Kitabı oku: «Справа мертвого авіатора», sayfa 3
Міра не переривала, хоч і розуміла, куди хилить колишній слідчий.
– Дивитися – не одне й те саме, що бачити, – підтвердив її здогад реплікою Тарас Адамович, – ми замало знаємо, щоб робити бодай якісь висновки. Сподіваюсь, вже сьогодні або завтра наш давній знайомий потішить нас більш детальними висновками експертів, що допоможе просунутися у справі.
– Ви запросили пана Менчиця? – уточнила Міра.
– Ще ні, але було б добре, якби ви запитали його, чи не хотів би він завітати на яблучний пиріг? Якось, при нагоді – усміхнувся Тарас Адамович, – можливо, ви зустрічатиметесь із сестрою біля Опери – тоді можна було б завітати у розшукову частину, привітатися з паном…
– Ви не хочете, щоб в поліції знали про ваше розслідування?
Колишній слідчий не відповів, вона зрозуміла без слів. Уже на кухні затишного будинку на Олегівській, приймаючи з рук господаря чашку з теплим узваром, Міра відчувала, якими важкими стали повіки – після кількох годин на свіжому морозному повітрі тепло підступно огортало її дрімотою. Хотілося сидіти на цій кухні вічно, загорнувшись у ковдру, та слухати історії старого слідчого, і не думати про холод аеродрому, на якому сів один із найбільших літаків імперії на борту з мертвими авіатором та його молодою дружиною. Як сказав Рахлін? Безперечно, красуня… Ім’я на смак як червоне вино – Агата. І навіщо вони пили те шампанське?
V. Учениця Ганса Гросса
Працівник антропометричного кабінету розшукової частини Київської міської поліції Яків Менчиць вирішив прогулятися пішки. Від Володимирської до будинку Тараса Адамовича йти з пів години, вистачить, щоб ще раз усе обміркувати.
Кілька днів тому він встиг відчути легкий дотик ностальгічного смутку, коли зрозумів, що розслідування завершилося, а з ним – вечори на веранді в оточенні яблуневого саду, посиденьки біля каміна, приправлені ароматом пуншу за особливим рецептом, спокійні післяполудневі години за кавою. В такі дні він міг сидіти навпроти Міри Томашевич, пальці якої пурхали над клавішами старої друкарської машинки. Меланхолія увійшла і по-господарськи всілася в крісло навпроти його столу, яке зазвичай любив займати начальник розшукової частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго або Тарас Адамович Галушко в ті рідкісні дні, коли мав настрій здійснити візит до колишнього місця служби.
Менчиць уже навіть почав звикати до цієї меланхолії, аж раптом Міра – хто б міг подумати! – увірвалася у його невеличкий закуток з акуратними стосами паперу та картотечними шафами, який у цьому будинку всі звикли називати антропометричним кабінетом. На ній було сіре пальто, у якому її постать видавалася ще тендітнішою, невеличкий капелюшок у тон. З-під ледь розстібнутого хутряного коміра пломеніла сукня кольору стиглої вишні. Усю Менчицеву меланхолію знесло свіжим поривом зимового вітру, що увірвався сюди разом із нею. Хоча стоси паперів не розлетілись навсібіч, змахнувши у повітрі крильми, наче зграйка білих метеликів. Отже, вітер йому примарився?
Міра розповіла про літак і Куренівський аеродром. Говорила про князя і його молоду дружину. Коли закінчила, обережно звела на нього очі в обрамленні темних вій. Хотілось відповісти «Я допоможу», натомість він запитав:
– Він погодився розслідувати?
– Так.
– Але чому? Справа вже в розшуковій частині. Над нею працюють… – він змовк, обережно добираючи слова, – не початківці.
– А Репойто-Дуб’яго?
– У відрядженні. Його немає в місті.
– Тарас Адамович має сумніви щодо головного підозрюваного у справі. Слідчі готові передати справу до суду, але він не впевнений, що все так… – вона зробила павзу, також добираючи потрібне слово, – однозначно. Що як розслідування справді йде хибним шляхом?
