Kitabı oku: «Ключі Марії», sayfa 5
Розділ 12
Львів, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитує Жозефа Ренана
Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.
Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.
Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.
Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.
«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».
Потім у його голові закрутилося прізвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.
Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба ж я з цим не змирився? Хіба не чекав такого дзвінка щодня?» Він поглянув на похмуру будівлю НКВС, раніше, коли тут містилася адміністрація міських електричних закладів, вона не виглядала так похмуро, але з того часу, як засіли там чекісти, якась патина сірості і глибокого смутку вкрила її. Вікна завше були темні вдень, а вечорами і вночі світилися, але були затулені непроникними шторами. «Найвища будівля у Львові, бо видно з неї Сибір», – так жартували львів’яни.
Біля входу стояв вартовий з гвинтівкою і теж курив. «Може, не йти?» – подумалося, але виходу й так не було, тепер уже нема де сховатися. Зробивши ще кілька кроків, побачив, як вартовий виструнчився і втупився в нього.
– Я до полковника Ваврика, – якомога спокійніше повідомив Курилас.
Його впевнений голос, сміливий погляд викликали у вартового деяке здивування, але він підійшов до дверей і натиснув дзвінок. За хвилю вийшов черговий.
– Він до полковника Ваврика.
– Вас викликали? – запитав черговий.
– Так. На другу годину.
Черговий і вартовий одночасно глипнули на годинники. Курилас усміхнувся, впізнавши на їхніх зап’ястях німецькі годинники, які вони вочевидь отримали на спільному з німцями параді. А, може, відібрали в когось із львів’ян.
Черговий зник. Вартовий не зводив очей з професора, мабуть, сподіваючись провокації. Знову відчинилися двері, і черговий сказав:
– Ідіть за мною, – і пропустив відвідувача поперед себе.
Курилас пройшов у фоє і побачив, як згори сходами спускається високий кремезний чоловік, мабуть, його ровесник, з густою, злегка сивуватою шевелюрою і грубо витесаним обличчям, що було поцятковане ямками. Він, усміхаючись, простягнув руку:
– Це я вас викликав, товаришу професоре. Ходіть зі мною.
Вони мовчки піднялися сходами, застеленими довгим бордовим килимком, який попід кожним східцем притримував металевий штир.
Курилас відчував тремтіння, хоча перед тим, як іти сюди, встиг випити ліки, які регулюють пульс і тиск. «Треба було краще випити горілки», – подумав він.
Полковник відчинив двері просторого кабінету і запросив усередину. Вони сіли обабіч громіздкого письмового столу. Тут усі меблі ще були польські, але, вочевидь, конфісковані в приватних помешканнях, бо усі ці креденси, що правили тепер за шафи для папок, раніше служили для посуду.
– Отже, – почав полковник, – гадаю, ви перечитали ще раз хроніку.
– Перечитав. Навіть двічі. І не розумію, що саме вас у ній зацікавило.
Полковник висунув шухляду і вийняв прозору пляшечку у формі грушки, заткану дерев’яним корком з червоним сургучем. Усередині пляшечки білів снігоподібний порошок.
– Нас цікавить оце, – полковник простягнув пляшечку професорові. Той узяв її і здивовано покрутив у пальцях.
– Що це?
– Це саме те, що зішкрябали лицарі в печері.
– Молоко Богородиці? – отерп Курилас.
– Саме так. Лицаря Ольгерда було підступно вбито в Києві. Його закопали під Софійським собором. Коли там відбулися розкопки, було знайдено його кістяк і ось цю пляшечку. Професор Грушевський перший висловив думку, що це і є те саме молоко Богородиці, яке було знайдене в печері. Правда, хтось нас випередив і частину цього порошку привласнив. Хто то міг бути, нам не вдалося з’ясувати. Однак Грушевському було заборонено про це писати і говорити. Він, звісно, не послухав, а відтак кілька істориків та археологів зникло в заметах Сибіру. Його теж було знищено. Дивуєтеся, що я вам так вільно все розповідаю? Справа в тому, що знищили цих гарних людей вороги народу. За що й самі вони у тридцять восьмому були розстріляні.
