Kitabı oku: «Острів кохання», sayfa 2
Розділ 4
ЯНГОН
В останні кілька днів Анна тікала від буденності та мріяла про море. Бажання були такими далекими й нереальними…
Але невдовзі вона опинилася в обіймах Жульєна у далекій Азії! Напередодні Нового року коханий нарешті надіслав довгоочікуване запрошення. Увесь пакет документів вже був давно зібраний, тож Анна швидко подала всі папери на візу. Дива їй не обіцяли, бо процедура мала зайняти кілька днів. Анна не знаходила собі місця. Жульєн теж нетерпляче кожного дня запитував кохану: чи готова віза? Нарешті паспорт Анни – в її руках, квиток у кишені!
Останній квиток випав на 31 грудня, тож прилітала Анна до Бірми вже у Новому році. Салат «олів’є» і врочисту промову президента по телевізору Анна з радістю проміняла на новорічні сподівання у літаку. Вона була готова відмовитися навіть від нової роботи, аби ще хоча б раз опинитися в обіймах Жульєна.
Валізу зібрала швидко, вибирала лише світлі кольори та довгі спідниці. Не забула і про подарунок коханому – красиву білу сорочку. З холодного та засніженого Києва жінка прямувала у далеку Азію… Що її чекає?
Довгий переліт Київ—Амстердам—Бангкок тривав досить легко для неї. Адже її таки чекала приголомшлива країна і вже такий рідний Жульєн… Київський годинник відрахував північ, проте Анна була вже так далеко. Під час пересадки вона отримала повідомлення від Жульєна з побажанням щасливої дороги. Надіслала повідомлення батькам, що з нею все добре. І за мить опинилася вже знову поміж хмар. Гарненькі стюардеси азіатських авіаліній вітали пасажирів на борту пластиковими келихами з шампанським. Попереду – одинадцять годин довгого перельоту. Анна почувалася піднесено, у душі панувала незвичайна гармонія…
Відлітаючи далеко від дому, Анна хотіла залишити у Києві не лише холодний вітер та мороз, а й свої давні відчуття. Чим далі віддалявся літак, тим менше вона відчувала колишні невдачі й негаразди. Крізь сон бачила далекий схід сонця, а ще – чула голос Жульєна. Стюардеса дбайливо прикрила Анну м’яким пледом. А та солодко спала, схиливши голову. Їй снилася зустріч із Жульєном, його сині очі з вологим блиском, – він заглядав на самісіньке дно її душі.
За декілька годин Анна прокинулася. Почали розносити сніданок. До омріяного щастя лишалося все менше і менше миль. Анна почала трохи хвилюватися. Якою то буде їхня зустріч із Жульєном?
З Бангкока в Янгон відлітала вже внутрішніми авіалініями на маленькому літаку. Після довгого перельоту забігла до дамської кімнати, аби перевдягнутися у легкі білі шорти й сорочку. І хоч на обличчя впала легка тінь утоми, жінка почувалася щасливою, її очі сяяли…
Минуло трохи більше двох годин, і літак почав знижуватися. І ось вона у самому серці Бірми – Янгоні. На виході Анна затрималася на мить, щоб поправити зачіску та припудрити носика. Як і будь-яка жінка перед зустріччю з коханим, Анна хотіла виглядати гарно, попри довгий переліт і втому.
Аеропорт Янгона був зовсім невеликий. На паспортний контроль – коротка черга. Анна дістала свій паспорт із візою й перевірила телефон. Жульєн попереджав її, що мобільник працюватиме лише з місцевою карткою, якої у неї ще не було. Тож зв’язок був відсутній. Анна нервувалася, чи Жульєн на місці. Чи зустріне її? Перед паспортним контролем очима вже шукала коханого серед зустрічаючих, яких із пасажирами розділяла лише скляна прозора перегородка. Аж її погляд вловив сяючі очі Жульєна.
– Я тут! – гукнув він до Анни, помахавши рукою.
Він стояв усього за кілька метрів – засмаглий, упевнений в собі, у блакитній сорочці з короткими рукавами, у джинсах. Анна полегшено видихнула, але серце по-зрадницьки вистрибувало з грудей. Жінка нетерпляче подала свій паспорт на контроль, а потім кинулась до Жульєна. Вони не бачилися аж цілих два місяці! Анна відчула, як сильно скучила за ним. Вона здолала кілька останніх кроків і потрапила не просто в обійми коханого, а у справжню казку. Жульєн підхопив її на руки, ніжно цілуючи. Анна почувалася такою щасливою, як ніколи в житті.