А він сам, яким шляхом йде зараз? Того разу начальник розшукової частини доручив справу зниклої Віри Томашевич йому, Якову Менчицю. Репойто-Дуб’яго знав, що колишній слідчий Галушко розшукує дівчину, співпраця з ним була не лише шаленою удачею для Менчиця, а й своєрідною угодою між розшуковою частиною та приватною особою. А тепер? Невже Тарас Адамович вирішив вести незалежне розслідування? Але чи можна вважати його незалежним, якщо працівник антропометричного кабінету приєднається до слідчого у відставці? Та ще й – а це нескладно передбачити – проти волі того, хто на час відсутності Репойто-Дуб’яго посів пост начальника розшукової частини.
– Я допоможу, – врешті він вимовив те, що збирався сказати відразу.
– Чудово, – відповіла дівчина, – Тарас Адамович планує спекти на вечір яблучний пиріг, каже, що ви належите до найпалкіших поціновувачів цього творіння.
Молодий слідчий усміхнувся. Невже він і справді готовий тішитися тим, що сталося на аеродромі? Зараз, крокуючи вузькою вуличкою, що звертала в бік Олегівської, Яків Менчиць думав, звідки вже встиг повернутися додому господар будинку посеред яблуневого саду у супроводі своєї секретарки в сукні кольору стиглої вишні. Чи почали вони збирати свідчення, зустрічалися з очевидцями? Говорити з пілотами – не те саме, що говорити з похмурим боязким слідчим із запліснявілого кабінету на третьому поверсі будинку по Володимирській, 15. А він же колись мріяв про закінчення розслідування, про те, як її сестру врешті розшукають і він зможе запросити Міру на вечерю до «Праги». Невже можна й справді було бути таким дурником – чекати закінчення розслідування?
У Києві перший сніг. Хрускотить під ногами, бадьорить морозним повітрям. Ані найменшого подиху вітру, повітря застигле і в’язке, наче кисіль. Хочеться вдихати його маленькими ковтками, стояти посеред вулиці – прислухатися до поодиноких сніжинок, що їх трусить велика снігова хмара, яка зупинилася над містом. Під цією хмарою, що затуляє сонце, здається, атмосфера у Києві стала іншою – все завмерло в очікуванні чогось, що розітне застигле кисільне повітря, відкриє насичену блакить неба для літаків. Складні фігури пілотажу для київських пілотів – іграшки. Вони мертвопетлюють, як Нестеров. Вражають, як Уточкін. Запрошують гарненьких панянок на вечерю до панорамної «Праги», як Назимов. Добре, хоч останній – не пілот.
Менчиць відганяє набридливі думки, крокує далі. Під пахвою тека з документами, що можуть знадобитися старому, який узявся розслідувати резонансну справу. Це порушення правил, можливо, і злочин – виносити матеріали розслідування за межі розшукової частини, та ще й демонструвати їх будь-кому. Лишень колишній слідчий Галушко – не будь-хто! Він пришвидшив ходу.
Олегівська – безлюдна. Акуратні парканчики, а за ними такі самі акуратні вишикувались будиночки. Узимку ця вуличка має зовсім інакший вигляд: не розкошує зеленню, як у вересні, що дивним чином єднає у собі кольори літа і ледь відчутну прохолоду осені в повітрі. Не грає золотом на сонці, як у жовтні та листопаді. Здається, він не бачив цю вулицю лише у її весняній іпостасі. Якою б вона була? У серпанку туманів і передчутті розквіту? Уся в білому цвітінні вишень? А сад Тараса Адамовича, певно, щовесни виграє рожевими відтінками, струшуючи напівпрозорі пелюстки додолу. У такому саду можна пити біле токайське з дівчиною, яка любить його. Вино, звичайно. Сумно усміхнувшись власним думкам, він торкнув рукою хвіртку.
– Пане Менчиць?! – пролунало за спиною.
