Kitabı oku: «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса», sayfa 6

Він узяв з печі відро з водою, наповнив склянку і простягнув Рябцеву.

Рябцев спробував, посмакував у роті солодкувату м’яку воду.

– Не солона? – запитав Алік. Капітан заперечливо хитнув головою.

– Але щось точно відбувається! – вперто сказав він. – Я це відчуваю… Ви не думайте, що це жарт… Щось неабияке відбувається!

Наштовхнувшись на недовіру до своєї теорії з боку довговолосого хазяїна флігеля, Рябцев знітився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустріч-застілля добігла кінця.

– Може, вам викликати таксі? – запитав Алік.

– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – відповів Рябцев.

– У кущах?

– Біля ставка. Мені ж на Сихів, теж не близька сторона! На таксі з моєю-то пенсією дорого!

Алік провів гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сів на свій моторолер, що вразив переконаного хіпі своїм яскравим жовтим кольором, і обернувся.

– Наступного разу ви – до мене! – сказав він. – Ви ж у мене ніколи не були!

Алік кивнув.

– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообіцяв Рябцев і поїхав.

Алік залишився на березі ставка. Повітря було вологе і свіже, і важке. І здалося раптом Аліку, що дійсно пахне тут морем і йодом. Він озирнувся на всі боки, подихав носом, поворушив у роті язиком. На язиці все ще відчувався смак морської капусти.

«Звідси й ілюзія запаху! – подумав Алік. – Він, певно, ці водорості щодня їсть. Адже вони дешеві!»

Розділ 14

До обіду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жіночої помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кілька разів цілувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своїми руками в довгих матер'яних рукавичках.

На вулиці гамірно й ясно. Виглянуло сонце, і його промені пробивалися через щілину у фіранці, падаючи на старий протертий паркет кімнати.

Тарас, умиваючись, згадав про рибок і тут же насипав їм корму, після чого замислився про те, що і йому б обідній корм не зашкодив. Але перш ніж одійти від підвіконня, зачерпнув долонею води з акваріума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.

Поки роздивлявся освітлені внутрішньою лампочкою просторі надра холодильника, до його вух донісся виск п'ятої сходинки. Слух різонуло так, що він скривив губи. І зі співчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цієї сходинки як особисту образу. Декілька секунд Тарас чекав дзвінка в двері, але, як не дивно, дзвінка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощів старовинних дерев'яних сходів їхнього парадного, піднявся на поверх вище, де між небом і землею, на третьому поверсі мешкала парочка пенсіонерів, яка час від часу дихала свіжим повітрям на балконі своєї квартири. їжу їм приносила соціальна робітниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу її хтось замінював?

Від роздумів відвернув дзвінок мобільного.

Бадьорий голос Льоні повідомив, що він готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.

Тарас, почувши про рішучість пацієнта, завмер.

– Може, іншим разом? – запропонував він після паузи. – Ви вже дві ночі підряд напружувалися… це все-таки не легко.

– Бог трійцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…

– Бог мав на увазі іншу трійцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвоніть, будь ласка, годині о шостій. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поїдемо!

– Я подзвоню! – твердо пообіцяв прямолінійний клієнт.

Тарас зачинив кватирку на кухні, й одразу ж у приміщенні стало тихіше і затишніше. Сів за стіл, згадав про своє бажання що-небудь з'їсти і відразу почув бадьорий дверний дзвінок.

Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвінком промовчала, прийшов хтось зі своїх. Скоріше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радості. Він не поспішаючи пройшов до коридору.

– Привіт, Тарасику! – У відчинені двері впурхнула Оксана. – Я тут мимо проїздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!

І подруга рушила до кухні з синьою господарською сумкою в руці. Клацнули, відчиняючись, дверці холодильника.

– Я так і думала! – продзвенів суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?

Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти із сумки до холодильника.

– Оце, – вона показала супермаркетівську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаєш, як варити суп?

Тарас кивнув. Він дійсно пам'ятав, адже Оксана йому разів чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послідовність дій.

– Так, із тебе вісімдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись і стоячи навпроти.

Тарас поліз до кишені за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кімнати й повернутись із задоволеною усмішкою на обличчі.

– Молодець, що про рибок не забуваєш! Я, до речі, тобі розповісти дещо хотіла!

