Kitabı oku: «Острів кохання», sayfa 3

Розділ 6
БАГАН

А потім усе відбувалося, наче у казці. Жульєн загадково помахав у Анни перед носом авіаквитками і повідомив, що на них чекає незабутня пригода. Ранній підйом, одна на двох валіза. І ось вони вже у місцевому аеропорту. Красива пара відразу впадала в очі. І не тільки тому, що трималися вони весь час за руки. Навколо них існувала особлива аура, яка не могла не діяти на оточення, усі з цікавістю витріщалися на них. Вона – така тендітна і зворушлива – у довгій білій спідниці, тонкій білій сорочці, що не приховувала високі груди і тонку талію. Під сонцезахисними окулярами ховалися стомлені, але щасливі очі. Він – високий, симпатичний, із обвітреною шкірою і легкими зморшками біля очей, впевнений у собі чоловік.

Літак був маленький і ветхий. Під час польоту добре чутно було мотор і відчувався присмак авіаційного пального. Жульєн жартував, що такі літаки часто падають через технічні неполадки і недосвідченість пілотів. Однак Анну це не бентежило. Вперше в житті їй було абсолютно не страшно. Вперше в житті вона відчувала себе так упевнено і спокійно. Рука Жульєна дарувала тепло і ніжність. Поняття «авіакатастрофа і смерть» узагалі не вписувалися в цю вранішню ідилію.

Літак зробив маленьку зупинку для дозаправки пальним. А за годину дістався пункту призначення. Ще перед посадкою Анна прилипла до вікна літака, зачаровано вдивляючись у неймовірну казку внизу. Там побачила сотні старовинних пагод і ступ. Не вірила своїм очам, споглядаючи цю неймовірну красу: повітряні корзини на різнокольорових повітряних кулях, які піднімалися вгору. Стародавній Баган, у далекому минулому – столиця декількох Бірманських королівств. Він розташований недалеко від Мандалая. Кожен бірманець вважає, що хоча б раз у житті він має побувати в священному Багані.

Жульєн забронював номер у невеликому чудовому готелі з басейном і смачним сніданком, на який вони з Анною ще встигали. Подавали апельсиновий сік, хліб із сиром і джемом, омлет з овочами. Швидко залишивши речі у номері готелю, Жульєн і Анна вирушили у незабутню подорож древнім Баганом. Кожна хвилина була на вагу золота, казка починалася. У кожній казці мають бути випробування. І схоже, в цій історії не обійшлося без них.

У прокатному пункті Жульєн замовив в оренду два електроскутери. Анна не встигла щось заперечити, як скутер коханого мчав далеко попереду. Тож їй лишалося наздоганяти. Спочатку вона їхала повільно, обережно, а потім – усе швидше і впевненіше. Жульєн оглядався назад, але не зупинявся. Долаючи страх, Анна набирала швидкість. Маленький залізний коник неодноразово показував свій крутий норов так, що Анна ледве не падала разом зі скутером. Але вона мужньо справлялася з випробуваннями, незважаючи на всі вибоїни та повороти. Закохані швидко оминули сучасний Баган, який, власне, складався лише з готелів, кафе й ресторанів. Місцевого населення майже не бачили. Згодом перед очима Анни відкрилася нереальна реальність – старий Баган у всій його красі.

Спочатку жінка вимагала зупинятися біля кожної пагоди й ступи. Проте Жульєн поспішав і попереджав, що все найкраще чекає на них попереду. Тому намагалися їхати швидше, не витрачаючи зайвого часу, аби встигнути повернутися назад того ж самого дня. Для Жульєна це були вже не перші відвідини Багана. Проте захват Анни зростав із кожною новою пагодою. Чим далі забиралися у глибину стародавньої країни, тим більшими і красивішими ставали споруди навколо.

