Kitabı oku: «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса», sayfa 5
Розділ 11
Намилувавшись рибками, Тарас підійшов до дзеркала в коридорі. Оглянув свою зачіску, дивуючись укотре, з одного боку, своїй безглуздій піддатливості, завдяки якій він опинився у старому перукарському кріслі сусіда, з другого боку – добротній зачісці, що з'явилася в результаті на його голові. Але час назад не відмотати, як плівку в старому бобінному магнітофоні. Та й не потрібно. На голові ж повний порядок. І в голові теж. Тільки за вікном закінчується вересень. Сонце стало рідкісним гостем. Дощ то крапає, то ллється. Просте людське спілкування на тлі львівського вересня набуває додаткової цінності й стає бажанішим, аніж у літні жаркі дні. Й упіймав себе Тарас на тому, що вперше у своєму житті думає він добре про сусіда. У думках проскочила навіть певна жалість до цього дивного, метушливо-невлаштованого в житті чоловіка, якому, напевно, і в теплі місяці року не вистачає звичайного людського тепла. Думка ця могла б розвинутись у Тараса й далі, але тут задзвонив мобільний.
– Це я, Льоня! – долинув із мобільника знайомий голос. – Пам'ятаєте?
– Пам'ятаю, – видихнув Тарас, повертаючись із коридору до кімнати.
– Я вирішив, – повідомив Льоня. – Готовий, так би мовити, на другий сеанс!
– Може виявитися болючіше, ніж минулої ночі! – попередив Тарас серйозним голосом.
– А я пляшку з собою візьму, а то вчора якось не додумався…
– Добре, опівночі там же, біля Опери! Тільки не забудьте за дві години до зустрічі прийняти склянку коньяку!
Опустивши мобільник на стіл, Тарас замислився, намагаючись розібратися: радий він тому, що є на ніч робота, чи не радий? З одного боку – радий. Але здалася йому раптом ця робота дрібною, неважливою. Двадцять-три-дцять євро за безсонну ніч – теж гроші, на які цілком вдавалося нормально, без претензій жити. Але жити одному. А жити одному, хоч і дешево, але якось незручно. Та й небезпечно – можна дожитися до стану сусіда Єжи Астровського і потім раптом несподівано помітити, що життя промайнуло, а тебе ніхто не любить і ти нікому не потрібен. І тоді вже в обмін на те, щоб тебе вислухали, ти стрижеш сусіда або смажиш яєчню сусідці!
Думки явно намагалися відповідати меланхолійній мелодії осені. Тарас зрозумів, що треба пригальмувати, треба збадьоритися. Вирушив на кухню, заварив міцної кави. Випив, виразно відчувши її гіркоту на язиці. Згадав про Дарку з нічного обмінника. Згадав про свою невдалу спробу почастувати її кавою. На губах заграла усмішка. «Цієї ночі все буде класно!» – вирішив він. План дозрів і виявився ідеально простим для виконання. Мелена кава – тут, на кухні. Термос – в машині у дворі. Тільки от як просунути їй філіжанку з кавою всередину обмінки? Тарас підвів праву руку, втупився у великий і вказівний пальці, намагаючись ними відновити висоту вирізу у віконці, через який просовувалися туди-назад грошові знаки.
– Треба бути винахідливішим, – сказав він сам собі й, перевдягнувшись у джинси і светр, накинувши вітрівку та зашнурувавши кросівки, вийшов на вулицю. Зовсім поряд із його будинком був один із багатьох у місті магазинчиків із багатообіцяючою назвою «Все за 1 гривню».