– Може, сядеш? – запропонував Тарас.

– Ні, поспішаю! У нас за годину репетиція, нові номери вчимо. Так от, минулої ночі була магнітна буря! Такої сили, що в центрі міста світло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляєш?! І ще по радіо передавали, що Львівенерго повідомило, ніби не було ніяких аварій і електрика постачалася безперебійно! Розумієш?

Тарас заперечливо хитнув головою.

– Ну, всі лічильники показували, що електрика постачається, а насправді в центрі міста її кілька годин не було! Це означає, що ця магнітна буря на себе енергію перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посміхнулася вона.

Тарас ледь помітно кивнув і тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свій кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вікно.

– Так, мені пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась і знов обернулася до хазяїна квартири. – Твій сусід мене на каву запрошував! А я його не впізнала спочатку! У вас із ним усе гаразд?

– Так.

– А сходинку він полагодив?

– Ні.

– Передай йому привіт і нагадай про сходинку! Він обіцяв тесляра викликати!

Оксанина «Чебурашка» від'їхала від парадного, й Тарас зітхнув із полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись і нічого не зруйнувавши.

Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виїдена тарілка супу підняла настрій настільки, що навіть думка про те, що й сьогодні вночі, можливо, доведеться возити клієнта із Сумської області, який пахне бензином, не налякала Тараса.

«У нього ж були три камені, два тепер у мене в коробочці. Треба і третій забрати… Бог трійцю любить!» – подумав із усмішкою на обличчі хазяїн квартири.

Розділ 15

Алік сидів на лавці у скверику біля Порохової вежі. Сидів задумливо. Після неспокійного короткого сну, викликаного розповідями капітана Рябцева, йому захотілося вибратись у центр міста, хоча особливої потреби в цьому не було. Але у старого хіпі слова «потреба» та «необхідність» у думках виникали рідко. Причесавши своє довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стіні, він одягнувся у джинсову уніформу, що не потребувала прасування, і вийшов на вулицю.

Сонце на небі не світило, але посвічувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бік центру, Алік прийняв його свічення за тепло, але незабаром налетів прохолодний вітер, і Алік згадав, що свій надійний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотів.

Ще кілька разів маківкою голови він відчував у дорозі сонячне тепло, але про капелюх уже не думав. Думав про кафешку на Вірменській – єдину, що зберегла з давніх часів атмосферу доступності й «самості»: це коли сам підходиш до барменші, сам замовляєш, сам платиш і сам відносиш до свого столу замовлене. Аліку не подобалися кав'ярні з офіціантами. Колись він зрозумів, що в країні підготували надто багато офіціантів і для них не вистачило робочих місць у ресторанах. Саме тоді вони і хлинули в кав'ярні, піднімаючи ціни на каву й чекаючи чайових.

Після цього кав'ярні стали «цукернями», «шоколадницями» й іншими гламурними закладами для клієнтів, які шанують польські слова «шляхта» і «шляхетно» і приміряють їх на себе. Й Алік покидав одне за одним ці заклади, залишившись урешті-решт постійним клієнтом «Вірменки». Коло «нешляхетних» любителів кави звужувалося й у фіналі могло легко розміститися за кількома столиками цієї кав'ярні на Вірменській вулиці.

Ось і сьогодні насамперед Алік випив там дві кави по-східному, п'ятдесят грамів лікеру, а після цього вирушив до Порохової вежі. Сидіння у скверику біля вежі заспокоювало і думки, і нерви, і погляд. Тут ніхто нікуди не поспішав. На сусідніх лавках розташувалися звичайні львів'яни – і літні, і молоді. Дві мами штовхали уздовж алеї візочки з немовлятами, про щось мирно розмовляючи. Лисий товстун зрілого віку в синьому спортивному костюмі вигулював підстриженого попелястого пуделя. Собака увесь час оглядався на хазяїна, немов хотів йому сказати щось приємне.

Цей день Алік вирішив провести неспішно. На роботу до театру треба підійти до шостої вечора. Через годинку-другу він сходить де-небудь перекусити – позаяк дешеві забігайлівки на кожному кроці. А поки що можна розслабитись і послухати птахів.