Знайомий дівочий голос. Скількох дівчат він має шанс зустріти тут, біля будинку колишнього слідчого? Раніше думав – одну. Але голос не Мірин, та й Міра навряд чи тепер здивувалася б, побачивши його біля хвіртки. Отже…
Він озирнувся, вже знаючи, кого побачить – молодшу із сестер Томашевич. Видушив із себе привітання, хоч хотілося запитати, що вона тут робить? Невже Тарас Адамович, узявшись за справу мертвого авіатора, вирішив залучити до роботи ще одну секретарку?
– Що ви тут робите? – першою запитала вона. Запитання не надто ввічливе, якби він озвучив його, певно, й ворона на дереві каркнула щось на кшталт:
– Яка безтактність!
Оксамитовий – так, здається, говорять про особливий, м’який тембр голосу. Віра дбайливо загорнула в оксамит інтонацію, додала усмішку, лукаво примружила очі. Не дочекавшись відповіді, ошелешила його ще однією реплікою:
– Якби я знала, що ви збираєтеся провідати старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці, попросила б вас про супровід. Урешті, оперний поруч із відділком поліції, а місто зараз надто гарне, щоб гуляти вулицями на самоті.
– Я… я залюбки… складу вам компанію наступного разу.
– Боюся, тепер це станеться не скоро, – вона ступила кілька кроків уперед і очікувально зупинилася. Він рипнув хвірткою, провокуючи каркання ворони, Віра увійшла в яблуневий сад.
– Навесні, тут, напевно, дивовижно, – проворкотала вона, і він на мить запідозрив балерину в читанні думок. Відмахнувшись від цих нісенітниць, він увійшов у сад слідом за дівчиною.
– Я тут, щоби повідомити своїй сестрі, що разом із театром їду до Одеси.
І чого тих балерин так вабить Одеса?
– А ще, звісно, щоб стерти поблажливу посмішку з обличчя…
– «Старого педантичного ненависника коней на шаховій дошці»? – озвався з веранди господар.
– Підслуховуєте чужі розмови, пане слідчий? – запитала балерина.
– Завжди. Це чи не найважливіший інструмент у моїй роботі – уміти вчасно почути необхідну інформацію, – усміхнувся він і жестом запросив гостей до будинку.
У вітальні тріскотять дрова у каміні, посеред столу випускає пару з вигнутого носика круглобокий чайник, розмальований маками. У будинку затишно й пахне яблуками, як восени у саду. А ще пахне травами.
– Судячи з аромату, Марта не поскупилася й обдарувала вас своїми скарбами, – скосила погляд на господаря будинку Віра.
– Поскупилась, – усміхнувся Тарас Адамович, – найцінніші не дала.
Хто така Марта, Яків Менчиць не знав. Як почати розмову з дівчиною, яка сидить за столом за друкарською машинкою – теж. Однак магія цієї домівки врешті дає змогу йому вдихнути ароматного повітря на повні груди, всістися на стілець біля столу та заспокоїтися.
Тарас Адамович розливає чай, ставить на стіл розетки з варенням, тарілку з пухкими скибками хлібу. Чільне місце посеред столу тепер належить пирогу, що потіснив чайник у маках.
– З яблуками? – поцікавилася Віра.
– Не лише, – лукаво усміхнувся господар, – власне, я хотів додати ще ягідного варення, однак потім передумав. Окрім яблук, тут…
– Айви? – лишивши єдину нотку питальної інтонації, проказала Віра.
– Айви, – підтвердив господар будинку, – зранку ми з вашою сестрою були заклопотані, тому не встиг вигадати щось цікавіше для начинки пирога.
– Він і так бездоганний, – прокоментував Менчиць, відкушуючи шматок. – То ви були на аеродромі?
Віра питально поглянула на сестру.
– Я не розповідала, бо… – почала Міра.
– Вважаєте це таємницею слідства? – запитав Тарас Адамович, – Міро, все гаразд. Упевнений, ваша сестра не розголошуватиме подробиці розслідування, якщо, звісно, не знудиться, вислуховуючи наші припущення.
– Знуджуся, – пообіцяла Віра, – ви ж розслідуєте вбивство у літаку? Його все одно обговорює пів міста. Якщо якась вінценосна особа не здійснить візит до Києва чи ще когось не вб’ють, усі пліткуватимуть про вашу справу щонайменше два тижні. А ви ходили на аеродром, щоб знайти свідків?
