Kitabı oku: «Ключі Марії», sayfa 7

Розділ 18

Львів, травень 1941. Професору повертають повний контроль над помешканням

Вийшовши з управління НКВС на вулицю, Курилас побачив неподалік свою служницю в обшарпаному плащі, з якого стирчали клапті вати, вона кинулася до нього з плачем і стала дякувати, що її порятовано. Обличчя її було змарніле й зі слідами синців. Нею трусило.

– Чому ти в плащі? – запитав Курилас. – Не жарко?

– Чому? Бо підсподом ніц нема. Все з мене постягали.

– Хто?

– Та всілякі лярви, які там сидять. Проститутки – от хто. Але вони діти трудового народу. Їм усе можна. Заберіть мене хутчіш додому.

Їх посадили до авта у супроводі молодого офіцера, якому полковник доручив нести реліквії, загорнуті в полотно. Біля будинку під брамою стояла вантажівка. Кравцов, зіпершись спиною на кабіну, закурював самокрутку. Водій порядкував на кузові, соваючи набиті валізи.

– Падгані іх там, – сказав Кравцов до офіцера. – Заєбалі. Такой цирк устроілі! Мала таво, што мамаша старая бальшевічка, так єщьо і синок етай старай шлюхі замначальніка тюрьми работаєт. Прєдставляєш?

– Да вот я как чуствавал, шо будєт нєпроста.

– А у нас нікада проста нє биваєт. Он, нас, блять, всєгда пад танк брасаєт.

Курилас піднімався по сходах, відчуваючи неймовірну втому. За його спиною тюпали офіцер і служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусові квартиранти витягали з кімнат свої речі, пакувалися і при цьому голосно сварилися.

– О! – визвірилася на Куриласа мамаша. – Явілся – нє запилілся! Пасматрітє на нєво! Аказуваєцца ми єму мєша-а-алі! Тєпєрь нас на уліцу? Да? С рєбьонкамі? О! А ета хто! – показала рукою на служницю. – Да ета ж враг народа! Єйо на Сібірь упєчь нада! Скатіна! Палавой тряпкай чуть мєня нє ударіла!

Мамаша по тих словах кинулася до служниці, намагаючись вхопити її за волосся, але та несподівано буцнула її головою, певно, в тюрмі навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на підлогу, задерла ноги, демонструючи довгі панталони, і заверещала, як недорізана. Зчинився ще більший галас. Тут і решта пожильців налетіли та загалділи, перебиваючи одні одних.

– Малчать! – гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.

Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав:

– Фамілія!

– Пєтрова!

– Імя отчєства!

– Роза Міхалавна.

– Так вот, Пєтрова, она же Роза Міхалавна, даю вам чяс. Прі полнай тішинє унасітє всьо свайо барахло на уліцу. Там вас ажидаєт грузавік, каторий завєзьот вас на новую квартіру. Всєм всьо панятна?

Перелякані квартиранти закивали головами і враз заметушилися. Знову почувся гуркіт меблів, які совали в різні боки, але тепер ці люди лише перешіптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу і пішла шукати свою скриню з вбранням.

– Я тут побуду, товаришу професор, – сказав офіцер, вручаючи йому пакунок. – Постежу за порядком.

– Дякую.

Дружина професора теж вирішила простежити за порядком і не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор і не свої меблі.

– Перепрошую, – сказала пані професорова. – Це не ваша канапа. І килим не ваш.

– Как нє наша? – зашепотіла мамаша. – Как нє наша? Ми уже мєсяц как спім на етам діванє.

– Занєсті на мєста! – знову гаркнув офіцер. – Чужова нє трожь. За мародьорство трібунал!

– Да ви знаєтє, кто мой син?

– Мнє насрать, кто ваш син! – гримнув офіцер. – Панятна?

Стара схопилася за серце. Канапа поїхала назад. Тепер за порядком стежили обоє – офіцер і дружина професора. До них також приєдналася бойова служниця, котра нарешті причепурилася і перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, і готова була в будь-який момент кинутися на агресорів.