– Вітаю в Янгоні, люба, ласкаво просимо до Бірми! – крізь поцілунки промовляв він.
У таксі Жульєн ніжно пригортав Анну, тримав її руку у своїй, як і всі два тижні поспіль того божевільно казкового щастя. Через вікно автомобілю Анна розглядала загадкову нову країну. Її дивувало і цікавило все – місто, люди, звичаї. Жульєн лише змовницьки мовчав, киваючи у такт словам Анни. Аж ось вона звернула увагу на таксиста, який нічого не промовляв. Лише жував жуйку. Він просто не міг говорити. Його рот був забитий чимось коричневим, схожим на кашу. Періодично це «щось» він спльовував у вікно.
– Це бетель, – пояснив Жульєн. – Його тут усі жують. І чоловіки, і жінки.
Бетель – рослина, яка освіжає подих, а також діє як збудливий засіб. Деякі бірманці жують особливий сорт бетелю, про що свідчать червоні очі і певна ейфорія реакції. Що саме входить до складу цієї жуйки – невідомо, але, мабуть, місцеві знають у цьому смак.
Жульєн усміхався і знову ніжно пригортав до себе Анну, яка почувалася, як на небесах. Місто Янгон здавалося їй гучним і метушливим, всі водії часто і багато гуділи у клаксон, дорожньої розмітки не існувало, пішохідних переходів – також. Не було і тротуарів. Жульєн пояснив таксисту, де треба зупинитися, і розрахувався з ним. Водій на прощання усміхнувся до пасажирів, показавши червоні щербаті зуби. Вийшовши з таксі, пара пірнула у загадковий світ Янгона. У цьому районі міста метушня відчувалася набагато менше, ніж у центрі.
Скрізь прогулювалися місцеві жінки у довгих спідницях. Киянка вдивлялася в них. Жіночі обличчя були намазані чимось схожим на глиняну маску. Жульєн пояснив Анні, що це танакха – розтерта в порошок деревина і кора дерева. Такий «макіяж» – кращий сонцезахисний і дезінфікуючий засіб. Анна звернула увагу, що навіть личка маленьких дівчаток і хлопчиків також вимазані у танакха. Чим більше Анна вдивлялася в обличчя місцевих жінок і дітей, тим прекраснішими вони їй здавалися. А місцеві красуні роздивлялися Анну з не меншою цікавістю. Їй навіть стало незручно за свої короткі білі шорти. Але Жульєн заспокоїв її: шорти – це одяг для туристів. Місцеве населення ставиться з повагою до іноземців, виявляючи велику цікавість до їх зовнішнього вигляду. Бірманські жінки і чоловіки носять традиційне національне вбрання – лонджі. Це спідниця, яка тримається на тілі за допомогою вузла, що кріпиться на поясі. Різниця між чоловічими та жіночими лонджі – у розміщенні вузлів і в кольорах. Чоловіки зав’язують вузли спереду, а жінки – збоку. Жіночі лонджі яскравіші й святковіші. Анна жартома поцікавилася, чому Жульєн досі не в лонджі. На що той лише засміявся.
Пішохідних переходів у Янгоні не існує, а швидкість водії ніколи не зменшують. Тож, коли переходиш дорогу, рухатися треба швидко, оглядаючись навсібіч. Але, на щастя, автомобілів у цій частині міста було мало. Жульєн підхопив однією рукою валізу, а іншою міцно тримав за руку Анну. Таким чином вони й перебігли дорогу. Жінка зрозуміла, що її модні босоніжки на високих підборах так і залишаться лежати у валізі. Анна носитиме лише зручне взуття. А довгі сукні та спідниці стануть її улюбленим убранням у Янгоні.