Алік подивився на високі крони дерев, усіяні омелами. Прислухався. До вух долинув шерех червоніючого осіннього листя.

Опустив погляд під ноги. Замислився. Згадав Святий сад, у якому провів стільки прекрасних годин, згадав хіпівську молодість, яка плавно перейшла в хіпівську зрілість, пісні, гітари, довгий саморобний дріт-подовжувач, протягнутий від студентського гуртожитку просто на їхню галявинку в саду. Згадав міліціонера, який чергував біля входу до обкому партії, що розташовувався за якихось п’ятдесят метрів од їхнього гнізда, від їхньої трави, від їхньої вселенської любові. Міліціонери завжди жили не по любові, а за статутом. Тому й виникали конфлікти, тому рвалися подовжувачі, за допомогою яких група «Супервуйки» ділилася музикою та піснями з навколишнім світом, який не доріс до вселенської любові. Що змінилося відтоді? Хіпі пішли, міліціонери залишилися. Залишилися й колишні кадебісти, яким, як виявилося, вселенська любов була не такою чужою, але, як хитріші та розумніші за міліціонерів, вони ховалися під статутом, як ховали свою службу під цивільним одягом, а всередині деякі з них були не проти приєднатися до цієї несхвалюваної партією та урядом вселенської любові. І, якщо вірити розповідям Рябцева, приєднувалися з ризиком для кар’єри, а можливо, і для життя!

Неголосний шум відвернув Аліка від роздумів. Він підвів голову й побачив, що до третьої лавки від сходів, по яких можна було піднятися від трамвайних колій до Порохової вежі, сходяться бомжі з сумками та пакетами в руках. Одні тільки підтягуються, а інші вже стоять і про щось жваво розмовляють. Зібрання бомжів якось спрямувало думки Аліка в інше русло. Згадалася конституція з її правом на зібрання. Алік усміхнувся. «Всяке створіння Боже збиратися любить», – подумав він. І виникли знову в зоровій пам’яті їхні хіпівські «зібрання» тут же поруч, у саду. Промайнули підігріті літніми сонячними променями скупчення червоних клопів-солдатиків на пеньках у лісі за його будинком, бачені колись по чорно-білому телевізору з’їзди партії з тисячами одягнених в однакові темні костюми людиноподібних клопів-солдатиків. І тут же услід виринули теж бачені по телевізору в дитинстві маршируючі солдатики, абсолютно звичайні, не клопи.

А бомжі прибували, і вже бачив Алік, що є серед них і не бомжі, а просто злегка обідрані життям і суспільством бабусі та дідусі, що мали іншу ходу й інші рухи тіла, рухи, які немов підказували, що ці бабусі та дідусі мають пічку або плиту, мають стіл, за яким сидять. У бомжів такі рухи відмирають через непотрібність.

На алеї раптом з'явилася машинка-«пиріжок», біла, з написом «Оселя». Зупинилася біля цієї ж третьої лавки, тільки заїхала на траву. Публіка, що зібралась, об'єднана зовнішнім неблагополуччям, вишикувалася в чергу. Біля машини з'явились і пристойно одягнені люди – дівчата й жінки. Вони обійшли чергу, що вже налічувала осіб двадцять п'ять. Зупинилися, пояснили щось тим, що стояли. Задні подвійні дверці машини відчинились, і чергою пробігла хвиля пожвавлення.

Алік із цікавістю продовжував спостерігати за тим, що відбувається. Він навіть забув про те, що хвилину тому вже хотів підвестися й піти в яку-небудь забігайлівку перекусити.

Він дивився на чергу, на обличчя людей, не помічаючи, що симпатична кругловида пані, одягнена в джинси та в коротку синю дуту курточку, уважно дивиться на нього. У неї на грудях висів на ремінці фотоапарат із великим об'єктивом. Відвернувшись од Аліка, вона кілька разів сфотографувала чергу та дівчат, які, стоячи біля відчиненого багажника машини, наливали в одноразові пластикові миски гарячий суп із бідона-термоса. Третя дівчина видавала тим, що отримали суп, одноразові ложки та чорний хліб.

Алік, затримавши погляд на машині та людях, що зібралися біля неї, замислився про людські цінності, про прості й важливі речі. Про любов і тепло, про цвітіння дерев, про м'яку траву, про метеликів і дітей.