– А чим я можу допомогти?
– Ну, бачите… – полковник забрав пляшечку і сховав її до шухляди. – Вороги народу перестаралися і фактично угробили всю історичну науку. У нас нема кадрів, які могли б робити глибокі дослідження. Вся надія на тих, хто зостався у Львові. Серед них ми вибрали вас, як знаного дослідника хрестових воєн і участі в них лицарів з Галичини та Волині. Що ви думаєте про дівчину, яку було врятовано лицарями?
– За якою влаштували полювання король Балдуїн і Папа Римський?
– Так. Хто вона, на вашу думку?
– Якщо покладатися на хроніку, це вічно юна єгипетська богиня Маа або ж… Богородиця. Але ж це не більше, аніж легенда.
– Легенда легендою, та все ж є в ній певний сенс, – полковник підняв вказівного пальця догори. – В Жозефа Ернеста Ренана* є цікавий здогад, що Жанна д’Арк насправді не чула голосів архангела Михаїла, святих Катерини Александрійської і Маргарити Антіохійської. Вони не розмовляли з нею, бо вона сама була Богородицею. Дівою-Войовницею.
Курилас закашлявся від несподіванки, йому не доводилося нічого подібного читати в Ренана.
– Дозвольте запитати, в якій саме праці Ренана є таке висловлювання. Бо «Життя Ісуса» я читав.
– Не маю сумнівів, що читали. Але в тому-то й справа, що в жодній. Це висловлювання було виявлене в його паперах. Праця так і зосталася в рукописах, мабуть, тому, що ніколи не була завершена. Але він не єдиний, хто так думав. Тома Кемпійський в листі до Папи писав про Богородицю: «Вона, наче весна, вічно молода, народжується в новому тілі зазвичай юної Діви і в юному віці гине, щоб відродитися знову і знову. За нею полюють всі сили зла і добра, її хочуть упіймати, а вона щоразу вислизає, мов промінь сонця з долонь. То її бачили в Лондоні, то в Льєжі, то в Саламанці, то в Мюнхені… Завжди вона одна й та сама і разом з тим різна». Прадавні культури та релігії породили найдовершенішу мисль – ідею перевтілювання душ. Фенікс – це символ природного життя всесвіту, що вічно готує собі сам купину для самоспалення, згорає, але з його попелу народжується нове, молоде й свіже життя. А головне – відмолоджений дух! Молоко Богородиці дасть нам змогу теж, як Феніксові, відроджуватися знову і знову, але вже не такими самими, якими були, а довершенішими, проясненими, сповненими нових завдань і можливостей. Жанна д’Арк була сама святою Катериною, що походила з єгипетської Александрії і загинула мученицькою смертю в 307 році. Тому її зображення на іконах оздоблюють меч і колесо. Вона також була і святою Маргаритою з Антіохії, яка теж загинула мученицькою смертю в 305 році у своєму рідному місті. В християнському мистецтві її зображають, як діву, що тримає в руці меч у вигляді хреста. Згодом її зображення на іконах стали все частіше з’являтися поруч з образами святої Катерини.
– Через два роки по смерті свята Маргарита втілилася в святу Катерину? – здивувався Курилас.
– Так.
Полковник, здавалося, входив в екстаз.
– Але Жанну д’Арк спалили, – несміливо нагадав Курилас.
Розділ 13
Київ, жовтень 2019. Інтелігентні діти мату не бояться
Такі квартири Бісмарк бачив раніше тільки в старих радянських фільмах! Високі, під саму стелю двері йому відчинила дівчинка в модно порваних джинсах і в «новорічному» светрі, на якому один олень трахав іншого. На вигляд їй були років шістнадцять-сімнадцять, ну і вела вона себе теж відповідно.