Нарешті пара дісталася місця призначення. Вивіска майбутнього кафе ще була заклеєна будівельною стрічкою, вікна закриті металевими жалюзі. Проте Жульєну вже кортіло показати Анні нове приміщення і свій модерновий проект ресторану. Усередині стояла темрява. Але за хвилину весь простір засяяв яскравим світлом. І Анна опинилася… у Франції. Червоний колір стін, зображення Ейфелевої вежі, прозора вітрина зі скла, затишна атмосфера. Поки Анна захоплено роздивлялася все навколо, Жульєн кудись зник. Через хвилину молодий ресторатор уже демонстрував коханій новий холодильник та обладнання для випічки. Він гордо хвалився, що французькі технології тепер вже і в центрі Бірми. У холодильниках зберігалися заморожені напівфабрикати – багети, хліб, тістечка, рогалики, булочки, кекси, все для майбутньої випічки.
Поки випікалися круасани, Жульєн приготував справжню французьку каву, яку також ресторан ексклюзивно мав пропонувати своїм клієнтам. Вечір наповнився романтичним настроєм. Меблів ще не було, їх мали привезти лише наступного дня. Отож закохані ласували круасанами з хрусткою скоринкою і шоколадною начинкою просто на скляній вітрині, яка невдовзі мала бути заповнена різноманітними десертами.
Анна раділа успіхам Жульєна і пишалася ним. Зачинивши кафе, пара вирушила до квартири, яку винаймав Жульєн. Вона знаходилася лише за п’ятнадцять хвилин від кафе. Жульєн і Анна мовчки піднімалися сходами, але кожен із них уже відчував гаряче дихання іншого, чи то від того, що піднімалися нагору, чи то від майбутніх пестощів. Ледве зачинивши двері, Жульєн підхопив Анну на руки і швидко поніс у спальню. Закохані поринули у свій рай…
На вечерю Жульєн і Анна вирушили у японський ресторан. Частуватися місцевою їжею того вечора Жульєн не радив, бо до неї слід звикати поступово. Замовили саке, сливове вино, суші та водорості, а потім ще монаку – традиційний японський десерт: бобовий джем між двома тонкими хрусткими вафлями з солодкого рису.
За вечерею Анна розповідала про своє життя у Києві. Проте з більшою цікавістю розпитувала Жульєна, адже Бірма сповнена багатьох таємниць.
Після вечері пара вирішила прогулятися містом. Завбачлива жінка вдягла зручні сандалі, тож відсутність тротуару її більше не лякала. Невдовзі перед очима постала велична центральна пагода – Шведагон. Анна бачила її лише здалеку. Але навіть на відстані грандіозна споруда випромінювала особливе світло й енергію.
Шлях додому пролягав через місцевий базар, який працював до самого ранку. Тут можна було знайти все, що бажала душа, за безцінь – місцеві свіжі фрукти, овочі, зелень, різні делікатеси. На полицях красувалися кавуни, дині, полуниці, ананаси та інші заморські ласощі. Анна звернула увагу на те, що довкола було досить брудно. Але Жульєн її заспокоїв. Він запевнив, що головне – це абстрагуватися, тоді нічого «такого» не трапиться. Прогулюючись, Жульєн і Анна потрапили у китайський квартал, де смачно пахло готовою їжею. Згодом китайський квартал змінився на мусульманський. Анна не повірила своїм очам, побачивши перед собою справжню мечеть. Жульєн розповів, що мусульман у Янгоні близько мільйона.
Дісталися до дому вже близько півночі, упали на ліжко знесилені, але щасливі.
Наступного ранку жінка прокинулася сама. На столику знайшла записку від Жульєна, а ще – ключі від квартири та гроші на таксі. Коханий чекав у кафе, куди з самого ранку мали привезти меблі. Тож Жульєн вирішив не будити Анну, щоб вона виспалася після довгого перельоту. Жінка солодко потягнулася у ліжку, вдихаючи на повні груди нове життя. Постіль ще пахла Жульєном. Анна накинула халат і вирішила оглянути квартиру, яку звечора ще не встигла роздивитися. Велике ліжко майже наполовину займало спальню, лишаючи простір для дерев’яної шафи і маленького туалетного столика. Штори дбайливо закривали вікна, аби вранішнє сонце не розбудило Анну.