Вже хвилин через п'ять він опинився в цьому царстві дешевизни, де на полицях лежали в очікуванні своєї долі десятки непотрібних товарів. Деякі дійсно коштували одну гривню, інші від цієї ціни відірвались, але недалеко. Були тут і керамічні кухлі по сім гривень, були і пластикові тарілки. Тарас уважно оглядав полицю за полицею в надії побачити яку-небудь низьку, приземлено-приземкувату чайну чашку – саме так він уявив собі те, що йому треба для здійснення задуманого романтичного акту, який можна було б назвати «Пригощання міцною кавою чарівної самітниці». Але чашок потрібної висоти в магазині не виявилося. Продавщиця стояла біля дверей із книжкою в руках. Читала. Тарас відвернув її увагу, змалював словами те, що він шукає. Дівчина-брюнетка ліниво пройшлася уздовж полиць із товарами, немов освіжала їх у пам'яті. Зупинила погляд на чорних фаянсових попільничках із написом «Venezia» на дні. Борти попільничок були прямі й високі, з маленькими квадратними вирізами-бійницями для втримування сигарет. Тарас єхидно посміхнувся, простеживши за поглядом продавщиці.
– Я не палю, – сказав він.
– Я так розумію, вам потрібна пласка посудина. – Дівчина обдарувала клієнта задумливим млосним поглядом. – Це ось, – вона кивнула на попільнички, – найплоскіше, що у нас є.
Тарас опустив погляд на книгу, яку вона тримала в руці. «Довідник фармаколога» – прочитав він на обкладинці.
– А якби вам запропонували випити з цієї попільнички кави? – їдкувато запитав Тарас.
На її обличчі виникло спочатку здивування, а потім – цікавість. Вона взяла тонкими пальцями попільничку, оглянула. Відклавши книгу на нижню полицю, покрутила попільничку в руках, врешті-решт опустила її на долоню, утримуючи, як уявне блюдце з чаєм. Піднесла до губ.
Тарас мало не злякався, дівчина могла б бути талановитою актрисою. її губи ледь-ледь розкрились і стали такими плотськими, немов попільничка, до якої вони збиралися ось-ось доторкнутися, була живою, була не попільничкою, а теж губами, чоловічими, можливо, навіть його, Тараса, губами.
– Цікаво, – млосно видихнула продавщиця. – Я про це ніколи не думала.
– Що цікаво? – перепитав Тарас.
– Це я про своє. – Вона подивилася на клієнта. – А взагалі, це від ситуації залежить, від атмосфери, – голос її подобрішав. Вона поставила попільничку на місце. – Якщо атмосфера відповідна, то можна кави і з попільнички випити!
Тарас, вражений переконливістю сказаного, тут же заплатив за попільничку й зупинився на порозі магазину. На вулиці йшов дощ. Він повернувся до полиці й узяв іще одну таку ж чорну «венеційську» попільничку. Потім, тримаючи у кожній руці по попільничці, він перебіг під дощем із магазину до свого двору, зупинившись на мить під брамою. Настрій покращав. Тепер він уже думав про себе, а не про сусіда. Про себе, і про Дарку, і про те, що цієї ночі йому вдасться її не лише напоїти доброю кавою, але й повеселити!
Розділ 12
Сірий плащ і не місцевої моди кепка Льоні впали б у вічі будь-якому перехожому, коли б останній опинився опівночі біля входу до оперного театру. Але неспішних спостережливих перехожих у цей час доби у Львові не буває, а тому тільки Тарас звернув на нього увагу, підходячи до театру з боку вулиці Вірменської. Льоня стояв рівненько, не похитуючись, і напружено, як завжди стоять не знайомі між собою люди, що домовилися зустрітись. Він, імовірно, чекав появи Тараса з іншого боку, а тому сіпнувся, почувши зовсім поряд, за спиною, стук підошов.
– Ну як, готові? – запитав Тарас по-діловому, навіть не привітавшись.
Манери та спосіб поведінки Льоні ще вчора підказали Тарасові, що приїжджий клієнт, біля якого регулярно з'являвся запах бензину, живе поза правилами звичайного побуту й етикету, живе, як слово в нескінченному нагромадженні слів, що так і не стали реченням через своє неприйняття правил пунктуації. Він теж не привітався з Тарасом.
Ймовірно, тому, що і вночі він не попрощався, а значить, формально вони й не розлучалися.
– Готовий, – мовив приїжджий.