Електроскутер мав перевагу перед велосипедистами, яких Жульєн і Анна з легкістю випереджали. Анна вже настільки впевнено почувалася в сідлі залізного коня, що сміливо роздивлялася все довкола і навіть намагалася зробити кілька знімків не зупиняючись. Але у найнесподіваніший момент на невеликому пагорбі скутер підстрибнув угору, і як жінка не намагалася втримати рівновагу, нічого не вдалося. Залізний кінь і не думав зупинятися, а лише набирав швидкість. Анна вилетіла із сідла і впала. На щастя, падіння виявилося вдалим. Жінка обмежилася кількома синцями. За інерцією намагаючись утримати скутер, Анна натиснула на педаль газу (замість того, щоб відпустити ручку й загальмувати). Біль від падіння наростав, жінка не витримала і розплакалася. Зляканий Жульєн довго розтирав та цілував коліно, аж поки Анна вже плакала не від болю, а від блаженства.

У стародавньому Багані всі пагоди відкриті для туристичного доступу. У більшості з них можна піднятися на самісінький верх, щоб помилуватися краєвидом навколо. Там, на висоті, Жульєн і Анна вибрали собі новий об’єкт і рухалися до нього. Їм удавалося знаходити такі храми, в яких абсолютно нікого не було – жодного туриста, жодної живої душі. Анна довго блукала по території, придумувала історію, хто збудував цей храм, коли і навіщо. Хто там жив, кого кохав. Вона забувала про час, їжу і воду. І якби не Жульєн – годинами роздивлялася б старі споруди.

Аж ось пара знайшла не просто самотню пагоду, а цілий парк – величезний, зі стежками, маленькими і великими ступами, лавками для сидіння. Усюди чисто і прибрано. Так, нібито всі люди просто на хвилиночку кудись відлучилися і скоро мали повернутися. Баган ще називають містом мертвих, бо вночі він абсолютно безлюдний, і лише духи блукають покинутими кам’яними стежками. Більшість пагод, особливо великі, прибрані, а всередині – завжди живі квіти біля ніг усемогутнього Будди.

Згідно з місцевою традицією, на вході в кожну пагоду прийнято знімати взуття і заходити всередину босоніж. Спочатку це здавалося Анні дивним, а ногам ставало трохи мулько. Але потім Анна звикла. Вона знімала взуття вже автоматично, незважаючи на чорні від бруду підошви. У пагодах зустрічалися різні образи Будди. Хтось із них посміхався, хтось дивився суворо і відсторонено, але всюди відчувалися спокій і блаженство.

Зачаровані архітектурою старовинних споруд, Анна і Жульєн зайшли в середину нової пагоди. Місцевий художник, який продавав картини, радісно замахав рукою до гостей. Побачивши твори мистецтва, Анна зрозуміла, що то справжні шедеври, і їх треба обов’язково купити. Але за кілька хвилин уже опанувала себе. Малюнки дійсно були дуже красиві, проте ніякі не шедеври, а звичайні розмальовки на спеціальному папері або тканині, яка не мнеться. У казку, що це унікальний розпис від відомого місцевого автора, можна повірити лише один раз. Далі на шляху зустрічалися десятки таких же «шедеврів». А кожен митець намагався переконати, що його картини – рідкісні твори мистецтва. Розгублена Анна так і не наважилася щось придбати.

Біля пагоди Мінгала (Mingala Zedi Pagoda) Жульєна й Анну зустріли місцеві дітлахи, які намагалися щось продати. Найсміливіша дівчинка обережно взяла Анну за руку й показала на табличку перед входом до пагоди, на якій була зображена перекреслена жіноча фігура в шортах, а натомість намальована фігура у довгій спідниці. Юна бірманка відпустила руку Анни і серйозно промовила:

– Лонджі!

Вона повторила це кілька разів і потім розгорнула одну зі спідниць і пов’язала її на талії Анни.

– Beautiful, – сказала дівчинка, цього разу вже смикаючи Жульєна за руку.

Дівчинка виглядала років на вісім. Смагляве, обвітрене личко, брудні ніжки і ручки, і сама вона дуже худенька. Анна ще хвилини дві сумнівалася, але потім відповіла:

– О’кей!

І хоч озвучена ціна за лонджі виявилася вдвічі вища стандартної, Анна віддала дівчинці п’ятнадцять доларів із легким серцем. Їй просто хотілося чимось допомогти цій маленькій бірманці й купити у неї лонджі – це все, що Анна могла для неї зробити. Опісля до Анни підбігли ще двоє дівчаток трохи старшого віку. Вони вже посмілішали і почали показувати пальцями на обличчя Анни. Одна з них попросила дозволу торкнутися щоки. Дівчатка із захватом дивилися на іноземну гостю, вони були здивовані кольором і гладкістю її шкіри. У Анни з собою був крем для засмаги, тож вона по крапельці нанесла його на маленькі ручки і замурзані темні личка.