Вітальня просто вразила її. Посередині гойдався справжнісінький гамак, там лежали французькі журнали і книжки. Навпроти – великий зручний диван, також завалений книжками. Але найголовнішою окрасою цієї кімнати була велика відкрита тераса. Анна відчинила вікна і впустила у кімнату сонячне проміння. Воно заграло на лакованій дерев’яній підлозі. Єдине, чого не вистачало кімнаті, – це квітів. Інтер’єр суто чоловічий, зручний, функціональний і без прикрас. Краєвид із тераси доволі звичайний, міський, вікна виходили у двір, посеред якого росло велике дерево. Анна не могла отямитися: невже вона в оселі коханого? Обстеживши вітальню, Анна попрямувала на кухню, де було лише найнеобхідніше – газова плита, холодильник, великий стіл і декілька стільців. Через вікно виднівся золотий Шведагон. Анна помітила дерев’яні сходи на другий поверх. Там розташувалася гостьова кімната і санвузол із душовою кабінкою. Вся квартира виявилася дуже простою і скромною. У ній знаходилося лише все функціональне. Проте Анна вже полюбила її, як свою власну.
Жінка вдягла довгу вузьку сукню з накидкою, прикрила очі темними окулярами і вирушила на пошуки Жульєна. Телефонний зв’язок не працював. Усе, що мала Анна – це маленький папірець із написаною на ньому рукою коханого адресою кафе.
Розділ 5
BONJOUR
На вулиці Анна вирішила розміняти трохи грошей. Але працівник банку покрутив складені удвоє гроші у руках і, похитавши головою, віддав їх назад. Анна згадала, як її попереджав Жульєн. Складені й нерівні купюри банки не приймають. Винахідлива жінка повернулася до квартири, праскою вигладила всі банкноти, вони стали новими і хрусткими, як круасани. Цього разу їй обміняли гроші без зайвих запитань. Анна спіймала на вулиці таксі й передала водієві папірець із адресою. Він мовчки узяв його. Анна з цікавістю поглядала на мовчазного водія й її очікування справдилися. Водій задоволено жував бетель, часто спльовуючи його дорогою. Згодом таксист зупинився біля кафе і усміхнувся на прощання червоними від бетеля зубами.
Анна не повірила власним очам, коли за кілька метрів побачила велику красиву вивіску «Bonjour», яка ще вчора ховалася під захисною плівкою. Всередині вже чекали гаряча кава, справжні французькі круасани – хрусткі, з шоколадом… І такий жаданий Жульєн. «Мм-м, як же це по-французьки!» – усміхнулася вдоволено Анна.
Жульєна вона застала за роботою. Він саме обговорював робочі питання зі своїми помічниками. Анна щиро усміхалася до людей та нової країни, яка дарувала їй радість і насолоду. Таке просте й омріяне щастя – ранок, кава і кохання…
Через годину привезли меблі та декор. Поки Жульєн займався розташуванням меблів, знайшлася робота і для Анни. Разом із помічником вона розвішувала на стінах плакати у французькому стилі. За декілька годин усе приміщення виглядало зовсім інакше, ніж учора. Простір наповнися затишком і домашньою атмосферою, вітрини виблискували на сонці, очікуючи на смачні десерти й хрусткі багети.
Трохи пізніше у кафе з’явилася бірманська жінка. Вона чемно привіталася з Анною, а потім заговорила до Жульєна. Стало зрозуміло, що це одна зі співробітниць.
Ніколи ще Анна не бачила такого красивого чорного волосся. Бірманка рухалася впевнено і граційно. Середнього зросту, але дуже вродлива. Трохи згодом прийшли ще двоє дівчат. Анна здогадалася, що вони влаштовувалися на роботу. Обговоривши деталі з Жульєном, жінки з цікавістю почали розглядати незнайомку і підійшли ближче. Особливо їм сподобалося вбрання та світлий колір обличчя. Анна навіть відчула в їхніх поглядах трохи заздрощів.
Першу жінку звали Аунг (що у перекладі з бірманської значить «успішна»). Вирішивши всі питання з Жульєном, Аунг із дівчатами попрощались і вийшли. Але за кілька хвилин Аунг повернулася, щоб подарувати іноземній гості білу квіткову низку. Збентежена Анна подякувала і заплела квіти у волосся. Вони пахли свіжістю…
День поступово добігав кінця. Жульєн розрахувався з робітниками і відпустив їх до наступного ранку. Анна дочекалася нагоди, щоб завести розмову. Їй здалося, що робітники працювали повільно, тож вона намагалася всіляко натякнути на це Жульєнові. Але той лише знизував плечима. Він ніколи не підвищував голос.