– Так.
– Отримали потрібну інформацію?
– Ще не впевнені.
– Тобто?
– Робота зі свідками… завжди непроста.
Про свідків Тарас Галушко говорив колись з Естер, спогади про яку останнім часом спливали у пам’яті дедалі частіше, обпікаючи холодом. Вона любила сперечатися, посилаючись на авторитетів, хоч це ніколи не було для нього остаточним доказом – авторитети нерідко помиляються частіше за інших. Він розповідав їй, як зі свідками працював Георгій Рудий – дивився в очі, вивчав, кидав слова, які провокували вибух. Рудий занурювався у темне життя міста, знаходив очевидців, яким не була рада жодна зала суду. Їх могли не брати до уваги адвокати чи прокурори, свідкам Рудого не вірили присяжні. Але з їхньою допомогою начальник розшукової частини Київської міської поліції виявляв докази, які не могли ігнорувати в суді.
Блідий овал обличчя, темне волосся, завжди зібране, ніби замкнене у в’язниці зі шпильок. Зрідка вона прикрашала зачіску мерехтливою шпилькою із метеликом. Він пам’ятав її темні сукні з комірцями-стійками, тендітні білі руки – певно, їм не вистачало сонця, бо нерідко він помічав, що вони біліші за папір. Прозоріші за папір.
– Чому тебе це дратує? – запитувала Естер.
– Дратує? Зовсім ні. Але ти говориш, що свідки не мають жодного значення в роботі слідчого.
– Не зовсім так.
Це була її улюблена репліка. Вона говорила «не зовсім так», навіть коли сперечалася про якість кави чи фасон сукні. Вплітала її у мереживо довгих розмов, коли хотіла у чомусь його переконати. Говорила похапцем або розтягувала слова, усміхалася, зустрічаючись із ним очима над келихом чи пропалюючи сердитим поглядом. Кидала необережно, ніби ненароком, однак він знав – якщо Естер Бенкендорф проказала цю фразу, отже, стоятиме на своєму до кінця.
– Професор Ганс Гросс… – повільно вимовляла вона ім’я, яке він чув від неї у кілька разів частіше, ніж міг, щоб залишатися нейтральним слухачем. Вона, мабуть, відчувала, як після цього імені повітря ставало ваговитим і задушливим, електризувалося роздратуванням. Подумки він закочував очі, намагаючись залишатися спокійним, хоча розумів: дарма – Естер читала думки.
– Професор Ганс Гросс, – повторювала вона, ніби насолоджуючись посмаком імені, яке вимовляла, – багато часу присвятив вивченню теорії свідка.
– Ти дарма дратуєшся, – говорив йому Георгій Рудий, – валізку слідчого придумав якраз австрієць, про якого торочить Естер. Якщо теорія свідка і справді існує, то започаткував її, певно, теж бісів професор Ганс Гросс.
Естер говорила, чому не варто довіряти свідкам. Усім, а не лише повіям чи волоцюгам, яких натхненно знаходив Рудий десь на мальовничих київських околицях, шокуючи міських чиновників. Ганс Гросс колись був судовим слідчим, потім – помічником прокурора, врешті – професором Грацького університету, з-під пера якого вийшов «Порадник для судових слідчих, поліцейських чиновників, жандармів». Естер могла цитувати «Порадник» цілими абзацами. Ганс Гросс був її духовним учителем, орієнтиром, який вказував шлях. Вона працювала у розшуковій частині Київської міської поліції вже два роки – з вересня 1899-го. З грудня того ж року Ганс Гросс почав викладати криміналістику студентам Чернівецького університету. Тоді ж кількість згадок про професора у репліках Естер перейшла всі дозволені межі. Вона марила поїздкою до Чернівців. Можливо, якби ця дивна жінка зі шпилькою-метеликом менше говорила про австрійського криміналіста, Тарасу Адамовичу було б легше прийняти його погляди. Хтозна. Ганс Гросс заглиблювався у дослідження сприйняття людиною зовнішнього світу. Можливо, він мав рацію. Найімовірніше, таки мав.