Богдан Курилас зачинився в своєму кабінеті, виклав реліквії на письмовий стіл і замислився. Ситуація не проста. Він повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Більше того, він повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважніше, не піддаючи сумніву полковникових тверджень.

Поки відбувався в помешканні рейвах, не було й думки сісти за роботу. Курилас пішов на кухню і нагрів собі чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всі дрібні картини з тих кімнат, які з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’ємні. То була мудра думка, бо невеликі картини наїзники могли поховати у свої громіздкі дерев’яні валізи.

В останні хвилини часу, який виділив офіцер на виселення, хата просто здригалася від тупотіння ніг, траскання дверима і дитячого плачу. Нарешті все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офіцерові, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком і п’ють каву. Пані професорова вміла знаходити спільну мову з будь-ким, то швидко знайшла і з енкавеесником. Виявилося, він походив з Поділля, закінчив Інститут народної освіти і був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собі ввічливий і милий інтелігент. «Цікаво, чи він з такою ж милою усмішкою садить людей у товарняки, які прямують до Казахстану?» – подумав Богдан. Нарешті попрощалися, офіцер пішов.

Служниця взялася замітати в звільнених покоях, час від часу вигукуючи прокльони на адресу визволителів. Раптом обурено скрикнула:

– А не насеру матері їхній? Людоньки! Та хто таке видів?

– Що таке? – запитала професорова і поквапилася до покою. За нею пішов і Курилас.

Їхні меблі були на місці, але… Добротну горіхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкіряну канапу розпороли, картини теж.

– От худоба! – обурилася дружина.

– Я зараз дожену їх! – зголосилася служниця.

– Ні-ні, – заспокоював їх Богдан. – Не треба. Це зайве. Нещасні люди. Для нас і так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

– Але ж вони не вічні, – сказала дружина.

– Як і ми… як і ми…

Раптом вхідні двері відчинилися і з’явився офіцер, волочачи за собою одного з чоловіків, що були виселені. В чоловіка з розбитого носа текла кров, і він весь час шморгав.

– Я почув від них, що вони натворили, – повідомив офіцер. – Хвалилися між собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.

Після цього він потягнув чоловіка назад і з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той під крики своєї родини котиться вниз. Офіцер вийняв блокнот і швиденько записав, що було пошкоджено, потім вибачився і пішов.

– Яка гарна людина, – промовила дружина.

– Побачимо, – відповів Богдан. – А якби попався їм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

– Бачиш – усе нам компенсують.

– А ти замислилася, яким чином? Ні? То я тобі підкажу: привезуть нам меблі й картини з помешкання іншої родини, яку вивезли до Сибіру. І в той час, як ми будемо сидіти на їхній шкіряній канапі, вони самі будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.

Розділ 19

Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку

Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? – майже кричала вона. – Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє – кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» – розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! – бурчала кадровичка. – Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»

Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя – це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!

На кухонному столі, на свій подив, він побачив тарілку з холодним супом і поруч записку: «Якщо хочеш гаряче – підігрій!»

– Обіцяний обід! – здогадався він і відчув себе винуватим.

Так Клейнод-молодший відволік його від усього, разом із можливістю пообідати з Ріною по-домашньому.

Клейноду нещодавно виповнилося вісімдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось і дивним, і смішним. З іншого боку, думки про його померлого батька, вік якого Олег не уточнив, але приблизно міг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад і немов підказували Бісмарку, що він займається правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголіття, адже і Георгію Георгійовичу Польському, якщо вірити правнучці і фотографії з Греції, вже сто вісім, і Віталій Петрович Клейнод-старший, який помер кілька років тому, якщо і не дожив до ста, то тільки декілька років, хоча цілком міг і дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже після повноліття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологів-довгожителів дуже відрізнявся. Польський жив у своєму будинку на грецькому острові і грошима допомагав рідні в Києві. А Віталій Петрович бідував собі на Подолі і залежав від якихось ліків, які тільки Польський міг дістати і надіслати. І як тільки передачі з грецького острова на Поділ припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочується вечірнє сонце за горизонт.