На перший погляд бірманці здаються милими і безпосередніми. Вони відразу порушують особистий простір співбесідника, підходячи чи сідаючи ближче (навіть можуть торкнутися рукою). Так само легко можуть не виконати роботу або зробити її сяк-так. Іноземці занадто довірливі у Янгоні, за що часто платять удвічі більше грошей, аніж варто.
Колишня столиця Бірми відкривала двері туристам, які потребували європейського сервісу. Жульєна це дуже цікавило, він був готовий ризикувати. Безумовно, починати бізнес іноземцю в Бірмі нелегко, адже доведеться зіштовхуватися з масою бюрократичних питань і підводними течіями. Але труднощі не стримували сміливого француза.
Наприкінці дня на Анну та Жульєна чекала вечеря з приятелем і його родиною. Дорогою Жульєн пояснював, що Янгон – це добрий початок для багатьох проектів, зокрема ресторанного і готельного бізнесу. На питання Анни: «Чому все-таки Бірма?» – Жульєн відповідав просто: «А чому б і ні? Дорогу здолає той, хто йде».
– Країна, що розвивається – це чудовий плацдарм для туристичних стартапів і не тільки. Великий потенціал у нерухомості (як приватної, так і комерційної). А ще Бірма – найбільше у світі джерело дорогоцінного каміння, золота і нефриту. Продаж дорогоцінного каміння складає більшу частину економіки Бірми. Тож любителям прикрас є на що подивитися.
І, звичайно, це освіта. Останнім часом усе більше і більше з’являється тут приватних шкіл. Коротше кажучи, є у що розумно інвестувати. А кількість туристів із кожним роком зростає.
З аргументами Жульєна Анна не могла не погодитися, але все одно наголошувала на тому, що нова країна могла ховати і нові складнощі та проблеми, тож просто необхідно бути особливо розважливим. Жульєн закрив рота Анни гарячим поцілунком.
Вечір продовжувався у барі – одному з найпопулярніших у місті, розташованому на даху висотного житлового будинку в самому центрі Янгона. Там уже зібралися друзі Жульєна. Анна сиділа, немов між двома місяцями. Один – великий, повний і сяючий. Якраз у всіх над головою, у небі. Другий – дуже симпатичний, сидів поруч, – то була Санді. (Санді у перекладі з бірманської мови означає Місяць.) Жінка виявилася дружиною товариша Жульєна, вчителя французької мови. Маленька приємна молода бірманка. Як і всі азіатські жінки, вона виглядала значно молодшою за свій вік. Її романтична історія з Жаном, майбутнім чоловіком, розпочалася з приватних уроків французької, які згодом увінчалися народженням прекрасної маленької дівчинки – їхньої доньки (копії Санді). Сама Санді розуміла, чого хоче від життя, і молодий французький учитель став її шансом. Попри короткочасне знайомство, Анна зрозуміла: ця тендітна ніжна жінка мала твердий стрижень і чітко знала, чого має досягти. Анна посміхалася й з цікавістю роздивлялася нових знайомих. Жан французькою щось обговорював із Жульєном. Санді відкрито розглядала Анну. Вона не приховувала свого інтересу до чужоземки, тож Анні стало трохи ніяково. Маленька донька Жана та Санді галасливо стрибала між столиками. Її намагалися вгамувати батьки Санді, літні бірманці, які переважно мовчали, лише усміхалися, бо не володіли ані французькою, ні англійською.
Усі дорослі пили місцеве пиво, лише Анна цідила через трубочку місцевий мохіто, який виявився несмачним. У барі, крім напоїв, горішків і суші, нічого не подавали. Тож на вечерю компанія вирушила у нове місце. Усього шестеро дорослих і дитина (а от машина лише одна). Але, схоже, це нікого не бентежило. За кермо сів Жан. Анну, як почесну гостю, відразу ж усадовили на переднє пасажирське сидіння. Жульєн, батьки Санді та їх онука зайняли місця на задньому сидінні, а сама Санді прудко застрибнула у багажник гетчбека. Для Бірми це звична справа так їздити в автомобілі. Лише Анна спантеличено поглядала на Жульєна у дзеркало. На щастя, дорога до ресторану тривала недовго, і хвилювання Анни швидко закінчилися.