Поки йшли до машини, Тарас згадував рентгенівський знімок, який Льоня вчора показував. Ясно, що минулої ночі на світ Божий з'явився ближній до уретри камінчик. Думаючи категоріями скоріше геометричними, ніж медичними, Тарас уявив собі одночасний рух усіх трьох каменів, не забуваючи, одначе, при цьому, що у першого каменя шлях назовні був найпростішим, іншим двом іще належало вивільнятися з нирок у сечоводи. Звичайно, вчорашні вібропроцедури цілком могли їх зрушити з місця, могли навіть підштовхнути другий камінь до уретри. Ці короткі міркування привели Тараса до думки про те, що починати процедури потрібно різкими «короткими» вібраціями, а потім, зважаючи на стан клієнта, тимчасово змінити їх менш інтенсивними і «довгими», щоб у фіналі знову вийти на різкі та сильні вібрації, які б і довершили справу.
Льоня всівся на переднє сидіння так звично і по-свійському, ніби Тарас був його беззмінним водієм. Тарас завів мотор, старенький «опель» рушив по дрібному рівному бруку, плавно відчаливши від бровки.
– Пристебніться поки що! – попросив Тарас.
Льоня мовчки пристебнувся.
Тарас, який уже намалював у своєму уявному GPS мапу сьогоднішнього «каменевивідного» маршруту, – вулиця Лісова (5–6 прогонів), Личаківська (4–6 прогонів), Городоцька (4–6 прогонів) і насамкінець знову вулиця Лісова (4–6 прогонів), – упевнено вів машину до вибраної точки старту.
Уловивши носом запах бензину, він автоматично кинув погляд собі під ноги, на гумовий килимок. Потім на мить обернувся, глянув на пасажира. Захотілося сказати йому що-небудь підбадьорливе, але скам'янілий вираз обличчя Льоні утримав Тараса від виконання цих добрих намірів.
Побудований подумки план процедур виявився вірним. До чотирьох ранку на вулиці Лісовій, недалеко від нерівних сходинок на паркову гору ліворуч від пам'ятника «смайлику» – дивної скульптурної конструкції, що складається з бетонного постаменту й чималого розміру бетонної кулі, на якій чиясь добра рука намалювала комп'ютерне личко з усмішкою, пролунав «крик звільнення». На радість Тараса, жодне вікно в чотириповерховому жовто-помаранчевому будинку навпроти гірки не засвітилось у відповідь на крик Льоні. Рука Льоні, коли той передавав Тарасу скляну банку, тремтіла.
– Ну що, завтра продовжимо, чи досить? – запитав Тарас уже біля оперного театру.
Льоня помовчав замислившись. Його обличчя більше не виявляло болю – тільки озлоблену втому.
– Я помислю, – сказав він після паузи. – Коротше, подзвоню, коли шо надумаю. – І, не попрощавшись, вибрався з машини, зачинивши за собою дверці.
Тарас провів його поглядом, потім витрусив із банки сірий камінчик розміром із рисове зернятко на розкладений паперовий носовичок. Промокнув і акуратно опустив у пластиковий тубус із-під гомеопатичних кульок. Захотілося спати. Але несподівана думка неприємно збадьорила його: Льоня не заплатив за процедури! Тарас із прикрістю хитнув головою, погляд його впав на сидіння Льоні. І прикрість на його обличчі змінилася здивуванням – на сидінні лежали три пом'яті десятидоларові купюри. Від купюр пахло бензином. Тарас підніс їх до носа, понюхав уважніше. Дійсно, долари мали запах бензину, але не дуже різкий, не відразливий. Настрій покращав. Згадав Тарас про Дарку, про термос у багажнику, закутаний у великий рушник і запакований у сумку, щоб міцна, з любов’ю зварена кава не змогла постраждати в результаті «довгих» і «коротких» вібрацій. У цій же сумці, також захищені від вібрації, лежали дві новенькі фаянсові попільнички.
А час наближався до четвертої. До Гімну України залишалося більше двох годин, і тільки одне могло надати сенс часу, що залишався до офіційного настання наступного «державного» дня, – побачення з Даркою, з цією загадковою дівчиною в довгих матер’яних рукавичках, із цією хазяйкою нічних грошей, зачиненою разом із грошима в маленькій цегляній вежі на вулиці Івана Франка поряд із трамвайною зупинкою.