– Даремно ви соромитеся підійти! – пролунав над його головою сильний жіночий голос. – Адже з кожним може статися!

Він підвів голову і побачив перед собою симпатичну кругловиду жінку з фотоапаратом у руках, вона тримала одноразову миску з гарячим супом.

Алік і не помітив, як миска опинилась у нього на колінах, а в руках тепер він тримав хліб і ложку.

– Смачного! – Жінка сіла поруч, не зводячи з нього добрих зелених очей. – Ви, напевно, вперше сюди прийшли…

Від несподіваної появи цієї жінки в Аліка пропали слова. Він тільки заперечно хитнув головою, теж не зводячи з неї очей.

– Ви їжте, їжте! Суп гороховий, не з концентрату! На копчених ребрах. Смачно, – говорила вона, і голос її ставав м'якший і задумливіший, наче вона ось-ось замовкне й сама порине в які-небудь роздуми та спогади. – На переміну в нас пюре з сосискою. І компотик!

Погляд жінки раптом став суворим, як у виховательки в дитячому садку, і Алік, розуміючи, чого від нього хочуть, став з апетитом поглинати гарячий суп.

На обличчя зеленоокої жінки з кучерявим коротким волоссям повернулась усмішка. Вона спокійно, краєм ока спостерігала за їдцем, устигаючи думати і про щось своє.

Тільки-но одноразова миска спустіла, жінка взяла її з колін Аліка, забрала й ложку і, сказавши: «Я зараз! Ми сміття з собою відвозимо!» – відійшла.

Спантеличений Алік провів її поглядом і буквально через хвилину цим же поглядом зустрів її наближення. На його коліна опустилася одноразова тарілочка з пюре і сосискою. З пюре стирчала пластикова вилка.

– Як вас звати? – здивовано запитав Алік.

– Оксана.

– А я – Алік.

– Ви їжте, поки гаряче!

Алік кивнув і взявся за переміну.

А Оксана, жінка із зеленими очима, продовжувала на нього дивитись, і в її погляді прочитувалася щира жалість, співчуття чужому горю.

– У нас у Винниках і гарячий душ є, і пральна машина! – заговорила вона після паузи. – Приїздіть! Виперетесь, помиєтеся. Ви, напевно, зовсім нещодавно на вулиці…

– Так я вранці сюди прийшов, – почав було Алік, але погляд Оксани знову став суворим, як у виховательки, і він замовк, повернувшись до гарячого пюре та сосиски.

– Я можу вас до безкоштовного перукаря записати, тут недалеко, – знову сказала Оксана, подивившись на його довге волосся.

– Не треба, – прожовуючи шматок сосиски, вичавив із себе Алік.

– Вам не треба соромитися вашого стану, – Оксана мовила м'яко, з інтонацією фронтової медсестри. – Запам'ятайте! Ми тут по четвергах із першої години дня! Я вам зараз компот принесу.

Кругловидий ангел на ім'я Оксана зник і знову з'явився із пластиковим стаканчиком.

Вона пішла, дочекавшись, коли Алік доїсть переміну. Одноразову миску і виделку понесла з собою, стаканчик попросила викинути в урну і на згадку залишила листівочку з адресою і телефонами безкоштовного гарячого душу та пральних машин у Винниках.

Алік довго пив солодкий вишневий компот. Пив і знову думав про дрібні цінності й цінні дрібниці звичайного людського життя. Листівочку з адресою він склав учетверо і засунув до кишені джинсової куртки. Подивився на свої джинси, які завжди цінував зокрема й за те, що бруд на них був практично не видний. «Може, дійсно випрати їх?» – подумав, перш ніж підвестися з лавки.

Геть від нього по алеї від'їжджала біла машина-«пиріжок» із написом «Оселя». Людські збори, що виникли навколо цієї машини, теж розсмоктувалися, розсипалися, розосереджувалися, розходилися. Вже підвівшись, Алік пошукав очима Оксану, але її серед тих, що залишалися біля третьої лавки, не було.

