі.
– Хтозна, – усміхнувся авіатор, – з літаками неможливо передбачити, що безпечно, а що ні.
Але пілот провів гостей до вузького виходу з кабіни, що вів на нижні крила апарата.
– Саме ці виходи і дають пілотам доступ до моторів. Літак конструювали таким чином, щоб пілоти могли лагодити його під час польоту. З одномоторними монопланами чи біпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрісники з легкої авіації верзуть нісенітниці про «Гранд» і «Муромців» Сікорського.
– Заздрісники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш ніж звідкись знизу пролунав зляканий дівочий зойк.
Поручик і слідчий озирнулися у бік кабіни, де мала стояти Міра, й остовпіли – дівчини на крилі не було.
– Зі мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Міри звідкись з-під черева літака. Тарас Адамович зітхнув із полегкістю, відганяючи думку про те, чи часто падав зі свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому літати.
IV. Агата
Лишень п’ять сантиметрів підбору, м’які чобітки з козячої шкіри. Міра з Вірою шили їх на замовлення у похмурого неговіркого шевця, який приховував майстерню на Паньківській за скошеною, майже непомітною вивіскою. Віра не хотіла жодних прикрас, ніякого оздоблення.
– Лише квітковий орнамент на підборі, – запевняла вона.
– І все? – запитав швець, насупивши чорні густі брови.
– І все. Має бути вишукано і лаконічно.
У відповідь майстер бурмотів щось на кшталт:
– Ліпше прикрасити носак чобітка – його хоч зрідка видно з-під сукні.
– Можливо, але я хочу орнамент на підборі! – пропалений безапеляційним поглядом Віри, швець капітулював.
Пошиті на замовлення, ці чобітки були найзручнішим взуттям, яке коли-небудь носила Міра. Лишень найзручніше Мірине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом літака. Але диво – вона не впала на землю! Міра дивилася на носаки своїх чобіток і думала, може, й справді їх треба було прикрасити, намагаючись відволіктися від запитання, що лунало в голові: «Хто мене впіймав?».
Краєм ока поглянула вниз, зауважила ремінець від годинника на зап’ясті чиєїсь руки. Ще один пілот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловік не опустив її на землю. Відійшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоїтися.
– Дякую, – проказала, розглядаючи несподіваного рятівника. Він був у шкірянці, обличчя – в тіні. Високий. Міра відчула, як десь із рівня мережива, схованого під хутряним коміром пальтечка, повільними хвилями почало підійматися роздратування. Чого він мовчить? Що він тут робить? Сховався у тіні, але пропалює поглядом. Схотілося розвернутися і піти, вийти назовні, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч із незнайомцем, який викликав не найкращі емоції. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилі?
– Прошу, – відповів чоловік після павзи, що, здається, тривала кілька десятиріч.
– Ви – теж пілот?
– Чому «теж»?
– Як поручик Рахлін.
– Сподіваюсь, кращий. Це він зіштовхнув вас униз?
– Ні!
– То ви стрибнули самі? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки літак здійметься у повітря…
– Ще кілька таких зауважень і я справді мріятиму про самогубство, – відрізала вона.
– Кращий? Хіба у вихвалянні, – пролунало згори.
Міра озирнулася і зауважила поручика та колишнього слідчого на крилі. Рахлін легко зістрибнув униз, Тарас Адамович повторив його трюк повільніше, притримуючись рукою за крило.
– Сподіваюсь, з вами все гаразд, Міро? – запитав колишній слідчий. Вона ствердно кивнула.
– Штабскапітан Горенко, – відрекомендувався незнайомець, вийшовши з-під тіні крила та усміхнувся.
– Ви теж нещодавно літали на «Гранді», штабскапітане? – запитав Тарас Адамович, і, не чекаючи на відповідь, назвав своє ім’я, а потім представив Міру.
– Радий знайомству, панно Томашевич, – усмішка на його обличчі видавалася щирою, але продовжувала дратувати. Чимсь невловимо схожий на Назимова – її сестрі подобалися такі типи: з пронизливими темними очима й флером іронічної брутальності. Надто правильні риси обличчя, жодних непевних ліній, як у Рахліна. Мабуть, колишній кавалерист, який тепер керує літаком, наче конем. Він точно не впав би з крила. Але й Віра б не впала – зависла б на краєчку, як метелик, і спурхнула б униз – граційніше, аніж поручик Рахлін, значно швидше, ніж колишній слідчий Галушко. Міра відмахнулася від своїх думок, прислухаючись до відповіді Горенка.
– Літав. На sister-ship цього літака. А потім і на інших моделях – «Муромцях». Але пана колишнього слідчого, певно, цікавить останній сумнозвісний політ «Гранда»?
– Поза сумнівом.
– Мене не було на борту. Про переліт із Петрограда вам краще розпитати поручика. Якщо мені більше нема кого тут ловити, – він зробив павзу, ледь схиливши голову в бік Міри, – з вашого дозволу, я піду, – і він рушив до виходу з ангара.