Старенький «опель» віз свого хазяїна на побачення тихо, немов радіючи можливості просто насолоджуватися більш-менш рівною дорогою, не витрушуючи з пасажирів камені та матюки.
Тарас зупинив машину за рогом на Костомарова. Він вирішив з’явитися несподівано і з термосом у руці. Вулиця була порожньою. За спиною, підсвічене спеціальним ліхтарем, жовтіло рекламне пластикове крісло, укріплене на розі будинку на висоті другого поверху, – креатив хазяїв меблевого магазину, розташованого в цьому ж будинку.
Вивільнивши термос із рушника, Тарас дістав і попільнички, протер їх тим же рушником і сунув до кишень куртки – по попільничці в кожну.
Вийшовши на Франка, він здивувався, не помітивши звичного електричного світла обмінника, що зазвичай виривається з віконця. Прискорив крок, відчуваючи раптове занепокоєння. Зупинився біля віконця, заглядаючи всередину жадібним поглядом.
За віконцем горіла свічка, що освітлювала тільки власне полум'я. Переляканий Тарас нервово глитнув слину і спрямував погляд повз полум'я свічки. У правому кутку, в напівтемряві сиділа Дарка. Сиділа нерухомо.
– Доброго вечора! – прошепотів Тарас. – Як ви тут?
Дарка нахилилася вперед, вдивляючись в обличчя за віконцем.
– Ой, – зітхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!
– Щось сталося?
– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяїну. Він сказав причаїтись і чекати. Сказав, що бандити могли перерізати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.
– А сам він що, приїхати сюди не може? – розсердився Тарас.
– Він не в місті, а о шостій мене відчинить змінник. У нього ключі.
– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнісіньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!
– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокійно відповіла Дарка. – Але мені потрібна нічна робота…
– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок із зовнішнього боку металевий термос.
– Та я б із радістю. – Голос Дарки більше не був переляканим, але тепер у нім прозвучав смуток. – Тільки як?
Тарас посміхнувсь, але дівчина цього не помітила.
Він дістав із кишень новенькі попільнички, поставив поряд із термосом, наповнив їх кавою й акуратно просунув одну у вирізнішу для обміну купюрами.
Рука в синій матер'яній рукавичці захопила двома пальчиками чорну попільничку з кавою і затягнула її всередину.
– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись із стільцем до віконця. Тепер полум'я свічки освітлювало правий бік її обличчя.
Не чекаючи відповіді, вона пригубила каву. Тарас підніс до рота свою попільничку.
– Ой! Та це ж… – розсміялася Дарка, і сміх її пролунав на диво радісно, щиро і дзвінко. – Це ж попільничка! Кава-табака!
Тарас відчув момент щастя. Він був винуватцем її сміху, її радості. Блискавична гордість захопила його. Захопила, підняла над містом і тут же відпустила. І став він легким і безтілесним, як чарівник або казковий герой. А обличчя Дарки у віконці раптом засвітилося сильніше за свічку, і вогонь у її очах спалахнув веселий і дикий. Порожня попільничка стояла перед нею біля палаючої свічки, і слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.
– Іще кави? – запитав Тарас.
Дарка кивнула і просунула попільничку назовні.
Тарас знову наповнив її кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вітру, і свічка в обмінці ледве не погасла. Дарка кинула до неї долоні, затулила полум'я свічки від вітру. Обличчя її враз стало переляканим.
– Ой, коли світло пропало – теж такий вітер був. Один порив вітру, і все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий сміх… Адже зазвичай уночі вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усім тілом і наблизивши обличчя до внутрішньої частини віконця, щоб краще бачити Тараса.
Її обличчя при м'якому освітленні свічки здавалося водночас і дитячим, і іконописним. Навіть переляк їй личив, робив її по-особливому жаданою. Тарасу відразу захотілось її захистити. Він і стояв тут, як вартовий, як захисник.