Клейнод-молодший, на жаль, не знав назви цих грецьких ліків. Але знав, що тато страждав від раку шлунка і гіпертонії. І білий дрібний порошок, у якому деякі порошинки були трохи більшого розміру, ніж інші, не тільки звільняв тата від болю і від стрибків тиску, а й надавав йому дивовижну для його стану здоров’я та віку силу і енергію. Одного «фантика» з цим порошком, що майже не мав ваги, йому вистачало на кілька місяців!

Клейнод із заздрістю розповідав, як батько раптом вирішив зайнятися скандинавською ходою, роздобув десь старі лещетарські палиці і виходив уночі на двогодинну прогулянку. Проходив він усю Костянтинівську аж до автомобільних салонів, і потім повертався додому, і все ще не хотів лягати, блукав по хаті, мив посуд, не даючи синові заснути.

Дивно, що ці ліки Польський надсилав у листах. Бісмарк просив сина археолога пошукати конверти зі зворотною адресою. Той пообіцяв, хоча відразу попередив, що в їхньому помешканні речі й документи пропадають безслідно. А потім додав, що й паспорт загубив торік. У кожному разі, тепер у Клейнода є номер Олегового мобільника, і якщо він щось знайде, то обов’язково зателефонує!

– Це ж скільки цікавого можна дізнатися в обмін на пачку пельменів і пляшку херсонського «Каберне»! – все ще не міг заспокоїтись Олег.

Холодний суп, приготований Ріною, не викликав апетиту. А підігрівати його не хотілося, щоб не відволікатися від сьогоднішньої зустрічі з цим говірким дідком. Олег пригадував різні деталі розмови, згадував і саме помешкання, меблі, захаращену кухню, дивний запах, у якому відчувалися і нотки мокрих обмилків, і тепла вогкість. А ще в розмові розкрилась таємниця громадської організації «Інститут-архів», від імені якої він відправляв товаришеві батька вимогливі листи. Виявилося, що якийсь молодик попросив у старого зареєструвати на його адресу громадську організацію і дав йому за це п’ятсот доларів. А потім приніс якісь папери старому на підпис, показав синові археолога дві печатки: круглу і прямокутну з адресою. Круглу він забрав собі, а прямокутну залишив старому. Так що Клейно тепер відчував себе не нікому не потрібним дідом, а засновником важливої громадської організації. А на питання: «Чим же насправді займається “Інститут-архів”? той відповів: «Та тим самим, чим і інші такі ж організації – нічим!»

Усмішка сама з’явилася на обличчі Бісмарка від думок про старого. Він тепер думав, що дійсно: люди похилого віку – вони як діти. Тільки дітям треба дарувати цукерки, якщо хочеш їм сподобатися і викликати довіру! А літнім людям треба щось солоне – пельмені, консерви!

Щоб відволіктися нарешті від сім’ї Клейнодів, Олег дістав сиґнет, покрутив, надів на мізинець правої руки і здивувався – перстень сидів на пальці, як влитий. Не тиснув і не бовтався, а сів так, як король сідає на трон. І коли Олег це усвідомив, то усмішка його стала раптом самовпевненішою і більше не пов’язаною з родиною Клейнодів, останній представник якої доживав віку.

Перед сном Олег ще випив чаю і тільки після цього зняв перстень і сховав його. В хаті було незвично тихо. Дивним чином Бісмарк відчував відсутність Ріни, як щось незвичайне і тривожне. Хоча думки про те, що вона може прийти в будь-який час, навіть о п’ятій ранку, трохи засмучували. Людина, яку він впустив до себе, нехай навіть тимчасово, мала б підпорядковуватися його правилам, а не жити за своїми. Але Бісмарк з самого початку дав слабину і тепер цю ситуацію було не виправити. Він сам пішов з нею пити, він сам дав їй ключ, він не вигнав її з квартири, коли зрозумів, що ключ вона передала комусь іще.

Об одинадцятій зателефонував Адік.

– Ну, як там з написанням історії української археології? – напівжартома запитав він.