Чим вище Жульєн і Анна піднімалися вгору на пагоду, тим прекраснішими ставали краєвиди навколо. Внизу розлігся весь Баган – такий старий і урочистий, місто мертвих уночі й живіше всіх живих удень. У ньому поєдналися історія та сучасність. Удалині виднілася сучасна дорога, а зовсім поруч селянин повільно переганяв віз, запряжений волами. Для нього час зупинився, чоловік нікуди не поспішав, виконуючи свою щоденну роботу.

Наступною метою Жульєна й Анни стала пагода Ананда (Ananda Temple) – одне з найпопулярніших місць серед туристів. Ця пагода білого кольору, на противагу іншим, а її куполи покриті позолотою. Вона досить висока. Жульєн із Анною помітили її ще здалеку, спрямовуючи у її бік свої скутери. Храм спочатку хотілося обійти навколо, щоб оглянути кожен камінчик, і лише потім зайти всередину.

Давня легенда розповідає, що архітекторами цієї пагоди стали вісім ченців, які на прохання бірманського короля створили цей прекрасний і величний храм на зразок храму в Гімалаях, який вони побачили у своїх медитаціях. Храм був збудований за їх ескізом. І він вийшов дійсно прекрасним. Настільки неперевершеним, що бірманський володар вирішив сховати таємницю його спорудження. Доля цих ченців склалася трагічно. Щоб вони більше не змогли передати свої вміння і побудувати подібний витвір, король наказав їх усіх стратити.

Анна із захопленням вдивлялася у великі позолочені статуї Будди, які були розташовані у всіх кутках споруди і звернені на чотири сторони світу. У кожного з них своє ім’я.

Південний Будда – це Кассапа, він веселий і простодушний. Анна дивилася на Кассапу, а він – на неї. Будда склав обидві долоні разом, ніби виконуючи бажання. Жульєн покликав Анну і попросив спочатку підійти ближче до статуї, а потім відступити на кілька кроків назад. Анна слухняно підійшла ближче, а потім відійшла далі. І побачила, як кам’яний Кассапа почав до неї усміхатися. Як тільки Анна знову підійшла ближче, то усмішка на обличчі Кассапи зникла. І варто було Анні відійти, як усмішка знову з’являлася.

Закохані довго блукали всередині, роздивляючись усе навколо. Північний Будда Какусандха також посміхався, але якось загадково і менш тепло. Східний Будда Конагамана виглядав так, ніби вже завершив виконання бажань і відпочивав. Його руки були опущені вниз, а на обличчі застигли повне блаженство і покірність. Пальці його правої руки складені у мудрі, що символізує шлях позбавлення від страждань і горя. Західний Будда Готама вітав гостей стримано. Він найсерйозніший з усіх. Його очі відкриті. Права рука піднята вгору, що символізує позбавлення від страху, піднесення над стражданням.

Усередині баганських храмів завжди прохолодно. Бажання сховатися від спеки хоч і сильне, але не головне. У пагодах панують особлива атмосфера й енергетика, повний спокій і гармонія. Тут хочеться залишитися. Невипадково всередині стоять дерев’яні дивани, присівши на які лише на кілька хвилин, Жульєн і Анна заснули аж на півгодини. І ця несподівана зупинка наповнила їх силою й наснагою, думки посвітлішали, а тіла стали легкими, повністю зникла втома. (Анна мріяла, аби той день ще довго не завершувався.)

І хоча внутрішні оздоблення храмів майже не збереглися, бо на їх долю випало кілька землетрусів, та, мабуть, бірманські королі віддавали перевагу багатствам душі, а не матеріальному світу. Є у цих стінах щось живе і незбагненне. Ледь помітні на них розписи діють, наче тонкі провідники на ментальному рівні між минулим і сьогоденням, зберігаючи й обережно передаючи древні знання і події. Досить просто тихенько доторкнутися до них, як невидимий потік проливається у відкрите серце.