– Ми просимо свідків перелічити факти. Але як відрізнити факт від висновку? – запитувала вона і відразу відповідала: – Якщо людина говорить «я бачила склянку з водою на столі» – це факт чи умовивід? Якщо склянку на столі показав вашому свідку ілюзіоніст, – ви впевнені у його свідченнях? А сама людина впевнена, що то була справді склянка, а не ілюзія, створена світлом чи системою дзеркал? Якщо темної ночі свідок бачить обриси людини у сукні, він свідчитиме – «я бачив жінку». Але чи справді то була жінка? Він зробив висновок з огляду на кілька деталей і, можливо, надав неправдиву інформацію слідчому.
– Сумніватися у свідченнях – наш обов’язок, – відповів їй Тарас Адамович. Але ж вона це знає. І знає, що він так відповість.
– Але свідчення очевидців вагомі для розслідування, без них неможливо рухатися далі. – додав слідчий Галушко.
– Ти говориш «очевидці», маючи на увазі осіб, які могли бачити щось важливе? Але свідки мають й інші органи чуттів. Найцікавіше те, що всі наші чуття легко обманути.
– Наприклад? – запитав він, наперед знаючи, які приклади вона наведе.
– Під час дощу споруди можуть видаватися ближчими, люди в темному одязі – більш худорлявими порівняно з тими, хто обирає світлі кольори, вогонь вночі також видається ближчим, ніж є насправді.
– Це закони оптики, а не обман. Слідчий повинен це розуміти.
– Слух теж можна обдурити. Дотик, запах, смак.
Він знав це. Хтозна, як люди запам’ятовують почуте. Навряд чи виокремлюють кожен звук, радше – вловлюють зміст, але тлумачать по-різному. Він допитував свідків на трамвайній зупинці, які бачили, як в однієї з пасажирок ридикюльник вихопив сумку, зістрибнув із вагона під час руху і кинувся навтьоки. За мить до цього увагу пасажирів відволік волоцюга, який біг за трамваєм і щось волав. Кожен свідок надав слідчому Галушку власну версію того, що вигукував волоцюга.
Він брав свідчення у постраждалих під час вуличних бійок і знав не гірше за Ганса Гросса – удар ножем чи влучання кулі спочатку відчуваються як поштовх. А той, хто під час бійки отримав кілька легких поранень і одне тяжке, найімовірніше, не зможе сказати, коли саме отримав останнє. Легкі поранення сприймаються жертвами як серйозні, а смертельні часто взагалі не відчуваються.
Чи можна тоді довіряти свідченням пілота, який увесь час слідкував за роботою мотора чи стежив за курсом? Та й хіба його свідчення бодай якось можуть допомогти їм зрозуміти, що саме сталося? Тарас Адамович подивився на дівчину, яка поставила запитання і, здається, вже доволі довго очікувала на відповідь.
– Віро, свідки – не єдине джерело інформації. І не найнадійніше.
– Що ж ви вважаєте більш надійним? – поцікавилася балерина.
– Та хоч би й висновок медичних експертів, які оглядали тіла жертв, – і він поглянув у бік Менчиця.
– Тарасе Адамовичу, – молодий слідчий, який простягнув теку господареві будинку, виглядав невпевнено. – Я хотів сказати вам відразу…
– Щось не так, пане Менчиць?
– До матеріалів справи не долучили висновок медичних експертів.
– Тіла не оглядали?
– Оглядали, – він завагався, – але…
Міра уважно подивилась на нього, Віра схилила гарненьку голівку на руку, якою сперлася на спинку стільця.
– …до справи не долучили. Слідчий, який веде справу, вирішив, що висновку, який підтвердив наявність отрути у келихах, цілком достатньо для обвинувачення.
Тарас Адамович відставив чашку.
– Цікаво… – протягнув він.
Гарний приклад для суперечки з нею. Що робити, коли інших доказів, окрім свідчень очевидців, немає? Що б запропонувала вона, учениця Ганса Гросса?