Розділ 16

Зовнішнім боком кухонного вікна повільно сповзали великі краплі вечірнього дощу. Тарас залив свіжозварену каву в металевий термос, щільно закрив корком, потім накрутив кришку-чашку. Тепер, коли пив або варив каву, він не міг не думати про Дарку, про її веселі очі, про її чарівні дивноти. Думати про Льоню, якого він цієї ночі побачить утретє і востаннє, не мало ніякого сенсу. Льоні з'являються і зникають, а Дарка залишається у своєму нічному обміннику на вулиці Івана Франка, за маленьким віконцем із вузенькою нішею для обміну одних купюр на інші.

Ще про жодну жінку не думалось Тарасу в житті так легко і приємно. Ні, в його житті було вдосталь романтичних пригод, але пані йому траплялися, хоч як дивно, тільки двох типів: мовчазно-млосні, які чогось від нього чекали й полюбляли триматися за руку під час прогулянки, і стерви, які завжди чогось вимагали та голосно хотіли, через що стосунки у Тараса з ними виявлялися напрочуд короткими, а кінець цих стосунків щоразу приносив ні з чим не порівнянне душевне полегшення та думки про неймовірну цінність самотності як способу життя. Йому доводилося вибирати між мовчанням і криком, хоча хіба це вибір? Після чергового стерва Тараса зачаровувало млосне і значуще мовчання якої-небудь задумливо-флегматичної красуні, й він брав її за руку і вів до кав'ярні, і вона йшла, легко та беззастережно підкоряючись вибраному ним напряму руху. Ні, про них, про цих колишніх супутниць його романтичних прогулянок, йому не хотілося зараз думати. Тільки про неї, про Дарку, немов саме заради зустрічі з нею йому потрібно було носитися на старій машині по найбільш вибоїстих вулицях Львова, витрушувати зі своїх пасажирів ниркові камені-конкременти, отримувати від них же за свою медичну винахідливість і за працю грошові купюри, й тільки потім їхати до тієї, що сховалася в глибині обмінника, до її віконця, що світиться вночі, за яким таїлися не стільки грошові знаки різних народів, скільки вона сама, Дарка, чарівниця в кольорових, до ліктя, рукавичках. І він приїжджав удосвіта і просовував у нижній проріз віконця зароблені купюри, немов звітуючи перед нею за чергову трудову ніч свого життя.

Опівночі, коли Тарас під'їхав до оперного театру, дощ уже припинився. Перед входом до театру стояла самотня постать у сірому плащі й такій самій сірій кепці. Тарас, не виходячи з машини, постежив за Льонею. Потім вибрався, гукнув його, і клієнт попрямував до старого «опеля» дріботливою ходою, не львівською, що змусило Тараса поблажливо посміхнутися. Він навіть устиг уявити собі, ніби хода Льоні була типовою ходою жителів містечка Ворожби, звідки Льоня прибув. І тут уже, уявивши собі вулицю невідомого йому міста, заповнену Льонями, що ось так чудно крокують у своїх справах, Тарас розсміявся.

– Чого? – запитав здивований Льоня, зупинившись біля машини.

– Та так, анекдот згадав, – збрехав Тарас і, теж не привітавшись, умостився на своє сидіння.

Наступні три години тягнулися напрочуд повільно, незважаючи на швидкість, яку розвивав старенький «опель» по бруківці Городоцької, Личаківської та Зеленої. Кілька разів Льоня скрикував, кидав руки в пах, просив зупинити машину. Але останній камінь тримався, як останній боєць Брестської фортеці. Тільки після декількох коротких проїздів по ямах Лісової вулиці на блідому обличчі Льоні спалахнули якимось електричним світлом очі. І Тарасу здалося, що в салоні раптом стало світло. Льоня і сказати нічого не зміг, а тільки його рука раптом схопилася за праве плече Тараса, і той усе зрозумів. Він ударив правою ступнею по педалі гальма і тут же вимкнув двигун. Машина сіпнулась і зупинилася. Раптова тиша вдарила у вуха. Льоня застиг, і обличчя його завмерло з підібганими тонкими губами і трохи вперед висунутою щелепою. Його тонкий ніс, здавалося, загострився ще більше.

Тарас простягнув йому скляну банку. Льоня не поворушився, тільки рух його зіниць підтвердив те, що банку він помітив. Через кілька секунд він одмахнувся від банки жестом тремтячої руки, потім цією ж рукою відчинив дверці машини і просто відвернувся від водія, переставивши зведені разом ноги на поріжок машини. І знову завмер.