Анна і Жульєн у задумі залишали храм, кілька разів повертаючись у бік усміхненого Будди. І чим далі вони віддалялися, тим щиріше Будда до них усміхався. Уже на виході Жульєн серйозно прошепотів до Анни:

– Він усміхається не всім. Можливо, лише до тебе…

Щаслива Анна ніжно обіймала Жульєна за шию і вдячно цілувала. Пара продовжила свій шлях крутими стежками Багана. Попереду на них іще чекало багато пригод.

Шлях подорожі лежав через прекрасні сади троянд, які чиясь дбайлива невидима рука уважно доглядала. І хоч навколо знову ні душі, уся територія храмів і садів виглядала старанно доглянутою. На мить замилувавшись квітучою красою, Анна загубила Жульєна. А він швидко зник за пагорбом. Жінка не поспішала його наздоганяти, вдихаючи прекрасні запахи різнокольорових бутонів. Наразі Анна почула чиїсь кроки з боку порожнього маленького храму. До неї швидко щось наближалося – чи то звір, чи людина. Страх різко скував ноги Анни. Вона не могла рухатися далі. Жінка хотіла покликати Жульєна, але від спеки голосу не стало. Скутер чогось став таким важким, що і його Анна не могла зрушити з місця. Раптом із темряви храму разом із незрозумілими звуками з’явився веселий Жульєн. Жінка від несподіванки аж скрикнула. Чоловік гучно розсміявся. Разом із відлунням котилося додолу сонце.

Треба було поспішати, аби встигнути зустріти захід сонця на одній із найвищих пагод прекрасного Багана. Ледве пара виїхала на рівну дорогу, як скутер Анни почав рухатись повільніше, а потім узагалі зупинився. Жінка покликала Жульєна на допомогу. Її залізний кінь відмовлявся їхати далі. Електричний мотор повністю використав свій заряд. Навколо – ні душі. Надія зустріти захід сонця на одній із прекрасних пагод Багана і вчасно повернутися до готелю починала гаснути. Жульєн кілька разів намагався зателефонувати в агенцію з оренди скутерів. Але, на жаль, не міг пояснити їм, де знаходиться. Побачивши зустрічний автомобіль, Анна кинулася йому назустріч, вимахуючи руками і жестикулюючи. Дякувати Богу, водій зупинився. Тож Жульєн передав йому слухавку, і їхнє місцезнаходження було встановлено. За тридцять хвилин привезли змінну батарею, і пара продовжила шлях. Жульєн і Анна поспішали, бо сонце на них не чекало, збираючись на прощальне коло.

Нарешті на горизонті з’явилася пагода Муак Гун (Myauk Guni Temple). Закохані швидко кинули внизу свої скутери і стали підніматися вгору. Усього мали здолати аж шість рівнів незручними сходами. Протискуючись через вузькі арки, Жульєн і Анна піднімалися крутими сходами до самого верху. І… о диво! Нагорі нікого не зустріли. Це, мабуть, була винагорода за непередбачену зупинку. Все-таки Баган – це буддистська країна. І тут не буває покарання без прощення.

Закохані вже нікуди не поспішали, лежали, відпочиваючи на теплому камінні. І не було нічого прекраснішого, ніж ці миті за кілька хвилин до заходу сонця. Згодом почали збиратися люди. Наближалося одне з найпрекрасніших видовищ – захід сонця в Багані, яке, наче дороге бургундське вино, п’янко заповнювало усе навколо.

Сонце повільно спускалося все нижче і нижче, ліниво скочуючись до обрію і щедро обливаючи червоним золотом пагорби і пагоди, які лежали навколо. Вони наразі ставали різнокольоровими і переливалися всіма відтінками червоного, жовтого, помаранчевого і бордового. Анна намагалася порахувати кількість кольорів, але це виявилося неможливим. Адже їх безліч – від яскраво-червоного до темно-рубінового. Жоден митець не змішає стільки фарб, скільки за лічені секунди можна побачити, споглядаючи захід сонця у Багані.

Анна обожнювала захід сонця ще з дитинства, коли в гостях у бабусі маленькою тікала ген за рідну домівку, недалеко від лісу, і підставляла свої руки до сонця, прощаючись із ним до наступного дня. Маленькій Анні тоді здавалося, що сонце відповідало їй взаємністю і на мить зупинялося, вливаючи в дитячі долоньки потужний потік енергії, яку вона жадібно вбирала у себе.