– То що ми робитимемо? – запитала Міра.
– Спробуємо знайти більше свідків, – усміхнувся Тарас Адамович.
– Але де?
– На похороні, звісно.
VI. Свідок доброї слави
Він пам’ятав похорон штабскапітана Нестерова. Газети публікували подробиці його смерті та оголошення про панахиду. Тоді було літо – та його частина, яку Тарас Адамович любив найбільше – фінальний акорд, який потім поволі зливається з осінньою мелодією. Колишній слідчий ховався від серпневої спеки у затінку на веранді, готував варення. Здається, грушеве, адже поміж його яблунь, ближче до паркану, сховалися дві тендітні грушки, що кілька років тому почали давати плоди. Мало хто міг розповісти, як саме загинув пілот, однак усі знали напевно – героїчно.
Похнюплену зграйку хлопчаків, які зібралися на подвір’ї, не тішили навіть ласощі господаря – надто великим було їхнє горе. Тарас Адамович обвів зацікавленим поглядом гостей, почастував шматками пирога, запропонував чай. Присутні іноді кидали короткі репліки й знову стискали вуста. Він співчутливо позирав на них, хоч і не міг до кінця збагнути, що саме вони відчувають. Тарас Адамович Галушко не мав кумирів, які раптово загинули. Власне, живих теж не мав.
Урешті пиріг та чай усе ж таки привели їх до тями – хлопчаки почали оповідати йому подробиці похорону, бо ж він сам зізнався, що був присутнім лише на панахиді. Не те щоб йому справді було цікаво, але він не наважувався переривати сумних промовців.
– Близько десятої години надворі вже була справжня юрма.
– Раніше! – зауважив Федір, який був не із сусідських дітлахів і хтозна, як прибився до їхнього гурту, – я йшов із Паньківської десь о восьмій, уже було не проштовхнутися.
– Купа людей зібралася біля собору…
Панахиду по Петру Нестерову відправили у Микільському військовому соборі, на якій був присутній увесь генералітет. Віддати шану загиблому прибула навіть Велика княгиня Милиця Миколаївна, уроджена чорногорська княжна, поціновувачка усього містичного і перша покровителька старця Распутіна, із сином князем, Романом Петровичем. Коли панахида завершилася, труну з пілотом, усю у квітах, виніс із собору саме князь Роман Петрович разом з офіцерами повітроплавальної роти.
– І потім усі рушили до Аскольдової могили, – втрутився високий чорнявий хлопчина.
– Наче то тебе питали, – огризнувся юний промовець, якого перебили.
Той насупився, витер уста, вимастивши щоку у чорничне варення, однак змовчав.
– Біля могили стріляли з гармат, – поважно промовив хлопчина у формі гімназиста. І чого він тут?
– А потім… – якийсь хлопчина хотів підхопити оповідь.
– Виступали всілякі поважні пани, щось говорили, доволі довго. Я схотів їсти, то відкусив яблука, але мама сказали, що не можна гучно чавкати.
На Софійській площі – урочистий молебень на честь перемоги над австро-угорськими військами. Вигуки «ура!» над юрбою, а потім – «вічна пам’ять», яку виводять десятки голосів. Гра контрастів.
Похорон князя Олександра Курдашова був зовсім скромним порівняно з процесією, що йшла за труною раніше загиблого його колеги. Тарас Адамович крокував слідом за невеликою групкою з рідних та знайомих. Як там говорила Естер – у темному вбранні люди видаються стрункішими? За кілька кроків від нього йшли Яків Менчиць та Міра. Дівчина у капелюшку з вуаллю, молодий слідчий – у темному костюмі та пальті, що враз додали йому дивного шарму впевненості. Навіть Міра, коли зустріла його на порозі будинку Тараса Адамовича, здивовано усміхнулася.
– Міро, – сказав колишній слідчий напередодні, ретельно добираючи слова. Вона звела очі над чашкою і питально подивилася на нього.
– Я хотів би попросити вас про послугу.
– Яку?
– Пам’ятаєте, я колись говорив вам, що приватних детективів у нас…
– Не надто схвалюють?