– Твій дідусь вдома? – трохи фамільярно, але доброзичливо запитав її Олег і, кинувши погляд на папірець у руці, уточнив. – Польський Георгій Георгійович?
– Це прадідусь, – поправила його дівчинка. – Він вже давно не вдома! – на її личку засвітилася пустотлива посмішка.
– А-а, вибач! Я розумію. Але я хотів про нього поговорити, я пишу історію української археології.
Дівчинка ще раз усміхнулася і пропустила його в передпокій, почекала, поки він скине куртку і роззується, і провела до просторої кімнати. На стінах – картини і фотографії в рамах, під великим вікном – круглий стіл, накритий синьою скатертиною з бахромою по краю. На столі – червона кришталева ваза для квітів, листи, якісь документи.
– Сідайте! – кивнула дівчинка на крісло. – Бабуся скоро прийде.
– А можна з тобою поговорити? Як тебе звуть? – Олег постарався якомога привітніше заглянути в обличчя правнучці археолога.
– Катя, – відповіла вона і сама всілася за стіл. – А про що ви хочете поговорити? Про результати ЗНО?
– Ні, – запевнив він Катю. – Чому ти так думаєш?
– Та зі мною всі хочуть про це поговорити. Ну, провалила я ЗНО, і що? Я ж в університет і не збиралася.
– А куди ти збираєшся?
– А нікуди! Хочу спочатку до дорослого життя придивитися. Може, мені в ньому взагалі не сподобається?
– А ти прадідуся добре пам’ятаєш? – перевів Олег розмову на важливішу для нього тему.
– Звичайно! Дуже добре!
– Він часто в археологічні експедиції їздив?
– Часто. І на конференції, і просто копати. Іноді цілі коробки черепків різних привозив, просто на підлозі у себе в кабінеті розкладав, потім намагався їх, як пазли, складати.
Розмовляючи з Катею, Олег придивлявся до акуратної стопки листів праворуч від вази для квітів. Ім’я адресата було надруковане, а на місці зворотної адреси стояв відбиток синього штемпеля. Олег уже побачив, що верхній лист був адресований прадідусеві Каті, археологові Польському. Здалося дивним, що пачка старих листів, які до того ж виглядали не відкритими, просто так лежала на обідньому столі.
– Катя, а ти можеш мені його кабінет показати?
Дівчинка замотала головою.
– Ключ у бабусі, вона туди нікого не пускає.
– А що, хтось уже просився?
– Так, кілька разів. Нещодавно один старий, який ніби з прадідусем працював, у його кабінет проривався. Бабуся його мало зі сходів не спустила. А тиждень тому цілий натовп приходив – четверо. З його колишньої роботи. То вона їх і на поріг не пустила.
– А що вони хотіли? – пожвавився Бісмарк.
– Сказали, що дисертацію про прадідуся пишуть. Просили його записи і щоденники. Навіть гроші бабусі пропонували. А бабуся послала їх дуже далеко. Вона взагалі грубіянка. Якщо я матюкнусь, то мене відразу по губах, а сама може таке сказати, що ні в п…зду, ні в красну армію.
– Ні фіга собі! – здивувався Бісмарк і розсміявся, через що Катя теж посміхнулася.
– Де це ти таких виразів набралася?
– А де ще, у бабусі! – розсміялася тепер дівчинка.
– Щось мені твою бабусю чекати розхотілося, – напівсерйозно вимовив Олег.
– Та почекайте! – попросила Катя. – Мені тут одній все одно нудно. А ви – прикольний. Ну, а якщо вона вас пошле, то підете. Така ваша доля.
– Та мені теж так просто сидіти нудно, – гість розвів руками. – Тоді розкажи щось про прадідуся. Все ж не у кожної прадідусь академіком був. Може, щось батьки про нього розповідали цікаве?