Теплі спогади дитинства прийшли до Анни з прощальними променями і теплими обіймами Жульєна, який, на відміну від сонця, залишався поряд. А приголомшливі барви небесного світила розливалися, поступово розкриваючись у смаку і кольорі. Жодна камера чи фото не здатні передати цю фантастичну феєрію і колосальну енергетику. Анна вбирала в себе всю енергію кожною клітинкою тіла й душі.

Як тільки сховалося сонце, на вулиці стало прохолодно. Жульєн із Анною поспішали назад у новий Баган. Дорогою зачах мотор другого скутера, тож останні пару кілометрів Жульєну довелося котити залізного коня власноруч. Незважаючи на втому і несправність скутерів, пара почувалася задоволеною і щасливою. Анна ще раз замислилася, чи не в цьому був секрет чарівної землі Бірми, на якій навіть негаразди не роблять людей менш щасливими. Прості речі, просте щастя. Жульєн і Анна пообіцяли одне одному, що наступного разу повернуться зустрічати у древній Баган уже схід сонця. У готелі Анна спакувала валізу, бо наступного дня закохані відлітали в іншу казку – морську.

Розділ 7
РАЙ У КУРЕНІ

Наступна мета – Нгапалі, маленький загублений рай на узбережжі Бенгальської затоки недалеко від Тандве. У планах – купатися у морі, милуватися заходом сонця і бити байдики.

Нгапалі нагадує красиву казку. Сюди навідується мало туристів, а отже, природа залишається недоторканою. Сліпучі білі пляжі, прозора вода, приголомшливі краєвиди – усе це було в розпорядженні Жульєна й Анни три дні. Літак плавно приземлився у маленькому аеропорту, де все пахло морем і сіллю. На Анні – біла сукня і білий капелюшок, з-під якого вибивалося непокірне волосся. На обличчі легка засмага з Багана й окуляри. Жульєн не випускав руку Анни зі своєї, ніжно перебирав її пальці. І знову час зупинився для закоханих. Три дні такого нескінченного, а водночас – немилосердно короткого, солоного від моря щастя.

Вікна маленького і простого готелю виходили аж на берег. Ледве зайшовши до номера, Анна відкрила вікно, яке займало майже всю стіну, вдихнула на повні груди солоний бриз. Жульєн розташувався із ноутбуком на балконі. Прозорі штори виривалися з кімнати, намагаючись дотягнутися до неба – чистого, синього, з білими пухнастими хмаринками, які пливли вгорі. Анна приміряла купальники перед дзеркалом, радячись із Жульєном, який саме вдягнути на пляж.

Наче діти, закохані бігали берегом наввипередки. З них сміялися місцеві дітлахи, що грали у волейбол. Прогулюючись, пара зустріла чоловіка, який сушив морську сіль прямо на березі. Спочатку чоловік підготував кілька ямок, наповнив їх солоною водою. А потім поступово, день за днем, сонце випалювало зайву вологу, води ставало все менше, а сіль густішала. І так уже через тиждень чоловік отримував кілограм солі. Він нікуди не поспішав. Виготовленої солі вистачало на те, щоби придбати все необхідне з їжі та одягу для його маленької родини, що складалася з дружини і доньки. Вони приходили на берег щовечора.

Десь у морі плив рибальський човен, а вдома на нього чекала сім’я. Господар кафе готував коктейлі для англійських туристів – лише двох на всьому узбережжі. І немає отій гармонії ні кінця, ні краю. Щастя у Нгапалі таке просте… Уздовж берега можна йти далеко-далеко і не боятися, що пляж закінчиться. Вода прозора-прозора. А ще можна просто лежати на піску, викинувши всі думки з голови. Або ж намаститися кокосовою олією і перевертатися, наче риба на грилі, підставляючи сонцю по черзі лівий і правий бік. Вечірній пісок розмальований візерунками – то маленькі краби влаштовують перегони.

Кафе на узбережжі мало, проте Анна знайшла своє улюблене. У ньому вона воліла зустрічати захід сонця, попиваючи коктейль зі свіжого кокосу. Цим кафе володіли старенькі чоловік і жінка. Вони ніколи і нікуди не поспішали. Завжди раді й увічливі до відвідувачів. Захід сонця, кокосовий коктейль і Нгапалі. Маленька ідилія простого нгапальського щастя.