У місцевому ресторані подавали як місцеві, так і європейські блюда. Бірманська кухня не відрізняється особливою вишуканістю. У ній є елементи китайської, індійської, а також тайської кухні. Багато рису, трохи м’яса, страви переважно гострі та пряні. Традиційно відразу подають зелений чай. Якщо замовляється пиво, то до нього обов’язково приносять і солоні горішки.
Вечір виявився веселий і насичений новими враженнями. Анна розглядала Санді, розпитувала її про місцеве життя, про бірманські імена та їх значення. Так, Анна дізналася, що у бірманців не прийнято надавати значення прізвищу чи по-батькові. А ось особлива увага приділяється дню тижня, коли людина народжується. Усього у Бірмі – вісім днів тижня (бо середа ділиться на дві частини, а число вісім вважається магічним). Крім того, кожен день тижня нагороджує хлопчика чи дівчинку особливими якостями.
Бірманці дуже вірять у гороскопи, надають великого значення астрології. Так, діти, які народжуються у понеділок, будуть непостійними і ревнивими. Ті, що приходять у цей світ у вівторок, отримують у подарунок такі якості, як надійність і чесність. Ті, що народжуються у середу вранці, будуть милими і спокійними. Натомість ті, що в середу після обіду – непривітні та запальні. Той, хто з’являється на світ у четвер, має бути врівноважений і лагідний. П’ятниця – це день для базік, субота – день буркотунів. А от у неділю у світ приходять хазяйновиті та завбачливі.
Поверталися Анна з Жульєном додому традиційно – через місцевий ринок. На десерт купили кавун і диню, що продавалися акуратно нарізаними шматочками, нанизаними на тонкі палички для зручності. Дорогою закохані заглянули в місцевий бар, переповнений іноземцями, зокрема французами. Серед них знайшовся й один німець. Анні здавалося, що у Бірмі дуже багато французів. Усі вони були ще молоді, приїхали в Янгон на постійну або тимчасову роботу. Провадили тут повноцінне життя, знаходили собі дружин, найчастіше зі свого ж кола або рідше – з місцевих. Частина працювала волонтерами, перебуваючи тут по кілька місяців, після чого переїжджали в іншу країну. Вони всі виглядали дуже природно й органічно на тлі місцевого бруду і злиднів. Бірманці, схоже, добре знали французів і ставилися до них, як до постійних клієнтів – шанобливо. Всі пили пиво й обговорювали останній футбольний матч. Після чергової склянки Анна вже не відчувала себе гостею і мило спілкувалася з усіма на різні теми.
Щоранку Жульєн пробуджував Анну ніжними поцілунками. І кожного разу вона забувала про час, пізнаючи Азію через вуста і руки коханого.
Удень він працював, а ввечері вони прогулювалися вуличками вечірнього Янгона. Часто Жульєн брав Анну на руки, щоб перенести через занадто брудну ділянку дороги або перебратися на інший бік вулиці. Жульєн тримав Анну ніжно і дбайливо, як найдорожчий скарб.
Центральна пагода Шведагон освітлювала вечірні маршрути, вливаючи особливе тепло у кожну прогулянку. Пара могла гуляти допізна, не відчуваючи втоми. Навпаки, дивна енергія наповнювала увесь простір. А вночі Жульєн дбайливо закривав вікна у кімнаті, промовляючи: «Щоб не залетіли «дéнге». Так називають специфічний вид комарів, після укусу яких на людину нападає гарячка. Пережити її дуже важко, інколи і небезпечно для життя. Так, товариш Жульєна одного разу піймав такі «дéнге», після чого кілька тижнів пролежав у місцевій реанімації. На щастя, все обійшлося.
Жульєн дбав про Анну напрочуд уважно. А їй подобалося гойдатися в гамаку вранці й сушити волосся вітром. Коханий готував каву і приносив тістечка з лимонним кремом на сніданок. Але найкращим десертом були його поцілунки – такі ніжні й пристрасні, що проникали в душу і серце Анни. Від них паморочилося в голові.
Згідно з ученням буддизму, кохання – найвищий ступінь спілкування між чоловіком і жінкою. І Анна з цим повністю погоджувалася. Відчуття були неземними. В обіймах Жульєна Анна відлітала в інший вимір. Спочатку по її тілу проходили ледь помітні хвилі блаженства. Далі потік енергії наростав. І по всьому тілу, від голови до п’ят, розливалася гаряча лава насолоди, яка заповнювала кожну клітинку. Анна на якийсь час переставала відчувати реальність, сама того не усвідомлюючи. Яскраве сонце спалахувало у блакитному небі, а потім повільно котилося донизу. Відчуття Анни, ледь торкнувшись землі, знову злітали догори. І так тривало доти, поки вона не затихала в обіймах Жульєна.