За розмовами вони допили каву, і Тарас охоче запропонував з'їздити додому і заварити ще один термос.
– Ні, не йдіть! – попросила вона, і Тарас уперше відчув себе потрібним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви мені вже щось про себе розповідали. Ви ж медик? Уночі, напевно, на виклики їздите?
– На виїзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалі-то я займаюся приватною практикою за своєю методикою. Конкременти виводжу, тобто ниркові камені. Це, звичайно, тема не застільна… А ви… Ви так цікаво одягаєтесь! Я раніше тільки ваші руки бачив… У рукавичках…
– Ой, тільки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звільнився від ноток переляку. – У мене алергія на гроші… точніше, на грошові знаки та дріб'язок… Я, коли маленька була, тільки візьму монету або паперові гроші в руку, так відразу жар у шкірі починається, спочатку в пальцях, якщо я пальцями гроші тримаю, потім усі руки червоні по два-три тижні і сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивіться! – В її пальцях з'явився банкнот у п'ятсот російських рублів. Зашаруділи гроші, а рука в синій рукавичці заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотіти ще голосніше.
– Щось я не зрозумію, – замислився вголос Тарас. – У вас на гроші алергія, а ви з грошима працюєте!
Дарка знизала плечима.
– Платять добре, та й мені лікарі порадили нічну роботу, щоб ізранку спати лягати. У мене шкіра дуже чутлива, не лише на гроші. Коли я ввечері лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бік переверталась, і теж потім плями червоні, свербіж… Якби ви не були лікарем, я б вам про це не говорила.
– Жаль, що я тільки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знає? Може, і я чимось зможу допомогти.
Над обмінкою закричав-засміявся голосно незнайомий птах. Потім опустився просто на дах, іще раз різко крикнув-реготнув і, шумно ляснувши крильми, злетів у чорне небо.
– Чули? – У голосі Дарки знову були чутні страх і переляк.
– Не тільки чув, але й бачив! – абсолютно спокійно сказав на це Тарас. – Ворона! Тільки, здається, біла!
– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та і вночі вони сплять. У Стрийському парку. А вранці летять на звалище в Грибовичі.
– Звідки ви все це знаєте? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?
– Вони над нашим будинком літають, і в дитинстві так літали, через увесь центр. Увечері в парк, а рано-вранці – на звалище! Їх же тут тисячі!
Тарасу навіть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледів він цього птаха, тільки його забарвлення, але був він, здається, більший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цікавити. Вона згадала своє дитинство. І почала про нього розповідати. Кава забулася, смак її, як і той заряд бадьорості, який дає кофеїн, випарувався з язика. Втома починала змагати, і протистояти їй ставало Тарасу все складніше і складніше. Проте піти без дозволу Дарки він не міг, не смів. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.
Близько пів на шосту навпроти обмінки зупинилася біла «Лада», з неї вийшов чоловік років п'ятдесяти в окулярах, у шкіряному пальті.
– Відійдіть од віконця! – сказав він суворо Тарасові.
– З якої речі? – обурився Тарас.
– Тарасе, відійдіть, – із обмінки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, він мене відімкне!
Тарас зробив кілька кроків убік. Простежив за чоловіком в окулярах. Той обійшов ліве віконце будови, над яким висіла табличка «Ремонт годинників», у його руці брязнули ключі. Раптово віконце обмінки наповнилося світлом – знову спалахнула лампочка. І тут же світло з'явилося в двох-трьох вікнах будинку навпроти.
– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподівано виявилася поруч нього разом із змінником. На вигляд вона була невисока, мініатюрна, приваблива.
– То, може, вас додому підвезти? – запропонував Тарас.
Дарка кинула погляд на чоловіка, що приїхав на «Ладі», якийсь час барилась із відповіддю, але потім заперечливо хитнула головою.
– Орест Васильович краще дорогу знає.
Вона кивнула на прощання, сіла в білу «Ладу», і понесла її машина кудись удалину порожньою вулицею.
Піднімаючись на свій другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останніх сил податися вперед усім тілом і перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.