Анна зачаровано спостерігала за життям у цьому дивному краї. Одним із основних видів діяльності тут є риболовля. Кожен день, ближче до вечора, на березі збираються молоді та старшого віку чоловіки. Деякі приходять самі. Когось проводжають дружини з дітьми чи інші родичі. Потім рибалки виходять у море на всю ніч. А повертаються вже вранці з повним уловом. Трапляється, човни повертаються, заповнені лише сітками з кальмарами і дрібною рибою. Проте, коли рибалкам щастить, то у їхній невід потрапляють великі рибини. А це означає більший дохід для сімей. Зустрічають рибалок вранці їхні рідні, так само збираючись, як і ввечері. Радісні жінки перебирають рибу, зважують її, чистять. Уся риба продається за скромні гроші, однак цього досить, аби прогодувати сім’ї.

Вечори в Нгапалі приголомшливо красиві. Уночі небо чисте-чисте, зорі розсипані щедро. Мрія астронома. Анна і Жульєн годинами лежали на теплому піску і дивилися в небо, загадуючи бажання, якщо вдавалося побачити падаючу зірку. Море хлюпалося біля самісіньких ніг, поруч повзали маленькі краби. Часто залишаючись на березі аж до заходу сонця, закохані купалися голісінькими, пірнаючи і зливаючись із морською стихією, стаючи її невід’ємною частиною. І не було нічого кращого у світі, як просте нгапальське щастя для двох закоханих…

Прогулюючись місцевістю, Анна та Жульєн натрапили на студію митця. Побачивши пару ще здалеку, художник вийшов їм назустріч і запросив до себе додому. Невелике приміщення слугувало йому робочою студією і власною оселею. Другий поверх не мав стін, лише стовпи і дах. Картини для продажу були сховані у ніші зі склом, на підлозі лежав килим. На полотнах сяяли яскраві кольори, тематика картин була переважно морською. Анна виділила для себе особливу картину, на якій була зображена жінка.

Вона йшла узбережжям, тримаючи на руках маленького хлопчика. А поряд із нею, утримуючись за поділ довгої сукні, прямувала дівчинка. Жінка вдивлялася у море, яке вже починало штормити, а сонце злякано ховалося за обрій. Анна мовби чула, як вирує море і як схвильовано б’ється серце жінки на картині. Вдивляючись у полотно, Анна помітила маленький човен, – він поспішав до берега, долаючи високі хвилі, які вперто ставали йому на перешкоді. Здалося, Анна переживала ті ж самі почуття, що і жінка на картині, яка дивилася у далечину, шукаючи очима маленький човен. Він давав їй надію на те, що коханий чоловік живим дістанеться берега. Художник запропонував Анні та Жульєну по склянці води зі шматочком лимона. Так прийнято вітати гостей у Нгапалі.

Одного дня Анна спустилася першою на сніданок до лобі готелю, де зустріла вже знайому пару англійців. Анна відразу про себе зазначила, що жінка виглядала значно старшою за чоловіка. Це добре впадало в очі. Жінка була занадто худою, наче висушеною. Із рудим фарбованим волоссям і сірими вицвілими очима, які вона прикривала великими окулярами. Англійка часто палила довгі тонкі цигарки і багато розмовляла. Спокійний чоловік переважно мовчав. Тож він дуже зрадів, коли його дружина знайшла собі нові вуха для розмов.

Жінку звали Керол, а її чоловіка – Бен. Подорож у морський рай – це було подарунком Бена на день народження Керол. Пара проводила у Нгапалі вже другий тиждень. Керол також запримітила Анну на сніданку і вирішила запросити до їхньої компанії. Коли підійшов Жульєн, Керол уже встигла розповісти Анні добру половину історії свого життя. Так Анна дізналася про знайомства Керол і Бена, про її першого чоловіка, наркотики. Колишній чоловік Керол потрапив до в’язниці саме за наркотики, а вона його так і не дочекалася, зустрівши нове кохання – Бена. Керол мала дорослих дітей від першого чоловіка й онуків. А ще – великий будинок в Англії, куди вона відразу ж запросила Анну. Поки Керол говорила, Бен майже завжди мовчав, закохано і мрійливо вдивляючись в очі дружини, підливаючи собі та їй пива.