Одного разу їх запросив у гості один із працівників Жульєна, будинок якого знаходився у передмісті. Дістатися туди вартувало зусиль і часу. Спочатку треба було їхати на таксі, потім – плисти поромом. А опісля – брати напрокат мотоцикл. Але, як кажуть, щасливі годин не помічають. І пара вирушила у дорогу. Час на поромі збігав дуже швидко. Анна пригорталася до Жульєна, ховаючись у його обіймах від вітру. Після прибуття Жульєн узяв напрокат мотоцикл. Анна не встигла оговтатися, як вони вже мчали незнайомим шляхом, залишаючи позаду клуби пилу. Однією рукою Анна притримувала свій білий капелюшок, а іншою обіймала сильний торс коханого чоловіка. Зручної дороги не існувало, а мотоцикл виявився старим і ненадійним. Проте Анна почувалася безпечно поруч із Жульєном. На шляху зустрічалися хиткі халупи, вологі рисові поля й маленькі кафе. Кава в них продавалася дешева і розчинна, зі згущеним молоком замість звичайного, бо господарі не мали холодильника. Однак для Анни це була найсмачніша кава, випита із Жульєном у найбіднішому куточку загадкової Азії.
Пара зупинилася біля маленького кафе. Закохані оглядалися навколо. Родина, яка тримала кафе, в ньому ж і проживала. Поруч зі столиками, під старим, чорним від дощу навісом стояв телевізор, а навколо нього розставили дерев’яні стільці. Так завше проходили сімейні вечори. (Анна наважилася відвідати туалет – то була лише дірка в підлозі.) Сам будинок був схожий на халупу, що може розвалитися при першому ж пориві сильного вітру. Але господиня виявилася напрочуд дружелюбною. Вона щиро запропонувала Жульєну та Анні кави досхочу. Потім почала готувати щось для своєї родини. Анна з цікавістю поглядала за процесом. Це нагадувало приготування коржів із начинкою, які потім обсмажувалися на олії маленькими кручениками.
Трохи відпочивши, знову вирушили у дорогу. Анна хвацько застрибнула на мотоцикл, який Жульєнові вдалося завести лише з третього разу. Жінка обережно підтримувала поділ довгої спідниці, щоб та не потрапила під колеса. Довгі каштанові пасма майоріли на вітрі. Анна радісно заплющувала очі, підставляючи обличчя під теплий потік вітру. А потім загубила свій капелюшок, який весело покотився порожнім шляхом у зворотному напрямку.
По дорозі Анна вимагала зупинятися й відвідувати усі місцеві храми, заставлені фігурками Будди та інших дивних божеств. Усередині милувалася й дивувалася місцевим звичаям і традиціям. Бірма відкривалася поступово і цнотливо, щоразу вражаючи новими таємницями.
Нарешті досягли пункту призначення. Гостей радо зустрічав знайомий Жульєна. То був звичайний робітник, проста людина, але було б нечемно відмовитися від запрошення у гості. Родина, як і всі інші тут, жила дуже бідно. Їхній будинок нагадував щось середнє між бунгало і сараєм. Він стояв на спеціальних дерев’яних палях, бо навесні все навколо затоплювала вода. Привітні господарі запросили Жульєна й Анну всередину. Дуже простий, власне, будинок, але напрочуд чистий. Як найцінніше – старий телевізор. Із меблів – дешеві пластикові стільці й стіл.
На столі стояло фото сімейної пари. Жульєн спитав дозволу розглянути його ближче. На ньому був зображений господар, а поруч із ним – вирізане з іншої фотографії зображення його дружини. Чоловіку та дружині дуже хотілося отримати спільне сімейне фото, тому вони склеїли два різних знімки. Це виглядало так зворушливо. Господар запитав Анну, як довго вони з Жульєном разом. Анна зашарілася, проте Жульєн перехопив ініціативу. Він пояснив, що разом вони вже досить давно, але ще не побралися. Анна вдячно подивилася на коханого і не змогла з ним не погодитися.