– Не зважайте, – звернувся до них поручик, – Горенко з Курдашовим були давніми друзями. Штабскапітан… може бути різким, якщо з ним говорити про цей політ.
– А де був штабскапітан, коли його друг летів із Петрограда? – холодно запитала Міра.
– Тут, на аеродромі, – почулося з боку виходу, і двері ангара грюкнули, щільно зачинившись.
– Повернімося у літак? – запропонував поручик.
Нотатник Міра дістала вже в кабіні. Швидко занотувала кілька подробиць про зліт, набір висоти і погодні умови, підкреслила імена тих, хто був на борту. Акуратно вивела ім’я молодої дружини князя Курдашова, замислилась. Її ім’я застигало на вустах терпким присмаком охолодженого червоного вина – Агата.
Князь Олександр Курдашов виявився нащадком шляхетного дворянського роду, що походив від татарських ханів Біхана та Саїд-Ахмета. Генерал-майор Микола Курдашов був героєм війни 1812 року, учасником Бородинської битви, близьким другом фельдмаршала Кутузова. Брат генерал-майора, Сергій Курдашов, був камергером імператорського двору, київським губернатором. У родині сина останнього, Сергія Сергійовича Курдашова, статського радника, і народився Олександр Сергійович Курдашов. Молодий князь закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення, працював інженером на залізничній лінії від Тифлісу до Карсу, здобув чин титулярного радника, на його ж прохання був відряджений як викладач до Київського політехнічного інституту. Саме у Києві він сконструював ферменний біплан, що важив 320 кілограмів із мотором «Анзані» потужністю 35 кінських сил. Біплан мав переднє кермо висоти, кермо керування і хвостове оперення-стабілізатор. Каркас біплана являв собою конструкцію з дерев’яних рейок, які інженер Курдашов обтягнув прогумованим полотном.
Двадцять третього травня 1910 року літак перевезли від хімічного корпусу інституту на Сирецький іподром. Того ж дня у присутності членів Київського товариства повітроплавання та численних репортерів князь Курдашов здійняв біплан у повітря. Він пролетів на своєму творінні лише кілька десятків метрів, але став першим авіаконструктором імперії. Звістка про намір нащадка давнього і шляхетного роду, талановитого інженера, одружитися з юною дівицею без імені та статків – модисткою Агатою Дашук вразила і Київ, і Петроград не менше, ніж його політ шість років тому.
– Що ви можете сказати про молоду дружину? – запитав Тарас Адамович.
– Що сказати. Красуня – безперечно, але… Не дарма заздрісниці сичали їй у спину.
– Назвете їхні імена?
– Навряд чи. Я просто кажу про атмосферу…
– Ви сказали «але».
– Але з такими не одружуються. Принаймні не нащадки роду Курдашових.
Міра поставила крапку та звела очі на свідка.
– Чому вони летіли до Києва? – далі поцікавився Тарас Адамович. – Навіщо цей переліт?
– Агата хотіла цього перельоту. Вона з Києва і не бажала лишатися у холодному Петрограді, доки її чоловік перебуватиме на фронті. Зважаючи на те, що родина Курдашова була шокована мезальянсом, її неважко зрозуміти. Курдашов із Києва відразу мав летіти до Вінниці – Ескадра там. Нам дали невеличку відпустку на честь його одруження.
– Напередодні вильоту з Петрограда ви не помітили нічого дивного?
– Ніби ні. Курдашов із молодою дружиною дещо спізнилися на аеродром. Він заніс її у літак на руках, Остапчук – моторист, фотографував. Ми допомогли з валізами і скринею з посагом – дивна малоросійська традиція могла коштувати мені пальця на нозі, коли бісів Прусіс – перший пілот – впустив свій край скрині. Злетіли швидко і без пригод.
– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.
– Зробили кілька кіл над містом на висоті чотириста метрів – Прусіс сказав, що Курдашов хотів вразити Агату краєвидами. Це потребує уваги. Пілоти одномоторних монопланів і біпланів не наважуються літати над містом так низько – у разі зупинки мотора та вимушеної посадки в таких умовах пілот, найчастіше, гине. Я стежив за курсом, Прусіс вів літак. Остапчук перевіряв мотори. Коли я йшов у кабіну, Агата сиділа в салоні біля вікна та усміхнулася.
– А що робив під час польоту молодший унтерофіцер Осипов?
– Складно відповісти. Слідчі вже допитували мене. Я не бачив його, допоки не зустрів у салоні з пляшкою шампанського. Він повідомив, що пані Курдашова оголосила, що не питиме чаю в небі.
Колишній слідчий не запитував. Чекав на продовження історії. Пілот фатального перельоту додав:
– Зробили посадку в Орші. Наповнили баки.
– А молодята? – уточнив Тарас Адамович.
– Агата поскаржилася на погане самопочуття, запитала, чи не буває в авіаторів морської хвороби? Молодята лишилися в окремій кімнатці, – він кивнув у бік дверей, – і не виходили майже весь політ.