– Дуже цікаво! Вважаю, що будуть сюрпризи!

– А коли будуть?

– Скоро!

– То що, може, зустрінемося і розкажеш?

Бісмарку ця перспектива не сподобалася.

– Не зараз, давай завтра! Краще завтра під вечір! Я хочу ще раз із сином покійного Клейнода зустрітися!

– А! Ну добре! Слава Богу, хоч хтось із них помер! – у голосі Адіка прозвучало бадьоре задоволення.

– Помер два роки тому, але прожив близько ста років! – поспішив повідомити Олег, думаючи, що ця новина змусить Адіка задуматися.

Лягаючи спати, Олег залишив половину канапи вільною разом з окремою ковдрою і окремою подушкою. І зробив він це скоріше тому, що не хотів бути розбудженим Ріною, яка б, мабуть, не лізла під його ковдру, якщо б прийшла уночі або під ранок!

Розділ 20

Львів, травень 1941. Професор захопився продовженням «Хроніки Ольгерда»

Нарешті Курилас міг сісти за письмовий стіл. Для початку він зробив короткі нотатки з недавньої бесіди в НКВС, щоби певні моменти не вивітрилися з пам’яті. Потім розгорнув папку з продовженням «Хроніки Ольгерда».

«Вранці наступного дня брат Лука подався до знайомого грека Іларіона, який розбирав папіруси й глиняні таблиці в бібліотеці на пагорбі. Лука опісля казав, що бібліотека його неймовірно вразила, бо хоч він і не належав до народу Книги, але був книжником і відчував душевний тремт, беручи до рук витвір з-поза сторіч. Бібліотека займала просторе приміщення з багатьма шестигранними галереями, з широкими вентиляційними колодязями, що їх відгороджували невисокі дерев’яні перила. Галереї плавно перетікали одна в другу, мовби заманюючи відвідувача проникати все вглиб і вглиб цієї імперії стародавньої мудрості. На драбинах, приставлених до стелажів, господарювали ченці, упорядковуючи всі ці скарби та пильно звіряючи зі списками, які тримали перед очима. Час від часу вони перегукувалися, називали чиїсь імена або назви книжок.

Після звільнення Єрусалима в бібліотеці панував розгардіяш, який учинили були мусульмани, боронячись від хрестоносців, та й самі хрестоносці, коли увірвалися сюди, переслідуючи ворога. Але все вже знову стояло на місцях. Лише потрощені глиняні таблички з Вавилонської бібліотеки потребували довшого часу на реставрацію. Лука потім казав, що його вразив також особливий запах, який панував у тій книгозбірні, запах папірусів і пергаментів, глини і кедрового дерева.

Він поцікавився в Іларіона, що той знає про дівчину, яка втекла від короля. Грек був здивований його запитанням і своєю чергою перепитав:

– А що знаєш ти?

– Нічого, – відказав брат Лука, – просто нам зустрілися ті, що її вистежували. Я здивувався, що шукати її вирядили кілька лицарських загонів. Отже, це не проста дівиця.

– Ні, не проста. Але краще тобі про неї не розпитувати, – похитав головою Іларіон.

– Чому? За кілька днів ми покидаємо Єрусалим і вирушаємо додому. Я не буду мати змоги зрадити таємницю, якщо це справді таємниця.

– Можеш нею поділитися, коли покинете кордони королівства. – Іларіон підвів брата Луку до полиці з сувоями, списаними єгипетськими ієрогліфами, і сказав: – Ось тут, у записках Аменхотепа Четвертого Ехнатона вперше розповідається про єгипетську богиню Маа, яка залишається вічно молодою. Вона помирає замолоду, але потім щоразу відроджується. І знову юна та вродлива. Її зображали зі страусиним пером на голові.

– Який це стосунок має до дівчини, яку розшукують? – здивувався Лука.

– Король переконаний, що вона і є тією богинею. Але тепер її зовуть Марія.

– Як Богоматір? – здивувався брат Лука.