Вже крізь сон він почув із радіоточки звуки гімну. На обличчі усмішка з'явилась. І навздогін думка пролетіла про їхню з Даркою схожість – обоє ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранці. А значить, обоє спали міцно.
За вікном уже щосили вирувало життя, гуркотіли вантажівки, машини. Стукали по тротуару підошви дешевих черевиків. Місто ожило і видавало тисячі звуків, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.
Розділ 13
Далеко за північ Алік йшов по Замарстинівській до себе додому, на свій особистий, маленький і затишний край міста Львова, де в дворику, який він ділив із п'ятьма повними та неповними сім'ями, не було жодного собаки. Відсутність собак дозволяла приходити додому в будь-який час, не тривожачи ні тишу, ні сон сусідів.
Настрій був легкий і романтичний. Саме з таким настроєм він виконав свої службові обов'язки «лівого» освітлювача в театрі опери та балету, а саме – освітив зі своєї робочої ложі лівого боку зали потужним прожектором симпатичну постановку «Веселої вдови» Оффенбаха. В антракті посміявся з панями гардеробницями, що почастували його чаєм із термоса. Кілька разів усмішку на його обличчі викликали вже не раз бачені сценки з оперети. Для нього ця оперета мала начебто подвійний зміст. Бачив він у ній більше, ніж звичайний глядач, тому що, знаючи акторів і актрис і їхні між собою стосунки, всміхався він ще й тоді, коли актори за велінням випадку й Оффенбаха раптом починали грати самих себе. Колишні реальні кохані талановито грали опереткових коханих, але в їхніх очах у цей час спалахували зовсім не театральні іскорки. З висоти бічної освітлювальної ложі, звичайно, «прочитати» очі акторів міг тільки Алік. Непоінформованому глядачеві куди цікавішими здавались яскраві костюми, жести, фрази.
Мимо промайнула «швидка допомога» із синьою блималкою, але без сирени. Порив вітру від машини, що промчала, трохи не зірвав із голови Аліка його улюбленого шкіряного крислатого капелюха. Сині відблиски виднілися попереду навіть тоді, коли машина вже зникла з очей. Темне небо насупилось. Алік відчув, як воно опускається нижче, немов хоче саме в нього влучити дощем або зливою. Прискорив ходу. Його кроки, що створювали в нічній львівській тиші єдиний ритм, зазвучали трохи голосніше.
Попереду показалося чергове перехрестя зі світлофором. Коли Алік наблизився до нього, світлофор увімкнув червоний сигнал, і Алік зупинився. І лише тоді помітив, що йде він по проїжджій частині дороги. Хоч і по краю, але по проїжджому краю. І, особливо не замислюючись, але десь приховано відчуваючи себе власним транспортним засобом, він дочекався зеленого сигналу і тільки після цього швидко перейшов вулицю, що перетинала його шлях.
Цей шлях і саме в цей час він проробляв сотні разів. Людина створює собі маршрути і потім усе життя дотримується їх. І якщо маршрут змінюється не з її волі, то почуття дискомфорту, що виникає при цьому, може дорівнювати за наслідками серйозному захворюванню.
Ось і сьогодні, а точніше, вчора пізно увечері, після роботи в театрі він вирушив на Грушевського до своєї давньої подруги, і з нею вони просиділи за кухонним столом і розмовами майже до другої години ночі. Нічний час «заговорюється» швидко й непомітно. Він не йде, як годинник. Він сідає з вами поруч за стіл і виявляється тим невидимим третім, який зберігає задоволення вашої бесіди, дозволяє розслаблено заглибитися в спогади. Він ніколи не квапить.
Але коли бесіда вже позаду і людина вийшла із затишного приватного маленького світу до менш затишного загального, та ще й нічного, ось-ось готового розродитися дощем, тоді вже час квапить, і нікуди від нього не подітися, тому що замість цокаючих стрілок стукають підошви по бруківці або асфальту, і людині, як особливому годинниковому механізму, дозволяється прискорювати свій рух, прискорювати свій власний час як для звичайної безпеки, так і просто для якнайшвидшого переходу до свого наступного затишного приватного маленького світу.