Слідчий Галушко та його секретарка не виявили нічого особливого у тій кімнатці; вони ще раз оглянули кабіну літака та вийшли назовні. Загубитися на літаку складно. А сховатися і підмішати отруту в келихи? Відволікти увагу жертв? І навіщо?
– То ви знайшли тіла?..
– Тут, у салоні, за годину після злету з аеродрому в Орші. Осипов стежив за мотором. Я мав невелику перерву, увійшов до тієї кімнатки. Курдашов спав на канапі, його обличчя було прикрите газетою. Але оскільки Агата лежала на підлозі, я зрозумів, що щось трапилося. Покликав Остапчука. Поруч молодят знайшли келихи. Пляшка шампанського стояла на столику. Ми… – він подивився на Тараса Адамовича, – намагалися привести їх до тями, я ледь не розлив на обличчя дівчини нашатир.
– Коли ви зрозуміли, що вони мертві?
– Курдашов був холодний – я ледь торкнув руку. Потім ми увійшли у смугу хмар над містом, нас кидало. Остапчук кричав, що спочатку нам потрібно сісти, потім кликати лікарів, я пішов вирівнювати курс. Агата була тепла, вона була ще жива. Мусила бути, – застиглим поглядом він втупився у двері до кабіни пілотів.
– А що Осипов?
– Його трусило. Він говорив, що цього не може бути, кидався до Агати. Ми всі добре знали – раніше він був закоханий в неї, здається, вони навіть збиралися побратися, але потім Агата познайомилася з Курдашовим.
– То в поліції вважають, що це помста залицяльника-невдахи? – запитала Міра.
– Я не знаю, що там вважають в поліції.
– Але ж ви знаєте, що Осипова заарештували? – запитав Тарас Адамович.
– Так. Бо розливав шампанське у келихи саме він.
– То у шампанському справді була отрута? – поцікавилася Міра, озирнувшись на Тараса Адамовича.
– У келихах, не у пляшці. Ми маємо деякі матеріали слідства, – пояснив він поручику.
– Чому ж тоді ви не маєте моїх свідчень? Я все це вже розповідав поліції.
– Маємо. Але повторна розмова зі свідком – завжди корисна. З’являються нові подробиці.
– Наприклад?
– Я, звичайно, розумію, що «Гранд» – не одномоторний моноплан, але мені здається дивним, що люди в літаку час від часу втрачають одне одного з поля зору. Чому Курдашов з Агатою сиділи у кімнатці?
– Мабуть, через Осипова. Не думаю, що Агата хотіла його тут бачити.
– Чому ж він був на борту?
– Курдашов запросив… здається.
Слідчий задумливо погладив вуса та запитав:
– Скільки часу ви ще перебуватимете у Києві, поручику?
– Похорон завтра, на Лук’янівському кладовищі. Має приїхати і Сікорський.
– Справді? – скосив зацікавлений погляд у бік Рахліна Тарас Адамович.
– Ми мали повернутися до Вінниці дванадцятого грудня.
– А якщо вас викличуть у суд?
Рахлін здивовано поглянув на колишнього слідчого.
– Ми повернемося до Ескадри дванадцятого грудня. Хіба що Сікорський привезе документи, які дозволять нам затриматися у Києві.
Вони попрощалися посеред урочистого безмежжя аеродрому. Поручик стояв і дивився їм услід, здається й тоді, коли вони сідали у дрожки, візник яких, певно, стомився на них чекати.
Міра обережно визирнула з-за плеча Тараса Адамовича, зауважила самотню постать Рахліна біля ангара. Відігнала думку про другого пілота Куренівського аеродрому, який, певно, ховається у тіні якогось літака. І чого він нишпорив біля «Гранда»? Хотів почути, як вони опитуватимуть свідка?
– Що скажете, Міро? – запитав Тарас Адамович, коли Куренівський аеродром лишився далеко позаду.
– Здається, Рахліна вразило це вбивство більше, ніж смерті на фронті. Хоча ми не знаємо, що він бачив на війні.
– Ми не знаємо, що він бачив і під час цього польоту, – зауважив Тарас Адамович.
– Гадаєте, він щось приховує?
– Ні, навпаки. Він розповів нам навіть більше, ніж слідчим із поліції.
– Це ви розговорили його, – усміхнулась дівчина, – я здивувалася, коли ви почали розпитувати про рекордні перельоти на початку війни, які не стосуються справи.
Колишній слідчий відповів на усмішку, примружив лукаві очі.
– Люди охочіше розповідають про досягнення, аніж про дивні і незрозумілі події, свідками яких стали. А от після кількох історій з ними варто говорити про подробиці справи. Однак у його свідченнях забагато білих плям, які ми з вами спробуємо заповнити інформацією.
– Отже, він таки щось приховує!
– Ні, думаю, він розповів усе, що знав. Оскільки Рахлін був зосереджений на прокладанні курсу, то не надто уважно спостерігав за тим, що відбувалося у салоні літака. Тому його розповідь нагадує перелік усіх об’єктів, що потрапляли в поле зору під час польоту. Він звітував про все, на що дивився…