– Розповідали! – підхопила Катя. – Розповідали, як до нього колега з Німеччини приїжджав. І вони хотіли удвох залишитися, а до них якогось типа приставили, щоб за ними стежив. Вони вдвох його споювали і вкладали на той диван, – вона показала на старовинну софу з високою спинкою, що закінчувалася дерев’яною панеллю з дзеркалом. – а самі зачинялися в кабінеті і до ранку базікали.
– Класний у тебе прадід був! Мені б такого! – з запалом вимовив Олег.
– Чому був? – здивувалася дівчинка. – Він і є. Він просто живе тепер далеко, тому не приїжджає.
– Він що, живий? – очі Бісмарка округлилися.
– Ну так. У Греції, на якомусь острівці. Там же островів – десять тисяч.
– Це тобі бабуся сказала? – не без єхидства недовірливо перепитав Олег.
– Ні, не бабуся! Дідусь!
– О! Про дідуся ти мені ще нічого не розповіла.
– І не буду, якщо ви мені не вірите.
– Та вірю, вірю! Розкажи! – почав її прохати Бісмарк.
– Я пожартувала.
– Про що? Про те, що прадідусь живий?
– Ні, про те, що дідусь сказав! Дідуся я не знала. Він до мого народження помер. А про прадідуся бабуся казала. Він давно в Грецію переїхав. І навіть фотографії присилав. Я зараз знайду.
Катя схопилася зі стільця і втекла з вітальні.
Олег простягнув руку до пачки листів, узяв декілька верхніх, підніс до очей. Усі вони були дійсно адресовані археологові, всі не розпечатані. І штемпель на місці зворотної адреси стояв однаковий, іноді трохи не чіткий.
«Громадська організація “Інститут-архів”», – розібрав Бісмарк. І тут же почув кроки Каті. Встиг сховати листи до кишені, перш ніж дівчинка повернулася до кімнати.
– Ось, дивіться! – вона протягнула гостю фотографію, на якій сивий бородатий дідок упевнено тримав у руках вудку, сидячи на дерев’яному човні. За човном і рибалкою виднівся берег і будиночки, що розташувалися на хвилястому пагорбі. Між білими і блакитними будиночками вистрілювали в небо рівнесенькі кипариси.
– Нічого собі! – вирвалося у Олега. – А скільки ж йому років?
– Сто вісім, – захоплено відповіла Катя.
– Сто вісім? – недовірливо повторив гість. – Люди стільки не живуть!
– Це залежить, які люди! – усміхнулася дівчинка. – Ми б без нього збанкрутували. Знаєте, скільки тут опалювання взимку коштує? Вісім тисяч у місяць.
– А він що, вам гроші присилає?
– Ага! – Катя кивнула.
– А коли ж він до Греції поїхав?
– Та років тридцять тому.
– Тридцять років тому? – хитро усміхнувся Бісмарк. – І ти його добре пам’ятаєш? Скільки ж тобі років тоді було?
– Ну, добре, – відмахнулася дівчина. – Не бачила я його ніколи. Але черепки він розкладав – бабця розповідала.
– А можна я це фото на мобілку сфоткаю? Для книги? – попросив Олег.
– Фоткайте! – Катя знизала плечима, потім підтягнула донизу свій новорічний светр.
Олег сфотографував старого археолога на риболовлі і знову перевів погляд на дівчинку.
– А що ж ви ці листи прадідові не пересилаєте? – запитав він, кивнувши на пачку.
– Перші листи бабуся якось передавала чи пересилала, а потім він сказав, щоб нахєр їх викидали і не турбували його цими дурницями!
– Тоді чому не викинули «нахєр»?
– Бабуся не вміє викидати. Вона сказала, що коли він помре, їй стане дуже нудно, і вона усі його листи буде перечитувати. Тоді й ці перечитає.
Неочікуваний рінґтон «Охрана! Атмєна» змусив Бісмарка здригнутися. Катя витягнула з кишені порваних джинсів мобільник.