– Щось на кшталт. Вашу сестру я шукав із мовчазної згоди начальника розшукової частини, свого давнього друга Репойто-Дуб’яго.
Вона відставила чашку, склала руки на краєчку столу. Колишній слідчий мовив далі:
– Тепер ситуація інша. Слідчі хочуть закрити справу, в них є підозрюваний і вони мають доволі серйозні докази. Ми, так би мовити…
– Вставляємо їм палки в колеса?
– Вступимо у конфронтацію, якщо надалі проводитимемо розслідування і наші висновки не збігатимуться – а я в цьому майже впевнений – з їхніми.
– Що ж нам робити?
– Те, що мусимо. Але спробуємо уникати гострих кутів.
Він пояснив їй суть свого плану. Вона уважно його вислухала та змовницьки кивнула.
На Лук’янівському кладовищі незатишно. Сніг тримається на доріжках і могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволі різко посунула осінь на другий план. Тарас Адамович розглядає присутніх, супиться. Врешті, він любить плавні, майже непомітні переходи, коли літо обережно пірнає в осінь, поволі розфарбовуючись у її барви, а зима ввічливо запрошує весну, день у день розчищає доріжки від снігу, дозволяє проглянути з-під заметів першим квітам. Взаємини осені та зими складніші. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вривається в місто ранніми сутінками, холодним подихом вітру, зриваючи з дерев останні жовто-багряні гірлянди та змушує городян кутатися у шалики і хутро. А проте київська осінь романтична. Прикрашає вулиці, наповнює місто пахощами. Осінь зазвичай полишає місто зі сльозами – заливає Хрещатик, а потім змішує мокрий сніг із багнюкою. Цей сніг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане під останньою осінньою істерикою і, врешті, затримається надовго, коли зима повністю вступить у свої права.
Біля могил вони стоять півколом. Міра – поруч з Яковом Менчицем. Його привів сюди службовий обов’язок, її, за їхньою легендою – бажання віддати належне пам’яті першого Київського авіаконструктора, адже їхній батько теж був пілотом.
– Він був звичайним солдатом, – заперечила Міра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Київської міської поліції знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Він брав участь у розслідуванні справи моєї сестри?
– Щось на кшталт. Тому зараз відчуває… певну відповідальність за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дівчина.
– Не обов’язково звітувати про це слідчим, які будуть на похороні. Але хай краще вони звикнуть до вашої присутності у житті пана Менчиця. Щось мені підказує, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врешті остаточно роздратуємо поліцію.
Тарас Адамович сховався за спинами присутніх, хоч і розумів – його давно помітили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цікаво, хто з родичів прибув до Києва на похорон князя? Чи є тут знайомі Агати? За крок від нього – дівчина. Одяг простий, навіть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнішими, на її щоках сльози. Зовсім юна, молодша за Міру. Хто вона? Кого саме оплакує? Князя? Навряд чи родичка. Він обережно підступив ближче, сказав ледь чутно:
– Тяжка втрата…
Банальність, але як іще починати розмову в таких декораціях? Дівчина зіщулилася, готова спурхнути з місця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Він мовчав, намагаючись не налякати її ще більше.
– Ви знали…
– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоївкою нареченої князя, – швидко вимовила вона, ніби хотіла відкараскатися від його уваги.
– А тепер?
– Немає нареченої – немає роботи, – відповіла вона. – Ви з поліції?
– Щось на кшталт. Коли ви востаннє бачили пані Агату?
– Ввечері, напередодні відльоту. Вдень вони обвінчалися, вранці мали летіти до Києва. Я говорила молодій пані лишитися, казала, що мені наснився поганий сон.
– А вона?
– Сміялася, але я помітила, що її це збентежило.
– Чому?
– Бо ввечері вона про щось говорила з князем, а він гучно відповідав «Ні!». Вони навіть сперечалися – так мені здалося.
– Як думаєте, про що?
– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, пані Агата намагалася переконати його не летіти.
– Повірила в те, що ваш сон – пророчий?
– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – і сльози знов потекли по її щоках. Він не радив би плакати на морозі, але вирішив змовчати.
Колишній слідчий співчутливо поглянув на дівчину, відійшов убік, роздивляючись незнайомців. Рахлін говорив, що на похороні буде Сікорський. З одного боку – його не було в літаку, з іншого – він знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свідки з давніх-давен поділяються на «видоків» і «послухів». Видоки – очевидці. Послухів ще називають свідками доброї слави, вони можуть розповісти про життя жертви чи підозрюваного, його розмови і стосунки з друзями і рідними, описати характер чи особливі звички. Слідчому варто говорити і з першими, і з другими. Сікорський міг стати свідком доброї слави, адже Курдашов колись був його професором, а потім – колегою. Найімовірніше, він знає і підозрюваного – Осипова.
Родина Сікорських була відомою в Києві. Тепер уже і завдяки сину-авіаконструктору. Однак, коли Ігор Сікорський ще навчався у Першій київській гімназії – найпрестижнішій у місті – гімназійні вчителі уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прізвище. Іван Олексійович Сікорський був відомим лікарем-психіатром, професором Університету Святого Володимира. За рік до трагічної загибелі Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексійович був одним з експертів зі сторони обвинувачення у справі Менделя Бейліса.
Як називати свідка обвинувачення, який не був очевидцем події? Свідок лихої слави? Якби Естер чула промову професора Сікорського у залі суду, вона могла б довго і натхненно критикувати її. Натомість із критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психіатрія» майже відразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психіатрів у повному складі підписалося під схожою за змістом резолюцією. Навесні 1913 року XII Всеросійський пироговський з’їзд лікарів ухвалив резолюцію проти експертизи Сікорського.
Микола Красовський, якого відсторонили від справи, холодно сказав йому:
– Чортівня. Я не знаю, може, всі професори психіатрії рано чи пізно стають схожими на своїх пацієнтів, чи то тимчасове затьмарення, або…
– Свідчення під тиском?
– Байдуже. Вони намагаються повісити убивство на невинувату людину.
У теплому затишку кімнати з каміном у будинку Тараса Адамовича Міра поставила запитання, яке змусило його пригадати діалог із Красовським.
– Чому ви впевнені у тому, що слідчі помиляються?
– Не впевнений. Просто маю деякі сумніви.
– То, може, варто…
– Залишити все як є і сподіватися, що поліція докопається до правди? Міро, я залюбки так і зробив би, якби вірив, що поліція поставила собі саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо іншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертів не долучили до справи, лише підтверджують спробу поліції…
– Я розумію.
– У цьому складність справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслідувати роками. Навіть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справі про вбивства шукати потрібно лише вбивцю. І добре, якщо його справді шукають, а не обирають з найбільш зручних варіантів.
Міра не відповіла, поставила на стіл біля Естер горщик із геранню, яку принесла із собою, аргументуючи тим, що квіти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кімнату, залишився вдоволений побаченим – герань освіжала спартанський інтер’єр.
Зараз він думав не про інтер’єри – колишній слідчий стояв біля свіжих могил, бачив краєчки темних трун у квітах, Міру у вуалі поруч з Яковом Менчицем. За кілька метрів від них – обличчя авіаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рівний ніс, насуплені густі брови, маленький прямокутник вусів. Зовсім молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…
– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив із ледь відчутним дотиком руки до його плеча. Він чув цей хриплуватий тембр раніше. Що ж, цього слід було очікувати. Не озираючись, він так само тихо відповів:
– Вітаю вас, пане Фогль.
Дійсний статський радник, заступник начальника розшукової частини Київської міської поліції Іван Арчибальдович Фогль, чоловік-монокль – бо ж із ним він ніколи не розлучався. Саме його ім’я Тарас Адамович побачив на теці, що її приніс Яків Менчиць.
– Він особисто веде розслідування? – запитав, розуміючи, Менчиць знає – питання риторичне.
– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радість побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокійним, – а оскільки це місце навряд чи призначене для таких почуттів, хотів би попросити вас… Не знаю навіть, як краще сказати.