Останній вечір у Нгапалі Жульєн і Анна провели з англійцями. На вечерю замовили великого лобстера, кільця кальмарів, смажену рибу на грилі з картоплею, а ще салат із авокадо і помідорів. Анна вибрала суп із морепродуктів, однак він виявився таким гострим і пряним, що довелося його віддати Жульєнові. І хоч вона потроху звикала, що в Бірмі у всі страви додавали багато спецій, а особливо перцю, інколи її шлунок відмовлявся приймати гостру азіатську їжу. Жульєну натомість було не звикати. За час, проведений у Бірмі, він адаптувався до місцевої кухні. Пили того вечора багато, особливо англійці.

Зранку Анна прощалася з морем. Треба було їхати, знову чекав Янгон і продовження подорожі. Жульєн багато розповідав Анні про серце Янгона – центральну золоту пагоду Шведагон. Тож Анні кортіло якнайшвидше її побачити зсередини. Назву Шведагон храм отримав не випадково. Так, «Шве» місцевою мовою означає «золотий», а «Дагон» – це давня назва колишньої столиці Бірми, міста Янгон, на північ від якого побудовано величний храм.

Уже за день на Анну чекала нова зустріч і нові враження від Янгона. В аеропорту Нгапалі сталася незапланована затримка. Літак подали пізніше на цілу годину. Наче сама доля відтягувала мить розлуки з цим маленьким раєм. Жульєн замовив каву і заглибився у свій ноутбук. Анна сиділа поруч і переглядала фото, які вони встигли зробити у цій подорожі. Три дні у раю збігли швидко, наче пісок поміж пальців. А так хотілося продовжити час іще хоча б на мить. Літак знову підкидало у польоті. Однак Анна того не помічала, притискаючись до Жульєна, який пестив її довге волосся.

Наступного дня Жульєн вирушив на роботу, а в розпорядженні Анни видався майже цілий день і довгоочікуване знайомство зі Шведагоном.

Перед самим входом у Золоте Королівство стоїть величезне дерево з табличкою «Дерево Будди». Воно таке велике, що навіть обійти його вартує певних зусиль. Коріння дерева вибилося назовні, бо вже не вміщається під землею. А от щоб обійняти дерево, треба не менше, ніж кілька пар рук. Незважаючи на велику кількість туристів, на території завжди панує тиша, спокій і благодать. Немає ні натовпу, ні шуму, ні крику. Заходячи до Шведагону, люди начебто кудись зникають.

Анна купила квиток і повільно зайшла всередину і побачила вражаюче видовище. Пагода Шведагон сяяла під сонячними променями, розливаючи спокій і благодать на всю територію храму.

У цілому світі навряд чи знайдеться така споруда, яка б перевершила Шведагон за кількістю золота, прикрас і дорогих каменів. Вінчає пагоду шпиль у формі парасольки і діамант розміром у сімдесят шість каратів. Це місце паломників не тільки з усієї Бірми, а й з Індії, Китаю та інших країн.

Анна ступала обережно, наче боялася порушити спокій усієї цієї краси і гармонії. І хоч жінка вдягла довгу сукню, кокетливий капелюшок видавав справжнє походження. Анну відразу помітив місцевий гід. Він настільки м’яко й обережно запропонував свої послуги, що жінка не змогла йому відмовити.

Чоловіка звали Нян Лі, що у перекладі з бірманської означає «Проникливий розум». Нян Лі вчителював, а у вільний час підробляв ще й екскурсоводом. За невелику платню він запропонував Анні супроводжувати її кілька годин, показуючи і розкриваючи всі секрети Шведагона. За легендою, на території храму зберігаються реліквії чотирьох Будд. Це посох Какусандхі, водяний фільтр Конагамани, частина туніки Кассапа і вісім волосин Ґаутами Будди. Але Нян Лі розкрив Анні ще дві таємниці і показав таємні реліквії – зуб Будди і відбиток його ноги. Нян Лі вів Анну стежками Шведагону, на кілька хвилин зупиняючись біля кожної реліквії.

