«Дневник Анны Франк» kitabından alıntılar, sayfa 6
Кого облягає страх, хто самотній і нещасливий, для того, без сумніву, найкращі ліки - піти кудись на лоно природи, де можна побути наодинці з небом, краєвидом і Богом. Лише тоді людина відчуває, що все таке, яким і має бути, і що Бог хоче бачити людей щасливими в злагоді з природою, чия краса в її простоті.
Доки це існує - а все це ж вічне, - я знаю, що за всіх обставин є розрада для будь-якого горя. І я твердо вірю, що природа здатна полегшити багато страждань.
Я дійшла тепер до такого стану, що мені байдуже, чи я помру, а чи я виживу. Життя триватиме й без мене, а я однаково не в силі протистояти дійсності.
Ми дивимось всі вниз, де люди воюють одні з одними, дивимось увись, де спокійно й чудово, а ми відрізані темною брилою, яка не пускає нас ні вниз, ні вгору й височить перед нами непроникним муром, шо прагне нас розтрощити на друзки, але ще не в змозі.
Не засуджуй мене, а сприймай як таку, котрій теж іноді стає понад силу!
Человека все могут любить, и все же он будет одиноким, если нет никого, кому он «дороже всех на свете».
Со всеми моими знакомыми можно только шалить и дурачиться, болтать о всяких пустяках. Откровенно поговорить мне не с кем, и я вся, как наглухо застегнутая.
Надеюсь, что я все смогу доверить тебе, как никому до сих пор не доверяла, надеюсь, что ты будешь для меня огромной поддержкой.
Годовой акт в пятницу прошел отлично – нас перевели. У меня совсем неплохие отметки. Только одно «плохо», по алгебре – пять, потом – две шестерки, а остальные все – семерки и две восьмерки[2]. Дома все очень довольны. Мои родители непохожи в этом на других. Им
Одне я тепер збагнула: добре взнаєш людей тоді, коли по-справжньому з ними посваришся. Лише тоді можна судити про їхній характер!
Сначала – новости за неделю. В политических делах – перерыв, ничего, буквально ничего нового не произошло. Теперь я начинаю понемногу верить, что высадка все же состоится. Нельзя же заставлять одних русских воевать за всех! Впрочем, там тоже сейчас затишье.