Візит видався набагато коротшим, аніж шлях, який довелося долати кілька годин. На прощання Анна отримала подарунок від господаря – сандалову шкатулку у вигляді пагоди, яку він виготовив власноруч. Життя бідних і скромних людей, їхні прості цінності вразили Анну і Жульєна до глибини душі. Тут, далеко від міста і всіх зручностей цивілізації, люди знаходили щастя у таких звичних і простих речах.
Дорогою додому Жульєн і Анна вже звично завітали на місцевий ринок, де вона, як справжня господиня, вирішила купити свіжі овочі та фрукти. І хоч Анна не зовсім добре розумілася на місцевих сільськогосподарських культурах, вона впевнено наповнювала кошик. Жульєн лише усміхався у відповідь, виймаючи зайве і повертаючи на прилавок.
Повернулися закохані під кінець дня, стомлені, але щасливі. Вечеряти вирішили вдома. Анна готувала салат із місцевих овочів, а на основне блюдо Жульєн замовив картоплю з салом (його жінка дбайливо привезла у подарунок з України). Смажилася картопля, Жульєн зголодніло хапав із пательні ще сирі шматочки. Анна вдавано сердилася (а про себе молила Бога, щоб цей вечір ніколи не закінчувався). І не було нічого смачнішого, ніж та напівсира бараболя, і прекраснішого, ніж той романтичний вечір під чарівним сяйвом величної пагоди Шведагон.
В один із вечорів Анну і Жульєна запросили на справжній бірманський день народження. Так і не домігшись від Жульєна, яким мав бути дрес-код, Анна віддала перевагу довгій червоній сукні та зручним сандалям. Жульєн не надавав великого значення одягу. Але на прохання Анни вдягнув свіжу сорочку і брюки. Анна виглядала приголомшливо, узяла їхні з Жульєном подарунки – два торти «тирамісу» і «наполеон», що мали стати чудовим довершенням до святкування. Жульєн старанно підготував десерт. Замість таці використав дві звичайні кахляні плитки. Французькі десерти на грубому камені здавалися ще витонченішими. Така церемонія виглядала цікаво і нетрадиційно. Анна прохала таксиста їхати обережно, переймалася, аби торти не впали на шовкову сукню. Жульєн лише усміхався з отих хвилювань.
Святкування проходило у приватному будинку на задньому дворі. Лунала приємна музика, зібралися красиво вдягнені гості. Анна відзначила про себе, що серед гостей ніхто не був одягнений у традиційні лонджі. Такий одяг носять переважно бідні мешканці Бірми. Гості на день народження були вдягнуті пишно та сучасно.
Іменинницею виявилася місцева ділова леді. У красивій чорній сукні з відкритими плечима вона зустрічала гостей і запрошувала до столу з частуванням. Закуски подавали за зразком шведського столу (що передбачало самообслуговування). Програма вечора проходила у довільному стилі. На траві – розставлені столики та стільці. Навколо палали ліхтарики. Гості спілкувалися одне з одним. Лунала музика, а згодом почався спів – караоке. Першою співала донька іменинниці. Пісні линули англійською та бірманською мовами.
Нарешті подали великий шоколадний торт зі свічками. Лунали оплески і сипалися привітання від гостей. Іменинниця дмухнула на свічки і загадала бажання. Аж ось Жульєн галантно виставив на стіл десерти від кафе Bonjour, які справили неперевершене враження. Усі поспішили скуштувати французькі «тирамісу» і «наполеон». Вони ж виявилися просто неперевершені, що дуже лестило Жульєнові. Серед гостей, звичайно, було багато французів, до чого Анна вже звикла. Вона поглинала все, що відбувалося навколо, наче губка. Атмосфера нової країни закручувала Анну у своїй азіатській водоверті, наповнюючи новими враженнями, від яких паморочилася голова. Згодом гості розділилися на маленькі групи, потягнулися неспішні бесіди за склянками вина та віски з сигарами. Час збігав непомітно, проте Анна була в захопленні від усього, що відбувалося навколо. Наразі вона впіймала погляд Жульєна, який показував, що йому вже стало нудно. Тож він пропонував тихенько втекти зі свята. Анна з розумінням ствердно кивнула головою. І закохана пара суто по-англійськи зникла не прощаючись.