– Так, ба! – сказала вона. – Вже! Добре! Нє, я вдома! Ну давай!
– Через десять хвилин прийде.
Олег відразу зрозумів, про кого мова.
– Мені пора, – заметушився він. – Вже спізнююся. Іншим разом зайду. Бабусю як звуть?
– Іруся.
– Ти можеш у неї запитати: чи захоче вона розповісти про батька для книги? І якщо так, то даси мені знати. Ось мій телефон.
Він відірвав від листка з адресами й іменами археологів вільний краєчок паперу і записав номер мобільного.
На вулиці крапав дощ. Спускаючись з Печерська Інститутською, Олег намагався додзвонитися до Адіка, але той з кимось базікав. На Майдані Олег знову набрав його номер.
– Ну шо? – запитав Адік, навіть не привітавшись.
– Ти не повіриш! – заторохтів Бісмарк. – Він живий! Йому сто вісім років!
– Хто? Кому?
– Польський, той, що перший у списку!
– Ти його бачив?
– Ні, він давно живе в Греції!
На іншому кінці продзвенів сміх.
– Ти ідіот! – промовив він.
– Сам ти ідіот! – розсердився Олег. – У мене є його фотографія.
– Гаразд! Зустріньмося. Можу до тебе зайти через пів години!
– Я ще не вдома. Краще за годину, – спокійнішим голосом запропонував Бісмарк.
У підземному переході хтось грав на бандурі. Під кахельними стінами стояли місцеві бомжі. В повітрі витав запах пересмажених пампухів. Усе це підганяло Бісмарка, штовхало в спину. Він вискочив з переходу під дощ на іншому боці Майдану.
– А може, я дійсно лох? – подумав, прискорюючи крок. – Дівчинка не подарунок! І ЗНО, до того ж, провалила!
Розділ 14
Львів, травень 1941. В НКВС пригощають коньяком
Ваврик поблажливо розсміявся, нахилився й вийняв з-під столу пляшку коньяку та розлив по чарках. «Вгадав моє бажання?» – здивувався Курилас і випив чарку одним духом, не смакуючи. Полковник налив знову і сказав:
– Все ж таки ваша вузька спеціялізація дається взнаки. Ви знаєте все про хрестові походи, але про Сторічну війну, мабуть, не все. Вже є найновіші дослідження про те, що спалено було не Жанну, а чарівницю, яку видали за Орлеанську діву. Ніхто не бачив, кого страчували, бо на голові в цієї особи був ковпак. Не буду тут деталізувати, скажу лише, що в архіві Ватикану зберігся допит жителів села Домремі, де нібито народилася Жанна. Всі вони в один голос стверджували, що вона не селянка, а донька Ізабелли Баварської і Людовіка Орлеанського. Зрештою, про її королівське походження свідчив і її щит з гербом Карла Сьомого.
– Так, я читав, що сучасників вражало, як вона вправно їздила верхи, як орудувала списом.
– І це теж. Та найцікавіше, що у звітах інквізиції нема жодної згадки про її страту. Отже, історики сходяться на тому, що її під час страти підмінили. Хоча це для нас несуттєве. Вона завжди відроджується. Приносить себе сама ж таки в жертву і відроджується. Розумієте? – Полковник знову налив коньяку і запитав, примруживши очі. – Що ви про це думаєте?
Курилас уже не пив одним хилом, а смакував і розтягував задоволення.
– Вибачте, але що я повинен думати? – пробурмотів. – Я ж атеїст.
Полковник розсміявся.
– Перестаньте. Живучи в Галичині, ви не могли б бути атеїстом. Ви ж ходили до церкви.
– Нерегулярно, – боронився Курилас, нізащо не бажаючи видавати свої стосунки з опіумом для народу.
– Гаразд, це не має значення. Нас не цікавлять ваші контакти з Богом. Нас цікавить, що ви думаєте про те, що я розповів.