Десь високо над головою Аліка пролунав дивний шум, і Алік поправив крислатого шкіряного капелюха, насадив його на голову міцніше, щоб раптовий порив вітру його не зірвав.
Попереду, метрів за десять, на дорогу впало щось важке і темне. Алік зупинився. Через хвилину підійшов обережним кроком і присів навпочіпки над розпластаною на асфальті великою мертвою вороною. Її чорна голівка була в крові. Кинувши стривожений погляд у темне небо, Алік підвівся, обійшов нерухомого птаха і продовжив свій шлях. Тільки легкі думки та відчуття залишили його. Тиша нічного міста була тепер співзвучна тиші в його голові. Він тільки зазначив подумки, що до його будинку ще хвилин п'ятнадцять ходьби.
Побачивши свою хвіртку і свій ближній до дороги одноповерховий будиночок, який він ділив зі своєю мачухою, Алік зрадів. Ще кілька хвилин, і він зайде до свого флігеля, кімнати-прибудови з двома віконцями: одне на город мачухи і на дерев'яну будочку туалету, і друге – на вузький прохід між будинком і декількома прибудованими один до одного цегляними сарайчиками. Якщо вийти з його житла, повернути ліворуч, а потім відразу праворуч і вгору, то можна піднятися по стежині на гірку, де зусиллями його та його друзів було влаштовано майданчик для шашликів із дерев'яними столиком, лавками та навісом від дощу.
– Доброго вечора! – прозвучав за спиною Аліка чоловічий напівшепіт, коли його рука вже взялася за верхній край хвіртки.
Алік напружено завмер. Оглядатися не хотілось. Згадалися відважні сімдесяті-вісімдесяті й представники внутрішніх органів, які докучали йому, – міліціонери, кадебісти, що з'являлись абсолютно несподівано й іноді так само грайливо та знущально-ввічливо говорили недоречні слова вітання.
– Хто це? – запитав Алік, не обертаючись і не рушаючи з місця.
– Рябцев, капітан Рябцев, – відповіли із-за спини вже нормальним, не приглушеним голосом, й інтонація тепер виявилася підкреслено привітною.
Алік обернувся. Перед ним стояв його колишній «куратор» із КДБ.
– Що ви тут робите? – здивувався злегка роздратовано Алік. Прохальний вираз обличчя колишнього кадебіста навів Аліка на думку, що Рябцев прийшов попросити у борг грошей. Від цієї думки Алік усміхнувся – смішнішої адреси для позичання грошей, аніж Замарстинівська, 270, у Львові й бути не могло.
– Я ж не з порожніми руками, – Рябцев показав по-глядом на старомодний чорний портфель-дипломат у правій руці.
– А там що? – підозріло поцікавився Алік, згадавши про недавню недвозначну заяву Рябцева на Личаківському цвинтарі.
Рябцев злегка труснув дипломатом, і звідти долинув дзенькіт скла.
– Пляшечка, – солодко мовив нічний непрошений гість. – До розмови…
– Гаразд. – Алік зітхнув, одчинив хвіртку і пропустив Рябцева вперед.
Той, наче був частим гостем у Аліка, тут же пройшов за будинок, повернув ліворуч і зупинився біля вузьких дверець, обліплених плакатами, наклейками та різними пам’ятними етикетками минулого століття.
У маленькій кімнатці спалахнуло світло. На стінах ожили старі фотографії.
– Тут нічого не помінялося! Просто дивно! – вирвалось у Рябцева.
– А ви хіба у мене бували? – здивувався Алік, засовуючи свій капелюх на верхню полицю вішалки в коридорчику.
– Звичайно, бував, але за вашої відсутності… Даруйте, так уже тоді належало. Самі ви мене не запросили б… А мені тут у вас подобалось! – І Рябцев пройшов до канапи біля лівої стіни і всівся на неї без запрошення. Всівся й немов помацав її худою дупою, перевіряючи на пружність.
– Чай? Кава? – ввічливо запитав Алік.