В усіх храмах стояли у вазах живі квіти, на тацях лежали фрукти і були розставлені піали з пахощами. Зважаючи на поради гіда, Анна занурила руки у відбиток стопи Будди, повністю заповнений священною водою. Сам Нян Лі відпив води, однак Анні не дозволив, пояснюючи надмірною силою води. Насправді ж вода була недосить чистою, що могло стати небезпечним для здоров’я жінки. Потім Нян Лі підвів гостю до каменя Карми. Гід зупинився, пояснюючи правила. Підняти цей камінь під силу не кожному, бо він може виявитися досить важким чи занадто гарячим, слизьким або й крижаним. Однак той, хто зможе зрушити його, має легку карму. І справді, Анна побачила, що чоловік перед нею кілька разів намагався зрушити камінь, але так і не зміг цього зробити. Нян Лі легенько підштовхнув жінку. Прийшла її черга. Анна спершу торкнулася каменя рукою, він виявився трохи теплим і дуже гладеньким на дотик. Жінка подивилася на гіда, а той їй схвально кивнув. Анна зібралася з силами і… підняла камінь. Нян Лін захоплено заплескав у долоні, щось радісно вигукуючи своєю мовою.

Подорож Шведагоном продовжувалася, і Нян Лі вів Анну далі. Вона побачила паломників, які завмерли в молебні на кілька годин. Вони навіть не рухалися і не змінювали позу. І ніщо не могло відвернути їх від молитов і медитацій.

По периметру Шведагону встановлено вісім храмів, які символізують дні тижня (у Бірмі їх вісім, бо середа ділиться на дві частини). Кожен відвідувач шукає той храм, який відповідає його дню народження. Нян Лін тихо прошепотів на вухо Анні, що це місце здійснення мрій. Треба тільки залишити свіжі квіти у дар і полити священні фігурки водою. Тоді бажання обов’язково здійсниться. Поки Анна купувала білі орхідеї й лила воду на фігурки, у храмі, який відповідав дню її народження – неділі, Нян Лін медитував недалеко. Він попередив Анну, що головною умовою здійснення бажання має бути щирий намір. Ні в якому разі бажання не повинно бути корисливим або спрямованим на шкоду комусь або чомусь. Виливши воду в недільному храмі, Анна відшукала ще середу – день народження Жульєна. Нян Лі схвально кивнув, бо молитва за іншу людину часто буває сильнішою, ніж молитва за самого себе. Ще потрібно було вдарити у дзвін. І так залучити удачу до свого життя. Анна виконала і цей ритуал із великою ретельністю.

Завершилася екскурсія у храмі Тікової Богині. Нян Лі показав Анні рукою вгору, де над Богинею розкривалася червона витончена парасолька з ажурною різьбою. У ногах Тікової Богині завжди свіжі квіти та піали з пахощами. Ця Богиня – покровителька моряків. До неї часто приходять матері та дружини мореплавців. Анна не помітила, як швидко збіг час у Шведагоні, а велична пагода із першими сутінками ставала ще загадковішою і красивішою. І хоч жінка проходила пішки увесь день, втома не відчувалася.

Аж ось у сумочці вкотре задзвонив телефон, який Анна нарешті почула. То був стурбований Жульєн, який телефонував уже кілька годин поспіль. Анна подякувала Нян Лі та щедро з ним розрахувалася. Маленький вчитель залишався у Шведагоні, ще довго машучи Анні рукою на прощання, аж допоки її не підібрало таксі з Жульєном.

На вечір у пари була запланована зустріч з нгапальскими друзями-англійцями, які також повернулися до Янгона. Домовилися повечеряти в китайському кварталі. Ресторан здивував різноманіттям свіжих морепродуктів і овочів. Їх вибирають самі відвідувачі. Їжу готують на грилі серед вулиці.

Анна зупинила свій вибір на креветках, каракатиці, аспарагусі та кукурудзі. Компанія зібралася за маленьким столиком посеред вулиці, шуму й гамору. Зрозуміло, ні про який комфорт, а тим більше дизайн інтер’єру в китайському кварталі не йшлося. Однак страви подавали досить швидко. Усі розпочали смачну трапезу. Бен і Жульєн замовили пиво. Керол також не відмовилася від келиха. Лише Анна не визначилася з напоєм, бо була захоплена гігантськими креветками.