– Красива легенда. Мабуть, ще діонісійська. Це ж з античних часів була легенда про вічно юного Діоніса. А потім, видно, церковники пристосували її до Богородиці.
– Проблема в тому, товаришу професоре, що це не легенда, – постукав по столу пальцями полковник. – Ми цим питанням займаємося вже кілька років. Особисто я передивився безліч джерел і знайшов доволі багато різноманітних свідчень про її появу в різні епохи. Інколи неможливо, щоправда, ідентифікувати – вона це чи не вона. Але здебільшого, як у випадку з Жанною д’Арк, сумнівів нема. Щоб було простіше: ми її шукаємо.
Курилас відчув, що пітніє від хвилювання, і глибоко зітхнув. Він розумів, що сперечатися без сенсу і налаштувався покірно слухати всю цю маячню.
– У вас є дані про те, що вона з’являлася і в наш час? – запитав обережно.
– Так, є. Вона з’являлася у всі віки. А біля неї виникав і той лицар, який рятував її там – неподалік Єрусалима. Вона йому дарувала безсмертя.
«О, Господи, – подумав Курилас. – Це справді НКВС чи божевільня? Я не сплю?» А вголос запитав:
– Ольгерд? То він теж вічний?
– Авжеж. Він теж відроджується, аби стати вірним джурою своєї Святої Діви. Якась надприродна сила єднає їх, і тоді вони сходяться. Хоч цього й не усвідомлюють. Роблять це інстинктивно. Не як люди, а як птахи або метелики. Тут, до речі, цікава річ… Справа в тому, що не тільки лицар не усвідомлює… чи краще сказати, не здогадується про своє велике покликання, але й сама Пречиста Діва. Розумієте? Бо діє могутня сила інстинкту, яка змушує птаха літати, рибу плавати, а змію плазувати.
– Тобто Діва не знає, хто вона?
– Вона знає, що є особливою. Не такою, як решта людей. Вона хоробра, володіє деякими особливими здібностями, наприклад, силою переконання, а, може, й гіпнозом. Були зафіксовані випадки, коли вона чудово фехтувала, стріляла, мчала на конях, ба навіть боронилася рукопаш від кількох нападників. У спогадах про Хуану Інес де Асбахе і Рамірес де Сантільяна, відомішу як сестра Хуана Інес де ла Крус, велику мексиканську поетесу, що була черницею і померла у 1695 році, розповідається, як одного разу вчені мужі, щоб принизити її наукові здібності, стали з неї насміхатися. Мовляв, не володіє вона ані кількома мовами, ані знаннями з астрономії та історії, та й поезії і трактати її – безвартісна фікція. Але вона довела, що це не так, і присоромила їх. Інес була красунею, за серце якої боролося багато родовитих юнаків. Але так було, доки вона не постриглася в черниці. Один з її ворогів, підстерігши її, коли вона прогулювалася в парку неподалік монастиря, спробував її зґвалтувати. Йому вдалося повалити черницю, але вона перехопила обидві його долоні й стиснула так, що розтрощила кістки. Долоні перетворилися на два шматочки. Потім цей невдаха не раз розповідав, що на нього напала і скалічила черниця, та йому, звісно, ніхто не вірив.
– А хто цю пригоду засвідчив?
– Інший великий мексиканський учений Карлос де Сіґуенса, помер у 1700-му. В рукописах архіву Іштлільшочітля він виявив записи 1531 року, присвячені появі Богородиці, і присвятив їй поему, де висловив думку про незнищенність Богородиці, про її фактично постійну присутність, бо чергові об’яви її і зникнення розділені насправді коротким часом. Сіґуенса також уперше став наполягати на тому, що індіянці-ольмеки переселилися до Нового Світу з Атлантиди. А тепер увага! В тому ж таки архіві він знайшов старовинний рукопис, де записано подорож індіянців через океан. Там же ж були зображені кораблі. На кораблях пливуть індіянці. А на передньому кораблі на самому носі стоїть дівчина в довгій сукні. Вітер розвіває її волосся. В руках вона тримає знамено! – полковник зробив павзу, щоб Курилас зумів перетравити всю цю інформацію, однак не помітив на обличчі співбесідника особливого зацікавлення, погляд того був спокійний, мовби занурений в себе. Полковник відхилився на спинку крісла й завершив: – А про те, що було зображено на вітрилах, розповім дещо згодом.