Спантеличений Тарас опустив банку собі на коліна і терпляче чекав.

Через декілька хвилин Льоня гойднувся вперед і зліз із сидіння. Він тепер стояв перед машиною спиною до водія. Його рухи були скуті. Тарас спостерігав, як клієнт розстібає плащ, нахиливши голову донизу, як морочиться з «блискавкою» брюк.

Час зупинився, і тривала пауза починала діяти Тарасу на нерви. Нарешті Льоня повернувся до водія обличчям. Він стояв, лівою рукою притискаючи до грудей борт розстебнутого сірого плаща. Праву руку він простягнув Тарасу, і на долоні Тарас побачив сірий камінчик, більший за звичайний. Узяв його й опустив у банку, що лежала на колінах. Камінчик цокнувся об скло, і знову стало тихо.

– Я обісцявся, – надривним шепотом з нотками трагедії мовив Льоня. – Як пацан…

– Буває, – м’яко мовив Тарас. – Це через камінь…

Льоня ледве помітно кивнув.

– Можна сісти? – він показав поглядом на своє сидіння.

І, не чекаючи відповіді, повільно всівся. Потім витягнув із кишені плаща тисячу російських рублів одним папірцем, простягнув Тарасові.

– Куди відвезти? – запитав Тарас.

– А куди відвозять обісцяних?! – з гіркотою пригніченим голосом сказав Льоня. – На вокзал!

Тарасу знову здалося, що від клієнта пахне бензином.

Вже на привокзальній площі, перед тим як вийти з машини, Льоня подякував Тарасу і сказав, що якщо той коли-небудь буде проїздом у Ворожбі, він йому подарує повний бак справжнього «дев'яносто п'ятого».

– У нас у місті море бензину, – похвалився він. – Через нас цистерни з Білорусі та Литви йдуть, ми з кожної по декілька тонн зливаємо! Тим місто і живе!

Тарас провів Льоню поглядом, поки той піднімався по сходинках до входу у вокзальну будівлю. Льоня йшов дрібними кроками людини, що відчуває фізіологічний сором і фізичну незручність через свої мокрі брюки.

«Добре, хоч на ньому є плащ!» – подумав насамкінець Тарас, перш ніж натиснути на педаль газу.

Через двадцять хвилин він уже був біля улюбленого нічного віконця, за яким сяяло світло і всміхалася Дарка, а її руки, цієї ночі – в темно-синіх рукавичках, просовували в проріз для купюр чистенькі чорні попільнички з написом золотого кольору: «Venezia». Потім вони пили каву з цих імпровізованих «блюдець», кожне по свій бік обмінного віконця. І говорили, говорили ні про що і про себе, слухали голоси одне одного. Розмова сама собою вийшла на можливість побачення в іншому місці та в інший час, і Дарка, на велику радість Тараса, погодилася. Вони умовилися зустрітись на проспекті Свободи, біля Діви Марії, наступного вечора о шостій.

– А чому ти раніше не погоджувалась? – здивувався втішений новиною Тарас.

– Раніше мені тато не дозволяв, а вчора сказав, що не проти.

– А хіба він мене знає?

– Вже знає, – Дарка простягла руку до лівого верхнього кута віконця і, знявши звідти щось, показала Тарасові.

Це була маленька веб-камера.

– Він про тебе все дізнався і сказав, що ти – нешкідливий лопух без кримінальних і політичних зв'язків. – Дарка всміхнулась і почепила веб-камеру на її попереднє місце.

Тарас теж усміхнувся, тільки його усмішка цього разу виявилася дещо неповноцінною, немов йому з ложкою смачного борщу на зуб потрапила ціла перчинка.

– А куди ти мене поведеш? – запитала грайливо Дарка, дивлячись просто у вічі Тарасові.

І перчинка пропала, усмішка вирівнялася.

– Ні, ми просто підемо по вулиці й заглянемо до третьої числом кав'ярні, – сказав він і приклав долоню до шибки віконця.

З іншого боку до другої шибки віконця Дарка також приклала свою долоньку в темно-синій рукавичці. Тарасові здалося, що він відчув її тепло.