– Можливо, це і є вічно молода Богородиця Діва Марія, за якою полюють багато королів, – повідомив притишеним голосом грек. – А тепер ще й Папа.

– Навіщо вона їм?

– Вся суть у Virginis laktari.

– Молоко Богородиці? – перепитав ошелешений брат Лука.

– Невже ти про нього не чув? Адже воно зберігається на Афонській горі, в Халкопратійському соборі в Константинополі та в багатьох інших храмах. Коли народився Христос у Вифлеємській печері, то з персів Діви Марії витекло на землю молоко, і там, де воно витікало, земля ставала біла, як молоко, і вурдилася, наче сир.

– Або на сніг чи іній…

– Ти його бачив? – насторожився грек.

– Не певен… Але дещо чув, – якомога байдужим голосом відказав Лука.

– Отже, ти мусиш знати, мабуть, що тепер щороку на Різдво земля в цьому місці кипить, як джерело. До цього джерела в день Різдва приходить Єрусалимський патріярх, відбуває святу літургію, збирає цю білу землю, ліпить з неї млинці, а відтак на кожному млинцеві з одного боку витискають зображення Діви Марії з Немовлятком, а з другого – напис: “Молоко Пречистої Богородиці”. Після чого патріярх посилає цю білу землю в дар християнським королям.

– Те, що ти розповів, я знаю, – сказав брат Лука. – Я знаю, що в багатьох храмах молоко Богородиці зберігається в пляшечках чи то у вигляді сиру, чи у вигляді рідини. Але… – брат Лука завагався, чи варто розповідати далі.

– Ти щось знаєш іще? – запитав, прискаливши око, грек. – Тепер ти мені не довіряєш?

– Ні… це не так. Довіряю. У печері, де ми сховалися від сарацинів, ми побачили щось схоже на іній на стінах. І на смак воно було, як молоко. Коли ми його спробували, то відчули таку силу, що вибігли з печери і порубали половину сарацинів, хоча нас було значно менше. Навіть я убив чотирьох. Розумієш?

– Де це було?

– В печері на захід від Єрусалима. Пів дня дороги до неї.

– Це одна з тих печер, де вона ховалася. Ти нікому про це не казав?

– Ні.

– Якщо ми з тобою по одному боці, то й не кажи нікому, – прошепотів грек. – Я не хочу, щоб її вистежили. Окрім сили, той іній ще якось діє?

– Так. Після першої проби бачиш речі такими, якими ти хочеш, щоб вони були. Після другої бачиш їх такими, якими вони й не були. Після третьої бачиш їх такими, якими вони є насправді. І це вражає.

– Так, це воно.

Тоді Лука запитав, що він має на увазі, кажучи, що причиною полювання за тією таємничою дівчиною є молоко Богородиці. Грек пояснив:

– Ти ж бо сам переконався у його цілющих властивостях. Однак те, що досі вдалося добути – це мізер. Сильні світу цього бажають його добути більше.

– А та земля, яку на Різдво збирають, не має цілющих властивостей?

– Ні. Це не більше, як реліквія. Отой іній, що ви знайшли в печері, є найціннішим. Але ж його мало. І трапляється все рідше й рідше. Богородиця розчарувалася в хрестоносцях і не бачить більше сенсу підтримувати їх на силах. Господні воїни перетворилися на грабіжників і ґвалтівників.

– Стривай, – роздумував Лука, – отже, та дівчина, за якою полюють, і є воскресла Богородиця?

– Саме так. Але вона змушена ховатися.

– А молоко, яке проступило на стінах печери… Воно звідки? Невже з того часу, відколи вона ховалася від Ірода?

– Могло бути й відтоді. А могло з’явитися недавно, якщо Діва ховалася там від Балдуїна.

При цих словах грек з підозрою поглянув на Луку, але старий не змінився в обличчі.

– Себто… молоко в неї з’являється, навіть якщо вона не годує немовля? – дивувався він.

– У тих єгипетських папірусах, які я тобі показував, написано, що в богині Маа молоко починає сочитися, коли на небі з’являється повний місяць. Те саме відбувається і з відродженою Дівою».