Курилас замислився. Він усе ще не міг второпати, чого від нього хоче цей чекіст.
– Ви казали про лицаря, який супроводжує Діву, – запитав. – Чим він взагалі займається?
– Будь-чим. Адже я казав, що він не усвідомлює свого покликання. Але часто втручається в певні історичні події. Тобто ми шукаємо і його. Бо де він – там і вона.
– Чому вас цікавить Діва?
– Бачите, в цій пляшечці того її засніжілого молока якихось п’ятдесят грамів. Це жалюгідно мало. Наші вчені намагалися з’ясувати його хімічний склад, але нічого в них не вийшло. Нам не вдасться продукувати його штучно. А якби вдалося, ми могли б його постачати нашій армії, хоч і в маленьких дозах, але це був би могутній стимул для наших воїнів. Вони були б непереможні. Хіба ви, професоре, не мрієте, щоб ми, більшовики, завоювали увесь світ?
Курилас поквапливо захитав головою:
– Так-так, звісно…
– Ну, от вам і мета. Хіба не шляхетна? – виразно радів чекіст. – А ще це молоко зцілює від різноманітних хворіб і продовжує життя. Ми могли б вибирати найпотрібніших для держави громадян. Наприклад, таких, як ви, професоре, і виділяти для них це молоко, щоб вони жили якомога довше задля добра Батьківщини.
– Це цікаво… цікаво… А в цьому вам повинна допомогти Богородиця?
– Саме так.
– Але яким чином?
– Не здогадуєтеся? – полковник усміхнувся. – Коли молоко з’являється у жінок?
– Ну… відомо… коли жінка народить.
– О! – зрадів полковник, і очі його зблиснули ентузіязмом. – Отже, достатньо лише, щоб Богородиця народила, і ми матимемо стільки молока, що його вистачить для завоювання всієї планети. Хоча мушу вам повідомити ще одну цікавезну річ. В Марії, яку описав Ольгерд, виділялося молоко щомісяця. Це називається хибне материнство. Чули про це?
– Ні.
– Ну, так, ви весь у своїх трактатах. Але це явище добре відоме в медицині.
Курилас відчув смуток і розпач. Він не бачив жодного промінчика світла в тому довгому сліпому тунелі, який розкрився перед ним зі слів полковника. Обабіч глухі темні стіни, попереду темрява, позаду провалля. Чого від нього хочуть?
Мовби вгадуючи його болісні роздуми, полковник промовив:
– Зараз вам задемонструю речі, про які ви, мабуть, не чули. Але спочатку розпишіться.
Полковник підсунув професорові папірець, на якому писалося: «Я, ім’я, прізвище, обіцяю не розголошувати нічого з того, що почув від працівників НКВС. Дата. Підпис».
– Е-е… – промовив несміливо Курилас, крутячи в руці авторучку. – Цей підпис стосуватиметься того, що я вже почув?
– Звісно. Чиста формальність, – відповів полковник.
– Ага… добре… Отже, це не стосується того, що почую?
Полковник здивувався:
– Та як же не стосується? Стосується.
– Але якщо я підпишу цей папір до того, як ви мені ще щось повідомите, то він стосуватиметься лише того, що я «почув», а не «почую».
Полковник насторожився і уважно подивився на Куриласа, потім висмикнув з-під його пальців папірчик і рішучим голосом сказав:
– Гаразд. Підпишете наприкінці.