– Що ви, що ви! Не турбуйтесь! Я все з собою приніс! – Рябцев підвівся, розкрив портфель-дипломат і виклав із нього на стіл пляшку горілки, консервований салат із морської капусти, хліб, ковбасу.
Аліку нічого не залишалось, як зайнятися сервіруванням столу. Тішило одне: не потрібно було висувати столик від вікна на середину кімнатки.
Рябцев більше не викликав у Аліка роздратування. Якось занадто легко він вписався в мікроландшафт цієї кімнатки, немов спеціально зменшившись у розмірах, аби не виділятися на тлі предметів життєвого вжитку. Так само легко і по-свійському він скористався садовим умивальником, що висів у лівому кутку над тумбою-раковиною, всередині якої стояло звичайне відро для води. Тут же він витер руки об рушник, що висів на цвяхові ліворуч од умивальника. І вже сидів у позі «завжди напоготові» за столиком, на який хазяїн викладав неспішно чарки, тарілки та виделки.
– Ви не подумайте, що я хотів вас злякати! – Рябцев узяв у руку наповнену чарочку. – Іноді прокидається давній інстинкт. Тому і «доброго вечора» пошепки в потилицю… Розумієте? Я ж зовсім не такий… Та й мене до вас привело серйозне занепокоєння… У мене ж тут нікого немає… Ви та ще кілька давніх колег, із якими зрідка бачусь… А голова працює, інформацію обробляти мене навчили добре, а з обробленою інформацією більше йти нікуди й ні до кого…
– А в СБУ? – пожартував Алік, підносячи свою чарку до рота.
Рябцев відмахнувся лівою рукою.
– Справи ж серйозні… Давайте вип'ємо!
Вони випили. Алік вивалив собі на тарілку морської капусти. Давно він її не їв. Мабуть, із радянського часу. Тоді, в останні роки радянської влади, морська капуста продавалася скрізь і була майже єдиним недефіцитним продуктом. І тоді ж він, Алік, наївся її років на тридцять уперед. Але ось зараз, цієї ночі, виявилося, що не на тридцять, а на двадцять! І смак її освіжив язик після того, як пролилася по ньому чарка горілки.
– У мене, Аліку, вже багато років безсоння. Броджу ночами по місту, думаю, згадую. І от останнім часом щось у місті не так… Щось відбувається…
Алік знизав плечима.
– У місті завжди щось відбувається і часто що-небудь не так, – видихнув він.
– Ні, я не про саме місто… Я про інше… Таке відчуття, що ось-ось станеться катастрофа. Природна катастрофа. Землетрус або потоп…
– Потоп? У місті, де постійно не вистачає води і де немає річки?!
– Я зараз поясню, – Рябцев витримав паузу. – Кілька разів останнім часом під час моїх нічних прогулянок містом я потрапляв у місця, де в повітрі раптом з'являвся виразний запах моря, запах йоду і водоростей. І я ясно чув крики чайок. У цей час повітря мовби тремтіло, розумієте? Ставало не по собі…
– Містика, – задумливо мовив Алік.
Рябцев кивнув і знову наповнив чарки.
– Еге ж, містика. Але мій давній товариш, теж любитель нічних прогулянок, розповідав мені такі ж речі! Я порився в книгах і, звичайно, відразу знайшов інформацію про те, що тут раніше було дно доісторичного Карпатського моря. Тобто ми живемо на дні! Це, звичайно, і нинішній ситуації в країні співзвучно, але я не про політику! Я тоді подумав – а що як це море повертається, піднімається з-під землі, просочується?! Воно ж було солоне! А підніматися воно може і ґрунтовими водами, і джерелами. Місто, звичайно, забудоване, забетоноване. Вода може впиратись у підвали, у фундаменти, але там, де вона знаходить вихід, вона виходить назовні й залишає цей йодистий солоний запах. Мій товариш із моїми висновками згоден… Карпатське море хоче, щоб ми знову стали дном!
Алік посміхнувся.
– У нас років вісім тому в дворі з’явилося джерело, – сказав він. – Я вам зараз наллю!
